— Дивного у світі багато, а особливо в історії, — відповім я. — Коли ти любиш історію, то, мабуть, цікавився її загадками і, може, пробуєш їх розгадати — часто вони цікавіші й загадковіші за будь-які кросворди. Ану ж бо, давай візьмемося разом із тобою та й. розберемося, що воно таке — ота велика кількість назв Русі: і Мала, і Велика, і Біла, і Червона, і Чорна. Перше, що спаде тобі на думку, коли ти вмієш гарно розгадувати історичні загадки, таке: якщо та Русь має аж стільки назв, то вона була аж ніяк не «єдина й неділима», а таки різноманітна, бо навіщо ж їй стільки назв? І одразу подумаєш: Мала Русь — це щось маленьке, другорядне, Велика Русь — це щось велике, могутнє, першорядне. Але тут ти починаєш помилятися. І ти не один такий. А помиляєшся з однієї причини: державне правління над усіма тими землями у XVIII–XIX століттях перейшло на північ, у Велику Русь, Великоросію, яку почали вважати центром Русі. Отже, з’явилося нове значення назви, а попереднє забулося. Зрештою й слово «Україна» почали тлумачити не від слова «край». «країна», а від слова «окраїна», бо вона в цей час стала таки окраїною Російської держави.

Так-от, читачу. Мала Русь та Велика — це поняття церковні, не державні. Православна церква, яка була панівною на нашій землі, називалася раніше грецькою. Чому, ти, мабуть, знаєш. А коли ні, то скажу: християнська віра прийшла до нас із Візантії, де панувала грецька мова. І от до складу Візантії входила Греція. Земля, яку ми всі знаємо, називалася Мала Греція, тобто власне Греція; а була ще територія, на яку поширювалася християнська віра візантійського, або, як його називали, грецького зразка, — оце й була Велика Греція. Отже, Мала Греція — це власне Греція, а Велика Греція — територія, на яку поширювалася грецька віра. Так само й Мала Русь — це був центр, місце осідку київського митрополита, а Велика Русь — це землі навколишні, що оточували центр, Малу Русь. Це так, як слива: кісточка в ній — мала сливка, плодове тіло — велика слива, зернятко ж у тій сливі — центр плоду. «Мати городів руських» означає столицю, державний центр — Київ. Відповідно Київ — центр Малої Русі, а вже потім і Великої.

З цим, читачу, ми розібралися, а це треба знати перш за все, бо інакше, намагаючись розгадати загадку билин, ми з тобою анічогісінько не зрозуміємо.

— А щодо Білої, Червоної та Чорної Русі? — запитаєш ти.

— А щодо них, то тут учені трохи й самі плутаються, хоч так-сяк пояснюють і це. Біла Русь — це земля на північ од Русі, а Біле море — це море на Крайній Півночі. Інші вчені вважають, що назва Біла Русь походить від білого полотняного одягу, в яке вбиралося населення цих місць; національне вбрання білорусів біле. Червона Русь — це західна Русь, як небо на заході сонця — червоне, червінне. До речі, в костюмах західних українців чимало червоного, особливо у вишивках. А от Чорна Русь пояснюється хіба тим, що хати у поліщуків були не мазані, тобто не білені, а просто з дерева; а коли дерево старішає, воно чорніє.

Ревнителям «єдиної неділимої» царської Росії дуже хотілося б, щоб усе етнічне, тобто народне, — життя, мова, культура — було однакове. Через це Росія провадила політику нівеляції інших народів та русифікації, а царські історики підганяли історичні факти так, що ця «єдина, неділима» Росія вбачалася їм і в державі Київська Русь, яку вони оголосили своєю попередницею і ввели її таки в російську історію. Одне тільки муляло їм очі: де на цій начебто споконвічній території Росії взявся український народ?

Щоб пояснити цей «дивний» факт, царські історики придумали кілька цілком антинаукових байок, які товкмачили з великою настирливістю, щоб убгати їх у народні уми. Одні з них казали: ніякого українського народу немає, не було й бути не може, а той народ, який невідомо чому на тій території живе, — плем’я російське, а мова його — це діалект, чи, як вони казали, «нарєчіє» мови російської, тільки це «нарєчіє» було зіпсоване впливом польської мови. У цей самий час шовіністичні польські історики запевняли, що український народ — це гілка польського, адже плем’я, яке заснувало Київську державу, звалося поляни, а вони — поляки, або великополяни, як самі себе називають, а українська мова — це діалект польської. Одне слово, тяжко українцям, як то кажуть: і там гаряче, і звідти пече, бо вони вже самі собі не могли розказати, чому це вони, споконвічно живучи на своїй землі, та й не є народом, а маючи багатотисячолітню історію та культуру, ніби тієї історії та культури позбавлені.

А російський історик Микола Погодін придумав іншу баєчку про українців, бо надто вже по-дурному звучить те, що величезний народ у центрі Європи — не народ, а його цілком сформована мова — не мова. Отож він доводив що в Київській, тобто Малій, Русі жили предки великоросіян; коли ж татаро-монголи напали на неї, то все населення з Києва і близьких до нього міст відійшло на північ, навіть київський митрополит туди відступив, а на порожні землі прийшли західноукраїнські племена і цей край колонізували. Цим, до речі, М. Погодін пояснював і той факт, чому олонецькі чи архангельські селяни співають про Київ, про князя Володимира, про інші міста Малої Русі, власне, про Україну.

— А все-таки чому? — спитаєш ти.

— От у цьому я й хочу з тобою розібратися, — відповім я. — Але поступово, докладно, щоб усе стало на своє місце.

Билини та їхнє походження — й справді одна з манливих та хвилюючих загадок культурної історії східних слов’ян. Загалом культурний світ довідався про билини давно. Нагадаю, що цю назву вжив російський фольклорист і вчений І. Сахаров (1807–1863), який їх збирав. У народі ці пісні звалися ста?ринами, старинками; їх так і годилося б називати, але в науці термін «билини» щасливо прижився, через що й ми його використовуємо. Ще 1619 року англієць Річард Джем записав кілька текстів билин — це були билини московські. На початку XVIII століття сибірський козак (як вважають) Кирша Данилов записав найвідоміші билини, чи старини, київські й новгородські. Рукописний збірник Кирші Данилова під назвою «Древние российские стихотворения» з’явився друком тільки 1804 року. Билини друкувалися також за пісенниками Михайла Чулкова, Василя Трутовського, Миколи Новікова, Василя Сопікова та інших, що виходили в Росії у XVIII–XIX століттях. У середині XIX століття починається старанне записування билин безпосередньо з вуст народу; особливо багато тут зробили П. Кирієвський, який видав у 1860–1874 роках десять томів своїх «Песен», і А. Гільфердінг, який у 1873 році видав том «Онежских былин» з безліччю варіантів (досить сказати, що ця книжка має 1336 сторінок), і П. Рибніков, який також записав чимало нових текстів. Захоплення билинами після відкриттів П. Рибнікова та А. Гільфердінга було величезне, адже віднайшлися давні, дуже хвилюючі, реально існуючі поетичні пам’ятки, пов’язані з історією Київської Русі. Звід А. Гільфердінга обіймав 318 текстів, що складало понад 50 тисяч віршів, записаних од 70 оповідачів; а звід П. Рибнікова — 230 текстів. Згодом учені розробили таблиці поширення билин: Московська губернія дала три тексти, Нижньо-новгородська — шість, Саратовська — десять, Симбірська — двадцять два, Сибір — двадцять дев’ять, Архангельська губернія — тридцять чотири, а О донецька — триста. І це в той час, коли в Україні та Білорусії не було записано жодного тексту билин (насправді ж це не так, і ми в цьому пересвідчимося із самої цієї книжки).