ФРІДРІХ НІЦШЕ
ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА
ЖАДАННЯ ВЛАДИ
__________________________
FRIEDRICH NIETZSCHE
ALSO SPRACH ZARATHUSTRA
DER WILLE ZUR MACHT
Переклад з німецької
Київ
Видавництво «Основи»
Видавництво художньої літератури «Дніпро»
1993
___________________
ББК 87
Н70
© Анатолій Онишко.
Український переклад твору «Так казав Заратустра». 1993.
© Петро Таращук.
Український переклад твору «Жадання влади». 1993.
© Юлія Мітченко.
Художнє оформлення. 1993.
© Сергій Якутович. Ілюстрації. 1993.
4703010100—10
H———————— 93
93
ISBN 5-308-01381-0
Оцифровано: hurtom.com, 2011.
КНИЖКА ДЛЯ ВСІХ І HI ДЛЯ КОГО
Перекладено за виданням: Friedrich Nietzsche.
Also sprach Zarathustra, Baden-Baden, 1976.
1
Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм і самотністю, і десять років це його не гнітило. Та зрештою змінилося його серце, і якось він прокинувся на зорі, став перед сонцем і сказав йому:
— О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому світити?
Десять років устаєш ти над моєю печерою. Та якби не я і не мої орел та змія, тобі набридло б і світло твоє, і шлях твій.
Проте ми щоранку чекали на тебе, вбирали щедроти твої і благословляли тебе.
Поглянь! Я переповнився мудрістю, мов бджола, що назбирала надто багато меду, мені потрібні руки, які тяглися б до мене.
Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зрадіють своїй глупоті, а бідні — своєму багатству.
Для цього я маю зійти вниз, як робиш щовечора ти, коли заходиш за море й несеш своє сяйво на той бік, о щедротне світило!
Як і ти, я повинен зайти, загинути, як кажуть про це люди, до яких я хочу спуститися.
То благослови ж мене, о спокійне око, що споглядаєш без заздрощів навіть найбільше щастя!
Благослови повний по вінця келих, щоб волога золотом потекла з нього й понесла по всіх усюдах відблиск твоєї радості!
Поглянь! Цей келих прагне спорожніти, а Заратустра хоче знову стати людиною.
Так почалася загибель Заратустри.
2
Заратустра зійшов самотою з гір, і ніхто йому не трапився назустріч. Та коли він вступив у ліси, перед ним постав несподівано старець, що покинув свою святу оселю, шукаючи в лісі коріння. І мовив старий до Заратустри:
— Знаю я цього подорожнього — кілька років тому він уже тут проходив. Заратустра було ім'я його, але він змінився.
Тоді ніс ти свій попіл на гору — невже хочеш тепер понести свій вогонь у долини? Не боїшся, що палія покарають?
Так, я впізнаю Заратустру. Чистий погляд у нього, і на устах його нема осоруги. Чи не тому іде він, неначе танцює?
Заратустра змінився, дитиною став Заратустра, прокинувся Заратустра,— що ж тобі треба поміж поснулих?
Мов серед моря, ти жив у самотині, і море гойдало тебе. Ой, леле, ти хочеш ступити на суходіл? Ой, леле, ти хочеш знову сам нести своє тіло?
Відповів Заратустра:
— Я люблю людей.
— А навіщо ж,— сказав святий,— подався в ліси і пустелю я? Хіба не тому, що занадто любив людей?
Тепер я люблю Бога — а людей не люблю. Людина для мене надто недосконала. Любов до людини вбила б мене.
Відповів Заратустра:
— Що я казав про любов! Я несу людям дарунок!
— Не давай їм нічого,— промовив святий,— краще візьми в них дещицю й неси разом з ними — це буде їм найбільша втіха, якщо тільки ти й сам тим потішишся!
А якщо хочеш їм дати, то давай тільки милостиню, і нехай вони самі її просять!
— Ні,— відповів Заратустра,— милостині я не подаю. Я для цього не досить бідний.
Святий засміявся з Заратустри й сказав йому так:
— Що ж, гляди, щоб вони прийняли від тебе твої скарби. Люди не довіряють самітникам і не вірять, що ми приходимо дарувати.
Наші кроки на вулицях лунають для них надто самотньо. І коли вночі, лежачи в ліжках, вони почують людину, що вже ходить, коли ще й сонце не встало, то, мабуть, питають себе: куди цей злодій скрадається?
Не йди до людей, залишайся в лісі! Іди вже краще до звірів! Чому ти не хочеш бути таким, як я,— ведмедем серед ведмедів, птахом серед птахів?
— А що робить святий у лісі? — запитав Заратустра.
Відповів святий:
— Я складаю пісні і співаю їх, і коли я складаю пісні, я сміюся, і плачу, й мугичу. Так славлю я Бога.
Співом, плачем, сміхом і мугиканням я славлю Бога, який є моїм Богом. А що ти несеш у дарунок нам?
На ці слова Заратустра вклонився святому й сказав:
— Що ж я вам дам!? Дозвольте мені звідси швидше піти, щоб я не взяв чогось у вас!
Так розійшлися вони, старий чоловік і молодший, і кожен сміявся, як сміються діти.
Та коли Заратустра опинився сам, то промовив до свого серця:
— Буває ж таке! Цей святий старець ще не почув у своєму лісі, що Бог помер!
З
Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що лежало під лісом, то побачив на базарі багато людей — їм обіцяли показати канатоходця. І Заратустра мовив людям таке:
— Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина — це те, що треба подолати. Що ви зробили, аби її подолати?
Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете завернути назад цю потужну течію і скоріше ладні вернутися до звіра, ніж подолати людину?
Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом.
Ви пройшли шлях від хробака до людини, та хробачого у вас ще залишилося чимало. Колись ви були мавпами, але й досі у вас більше мавпячого, ніж у будь-яких мавп.
Навіть наймудріші з вас — це лише суперечність і суміш рослини й химери. Та хіба я кажу вам ставати химерами чи рослинами?
Ось що скажу я вам про надлюдину!
Надлюдина — це сенс світу. І нехай ваше жадання скаже: хай надлюдина стане сенсом світу!
Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні світові й не вірте тим, хто вам каже про понадземні надії! То отруйники — байдуже, знають вони про це чи ні.
Ті вмирущі й самі отруєні зневажають життя, від них уже навіть стомилася земля. Тож нехай вони згинуть!
Колись хула Богові була найбільшою хулою, але Бог помер, а з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин — хулити світ і шанувати нутро незбагненного глибше, ніж сенс світу!
Колись душа дивилась на тіло зневажливо — і зневага тоді була в найбільшій повазі; душа прагла бачити тіло худим, гидким, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від світу.
О, ця душа сама ще була худа, гидка й голодна — і жорстокість була її втіхою!
Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що сповіщає вашому тілу про вашу душу? Хіба ваша душа — не вбогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення?
Воістину, людина — брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним.
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втопитись ваша велика зневага.
Що те найвище, чого ви могли б зазнати? Це — година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним,— огидним, як і ваш розум і ваші чесноти.
Година, коли ви скажете: «Що мені власне щастя! Воно — вбогість, бруд і жалюгідне вдоволення! Моє щастя повинно себе виправдовувати!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власний розум! Хіба він домагається знань, як лев поживи? Він — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власні чесноти! Вони ще не спонукали мене до шаленства. Як я стомився від свого добра і зла! Все це — вбогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна справедливість! Я не бачу, що я — жар і вугілля. А справедливий — це той, що весь жар і вугілля!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власне співчуття! Хіба співчуття — не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття — не розпинання».
Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ох, якби я почув ваші волання!
Не гріх ваш — а невибагливість волає до небес, ваша неситість навіть до гріха волає до небес!
Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?
Дивіться, я розказую зам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона — те шаленство...
Так промовляв Заратустра, але тут з юрби хтось крикнув:
— Ми вже наслухались про канатоходця, тепер покажіть його!
І всі люди засміялися з Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього, взявсь до роботи.
4
Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді він сказав так:
— Людина,— це линва, напнута між звіром і надлюдиною,— линва над прірвою.
Небезпечно ступати на линву, небезпечно йти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися й зупинитись.
Велич людини в тому, що вона міст, а не мета, і любити людину можна тільки за те, що вона — перехід і загибель.
Я люблю тих, котрі живуть не інакше, як приречені на загибель: адже вони ступають по линві.
Я люблю тих, хто вміє глибоко зневажати: адже вони вміють глибоко шанувати, вони — стріли, що прагнуть до іншого берега.
Я люблю не тих, хто насамперед шукає за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а тих, хто жертвує себе світові, щоб світ колись належав надлюдині.
Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто
прагне пізнавати, щоб колись постала надлюдина. Отже того, хто прагне своєї загибелі.
Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини,— того, хто прагне своєї загибелі.
Я люблю того, хто любить свою чесноту, бо чеснота — це жадання загибелі, стріла, що прагне до іншого берега.
Я люблю того, хто не лишає собі ні краплини духу, а прагне бути тільки духом своєї чесноти,— бо так він як дух ступає мостом.
Я люблю того, хто поривається до чесноти, знаходячи в ній погибель: адже він прагне жити тільки заради чесноти, інше життя відкидає.
Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота — це більша чеснота, ніж дві, бо вона більший вузол, на якому тримається погибель.
Я люблю того, хто розтринькує свою душу, не сподівається подяки й не віддячує сам,— бо він завжди дарує і не прагне себе шкодувати.
Я люблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і хто питає себе: «Чи не шахрую я в грі?» Бо він прагне погибелі.
Я люблю того, хто попереду своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє,— бо він прагне своєї загибелі.
Я люблю того, хто виправдовує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли,— бо прагне смерті від сучасників.
Я люблю того, хто карає свого Бога, позаяк його любить,— бо він має загинути від Божого гніву.
Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока, і хто може загинути від малої пригоди,— так охоче ступає він через міст.
Я люблю того, в кого душа така повна, що він забуває про себе й усотує все навколишнє,— і воно стає йому погибеллю.
Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем,— бо голова в нього — тільки нутрощі його серця, а серце веде його до загину.
Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною,— вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.
Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки — надлюдина.
5
По цих словах Заратустра знову подивився на людей і замовк. «Стоять собі,— сказав він до серця свого,— і сміються. Ні, не розуміють вони мене, слова мої не для їхніх вух.
Може, треба спершу повідривати їм вуха, щоб вони навчилися слухати очима? Може, треба гримотіти, як литаври чи як проповідники каяття? Може, вони вірять тільки недорікам?
У них є те, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм пихи? Вони називають це вихованням, освітою — ось що різнить їх від козопасів.
Тим-то вони й не люблять, коли хтось, говорячи про них, уживає слово «зневага». Отже, промовлятиму до їхньої пихи.
Отже, я казатиму їм про того, кого найбільше зневажають, а це — остання людина».
І так сказав Заратустра людям:
— Настає той час, коли людина поставить собі за мету саму себе. Настає той час, коли людина посіє зерно найвищих своїх сподівань.
Її нива для цього ще досить родюча. Але нива ця колись зубожіє і виснажиться, і вже не зросте на ній жодне високе дерево.
Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе пустити стріли своєї пристрасті вище й далі за людину, а тятива її лука розучиться бриніти!
Кажу вам: треба ще мати хаос у собі, щоб народити танцівну зірку. Кажу вам: ви ще маєте хаос у собі.
Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе народити зірки. Лихо! Настає час того, кого найбільше зневажають, того, що вже не може зневажати себе.
Дивіться! Я показую вам останню людину.
«Що таке любов? Що таке творення? Що таке пристрасть? Що таке зірка?» — так запитує остання людина і кліпає очима.
Земля змаліла, і на ній вистрибує остання людина, роблячи все мізерним. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди й кліпають очима.
Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.
Хворіти й не довіряти — це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!
Час від часу трошки отрути — будуть приємні сни. А в кінці багато отрути — для приємної смерті.
Вони ще працюють, бо праця — розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.
Ніхто вже не стає ні бідним, ні багатим — і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота коритися? І те, й те завдає надто багато клопоту.
Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні,— хто має іншу думку, той сам іде в божевільню.
«Колись увесь світ був божевільний»,— кажуть найхитріші й кліпають очима.
Вони розумні й знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлункові.
Вони мають свою невеличку втіху вдень, і мають свою невеличку втіху вночі — та здоров'я шанують.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди й кліпають очима.
Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав радісний крик юрби.
— О Заратустро,— гукала вона.— Дай нам останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!
І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:
Вони не розуміють мене — моє слово не для їхніх вух.
Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев — тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів.
Непохитна душа моя і ясна, як гори на світанку. Та вони гадають, що я холодний і люблю моторошні жарти.
І ось вони дивляться на мене й сміються,—а сміючись, ще й ненавидять мене. У їхньому сміхові — крига.
6
І тоді сталося таке, що всі уста заніміли й усі погляди застигли. Бо тим часом канатоходець узявся до своєї справи — вийшов із дверцят і рушив по линві, напнутій між двома вежами, тобто над базаром і над людьми. Саме коли канатоходець здолав половину шляху, дверцята відчинилися вдруге, з них вискочив строкато, як блазень, одягнений парубійко і швидко почав наздоганяти першого.
— Хутчій, кульгавий! — лунав його страшний голос.— Хутчій, ледацюго, перекупнику, набілена пико! А то полоскочу тебе закаблуком! Що ти тут робиш, між вежами? Твоє місце у вежі, тобі треба сидіти там, а не заступати дорогу кращому від себе! — Із кожним словом він усе ближче й ближче підходив до першого, а коли опинився від нього лише за крок, то сталося щось жахливе, отоді всі уста заніміли й усі погляди застигли: він по-сатанинському вереснув і перестрибнув через того, хто був на його шляху. А той, побачивши, що суперник перемагає, розгубився, похитнувся на линві, кинув жердину і навіть швидше за неї, вимахуючи руками й ногами, шугонув додолу. І базар, і люди стали схожі на море, коли налітає буря,— всі стрімголов кинулися врізнобіч, а насамперед звідти, де мало гримнутись тіло.
Та Заратустра не рушив з місця, і просто біля нього впало тіло, розбившись і понівечившись, але й далі зберігаючи життя. За хвилю розбитий прийшов до пам'яті й побачив Заратустру, що стояв біля нього навколішки.
— Що ти тут робиш? — промовив нарешті він.— Я давно знав, що чорт мене перечепить. Тепер він тягне мене до пекла. Хочеш стати йому на заваді?
— Заприсягаюся честю, друже,— відповів Заратустра,— немає нічого, про що ти кажеш,— ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло,— не бійся ж нічого!
Чоловік недовірливо глянув на Заратустру.
Коли ти кажеш правду,— озвався він,— то я, втрачаючи життя, нічого не втрачаю. Я не набагато кращий за тварину, яку штурханами й голодом навчили танцювати на линві.
— Не зовсім так,— промовив Заратустра.— Ти з небезпеки зробив собі ремесло,— а за це зневажати не можна. Тепер ти гинеш від свого ремесла, і за це я хочу поховати тебе своїми руками.
На ці слова вмирущий уже нічого не відповів, тільки поворухнув рукою, ніби хотів потиснути руку Заратустрі на знак подяки.
7
Тим часом звечоріло, базар поринув у темряву і люди порозходились, бо стомлюються навіть цікавість і страх. А Заратустра й далі сидів на землі біля мертвого, заглибившись у роздуми, забувши про час. Нарешті настала ніч, і холодний вітер повіяв на цього самотнього чоловіка. Тоді підвівся Заратустра й сказав до серця свого:
— Воістину, добрий вилов сьогодні у Заратустри! Не впіймав жодної людини, то впіймав хоч трупа.
Моторошне людське існування, та ще й позбавлене глузду: блазень може стати людині недолею.
Я хочу навчати людей сенсу буття. Той сенс — надлюдина — блискавка з темної хмари людства.
Та я їм і досі далекий, і мій розум не промовляє до їхнього розуму. Для людей я й досі чи то навіжений, чи то труп.
Темна ніч, темні шляхи в Заратустри. Ходімо, холодний і закляклий супутнику! Я понесу тебе туди, де поховаю своїми руками.
8
Сказавши так до серця свого, Заратустра завдав собі на спину трупа й вирушив у дорогу. Та не пройшов він і сотні кроків, як до нього хтось підкрався і зашепотів на вухо. О, та це ж не хто інший, як блазень із вежі!
— О Заратустро,— сказав він,— йди з цього міста геть! Надто багато людей тут тебе ненавидять. Ненавидять тебе добрі і праведні й називають своїм ворогом і ненависником; ненавидять тебе правовірні й кажуть, що ти небезпечний для громади. Твоє щастя, що вони посміялися з тебе: бо й справді, ти говориш, як блазень. Твоє щастя, що ти пристав до отого мертвого пса; цим приниженням сьогодні ти врятував себе. Але йди з цього міста геть — або завтра я перестрибну через тебе, живий через мертвого.
Сказавши так, чоловік зник. А Заратустра попростував темними вуличками далі.
Біля міської брами трапилися йому гробарі. Вони присвітили смолоскипами до обличчя Заратустри, впізнали його й заходилися насміхатися з нього.
— О, Заратустра несе мертвого собаку! Це добре, що Заратустра став гробарем! Бо наші руки надто чисті для цього стерва. Чи не збирається Заратустра поцупити в чорта його поживу? Та бери вже! Смачно тобі повечеряти! Коли тільки чорт не кращий злодій, аніж Заратустра! Він ще поцупить і зжере їх обох!
Отак гробарі сміялись і перемовлялися між собою.
Заратустра не озвався до них жодним словом і пішов своєю дорогою. Дві години простував він через ліси та болота, раз у раз до нього долинало голодне вовче виття, і нарешті він і сам відчув голод. Отож зупинився біля самотньої хатини, в якій світилося.
— Голод напосідає на мене, мов розбійник,—сказав Заратустра.— Він напосідає на мене в лісах, у болотах, серед ночі.
Дивні примхи в мого голоду. Часто він з'являється аж після сніданку чи обіду, а сьогодні не давав про себе знати цілий день. Де ж він барився?
І з цими словами Заратустра постукав у двері хатини. Вийшов старий чоловік із каганцем у руках і спитав:
— Хто це прийшов до мене і потривожив мій поганий сон?
— Живий і мертвий,— відказав Заратустра.—Дайте мені поїсти й попити, бо вдень я забув про це. Хто нагодує голодного, той власну душу потішить,— так каже мудрість.
Старий пішов, але одразу ж повернувся і виніс Заратустрі хліба й вина.
— Недобрий цей край для зголоднілого,— сказав він.— Тому я й живу отут. До мене, самітника, приходять тварини і люди. Та поклич же й свого супутника поїсти й випити, він утомився більше, ніж ти.
Відповів Заратустра:
— Мертвий мій супутник, його я навряд чи вмовлю.
— Мене це не обходить,— сердито буркнув старий.— Хто стукає в мій дім, повинен брати те, що я даю. їжте й бувайте здорові!
Потім ішов Заратустра ще дві години, поклавшись на дорогу й на світло зірок, бо звик до нічних мандрівок і любив дивитися в обличчя всьому, що спить. А коли почало світати, опинився Заратустра в глухому лісі, і далі не було дороги. Тоді поклав він покійника в дупло у себе над головою — щоб до нього не дістались вовки,— а сам ліг під деревом на мох. І одразу ж заснув, зморений тілом, але незворушний душею.
9
Довго спав Заратустра, і не тільки ранкова зоря, а й полудневе сонце зазирнуло йому в обличчя. Та нарешті очі його розплющилися. Здивовано глянув Заратустра на ліс і на тишу, здивовано зазирнув у себе. Потім квапно підвівся, як мореплавець, що раптом побачив землю й зрадів, бо йому відкрилася ноча істина. І Заратустра так сказав до свого серця:
