18 серпня 1948 р. за невідомих обставин у лікарні Лук’янівської в’язниці Києва обірвалося життя ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, правнучатого племінника австрійського імператора Франца-Йосифа І і двоюрідного племінника Карла І — останнього імператора Австро-Угорщини. Представнику однієї з найславетніших європейських монархічних династій судилося вписати яскраву сторінку у драматичний перебіг національно-визвольної боротьби українського народу. Ім’я Василь Вишиваний, за давньою козацькою традицією, він отримав серед українських військовиків.
Ще й досі широкий загал в Україні знає дуже мало про цю яскраву постать вітчизняної історії. Постать, яка стала проявом надзвичайної ідеалістичної постави і самозречення заради високої духовної мети — визволення України. Саме ідеалами боротьби за українську національну справу, а не особистими інтересами керувався Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний, пов’язуючи свою долю з українським національним рухом. За відданість цим ідеалам заплатив він своїм життям, яке закінчив у тюремній лікарні Києва.
Найбільш яскравою сторінкою діяльності В. Габсбурга була його участь у національно-визвольних змаганнях 1917–1922 рр. Тому зовсім не випадково Д. Донцов ставив ім’я Василя Вишиваного поряд з іменами П. Скоропадського, С. Петлюри, М. Міхновського, П. Болбочана, 3. Натіїва, М. Омеляновича-Павленка, Є. Коновальця, Ю. Тютюнника — тих, кого висунула ця героїчна доба на передній план боротьби за українську державність1.
Вільгельм Габсбург продовжив нечисленний перелік представників вищої аристократичної верстви, які своєю участю в новітньому українському русі сприяли подоланню його деелітизації. Активна діяльність представника династії Габсбургів в українському національному відродженні стала надзвичайно важливим соціально-культурним і політичним чинником, вкрай необхідним для піднесення рівня політичної культури українського громадянства, його авторитету в очах політичних противників. Ця діяльність була тим більш значущою, що вона сприяла утвердженню консервативних політичних тенденцій в українському суспільстві, відсутність яких, за словами В’ячеслава Липинського, означала «смертельну однобічність нації».
Тривалий час доля В. Габсбурга була невідомою для широкого загалу, аж доки в журналі «Україна» (1992, № 26) не були опубліковані спогади колишнього студента Віденської музичної академії Романа Новосада, який був заарештований одночасно з ерцгерцогом і «проходив» по тій самій слідчій справі. У цьому ж журналі Р. Новосад опублікував фрагменти надзвичайно цінних спогадів В. Вишиваного у вигляді автобіографії. Її написання В. Габсбург розпочав 28 вересня і завершив 9 жовтня 1919 р. Зробив він це на прохання міністра освіти УНР, ректора Кам’янець-Подільського університету І. Огієнка, який звертався тоді з таким проханням до найвизначніших державних, громадських і культурних діячів України. Машинописний варіант автобіографії, підписаний ерцгерцогом і використаний авторами цієї праці, зберігається у фонді канцелярії Директорії УНР (ф. 1429) Центрального державного архіву вищих органів влади України. Інший примірник автобіографії з фонду Наукового товариства ім. Шевченка Центрального державного історичного архіву у Львові (ф. 309) був використаний львівським істориком А. Маликом і опублікований у 1996 році окремим виданням2. Слід згадати також про рукописний варіант мемуарів, записаний рукою відомого галицького політичного і громадського діяча Осипа Назарука, який зберігається у фонді редакції газети «Нова Зоря» Центрального державного історичного архіву у Львові (ф. 406). На останній сторінці рукопису позначено рукою директора бібліотеки НТШ Івана Кревецького: «Писав під диктат др. О. Назарук». Цей напис дозволяє зробити припущення, що саме О. Назаруку В. Габсбург надиктував свою автобіографію і що останній варіант і є її оригіналом.
Надзвичайно цінними документами для написання пропонованої роботи стали матеріали слідства у справі Вільгельма Габсбурга, які зберігалися в Державному архіві Служби безпеки України, а нині передані до Центрального державного архіву громадських об’єднань України і віднедавна є доступними для науковців. Автори використали також різноманітну інформацію з документів Центрального державного архіву вищих органів влади України, Центрального державного історичного архіву у Львові, з численних зарубіжних українських видань.
Особливу цінність становить епістолярна спадщина Вільгельма Габсбурга. У пропонованому читачеві виданні використано його листування з митрополитом Андрієм Шептицьким, Євгеном Чикаленком, бароном Казимиром Гужковським та відомим українським дипломатом бароном Миколою Васильком, яке проливає світло на участь ерцгерцога у складних політичних процесах в Галичині й Великій Україні під час боротьби українців за національну державність.
У 2008 році вийшла в світ книга американського професора Тимотея Снайдера «Червоний князь», а у 2010 році — її польський переклад. Вона доповнює наші знання про життя і діяльність В. Габсбурга у міжвоєнний період. Однак з багатьма поглядами автора на цю яскраву постать української історії навряд чи можна погодитись. Зокрема, викликає неабиякий сумнів твердження Т. Снайдера, що вже «у 1908 році, коли Стефан (батько В. Габсбурга. — Авт.) оселив свою родину в польському замку (у Живці. — Авт.) Вільгельм почав мріяти про власне національне королівство»3. Взагалі, поширені в тогочасному українському політикумі поголоски про наміри В. Габсбурга отримати українську корону потребують більш глибокого і виваженого трактування. Можна з впевненістю сказати, що вже у перших своїх політичних устремліннях він в цілому дотримувався програми галицького політичного проводу консервативного спрямування. Його контакти з К. Гужковським, Є. Олесницьким, Є. Чикаленком, А. Шептицьким та ін. зрештою трансформували стихійні українські симпатії ерцгерцога у виразну національно-політичну свідомість і практичну участь в українському визвольному русі. Вона виявлялась не в «маренні про власне королівство»4, а у конкретних діях, спрямованих на розв’язання проблеми уконституювання українських земель в межах Австро-Угорщини, утвердження української державності на сході Європи.
Звичайно В. Габсбург був знайомий з українськими монархічними проектами, задекларованими В. Липинським у Львові 1911 р., у програмових документах «Союзу визволення України» та ін. Свідченням цього є його лист до К. Гужковського від 29 грудня 1916 р., де йдеться про можливість трансформації габсбурзької монархії у федеративне об’єднання і перспективу появи в ньому як складової «Великого князівства Київського» (док. 13). Однак, ця позиція була продиктована не якимось кар’єристичним устремлінням представника династії Габсбургів, а наслідком еволюції бачення ним політичної перспективи українського руху і прагненням прислужитися реалізації державницьких домагань українства.
