1] Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,
2] Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.
3] Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,
4] Кадм будь—що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням
5] Тут же скарає його — злочинний і благочестивий.
6] Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця
7] Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,
8] Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба
9] Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.
10] «В полі, — Феб одповів, — тобі стрінеться біла корова,
11] Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.
12] Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,
13] Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься.
14] Тільки—но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,
15] Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;
16] Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила.
17] От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки
18] Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.
19] Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;
20] Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба
21] Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.
22] Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,
23] Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.
24] Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує
25] Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.
26] Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він
27] Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.

28] Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;
29] В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,
30] Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.
31] Били дж«рела довкіл. У глибинах тієї печери
32] Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,
33] Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, [51]
34] Три язики миготять, три ряди зубів—частоколів.
35] Тільки—но вихідці з роду тірійського в той непроглядний
36] Ліс нещасливо заглибились, тільки—но дзбан, задзвенівши,
37] Хвилю прозору черпнув,— у цю ж мить із лігва кам'яного
38] Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.
39] Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,
40] Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.
41] Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,
42] Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.
43] Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,
44] Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший,
45] Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).
46] Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,
47] Інші —тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)
48] Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних
49] Губить обіймах, отрутою чорною—інших вбиває.

50] Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.
51] З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?
52] Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева
53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали
54] Вістрям залізним, але його дух — над усяке' залізо.
55] Тільки—но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,
56] Велета—змія над ними, що все ще лизав страхітливі
57] Рани на жертвах своїх язиком криваво—червоним,—
58] «Я відомщу за вас, друзі,— сказав,— а якщо не судилось —
59] То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну,
60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.
61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі
62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани:
63] Панцир його захистив — луска невразлива блискуча,
64] Темно—синява твердь удар небувалий відбила.
65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:
66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,
67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.
68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,
69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,
70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини
71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.
72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він
73] Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия,
74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;
75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний
76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.
77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло
78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.
79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,
80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52]
81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває
82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,
83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,
84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.
85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати
86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.
87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару
88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,
89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.
90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,
91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,
92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.
93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,
94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.
95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,
96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку
97] Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде,
98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм».

99] Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,
100] Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.
101] Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,
102] Кадмові землю орати велить і сипати в неї
103] Змієві зуби, з яких прорости має Люд войовничий.
104] Тільки—но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби
105] Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.
106] Тут же (нелегко й повірити в Те) ворухнулися скиби,
107] Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,
108] Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,
109] Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,
110] Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.
111] Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,
112] Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,
113] Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,
114] Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.
115] Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.
116] «Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.—
117] Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»
118] Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,
119] Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.
120] Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку
121] Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.
122] Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.
123] Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.
124] Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,
125] Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.
126] П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,
127] „Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, [53]
128] Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.
129] їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,
130] Зводячи мури міські, як велів йому ,Феб—ясновидець.
131] Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,
132] Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом
133] Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,
134] Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —
135] Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати
136] Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,
137] Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.
138] Та серед щастя й удач причиною першого болю,
139] Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.
140] Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.
141] Втім, коли зважиш усе,— не злочин у цьому побачиш:
142] Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.

143] Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.
144] Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.
145] Сонце від'двох своїх меж зависло на віддалі рівній.
146] Друзів—мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах
147] Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:
148] «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!
149] Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім
150] Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,
151] Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу
152] Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.
153] Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».
154] Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра.

155] Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,
156] Звався «Гаргафія» він — заповідна діброва Діани.
157] Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,
158] Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила
159] Хист свій природа сама: склепіння тієї печери
160] Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.
161] Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.
162] А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.
163] Тут богиня лісів після ловів утомливих часто
164] Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.
165] От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,
166] І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга
167] Руки мерщій простягла — від богині одежу приймає.
168] Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,
169] Донька Ісмена—ріки, хвилясте волосся Діани
170] В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.
171] Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,
172] Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі.
173] Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,
174] Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, [54]
175] Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком
176] (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.

177] Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,
178] Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,
179] Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною
180] Гай оді звавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,
181] Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,
182] Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші.
183] Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце
184] Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,
185] Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.
186] Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,
187] Боком вона повернулась—таки й озирнулась за плечі,
188] Та не було під рукою стріли, а так їй.хотілось
189] Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,
190] Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,
191] Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:
192] «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,
193] Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,
194] Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,
195] Шию видовжує, над головою — загострює вуха,
196] Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі
197] Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,
198] В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної
199] З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?
200] Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,—
201] «Горе!» — зойкнути мав, але так і не вимовив слова,
202] Лиш застогнав,— це й була його мова,— й сльози обличчям,
203] Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.
204] Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі
205] Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.

206] Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє
207] Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.
208] Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові.
209] Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду:
210] Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські —
211] Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,
212] Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними —
213] Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив;
214] Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,
215] Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,
216] І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,
217] Ті грі д, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея
218] І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,
219] Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,
220] Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,
221] Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, [55]
222] І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;
223] Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати,
224] Батько — діктеєць, а далі —лункоголосий Гілактор.
225] Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,
226] Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі —
227] Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор.
228] Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.
229] Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:
230] «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!»
231] Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший.

232] Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,
233] Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф.
234] Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,
235] Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,
236] Інші наспіли й разом його шматувати взялися.
237] Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,
238] Наче вже не людський, але й олень так не застогне.
239] Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.
240] Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно
241] Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.
242] Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю
243] Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.
244] «Гей, АктеонеІ — навперебій, що є сили, гукають
245] (Той на їх поклик щораз озирається).— Гей, Актеоне!»
246] Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!
247] Він, проте,— поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!
248] Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!
249] Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши,
250] Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!
251] Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,
252] Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана.

253] Всяко судили про це: для одних видавалась богиня
254] Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво
255] Слід саме так берегти, і по—своєму кожен мав слушність.
256] Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:
257] їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,
258] Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій
259] Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої
260] Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця
261] Діва Семела — Юнона тоді язику дає волю.
262] «Лайка, проте, не поможе мені,— схаменулась,— на неї
263] Мушу я впасти, на неї саму,— якщо величаве
264] ймення Юнони не марно ношу,— й погубить, якщо маю
265] Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка
266] Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно).
267] Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись! [56]
268] Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму
269] Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати
270] Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!
271] Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро
272] Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!»

273] Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,
274] Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,
275] Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,
276] Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,
277] Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську
278] Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.
279] Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також
280] Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,—
281] Каже,— це в дійсності він, а то всяке бува: не один же
282] Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.
283] Мало сказати: «Я — батько богів», якщо є ним насправді,—
284] Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати
285] Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе
286] Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде».

287] Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає
288] Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.
289] Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:
290] Щоб марнослівним не видавсь тобі,— присягаюся Стіксом,
291] Він для богів усіх — бог, він острашку й на них наганяє».
292] Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе
293] Послухом бога—коханця: «Яким тебе брати в обійми
294] Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,
295] Будь і зі мною таким». їй хотів він уста затулити,
296] Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.
297] І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,
298] Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі
299] З неба спускається він; за обличчям його потяглися
300] Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,
301] Стріли меткі додає — невідхильні свої блискавиці.
302] Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:
303] Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву
304] Скинув Тіфея сторукого — зброя ця надто могутня.
305] Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи
306] Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі —
307] Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер
308] Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне
309] Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.
310] Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,
311] Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.
312] Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.
313] Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила —
314] Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські [57]
315] Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.

316] Поки діється це на землі згідно приписів Долі,
317] Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,
318] Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер
319] Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,
320] Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша,— їй каже,—
321] Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».
322] Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,
323] Що на те скаже Тіресій досвідчений,— він—бо обидві
324] Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних
325] Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив
326] І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)
327] Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге
328] Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно
329] Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні
330] Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній
331] Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.
332] В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,
333] Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,
334] Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю
335] Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну.
336] Батько всесильний зате — бо ж того, що зроблене богом,
337] Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі
338] Робить провидцем його, покарання полегшує честю.

339] В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій
340] Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.
341] Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше
342] Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою
343] Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,—
344] Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна
345] Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.
346] Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини —
347] Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали.
348] Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».
349] Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились
350] Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса.
351] Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,
352] Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.
353] Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!
354] Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:
355] Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.
356] Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих
357] Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною
358] Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.
359] Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;
360] Та говірливі уста і тоді їй для того служили,
361] Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. [58]
362] Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала
363] В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:
364] Поки словами володарку гаяла, німфи—пустунки
365] Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:
366] «Я вкорочу,— пригрозила,— язик твій зухвалий, що досі
367] Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»
368] Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,
369] Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.

370] Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,
371] Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.
372] Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає.
373] Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,
374] Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.
375] Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,
376] Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:
377] Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,
378] Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.
379] На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,
380] «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась.
381] Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили,
382] Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик.
383] Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» —
384] З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.
385] Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,
386] «Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі
387] Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»
388] До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,
389] Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.
390] Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!
391] Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»
392] Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»
393] Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа
394] Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.
395] Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.
396] Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.
397] Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе
398] З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.
399] Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

400] Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,
401] Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

402] Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими
403] Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.
404] Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,—
405] «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» —
406] Мовив,— і це справедливе прохання Рамнусія вчула.

407] Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.

408] Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, [59]
409] Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,
410] Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.
411] Трави— м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.
412] Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.
413] В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,
414] За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,
415] Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.
416] Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався
417] В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,
419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.
420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би
421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;
422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,
423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.
424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.
425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.
426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.
427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!
428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,
429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!
430] Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.
431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.
432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?
433] Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!
434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе
435] Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,
436] Й піде з тобою, якщо куди—небудь піти звідси можеш.
437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,
438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо
439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.
440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу
441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:
442] «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?
443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.
444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,
445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?
446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї
447] Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!
448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,
449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —
450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:
451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,
452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.
453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.
454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!
455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60]
456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!
457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:
458] Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,
459] Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе,
460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,
461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово
462] Мовиш в одвіт, та його з—під води я не можу вловити.
463] Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!
464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.
465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?
466] Те, чого прагну,— я сам. Од багатства я вбогим зробився.
467] О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!
468] Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!
469] Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі
470] Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.
471] Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе
472] Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.
473] Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».
474] Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.
475] Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,
476] Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці
477] Зойкнув юнак.— Зупинись! Не лишай тут того самотою,
478] Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,—
479] Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»
480] Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз
481] Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.
482] Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.
483] Так одним боком рум'яниться яблуко, другим — ще світле;
484] Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь
485] Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.
486] Тільки—но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,
487] Більше терпіти не міг: як на полум ї тихому тане
488] Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки
489] Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,
490] Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.
491] Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум янець;
492] Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.
493] Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.
494] Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу,
495] Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!»
496] Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»!
497] Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо
498] Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.
499] Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» —
500] Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу.
501] «Хлопче коханий, прощай!»—І «Прощай!» — Ехо повторила. [61]

502] Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть
503] Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.
504] Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,
505] Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,—
506] Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.
507] Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.
508] Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,
509] Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви
510] Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.

511] Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі
512] Славу Тіресій здобув — знаменитим ім'я його стало.
513] Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних,
514] Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим
515] Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.
516] Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:
517] «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось
518] Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.
519] День—бо настане колись (я вже бачу його), коли юний
520] Лібер — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки
521] Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,—
522] Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю
523] Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева.
524] Бути тому! Божества не вшануєш—таки; з гіркотою
525] Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!»

526] Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.
527] Скоро підтвердились віщі слова—що сказав, те стається:
528] Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.
529] Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками,
530] Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.
531] «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки,
532] Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить:— Невже ж то
533] Мідноголосий кімвал і покривлений ріг—ці марниці,
534] Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні
535] Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,
536] Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий
537] Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани?
538] Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,
539] Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців—пенатів,—
540] Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні
541] В розквіті сил, мої друзі—ровесники,— спис, а не.тирс вам
542] Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!
543] Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!
544] Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом
545] Сам один подолав! Він за озеро та за джерела
546] Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!
547] Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,
548] Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі [62]
549] Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні
550] Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!
551] Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,
552] Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.
553] Нині ж—о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви,
554] Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,—
555] Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;
556] Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.
557] Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію
558] Всі ті про батька його та про таїнства вигадки—плітки.
559] Мав же сміливість Акрісій—владар: над оманливим богом
560] Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.
561] Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?
562] Гей же! — Велить він рабам.— До мене того верховода,
563] В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!»

564] Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє,
565] Радять домашні'гуртом, щоб зухвалим не був, але де там —
566] Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше
567] Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.
568] Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму,
569] Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай—но
570] Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же
571] Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.
572] Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу
573] Вакха»,— нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його,— ті відмовляють.—
574] Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили
575] Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали.
576] Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю».
577] Глянув на нього Пентей ошаАілими з люті очима
578] Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,—
579] «Ти, що сконаєш за мить,— проказав,— у науку для інших,
580] Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю,
581] Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?»
582] «Звуть Акетом мене,— відповів йому той незворушно,—
583] Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду:
584] В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,
585] Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого:
586] Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно
587] Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.
588] Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,—
589] «Все, чим багатий я,— каже,— наступнику мій, спадкоємцю,
590] Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними
591] Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.
592] Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,
593] До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно
594] Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська, [63]
595] Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади,
596] Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.

597] Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,
598] До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег…
599] Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами.
600] Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці
601] Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну
602] Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.
603] Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить
604] Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.
605] «Ось ми!» — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:
606] З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.
607] Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.
608] Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,
609] Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи —
610] Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.
611] От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю,
612] В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний!
613] Хто б ти, одначе, не був,— не гнівися, сприяй нам у всьому!
614] Вибач і друзям моїм!» — «За нас ти дарма не молися!» —
615] Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок
616] Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.
617] «Справді!» — підтакнули й інші: .русявий Мелант, гострозорий
618] Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,
619] І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі
620] їх бадьорить,— геть усіх одурманив до здобичі потяг.
621] «Не потерплю,— я гукнув,— щоб у нас на судні коли—небудь
622] Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!»
623] З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший
624] Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,
625] На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.
626] Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)
627] В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,
628] Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.
629] Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді
630] Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,
631] Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,—
632] «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,
633] Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?»
634] «Ти не хвилюйсь,— йому каже Прорей,— назви тільки гавань,
635] Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану».
636] «В Наксос,— їм Лібер на те,— судна свого біг завертайте!
637] Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно».
638] «Згода!» — брехливі богами всіма присягаються й морем
639] І над оздобним судном мені парус велять піднімати.
640] Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.
641] Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?» [64]
642] Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,
643] Дехто й на вухо шепнув,— завертай, мов, негайно ліворуч!
644] Я остовпів. «Якщо так, хай судном,— відмовляю,— керує
645] Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла.
646] Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене…
647] Втрутивсь . тут Еталіон: «Виходить,— всміхнувся злобливо,—
648] Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене
649] Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.

650] Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,
651] Став на загнутому носі судна, озирнув усе море
652] Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці,
653] Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.
654] Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика
655] Слава —стільком юнакам одного підманути хлопчину?»
656] Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?
657] Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.
658] Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний
659] Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,
660] Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря
661] Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.
662] Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають
663] Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер.
664] Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,
665] Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.
666] Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,
667] Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.
668] Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива
669] Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.
670] Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,
671] Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти
672] Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.
673] «Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!»
674] Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,
675] Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.
676] Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього
677] Руки раптово неначе коротшають, далі й руками
678] Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна.
679] Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,
680] Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,
681] Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу
682] Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.
683] Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,
684] То виринають вони, то знов у глибини пірнають,
685] Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо
686] Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.
687] Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)
688] Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, [65]
689] В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:
690] «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же
691] Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».

692] «Довго ти гаяв нас,— каже Пентей,— балачками пустими,
693] Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?
694] Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,
695] Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!»
696] Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць
697] В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея
698] Все, що потрібне для мук,— і залізо, й вогонь,— та зненацька
699] Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,
700] Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.
701] Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,
702] На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,
703] На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики—співи.
704] Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса
705] Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,
706] Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне
707] Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.

708] Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,
709] Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.
710] Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,
711] Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,
712] Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея
713] Мати. «Сюди! —зазиває,— сюди, мої сестри обидві!
714] Гляньте—но, що за кабан походжає по нашому полю!
715] Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі
716] Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,—
717] Вже—бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,
718] Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.
719] «Згляньсь, Автоноє,— поранений зойкнув,— о сестро моєї
720] Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»
721] Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку
722] Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.
723] Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,
724] Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,
725] Глянь же!» — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,
726] Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,
727] Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї
728] Вп'явшись: «Іо! — кричить.— Таки вклали ми, подруги, звіра!»
729] Навіть морозом побитих листків, що ось—ось облетіти
730] Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,
731] Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.

732] Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди
733] Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.

Книга четверта

1] Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята
2] Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,
3] Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць
4] Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає
5] Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити
6] Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся
7] Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси
8] Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві
9] Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:
10] От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,
11] Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,
12] Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.
13] І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,
14] Також Леней—жартівник, сівач винограду п'янкого,
15] Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,
16] І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні,
17] Лібере, греки тобі! Нема-ж твоїй юності краю,
18] Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі
19] Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду
20] Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,
21] Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.
22] Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо
23] З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.
24] Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться
25] Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки,
26] Й старець, Сілен,— то в руці з посошком він бреде напідпитку,
27] То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.
28] Всюди, куди б тільки ти не прийшов,— і юнацькі, й жіночі
29] Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,
30] Гнута.відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.
31] «З миром, ласкавий, прийди!» — до обряду, як велено, ставши,
32] Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались
33] Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. [67]
34] То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,
35] То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.
36] Легко пускаючи нитку з—під пальця, сказала одна з них:
37] «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,
38] Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,
39] Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна
40] Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні
41] Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній».
42] Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» — пожвавились сестри.
43] Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;
44] «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,
45] Як Палестинського озера хвилі —в те вірять усюди —
46] Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.
47] Може, згадаю про те, як дочка' твоя, в пір'я зодягшись,
48] Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.
49] Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда
50] Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,
51] Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові
52] Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».
53] Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,
54] Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:

55] «Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва,
56] Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,
57] Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли
58] Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.
59] Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.
60] Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,
61] Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:
62] Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.
63] Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.
64] Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.
65] Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,
66] Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,
67] Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.
68] Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,
69] Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький
70] Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!
71] Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти,
72] Й тільки—но подих палкий з—за стіни переловлять обоє —
73] «Заздрісна,— шепчуть,— стіно! Чому заважаєш коханню?
74] Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим —
75] Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розетупися.
76] Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим
77] Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним».
78] Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,
79] На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами,
80] Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. [68]

81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;
82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.
83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,
84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,
85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,—
86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,
87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,—
88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню
89] Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами
90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.
91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,
92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.
93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула
94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,
95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.
96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері
97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі
98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.
99] Тільки—но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,
100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі
101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.
102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,
103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,
104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.

105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив
106] Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі.
107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,
108] Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,
109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.
110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!
111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше
112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні
113] Рвіть, по—хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,
114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!
115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,
116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.
117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,
118] Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»
119] Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди
120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.
121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна
122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,
123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї
124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.
125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,
126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,
127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]
128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,
129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,—
130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.
131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;
132] Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» — зупинилась непевна.
133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,
134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,
135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю
136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.
137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,
138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,
139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,
140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою
141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.
142] «Ой, що це сталося! — зойкнула.— Хто розлучив нас, Піраме?
143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча
144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»
145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю
146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.
147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,
148] й піхви самі, без меча,— «Рука твоя,— каже,— й кохання,
149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене
150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!
151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,
152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене
153] Смерть лиш спроможна була,— неспроможна й вона відірвати!
154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання
155] Вам, о батьки,— мої і його, нещасливі стократно:
156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,
157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!
158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш
159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,
160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:
161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»
162] Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,
163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.
164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:
165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,
166] І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині».
167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя
168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.

169] «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,
170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!
171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера
172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.
173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа
174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70]
175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний
176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті
177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,
178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,
179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.
180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку
181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.
182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,
183] Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі
184] Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє.
185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,
186] Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали…
187] Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти
188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго
189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.

190] Та Кітерея в боргу не—лишилась: того, хто таємну
191] Викрити пристрасть посмів,— сама покарала такою ж
192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,
193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?
194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно
195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,—
196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї
197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі
198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,—
199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.
200] Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться
201] Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.
202] Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис
203] Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.
204] Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,
205] Кинув з усіх найвродливішу — Матір Еейської Кірки.
206] Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,—
207] Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула
208] Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,
209] Гожа дочка Евріноми—красуні, чия батьківщина —
210] Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку
211] Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших.
212] В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.
213] Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.

214] Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,
215] Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили
216] їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.
217] Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,
218] Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,
219] Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою
220] Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок
221] Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. [71]
222] От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:
223] «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,— велить їм,—
224] І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!»
225] Ті покорились. А бог, коли з нею віч—на—віч лишився:
226] «Я — отой самий,— сказав,— хто, керуючи порами року,
227] Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,—
228] Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої
229] Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.
230] Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею
231] Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.
232] Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,
233] Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.

234] Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога
235] Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,
236] Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.
237] Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки
238] До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той
239] Честі насильно позбавив мене!» — закопав, безсердечний,
240] Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.
241] Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона
242] Дав тобі змогу підняти лице з—під могили — до світла.
243] Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,
244] Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.
245] Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих
246] Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.
247] Все—таки пробує він, чи прониклива сила проміння
248] В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.
249] Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,
250] Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,
251] Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш—таки неба!»
252] Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,
253] й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.
254] Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,
255] Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.
256] Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу
257] Міг оправдати любов ю, а зрадництво — тугою; більше
258] Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.
259] Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,
260] Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба
261] Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.
262] Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,
263] Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,
264] Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,
265] Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.
266] Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла
267] В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,
268] Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, [72]
269] Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,
270] Все повертається: давня жага й перемінену сушить».

271] Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.
272] Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався
273] В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.
274] До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.
275] Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,
276] Мовить: «Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди:
277] Всім же відомо про те, як у камінь його обернула
278] Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!
279] Не наміряюся вам повторяти, як проти природи
280] Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.
281] Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же
282] Другом Юпітера—хлопця колись,— ні про вас, о курети,
283] Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,
284] Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною.
285] Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,
286] й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,—
287] Слухайте. Знана—бо міць його хвилі, незнана — причина.

288] Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,
289] й діви—наяди в печерах ідейських його згодували.
290] Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька
291] Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.
292] Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори
293] Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.
294] Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився
295] Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.
296] От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав
297] Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому
298] Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,
299] Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.
300] Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег;
301] Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.

302] Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла
303] Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.
304] З—поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.
305] Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо,
306] Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся
307] Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись».
308] Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби,
309] Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.
310] То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся
311] Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,
312] Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?
313] То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,
314] Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.
315] Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, [73]
316] Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.
317] Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,
318] Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.
319] Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,
320] Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе,
321] Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,
322] Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,
323] Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,
324] Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,
325] Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки
326] Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!
327] Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую
328] Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!»

329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,
330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.
331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,
332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,
333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.
334] Німфа — цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене,» — каже.
335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.
336] «Годі! —він їй,— а ні, то тебе й цю місцевість покину!»
337] «Що ти! — злякалась вона,— ці місця я тобі відступаю,
338] Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.
339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,
340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,
341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,
342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;
343] Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава
344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.
345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає…
346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше
347] Голу красу юнака — запалали їй очі жагою.
348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня
349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.
350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,
351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.
352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону
353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,
354] Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше
355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.
356] «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» — торжествує наяда.
357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.
358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,
359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться —
360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.
361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався,
362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74]
363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила
364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.
365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,
366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово
367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.
368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду
369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього
370] Тілом усім: «Хоч—не—хоч,— йому шепче,— моїм таки будеш,
371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині
372] Я при ньому була, а він — при мені був навіки!»

373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє
374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.
375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,
376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.
377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:
378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,
379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.
380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши
381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,
382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає
383] Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку,
384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:
385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.
386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!»
387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,
388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».

389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці
390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.
391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька
392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,
393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.
394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти
395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.
396] Ось уже де—не—де й грона звисають; де нитка снувалась —
397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.
398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.
399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:
400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,—
401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.
402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні
403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.
404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.
405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,
406] Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.
407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває
408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.
409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75]
410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,
411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.
412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний
413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.
414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,
415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.

416] .Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно
417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність
418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала
419] Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили.
420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,
421] Дітьми своїми та плеканцем—богом гордиться, Юнона,
422] Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських
423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;
424] Міг домогтися, щоб си«а свого рвала мати на кусні;
425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!
426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?
427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?
428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),
429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —
430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала
431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»

432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:
433] До підземельних осель серед тиші німої веде він.
434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих
435] Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.
436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі
437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,
438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.
439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне,
440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,
441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може
442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.
443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.
444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто
445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.
446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.

447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,
448] Донька Сатурна,— таку вона лють, таку ненависть чує.
449] Щойно туди увійшла,— подавшись під кроком богині,
450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно
451] Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю
452] Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання.
453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,
454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.
455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,
456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76]
457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять'
458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,
459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.
460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.
461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.
462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,
463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.

464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,
465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа,
466] Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну
467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім
468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали —
469] Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,
470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий
471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.
472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,
473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,—
474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно
475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,
476] Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:
477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий
478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».
479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба
480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.

481] А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,
482] В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила
483] Кров, окриває себе й, підв язавшись в юнкою змією,
484] З дому виходить. її супроводжують, вірні їй: Смуток,
485] Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.
486] Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,
487] Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,
488] Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,
489] й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,
490] Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:
491] Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,
492] Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,
493] Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто
494] Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,
495] Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся
496] Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,
497] Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і—думи
498] Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,
499] Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси.
500] Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,
501] Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,
502] Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,—
503] Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, [77]
504] Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила
505] В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.
506] Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту
507] В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.
508] Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,
509] Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.
510] Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний
511] Діта великого край і розв язує пояс гадючий.

512] В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:
513] «Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!
514] Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»
515] Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,
516] І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,
517] Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі
518] Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим
519] Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:
520] Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,—
521] Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,
522] Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.
523] «Вакху—Евгію!» — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно —
524] Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!

525] Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,
526] Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.
527] Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.
528] Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили —
529] 1 без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню
530] Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.
531] Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера
532] Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,
533] Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!
534] Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,
535] Що в іонійську пірнули безодняву,— зволь їх прийняти
536] В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким
537] Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я
538] Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке».
539] Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи
540] Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність
541] їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,
542] Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.

543] Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,
544] Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.
545] Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,
546] Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,
547] Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну
548] Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,—
549] «З вас я найбільший зроблю,— спалахнувши, сказала богиня,—
550] Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози: [78]
551] Ось найвірніша з жінок: «За владаркою,— каже,— пірну я
552] В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину
553] Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.
554] Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим
555] Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.
556] Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —
557] Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.
558] Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся
559] Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.
560] Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.
561] Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря
562] Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.

563] Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком
564] Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,
565] Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає
566] Місто, котре заснував, немовби не він у неласку
567] Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські
568] Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.
569] Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова
570] Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався
571] Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом
572] Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,
573] Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?
574] Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,—
575] Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся».

576] Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;
577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться,
578] Бачить: цятки темно—сизі біжать по зчорнілому тілу.
579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались
580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.
581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,
582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,—
583] «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,— просить,—
584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,
585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»
586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє
587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,— слово
588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням
589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.
590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:
591] «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!
592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,
593] Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?
594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»
595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.
596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми
597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79]
598] Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить
599] Шию лускату слизьку гребенястого велета—змія.
600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє
601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.
602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:
603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.

604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив
605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась
606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.
607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду
608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста
609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —
610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,
611] Хоч народила його від дощу золотого Даная.
612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)
613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука
614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,
615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,
616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.
617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,
618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.
619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,
620] Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.

621] Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу
622] Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні
623] Здавшись вітри,— і, з ефірних висот окидаючи зором
624] Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.
625] Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.
626] То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.
627] День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,
628] Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,
629] Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,
630] Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця.

631] Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним
632] Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори
633] Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір
634] Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.
635] Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,
636] Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла.
637] Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,
638] Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.
639] «Друже,— звернувся до нього Персей,— може, знатності роду
640] Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;
641] Може, цінуєш діла,— то й мої поцінуєш, напевно.
642] В тебе притулку й спочинку прошу». Па м я тав той, одначе,
643] Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:
644] «Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде [80]
645] Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить».
646] Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій
647] Сад оточив і велів берегти його дужому змію;
648] Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.
649] Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть
650] Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!»
651] Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.
652] Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.
653] Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись
654] Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу,
655] Дар мій,— каже,— прийми!» І криваве обличчя Медузи
656] Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.
657] Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся
658] В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки.
659] Що головою було,— закруглилось верхом над хребтами;
660] В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя
661] Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому
662] Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.

663] Врешті, вітри позганяв Гіппотад у відвічну в'язницю.
664] Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,
665] Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову
666] Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши,
667] Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.
668] Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,
669] Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив.
670] Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний
671] За материнську вину безневинну скарав Андромеду.
672] Тільки—но вздрів її Абантіад — до суворої скелі
673] Міцно за руки прикуту,— й коли б вітерець їй волосся
674] Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,
675] Певний би був, що це статуя з мармуру,— задивувавшись,
676] Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,
677] Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.

678] От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво,
679] Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!
680] Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах
681] Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла
682] Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками
683] Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.
684] Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами.
685] Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,
686] Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.
687] Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю
688] Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю
689] Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,
690] Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.

691] Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати [81]
692] Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче.
693] Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх
694] Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.
695] Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли 6 ви за нею
696] Цілий свій вік, а от для рятунку — хвилина дається.
697] Тож, коли діву цю я попрошу в вас,— Персей, Громовержця
698] Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого,
699] Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши,
700] Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,—
701] Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств,
702] Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати.
703] Ваша дочка, як життя їй врятую,— моєю хай буде!»
704] Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння
705] Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця.

706] Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане,
707] Носом окованим води морські розтинає з розгону,
708] Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі
709] Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає
710] Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі.
711] Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами,
712] Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря
713] Тінь перебігла хистка,— вже на тінь нападає потвора.
714] Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі
715] Змія, що спину свою синювату до сонця наставив,
716] Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає
717] Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию,
718] Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй,
719] Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі
720] З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку.

721] Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря,
722] То під водою ховається звір, то метається люто,
723] Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі.
724] Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає.
725] Рани тим часом наносить — то в спину, що мушлями вкрита,
726] То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби,
727] Робиться тоншим,— усюди вганяє свій меч серповидний.
728] Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно
729] Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли,
730] Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше
731] Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді
732] Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля.
733] Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою,
734] Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія.

735] Оплески й радісний крик залунали на березі моря
736] Та між небесних осель".. Ніяк не натішаться зятем,
737] Доньки рятівником і захисником їхнього дому,
738] Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру, [82]
739] Діва розкована йде — тих трудів нагорода й причина.
740] Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,
741] Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив,
742] Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави
743] Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи.
744] Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим
745] Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї,
746] І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям.
747] Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити
748] Стеблах — і кожне чудовим стає, от і множать насіння,
749] Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря.
750] Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:
751] Хай лиш повітря торкнуться вони — кам'яніють відразу;
752] Те, що травою зростало в воді, над водою — вже камінь.

753] Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав:
754] Лівий — Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво,
755] Третій, між ними,— Юпітеру. Вбито Мінерві теличку,
756] Віснику неба — бичка, бика ж — тобі, Всемогутній.
757] Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду,
758] Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають
759] І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий.
760] З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри,
761] Флейти, лунають пісні — променистої радості й щастя
762] Доказ гучний. Ось і двері відчинено — й злотом сяйнули
763] Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами,
764] На величаву гостину прямують кефенські вельможі.

765] Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха
766] Кожному в серце проник, і тут про людей того краю
767] Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність.
768] Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея:
769] «Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу
770] Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!»

771] Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом
772] Місце захищене є посеред кам'яного громаддя.
773] Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході,
774] Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі.
775] Поки те око вони одна одній передавали,
776] Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому
777] Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті
778] Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі
779] Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди
780] В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились.
781] Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе
782] Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва,
783] Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний
784] Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові
785] Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився. [83]
786] Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім
787] Леті,— про те, які землі, моря споглядав під собою,
788] Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся.
789] Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову
790] Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки
791] Тільки Медузі одній з—поміж сестер у коси вплелися.
792] Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто
793] Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна,
794] Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням.
795] Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим,
796] Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому.
797] Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви
798] Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись,
799] Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати
800] В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.
801] Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня
802] Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».

Книга п'ята

1] Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн
2] Розповідає герой, залунав по владичих палатах
3] Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли,
4] Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник.
5] Мить — і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала.
6] Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві
7] Зчепляться буйні вітри — й за хвилину воно спохмурніє.
8] Першим зухвалець Фіней, зачинатель того бойовища,
9] З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим, —
10] «Ось, — каже, — ось я за кражу дружини прибув сюди, месник!
11] Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився,
12] Не допоможуть тобі!» Вже й списа підняв. «Зупинися! —
13] Тут йому крикнув Кефей, — що за думка тебе підбиває,
14] Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею
15] Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний?
16] Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе,—
17] Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне,
18] Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове
19] Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила,—
20] Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала
21] Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком?
22] Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували,
23] Й ти їй нічим не поміг — її дядько, її наречений?
24] Жаль тобі, видно; що інший її врятував, тому в нього
25] Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш,
26] Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї?
27] Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся,
28] Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я.
29] Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю».
30] Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея,
31] Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим.
32] Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом,
33] Ратище він, розмахнувшись, пустив — та намарно — в Персея. [85]
34] В ложе вбилася мідь — і зіскочив Персей з покривала,
35] Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би
36] Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник
37] Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце!
38] Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря.
39] От він упав, і з кістки йому наконечник добуто;
40] Б ється вже він на землі і столи заплямовує кров ю.

41] Вмить роз ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли
42] Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто
43] Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому
44] Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши
45] В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства.
46] Збройна Паллада — вже тут. Егідою брата прикривши,
47] Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого
48] Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея,
49] Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах,
50] Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще.
51] З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу
52] Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї,
53] А діадема— на вогкім од пахощів цінних волоссі.
54] Списом легеньким на будь—якій віддалі він непохибно
55] Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати.
56] Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину
57] Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув
58] Прямо в обличчя йому — й воно місивом стало кривавим.

59] Тільки—но глянув на те, як лицем, ще недавно прекрасним,
60] Б'ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий
61] Друг і супутник його, що з любов ю до нього не крився,
62] Сльози над тим, хто конав од жорстокої рани, проливши,
63] Над дорогим йому Атісом, лук, що з руки йому випав,
64] Перехопив із словами: «Зі мною тепер позмагайся!
65] Кров'ю того юнака не натішишся, більше зневаги
66] Гідний ти, ніж похвали!» Ще й не змовкнув, а вже на Персея,
67] Зблиснувши вістрям, помчала стріла, тятивою підбита.
68] Той відхиливсь, і застрягла вона в його вільній одежі.
69] Тут і звернув проти нього, прославлений вбивством Медузи,
70] Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же,
71] Смертну стрічаючи мить, уже в ніч западаючі темну
72] Очі на милого Атіса звів, прихилився до нього,
73] Радий, що з другом своїм він ітиме й у світ попідземний.

74] Раптом сієнець Форбант, Метіона син, і лівієць
75] Амфімедонт, пориваючись в бій, послизнулись в калюжі
76] Теплої крові, що так і лилась по долівці, і впали
77] Навзнак обоє. Хотіли піднятись, та меч не дозволив:
78] Амфімедонтові — в бік, Форбантові — в горло встромився.
79] На Акторіда ж, Еріта, що саме в ту мить за двосічний
80] Довгий вхопився топір, Персей не з мечем своїм вийшов: [86]
81] Миттю обіруч піднявши кратер, що на ньому висока
82] Скрізь виступала різьба, велетенську посудину мідну,
83] Й кинув у мужа того. Він же, кров пурпурову зригнувши,
84] Падає й б'ється, спускаючи дух, головою об землю.
85] Вже й Полідаймон поліг, що походив од Семіраміди,
86] Житель Сперхея Лікет; Абарід, що родивсь на Кавказі,
87] Кліт, Флегіат, а за ними — й Гелік буйноволосий,—
88] Знищує всіх, ще й тіла накопичені топче ногою.

89] Так і не зваживсь Фіней проти ворога вийти віч—на—віч:
90] Кинув списом здаля, але схибив, потрапивши в їда,
91] Хоч безоружним той був, уникаючи битви намарно.
92] Грізним поглядом Ід безсердечного зміряв Фінея.
93] «Раз ти втягнув мене в бій, так поглянь, кого проти себе
94] Ти повернув, і за рану нанесену раною сплачуй!»
95] Списом, що вихопив з тіла свого, мав метнути в Фінея,
96] Й раптом ослабнув, поник, пролившися рештками крові.
97] Далі й Одіт, що в краю тому був після владаря першим,
98] Впав під Клімена мечем. Гіпсей порішив Протенора,
99] Ну а Гіпсея — Аінкід. Серед них був похилий вже віком
100] Ематіон, шанувальник богів, чоловік правдолюбний.
101] Через літа вже не міг воювать, тож юрмі роз'ярілій
102] Кидає гнівні слова, проклинаючи зброю злочинну.
103] Поки вівтар обнімає руками тремтливими старець,
104] Хромід мечем йому голову зрізав, і та покотилась
105] По вівтареві; півмертвий язик невиразні прокляття
106] Пролепетав ще, й життя закінчив між вогнями той старець.
107] Два близнюки, Бротеад і Аммон, що в змаганні кулачнім
108] Непереможні — коли б то кулак міг мечам дорівняти! —
109] Смерть од Фінея руки прийняли; з ними й Ампік, Церери
110] Жрець, що довкіл голови білосніжну пов'язує стьожку.
111] Й ти, Лампетіде, замовк, не в такому, а мирному ділі
112] Мав прислужитись: єднаючи голос із гомоном ліри,
113] Піснею свято й гостину покликаний був прославляти.
114] Поки він мирно стояв оддалік із дзвінким своїм плектром,
115] Петтал глумливо: «Стігійським богам доспівай свою пісню!» —
116] Мовив і скроню пробив йому ратищем гостроконечним.
117] Пальцями той, коли падав, конаючи, струн ще торкнувся,
118] І випадково співзвуччям сумним одізвалася ліра.
119] Грізний Лікорм того вбивства, однак, не лишив без покари:
120] Вирвавши засув із правих дверей, наче довбнею, махом
121] Череп йому розтрощив, а той, заливаючись кров'ю,
122] Мертвий на землю упав, як жертовний бичок під обухом.

123] Далі кініфський Пелат намагався й собі відірвати
124] Засув од лівих дверей, та пробив йому вістрям правицю
125] Мармарідянин Коріт, пришпиливши її до одвірка.
126] Абат ще спис йому в бік устромив, але той не.звалився,
127] Тільки повис на руці, до дверей прицвяхований міцно. [87]
128] Вже ось поляг Меланей, що вступивсь за Персея, а далі —
129] Впав і Доріл, що поля під собою мав насамонійські,
130] Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись
131] Обширом нив, ніхто не збирав стільки пахощів цінних.
132] Навскіс кинутий спис наніс йому рану смертельну:
133] Вістрям заглибивсь у пах. А той, хто метнув ним, бактрієць
134] Галкіоней, лиш побачив, як ранений дух випускає,
135] Й водить очима, повітря хапаючи,— «Ось під тобою,—
136] Каже,— й земля твоя вся!» — і знекровлене тіло покинув.

137] Тут його месник, Абанта нащадок, зустрів ще гарячим
138] Вістрям, добутим із рани; крізь ніздрі пробившись, залізо
139] Шиєю вийшло, й так і поліг він, просилений списом.
140] Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї
141] Матері — Клітій і Кланій — од ран неоднакових гинуть:
142] Клітію ясен важкий, що з могутньої вирвавсь долоні,
143] Стегна розсік, а Кланію вістрям між зуби ввігнався.
144] Впав Келадо'н, що із Мендеса, впав палестинської неньки
145] Син яснозорий Астрей, в кого батько був невідомий.
146] І Етіон, який знавсь на майбутнім, та, видно, тим разом
147] Птах віщуна підманув. І Тоакт, владаря зброєносець,
148] Гепнувсь об землю, й Агірт, осоромлений батька убивством.
149] Юрмами все ж на ослаблого тиснуть, усі — одного лиш
150] Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно,
151] Змовившись проти добра, проти честі й заслуги пришельця.
152] Тесть, шанувальник богів, і Персеєва юна дружина,
153] Й мати тривожаться ним, наповнюють криком покої,
154] Та заглушили їх брязкіт заліза й поранених зойки.
155] Ось і пенатів, убивством осквернених, дика Беллона
156] Кров'ю захлюпує й знов ошалілу зав'язує бійку.

157] Тільки його одного оточили — Фіней і не менше
158] Тисячі тих, що з Фінеєм; з обох боків ненастанно
159] Градом повз нього списи — біля вух та очей — пролітають.
160] До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима,—
161] Ззаду щоб хто не напав,— до напасників ставши обличчям,
162] Стримує їхній напір. Хаонієць Молпей вів до бою
163] Зліва загін; Ехемон—набатієць—правий очолив.
164] Так от тигриця, бува, роздратована голодом, чує
165] Мукання стад на одній водночас і на другій долині,
166] Й подумки в цей бік і в той поривається, спрагнена крові;
167] Так завагався Персей — чи праворуч метнутись, чи вліво.
168] Врешті, Молпея вразив, проколовши стегно, й відступити
169] Дав йому змогу, бо вже й Ехемон, у бою роз'ярілий,
170] Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию,
171] Та промахнувся — такої був сили удар, що н* кусні
172] Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши.
173] Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився.
174] Та не такою була його рана, щоб тут же від неї [88]
175] Згинути,— весь він тремтів, простягаючи руки безсило,
176] Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда.

177] Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали,—
178] «Що ж,— завагався Персей,— через вас буду змушений, видно,
179] Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя,
180] Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм.
181] «Інших тим чудом лякай!» — Персеєві мовив глузливо
182] Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя
183] Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать.
184] Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим
185] Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши,
186] Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись.
187] Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом
188] Зроджений,— в доказ того й на своєму щиті позначив він
189] Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом,—
190] «Глянь—но,— щитом він потряс,— од якого я батька, Персею!
191] Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних,
192] Що ось такий тебе муж подолав!» Та кінець того слова
193] Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть,
194] Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги.
195] «Страх,— їх соромить Ерікс,— а не сила Медузи Горгони
196] Вас обертає в стовпів. Ану, всі за мною! Накиньмось
197] І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!»
198] Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли,
199] Весь за хвилину завмер — у камені різьблений воїн.
200] Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними,
201] Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою
202] Глянув Горгоні в лице — і на камінь — перемінився.
203] Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого,
204] Довгим мечем — задзвенівши, зі свистом відскочила зброя.
205] Щойно той здивувавсь — а вже й сам став такої ж природи,
206] На мармуровім обличчі здивований вираз лишився.
207] Довго б мені довелося мужів із незнатного роду
208] Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось;
209] Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло!
210] Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник,
211] Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить,
212] І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе,
213] Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче,— не вірить
214] Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись,
215] Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко,—
216] «Перемагаєш, Персею,— сказав,— забери це жахливе,
217] Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи,
218] Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади
219] Меч мені вклали до рук — за дружину цей бій розпочав я!
220] Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше.
221] Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки [89]
222] Душу мою, а все інше — твоєю хай власністю буде!»

223] Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі.
224] Той прохачеві в одвіт: «Не тремти, боязливий Фінею:
225] Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може,^
226] Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо,
227] Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі
228] Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний:
229] Хай звеселяє дружину мою нареченого образ».
230] Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко
231] Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся.
232] Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла
233] Шия, і навіть текуча сльоза його — закам'яніла.
234] Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі —
235] Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились.

236] А переможець Персей із дружиною гордо вступає
237] В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду
238] Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата,
239] Вежі Акріс^я Прет до свого приєднав володіння.
240] Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно,
241] Грізних очей змієносного чуда не міг подолати.

242] Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю,
243] Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність,
244] Ні його лиха важкі не зм'якшили: ти весь невблаганним
245] Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри.
246] Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею
247] Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду.
248] Очі зімкніть!» — попередив Персей, і обличчям Медузи
249] В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя.

250] Золотородного брата свого Трітонія досі
251] Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату,
252] Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч,
253] Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви,
254] До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини,
255] Стала й словом таким обізвалась до сестер учених:
256] «Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї
257] Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом.
258] Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть.
259] Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він».
260] Мовить Уранія їй: «З якою метою, богине,
261] Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю.
262] Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно
263] Вибив оте джерело»,— й повела за собою Палладу.
264] Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно,
265] Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає,
266] Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом,
267] І_ Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло,
268] Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади: [90]

269] «О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе,
270] Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?
271] По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш.
272] Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці!
273] Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває).
274] З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі
275] Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху.

276] Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши,
277] Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався.
278] В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі
279] Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,—
280] «О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас).— Постійте!
281] Поки дощить — (а дощ таки йшов),— під мою завітайте
282] Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало,
283] Навіть у нижчих домах». Тим словам і негоді піддавшись,
284] Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю.
285] Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра.
286] Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари.
287] Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє
288] В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули.
289] Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі:
290] «Цим же шляхом і я,— прокричав,— полечу вслід за вами».
291] З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі,
292] Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши
293] Голову, й кров ю злочинною злив, умираючи, землю».

294] Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло
295] Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.
296] Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти
297] Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,
298] Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо
299] Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.
300] Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно
301] Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.
302] Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські;
303] Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну
304] Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.
305] От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.
306] В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських;
307] Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:

308] «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману
309] Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне
310] Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом
311] Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу,
312] Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши
313] Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів, [91]
314] Люду, що серед снігів,— хай нас німфи в тій справі розсудять».
315] Сором було нам вести суперечку, але й відступати —
316] Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши
317] Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.
318] Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала
319] Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів
320] Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.
321] Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх
322] Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього
323] Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту
324] Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.
325] Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,
326] Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:
327] «За вожака череди,— каже,— був там Юпітер. Тому—то
328] Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.
329] В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели,
330] В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона,
331] Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом—птахом».
332] Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.
333] «Треба вже й— нам, Аонідам, почать,— але в тебе, можливо,
334] Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші».
335] «Не сумнівайся, і що на умі,— заспівай усе чисто!» —
336] Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.
337] Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання».
338] З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши,
339] Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому,
340] Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:

341] «Першою плугом кривим перелоги зорала Церера,
342] Першою — ніжну поживу й плоди принесла вона землям,
343] Першою — різні закони дала, найщедріша Церера.
344] Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині
345] Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні.
346] Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши,
347] Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея,
348] Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий.
349] Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,
350] Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,
351] Ліву — Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився.
352] Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею,
353] Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає.
354] Часто цю темну вагу розметать намагається велет,
355] Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити.
356] Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних,
357] Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався
358] Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні.

359] Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає
360] Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми, [92]
361] Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати.
362] Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів
363] Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї
364] Вздріла його Еріціна: крилатого сина обнявши,—
365] «Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! — каже,—
366] Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне,
367] Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому
368] Третя, остання за жеребом випала світу частина!
369] Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі,
370] Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі.
371] Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї
372] Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться!
373] Навіть на небі мене — і як це терплю я ще й досі! — м
374] Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила.
375] Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана,
376] Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери,
377] Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.
378] Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:
379] З дядьком богиню з'єднай!» Так Венера промовила. Він же
380] Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,
381] З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше
382] Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.
383] Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою
384] Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.

385] Неподалік од геннейських стін є глибоководне
386] Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше
387] Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо.
388] Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця
389] Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись.
390] Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти.
391] Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна
392] Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні,
393] Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято,
394] Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь—яка з подруг,
395] Владар підземний побачив її, закохався і викрав —
396] Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня
397] Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо
398] Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг,
399] Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою
400] В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,
401] Що й за квітками вона по—дівочому стала тужити.
402] А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней,
403] Кожного з них називає по імені й часто шмагає
404] Темно—багряними віжками їх і по шиї, й по гривах.
405] Повз болота Палікійські Сірчані й глибокі озера
406] Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води,
407] Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа, [93]
408] Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто.

409] Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським
410] Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок.
411] Там і жила — бо й саме джерело взяло назву від неї —
412] Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея.
413] Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі
414] Й тут же, впізнавши богиню,— «Не пройдете далі! — гукнула,—
415] Зятем Церери не бути тобі проти волі богині!
416] Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике
417] Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс,
418] Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно».
419] Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі
420] Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним
421] Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись,
422] Кручене берло владиче правицею, що було сили,
423] Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила
424] Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця.

425] А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,
426] Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе,
427] Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:
428] В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,
429] Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м якне,
430] Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті.
431] Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає:
432] Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи;
433] Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки
434] Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди —
435] Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками.
436] Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої —
437] Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись.

438] Ось уже мати журна побивається в пошуках доні:
439] Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає.
440] Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,
441] Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи,
442] В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо
443] Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна.
444] Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки,— ненастанно
445] Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу.
446] Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок
447] Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу:
448] Крівля солом яна, двері низькі… Постукала. Звідти
449] Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй
450] Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну
451] Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею
452] Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна!
453] Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши,
454] Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя. [94]
455] Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно —
456] Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени.
457] Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди,
458] Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився.
459] З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова
460] Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;
461] Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі.

462] Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня,
463] Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався.
464] От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща,
465] До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала,
466] Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова
467] Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити.
468] Знак очевидний, проте, подала: показала Церері
469] Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній
470] Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком.
471] Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню
472] Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати,
473] Бити долонями в груди свої почала раз од разу.
474] Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі:
475] Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні!
476] Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні
477] Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі,
478] Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом
479] На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла
480] Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння.
481] Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість,
482] Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає.
483] То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє.
484] Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають
485] Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям
486] Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий.

487] Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда.
488] Мокре волосся з—перед очей відгорнувши до скроні,
489] Мовить: «О матінко діви тієї, котру ти по цілім
490] Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко,
491] Гніву свого не скеровуй на землю— вона ж тобі вірна
492] й не заслужила того: крадію помогла проти волі.
493] Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя.
494] Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди.
495] Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся,
496] Ніж до всіх інших країв: тут—бо я, Аретуса, пенатів
497] Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею!
498] Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря
499] В край Ортігійський прийшла,— колись у доґіднішу пору
500] Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже
501] І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно [95]
502] Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу,
503] Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся.
504] Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська,
505] Там Просерпіну твою я на власні побачила очі.
506] Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі,
507] Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала,
508] Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина».

509] Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла,
510] Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого
511] Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір ефірний
512] На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла,
513] Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся.
514] «Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні
515] Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш
516] Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше,
517] Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні.
518] От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше
519] Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба —
520] Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,
521] Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,—
522] Хай вже вона не моя,— щоб крадій її взяв за дружину?»
523] Батько богів їй на те: «І зарука, й турбота одна в нас —
524] Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати
525] Назви правдиві речам,— то не кривдою, тільки любов ю
526] Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде,
527] Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій,
528] Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало,
529] Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти
530] їх розлучити будь—що,— нехай вийде з імли Просерпіна,
531] Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами
532] Жодного плоду, такий—бо закон їй накреслили Парки».

533] Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера.
534] Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва
535] Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям,
536] Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала,
537] Сім пурпурових зернин добула з—під жовтавої шкірки
538] І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив,
539] Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила
540] Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою
541] Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,—
542] Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши.
543] Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха
544] Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила
545] Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі.
546] Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,
547] Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,
548] Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила. [96]
549] В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького —
550] Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.

551] Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару
552] Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки,
553] Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу?
554] Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала
555] Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени? .
556] Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі,
557] Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули,
558] Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись,
559] Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло
560] (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям.
561] Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос,
562] Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі —
563] Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили.

564] А посередник між братом своїм і сумною сестрою,
565] Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець:
566] Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна
567] З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить.
568] Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла.
569] Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати,
570] Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно
571] В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.

572] Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась:
573] «Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?»
574] Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею
575] Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,
576] Ось що про давню любов Алфея—ріки розказала.

577] «Німфою,— каже,— росла серед німф багатьох я в Ахайї,
578] Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,
579] Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.
580] Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою
581] (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.
582] Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли.
583] Те, чим пишались усі, того я, по—селянському скромна,
584] Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.

585] От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських.
586] Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.
587] Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому
588] Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик
589] Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.
590] Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі
591] Схили його берегів огорнули природною тінню.
592] От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.
593] Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,
594] Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю
595] Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю, [97]
596] Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.
597] Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.
598] Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.
599] «Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає,—
600] Гей, Аретусо, куди ти, куди?» — перепитує хрипло.
601] Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився
602] На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:
603] Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.
604] Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий,— за мною.
605] Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,
606] Так от шуліка—хижак на тремтливу голубку спадає.
607] Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена,
608] Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда…
609] Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене.
610] Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні
611] Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.
612] Через долини, поля, через гори, лісами порослі,
613] Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.
614] Сонце в спину світило мені, отже, перед собою
615] Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?
616] Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих
617] Мов буревій, лопотів—забавлявся моїми стьожками.

618] Врешті, знемігшись: «Діано, рятуй,— кажу,— поки ще змога,
619] Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,
620] Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!»
621] Зглянулась Діва прудка: з—поміж хмар узяла найгустішу
622] Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,
623] Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,
624] Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,
625] Двічі він «Гей, Аретусо!» — гукнув мені,— «гей, Аретусо!»
626] Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка
627] Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний
628] Виє, або як той заєць—русак під кущем, коли бачить
629] Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.

630] Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,
631] Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.
632] Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:
633] Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.
634] Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки
635] Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,
636] Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,
637] Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає
638] Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.
639] Делія землю пробила, однак,— і в імлі, крізь печери,
640] Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця
641] Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря».

642] Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних [98]
643] До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,
644] Вже між землею і небом летить, а тоді завертає
645] Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,
646] До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати
647] На переліг, а частину — на землі, не орані здавна.
648] Ось над Європою вже, над полями азійського краю
649] Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.
650] Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.
651] Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.
652] «Славні Афіни — вітчизна моя,— відмовляє прибулий,—
653] Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,
654] Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром—умію.
655] Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,
656] Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу».
657] Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати
658] Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі
659] Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера
660] В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський
661] Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря».

662] Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша.
663] Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням
664] Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі
665] Стали ще й лаятись, я їм на те: «Не навчила вас, бачу,
666] Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,
667] От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання
668] Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе».
669] Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди,
670] Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти,
671] Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись
672] Пір'я з—під нігтів у них, за хвилину — оперились плечі,
673] А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє,
674] Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі.
675] Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками,
676] Висять в повітрі уже, лісові балакухи — сороки.
677] Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня:
678] До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.

Книга шоста

1] Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила
2] Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий.
3] Далі подумала: «Мало хвалити — хай нас тепер хвалять!
4] Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим».
5] Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни.
6] Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння.
7] Славу не місцем вона здобула і не родом високим,
8] Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець
9] Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту.
10] Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,
11] Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням
12] Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що
13] В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах.
14] Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї
15] З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались.
16] Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий.
17] Любо дивитись було не лише на готову тканину,
18] А й на ткання — насолоду чималу й мистецтво давало:
19] Го вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну,
20] То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила
21] Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі;
22] То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори
23] Голкою тонко кладе: як-не-як — вихованка Паллади.
24] Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити,
25] Хай до змагання стає — що завгодно даю під заставу!»

26] Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні,
27] Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору,
28] И так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна,
29] йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком.
30] Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави
31] Прагнеш зажити мистецтвом своїм — обробленням вовни.
32] Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале
33] Слізно прощення благай — і благальниці вибачить радо». [100]
34] Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши,
35] Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву,
36] Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить:
37] «Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила.
38] Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови
39] Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки.
40] В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням
41] Ти домоглася чогось — при своїй залишаюся думці.
42] Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?»
43] їй же богиня: «Прийшла!» — відмовляє,— і вже не бабуся —
44] Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи
45] Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі,
46] Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись,
47] Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку
48] Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця,
49] й стане блідавим нараз, коли сонце з—за обрію зрине.

50] Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави
51] Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно
52] Не витрачаючи слів,— розпочати змагання готова.
53] Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині.
54] Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули.
55] Держить основу навій, гребінець — поділив її навпіл.
56] Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо
57] Перебирають його, а коли між нитками основи
58] Він промайне — пробивають його тоді бердом зубчатим.
59] Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг,
60] Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми.
61] Тканка з—під рук їм пливе — пурпурова, котра побувала
62] В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні.
63] Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься,
64] Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком.
65] І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків,
66] Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим
67] Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні.
68] Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку.
69] Нитка по нитці — й повість стара постає на тканині.

70] Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта
71] Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню.
72] Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера—батька
73] Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко
74] Можна з обличчя пізнати. В Юпітера — владарний вигляд.
75] Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору
76] Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі
77] Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити.
78] Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;
79] Голову криє шолом, а на грудях високих — егіда.
80] Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці, [101]
81] Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.
82] Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.
83] Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,
84] Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,—
85] По чотирьох боках додала ще чотири змагання
86] Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.
87] Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні —
88] Гори холодні тепер, колись — люди живі, що посміли
89] Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.
90] В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну
91] Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула
92] На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.
93] Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий
94] Навіть дружині самого Юпітера — й птицею стала
95] З волі Юнони—владарки, тож ні Іліон, ані батько
96] Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім
97] Дзьобом лелека весь час калатає — сама собі плеще.
98] Потім, в останнім куті, сироту зобразила — Кініра:
99] Храмові східці обняв — своїх дочок тіла — й видавалось,
100] Наче здригається він од ридань на камінній долівці.
101] Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:
102] Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.
103] Взір меонійки — облудливий бик, що обманом Європу
104] Викрав: мов справжній той бик, і море під ним — наче справжнє.
105] Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,
106] Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, ботться
107] Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.
108] Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче.
109] Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим.
110] Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця—сатира
111] Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку,
112] Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріоне,
113] Як він Данаю дощем підманув, Асопіду — вогнями,
114] Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді — змією.
115] Далі, Нептуне,— й тебе, як Еолову діву здобув ти
116] В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком
117] Був Алоея синам; як баран — підманув Бісальтіду.
118] Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви
119] Знала тебе як коня; як крилатого — змієволоса
120] Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта:
121] Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну
122] Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же
123] То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву;
124] То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву І ссу.
125] Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.
126] Далі — й Сатурн—жеребець, Хірона двотілого батько.
127] Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини [102]
128] Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.

129] Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби
130] В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:
131] Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує
132] Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,
133] Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.
134] Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:
135] Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада
136] Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже
137] Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,—
138] Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам».
139] А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї
140] Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся
141] Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,
142] Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло,
143] Вже по боках замість ніг—мов карлючки якісь гачкуваті.
144] Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає
145] Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння—тканину.

146] Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка
147] йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.
148] Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,
149] Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі.
150] Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:
151] Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.
152] Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,
153] Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства
154] Так не втішалась,— хоча й похвалялась усім цим,— як дітьми,
155] Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя
156] Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.
157] Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала
158] Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,
159] Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди!
160] Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!
161] Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!
162] Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».
163] Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,
164] Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.

165] Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,
166] Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,
167] Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,
168] Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,
169] Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,—
170] «Ну чи не шал,— почала,— щоб богам, про яких тільки чули,
171] Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні
172] Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,
173] Тантал,— єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.
174] Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський — [103]
175] Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.
176] Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.
177] Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою —
178] Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими
179] Струнами, з людом її — у моєму й його володінні.
180] Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці —
181] Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,
182] Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,
183] Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,
184] То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?
185] Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,
186] Кея—титана дочці? Чи забули, що й місця малого,
187] Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?
188] Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,—
189] Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.
190] «Ти суходолом,— їй каже,— блукаєш, а я ось — морями»,—
191] Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила
192] Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина.

193] Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,
194] Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне.
195] Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:
196] Хай відняла б вона щось, а залишиться все—таки більше.
197] Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо,
198] Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства —
199] Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,
200] Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна.
201] Годі, розходьтесь усі! Познімайте—но лавр і забудьте
202] Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,
203] Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.
204] Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта
205] Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:
206] «Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати,
207] Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні
208] Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно
209] Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!
210] Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась
211] Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить
212] Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала
213] Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!»
214] Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:
215] «Досить!—сказав,— нарікання твої лиш затягують кару».
216] «Досить!» — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,
217] В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.

218] Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.
219] Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;
220] Де яка брила була — під копитом дробилась у порох.
221] Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом [104]
222] На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних
223] Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.
224] Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба
225] В лоні своєму колись,— завертаючи круто по колу,
226] Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,
227] Скрикує: «Горе мені!» — й зі стрілою під серцем ще їде
228] Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.
229] Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.
230] Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли
231] В сагайдаку,— за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,
232] Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила
233] Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.
234] Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна,
235] Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває
236] Шию і вістрям^ тонким виступає, скривавлена, з горла.
237] Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій
238] Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує.
239] Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення —
240] Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,
241] До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.
242] Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,
243] Щільно грудьми до грудей,— як стріла, тятивою підбита,
244] Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.
245] Зойкнули разом вони, й, од раптового —болю скрутившись,
246] Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,
247] Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.
248] Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди,
249] Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі —
250] Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць
251] Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.
252] Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені
253] Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.
254] Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон
255] Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,
256] Де починається литка і м'яко сплітаються жили.
257] Поки рукою добуть намагається згубне залізо,
258] Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір я.
259] Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла
260] Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.
261] Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши
262] Руки до неба,— «Всевишні боги, о всі ви сукупно! —
263] Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,—
264] Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,
265] Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною
266] Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.

267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання
268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105]
269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика
270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?
271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди
272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.
273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,
274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,
275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість
276] Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.
277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує
278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.
279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:
280] «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!
281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,
282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,
283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!
284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми
285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!»
286] Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,
287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:
288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли
289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.
290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з—під серця, припала
291] Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.
292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,
293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.
294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.
295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,
296] Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає.
297] Врешті, по—різному вражені, шість її дочок упало;
298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба,
299] В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу
300] З—поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» —
301] Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня
302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя
303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,
304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —
305] Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.
306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого
307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,
308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,
309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.
310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній
311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає
312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.

313] Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки
314] Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають
315] Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. [106]
316] Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.

317] Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни
318] Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.
319] Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,
320] Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,
321] Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу
322] Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати
323] Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,
324] Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,
325] Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —
326] Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.
327] «Ласку яви свою!» — мій супроводжувач пошепки мовив.
328] «Ласку яви!» — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.
329] «Чий він,— питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,
330] Німф, які в водах живуть?» — І таке розповів супровідник:

331] «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.
332] Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина
333] Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,
334] Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.
335] Там, під Палладине дерево й пальму—красуню прилігши,
336] Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.
337] Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,
338] Новонароджених — два божества — притуливши до лона.

339] Ось уже Лінії край, що Хімеру зродив. Було літо.
340] Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка—богиня,
341] Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.
342] Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.
343] Раптом озерце в долині йайнижчій вона випадково
344] Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові
345] Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.
346] Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,
347] Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.
348] Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:
349] «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?
350] Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у'власність
351] Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.
352] Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці
353] Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,—
354] Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,
355] Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.
356] Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,
357] Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!
358] Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть
359] Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята.

360] Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?
361] Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,
362] А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. [107]
363] Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —
364] З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,
365] Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.
366] Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних
367] Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно
368] Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,
369] «Вічно живіть,— їм веліла вона,— в тій воді каламутній».

370] Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути
371] Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,
372] То визирають з води, а то попливуть по поверхні.
373] Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну
374] Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,
375] В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,
376] Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.
377] Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.
378] Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.
379] Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;
380] Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,—
381] Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають».

382] Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший
383] Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом
384] Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари.
385] «Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав.— О, якби—то
386] Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко,
387] Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.
388] Ось він вже— рана одна, вже потоками крові стікає.
389] Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті
390] Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі
391] Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.
392] Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять
393] Села, й сатири—брати, й Олімп, що тоді вже був славний,
394] Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах
395] І густорунних овець, і рогаті стада випасали.
396] Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно
397] Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.
398] Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.
399] Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,
400] В ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.

401] Після таких от сумних оповідок недавню подію
402] Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,
403] В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,
404] Кажуть, ридав,— і на лівім плечі, коли в тузі великій
405] Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.
406] Та від народження він не такий був: плече його ліве
407] Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою
408] Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,
409] Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, [108]
410] Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову
411] Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим.

412] Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,
413] Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.
414] Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів — Мікени,
415] І Калі дон, що тоді ще не був осоружний Діані:
416] Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,
417] Патри й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони,
418] Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився,
419] Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,
420] З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму.
421] Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!
422] На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,
423] Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.

424] Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,
425] Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.
426] З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний,
427] І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),—
428] Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,
429] Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,—
430] Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,
431] Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний —
432] Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.
433] Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками
434] Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала
435] Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:
436] Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона
437] В дім привели й коли І тіс родився,— до свят прилучили.
438] Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий
439] Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.
440] До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:
441] «Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді
442] Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,
443] Свекору пообіцяй,— чималим мені буде дарунком
444] Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море
445] Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,
446] В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір.

447] Щойно зустрілись,— правицею тесть свого зятя правицю
448] Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.
449] Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,
450] Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.
451] Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше —
452] Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм —
453] Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,
454] Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.
455] Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе
456] Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби [109]
457] Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.
458] Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть
459] Палить. Населення краю того до Венери охоче,
460] Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.
461] Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,
462] Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу
463] Звабити хоче будь—що, хоч би мав поплатитися цілим
464] Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї
465] Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу.
466] Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем ^роздирає.
467] Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз
468] Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання.
469] Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал
470] Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.
471] Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.
472] Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої
473] В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається
474] Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає.
475] Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво
476] Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.
477] Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.
478] Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;
479] Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї —
480] І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну
481] Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька,— він хоче
482] Стільки ж разів бути батьком,— чеснішим не став би, одначе.

483] Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає
484] Батькові дяку, сердешна,— приймає за спільний їх успіх
485] Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.
486] Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні
487] Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.
488] Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото
489] Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.
490] Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,
491] Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;
492] Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,
493] В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.

494] От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання
495] Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:
496] «Зятю мій, дівчину цю,— на похвальний зважаючи намір,
497] І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,—
498] Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)
499] Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько
500] Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної
501] Старості, швидше в мій дім,— рахуватиму кожну хвилину.
502] Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина
503] (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!» [110]
504] Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,
505] Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.
506] Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,
507] Тх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука
508] Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.
509] Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання
510] Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним.

511] Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,
512] Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,—
513] «Я переміг! — він гукнув,— палка моя мрія — зі мною!»
514] З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься
515] Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.
516] Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить
517] Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.
518] Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.

519] Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя
520] Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона
521] Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.
522] Там він її зачинив—перелякану, зблідлу, тремтливу,
523] Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу
524] Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же
525] Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно
526] Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше.
527] Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі
528] Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;
529] Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,
530] Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.

531] Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала
532] Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.
533] «Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках
534] Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття
535] Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,
536] Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;
537] Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині,
538] Ти—нам обом чоловік, мені ж за суперницю—Прокна.
539] Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших
540] Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно
541] Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.
542] Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу
543] Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,—
544] Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,
545] Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді
546] Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню
547] Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.
548] Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»
549] Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся
550] Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, [11]1
551] З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,
552] Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину
553] Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,
554] Тільки—но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.
555] Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась
556] Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,
557] Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,
558] Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.
559] Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,
560] Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.
561] Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще
562] Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.
563] Ще й повернутись посмів,— після вчинку такого! — до Прокни.
564] Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,
565] Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.
566] Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна
567] Шати, що сяла на них золота облямівка широка.
568] В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї
569] Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,
570] й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!

571] Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.
572] Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна
573] Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.
574] Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,
575] Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.
576] Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,
577] Нитку криваво—червону вплітає в канву білосніжну —
578] Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла,
579] Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку
580] Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала.
581] Ось розгортає цю тканку тирана—злочинця дружина,
582] Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає
583] І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.
584] Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати
585] Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе
586] Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні домети.

587] Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали
588] Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.
589] Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.
590] Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний
591] Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.
592] Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра —
593] Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці.
594] Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,
595] В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,
596] Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.
597] Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері, [112]
598] І забирає сестру відтіля. Напинає на неї
599] Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим
600] І силоміць у палати свої перелякану тягне.

601] Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,—
602] Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.
603] Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,
604] Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.
605] Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,
606] Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.
607] В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,
608] Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство
609] Вчинено,— знаки лише подає. Розлютилася Прокна,
610] Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! —
611] Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом,
612] Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу
613] Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова
614] Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої
615] І винуватця біди — лиходія Терея— у пломінь
616] Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними
617] Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього
618] Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,
619] Тільки вагаюсь — на що». Поки так гарячилася Прокна,
620] Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,
621] Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий,
622] Сину, на батька свого!» Проказала і більше — ні слова:
623] Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.
624] Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,
625] Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,
626] Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина —
627] Полагіднішала враз. її гнів, перервавшись, пригаснув.
628] І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.
629] Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське
630] Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,
631] Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,—
632] Каже,— ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!
633] «Мамо!» — він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!»
634] Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!
635] Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин».
636] Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з—над Гангу —
637] Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.
638] В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї
639] Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,
640] «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна
641] Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя
642] Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,
643] Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,
644] Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло, [113]
645] Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,
646] Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.

647] Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.
648] «Є в нашім краю,— збрехала,— обряд, на якому, крім мужа,
649] Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.
650] Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,
651] Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.
652] Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!
653] Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.
654] Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,—
655] «Те, чого хочеш ти,— каже,— всередині». Той озирнувся,
656] Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,—
657] Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,
658] Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця
659] Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи
660] Так не потрібен язик був,, щоб радість засвідчити словом.

661] Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер
662] Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці.
663] То він наїдки страшні з—під грудей (та хіба це можливо?)
664] Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,
665] Плаче й себе називає живою могилою сина.
666] На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,
667] Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.
668] Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,
669] Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї
670] Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство.
671] Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,
672] Теж у пернатого перемінився: на маківці —гребінь,
673] Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає*
674] Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

675] Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти
676] Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней.
677] Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,
678] Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати.
679] Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні
680] Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.
681] Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола,
682] Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці.
683] Він Орітії коханої довго не мав побіч себе.
684] Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.
685] Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,
686] Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних.
687] «Так мені й треба!—скипів.— Чому, відкладаючи грізну
688] Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,
689] Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?
690] Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,
691] Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті, [114]
692] В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;
693] В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону
694] Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь
695] Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі.
696] Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.
697] І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину
698] В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі —
699] Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.
700] Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,
701] Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!»

702] Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею
703] Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом
704] Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.
705] Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне
706] Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху
707] Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.
708] Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.
709] Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів,
710] Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.

711] Владар північний актеянку взяв там собі за дружину,
712] Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила.
713] Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько.
714] Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились:
715] Поки русявого заросту їх підборідки не знали,
716] Поти й були ті хлоп'ята безкрилими — Зет і Калаїд.
717] Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір ям,
718] Як у птахів, поросли,— зажовтів тоді й заріст на лицях.
719] Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво,
720] Через незвідане море з мінійцями разом пустились
721] Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.

Книга сьома

1] Море судном пагасейським уже борознили мінійці.
2] Скоро й Фінея побачили. В пітьмі очей своїх вічній
3] Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона
4] Птиць—півжінок відігнати вдалось од злощасного старця.
5] Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились,
6] Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег.
7] До владаря приступили відразу по Фріксове руно,
8] Й він їм нечувані виклав умови — труди непомірні.
9] В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання.
10] Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити
11] Розум жаги не здолав, — «Опираєшся марно, Медеє, —
12] Мовила,— певно, вмішався тут бог, і було б мені справді
13] Дивно, якби це не був саме той, що керує любов ю.
14] Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим.
15] (Втім, він і є такий!) Але чому так боюсь, щоб не згинув
16] Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій?
17] Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця,
18] О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала?
19] Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить,
20] Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю,
21] Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко,
22] Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне?
23] Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо,
24] Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх
25] Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець.
26] Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду,
27] Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив
28] Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу.
29] Кину в біді юнака — його спалять бики вогнедишні,
30] Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті,
31] Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона.
32] Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця —
33] Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо. [116]
34] Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням
35] Не осквернити очей і биків не нагнати на нього,
36] й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія?
37] Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати —
38] Ділом зайнятись пора… Маю зрадити батькове царство,
39] Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу,
40] Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене,
41] Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила?
42] Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу,—
43] Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця,
44] Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась
45] Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу.
46] Поки що хай присягається він, хай боги те почують —
47] їх я покличу за свідків. Твій страх — без причини. Тож годі
48] Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане.
49] Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських
50] Будуть тебе,—їх мужів рятівницю, жінки прославляти.
51] Значить, і брата, й сестру, й свого баЧька, й богів свого краю
52] Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину?
53] Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна.
54] Брат ще малий; у сестриці — таке ж, як і в мене бажання.
55] Бог над богами — в мені. Не багато я втрачу, набуду ж —
56] Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані,
57] Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула
58] Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї.
59] Стане моїм Есонід — і нікому нізащо на світі
60] Не відступлю його. Скажуть: «Богам вона мила й щаслива
61] За чоловіком таким!» — і зірок головою торкнуся.
62] Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть
63] Скелі, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду,
64] То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами
65] Скілла—напасниця гавкає, люта, з глибин сіцілійських,—
66] Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши,
67] Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду
68] В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа.
69] Вже й про заміжжя згадала… Красиві слова, та за ними
70] Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя
71] Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!».;

72] Мовила — й знов перед нею постали цнотливість, і чесність,
73] І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону.
74] Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати.
75] В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу.
76] Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає.
77] Та, лиш зустрівсь Есонід,— і вогонь палахкоче у грудях.
78] Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову
79] Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом,
80] Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла, [117]
81] Й полум'ям знову стає, і вбивається в силу колишню,
82] Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім,—
83] Щойно Ясон появивсь,— на сам вид його знов запалала.

84] Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі,
85] Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього.
86] Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні
87] Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді —
88] Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може.
89] Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво
90] По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати
91] Мужем її,— у сльозах йому ось що сказала Медея:
92] «Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди,
93] Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю,
94] Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому
95] Править обряд свій богиня трилика, й майбутнього тестя
96] Батьком, що світ озирає довкіл і ділами своїми,
97] Й тим, задля чого життям своїм важиш».— Ясон присягає.
98] Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля,
99] Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся.

100] Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила,
101] Став напливати народ на священне Мавортове поле,
102] Пагорби всі обліпив. Посередині — владар на троні
103] Пурпуром сяє; в руці його — берло слонової кості.
104] Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі
105] Струменем вирвавсь вогонь — і зелені, в росинках ще, трави
106] Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись,
107] Полум'я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим
108] Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою.
109] Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані
110] Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона
111] Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього
112] Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги.
113] Землю копитом роздвоєним б ють, підійнявши пилюку.
114] Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле.

115] Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно
116] До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!).
117] Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло
118] Гонить биків під ярмо—вони тягнуть, покірні, важкого
119] Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють.
120] Колхів — диво бере, а Ясона мінійці вітають,
121] Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома
122] Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле.
123] М'якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться
124] Проростом — людом небаченим — щойно засіяні зуби.
125] Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає
126] Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи,
127] Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря, [118]
128] Так і вони, коли в лоні земному засів поступово
129] Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали,
130] Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю!
131] Тільки—но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі
132] В бік юнака гемонійського, серце прошити готові,
133] Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги.
134] Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла:
135] Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило!
136] Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола.
137] Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах,
138] Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне.
139] В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом,
140] Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе.
141] Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні,
142] Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці,
143] Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона.
144] Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє,
145] Та не зробила цього: про ім'я своє добре подбала.
146] Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором.
147] Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо,
148] Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття.
149] Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія.
150] Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами,
151] Жах розсівав навкруги—злотосяйного дерева сторож.
152] Соком летейського зілля Ясон, того змія скропивши,
153] Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту,
154] Втишують буйні моря та стрімливі потоки,— й на вічі
155] Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом
156] Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий,
157] Ще одну здобич,— призвідницю першої,— взяв і невдовзі
158] В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину.

159] Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі
160] Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся
161] Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву
162] Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно:
163] Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він.
164] Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку
165] Я — неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю,— від тебе,
166] Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства,
167] Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?)
168] Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!»
169] Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина —
170] Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність.
171] Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово,— жахнулась,—
172] Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку
173] Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката
174] Згоди не дасть: незвичайне—бо в тебе прохання. Одначе, [119]
175] Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне.
176] Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років
177] Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика
178] Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!»

179] Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши,
180] Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі
181] Повня повисла, широкі моря озираючи й землі,—
182] З дому босоніж виходить вона, розпустивши на плечах
183] Довге волосся своє, і в широкій, по п'яти сорочці
184] Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну
185] Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів
186] Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі,
187] Стихли верхів'я дерев, заніміло й повітря вологе.
188] Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні,
189] Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши,
190] Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув
191] Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче,
192] Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним
193] Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато,
194] Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш
195] На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське!
196] Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш!
197] Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера!
198] Всі лісові, всі нічні божества — на мій голос озвіться.
199] З вашої ласки до витоків можу річки повертати,
200] Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою,
201] В тихому — хвилю зіб ю заклинаннями. Небо й очищу,
202] Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії — і скличу.
203] Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю.
204] Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу
205] З місця, й дрімучі ліси. Повелю — і здригаються гори,
206] Стогне земля, а з—під плит надмогильних привиддя зринають.
207] Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю
208] Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця
209] Блідне від слова мого; від отруйного зілля — Зірниця.
210] Ви полум яних биків усмирили і зігнутим плугом
211] Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули.
212] З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні.
213] Ви охоронця безсонного сном подолали — і руно,
214] Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі.
215] Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість
216] Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши.
217] Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір'я
218] І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони
219] Мчали сюди недарма». Й колісниця спустилася з неба.

220] Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою
221] Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши, [120]
222] Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе,
223] Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів.
224] Там і на Отрію, й Оссі—горі, на стрімкім Пеліоні,
225] Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає
226] Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням,
227] Інші — під корінь серпом підтинає півкруглим із міді.
228] Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана,
229] Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився.
230] Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо
231] Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий.
232] На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала —
233] Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка.

234] Ось і дев'ятий вже день, і дев'ята ніч її бачить,
235] Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки
236] Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів,—
237] Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе.
238] Після повернення — все за порогом вона й за дверима;
239] Над головою — саме тільки небо. Цураючись мужа,
240] З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч —
241] Той, що призначений був для Гекати, для Юності — зліва.
242] Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо
243] Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий
244] Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє
245] Ніж і гарячою кров ю широкі заповнює ями.
246] Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші,
247] Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші.
248] Шепче й закляття слова; божества закликає підземні:
249] Владаря тіней, дружину його, котру викрав для себе,—
250] Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла.
251] Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням,
252] Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього
253] Чарами сон непробудно—міцний насилає відразу,
254] Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави.

255] Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі,
256] Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли.
257] Всі, хто там був, оді йшли. Розпустивши волосся, Медея,
258] Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні;
259] В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши,
260] В полум'ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі,
261] Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона.
262] В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом,
263] Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву.
264] Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських,
265] Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки.
266] Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу,
267] Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі.
268] Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. [121]
269] Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом,
270] Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини
271] Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку
272] Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка
273] Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею
274] Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала.
275] Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають,
276] Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш,
277] Все це від самого дна заколочує аж до блідої
278] Піни давно вже засохлим уламком старої оливи.
279] Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій,
280] Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася
281] Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі.
282] Тільки—но через краї казана мовби виплюне піну
283] Полум'я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі,
284] Трави ростуть соковиті, м які, розсипаються квіти.
285] Щойно помітила це — гостролезим мечем розтинає
286] Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові
287] Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе
288] Раною й ротом — волосся його й борода, що віддавна
289] Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово;
290] Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча,
291] Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі.
292] Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона,
293] Що сорок років тому відбулось, те на пам ять спливає.

294] З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову,
295] Лібер—отець зміркував, що й його годувальницям юні
296] Можна б вернути літа — й від колхідянки дар цей отримав.
297] Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала
298] З мужем. І ось припадає благальницею до порогів
299] Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали
300] Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди
301] Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману.
302] Про добродійства свої почала; зупинилась на тому,
303] Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати.
304] Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька,
305] Можна так само з похилого віку в юнацький вернути.
306] Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату.
307] Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко
308] Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава.
309] Врешті, погодившись, каже таке: «Щоб моя обіцянка
310] Мала вагу, барана—вожака приженіть, що найстарший
311] З—посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям».

312] Бачить, уже барана, що років йому годі злічити,
313] Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши.
314] Тільки—но в горло худе йому ніж гемонійський встромила,
315] Лезо тонке заплямивши подекуди кров'ю скупою, [122]
316] Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу
317] Суміш міцну туди ллє — й на очах його члени маліють,
318] Роги зникають цілком, а з рогами — й роки незчисленні.
319] Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді.
320] Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти
321] Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає.

322] Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку
323] Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати.
324] Три рази коней своїх, що в Іберську ріку поринали,
325] Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли
326] Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь
327] Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить.
328] Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло.
329] Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький
330] Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали.
331] В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли,
332] Стали край ложа його. А вона: «Розгубились ви, бачу,—
333] З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові,
334] Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах.
335] Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю.
336] Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка,—
337] Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте,
338] Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла!

339] Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша.
340] Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька,
341] Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього,
342] Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп.
343] Він, хоча кров ю підплив, та, насилу опершись на лікоть,
344] Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні
345] Серед мечів піднімаючи,— «Що ви,— звернувся благально, —.
346] Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька
347] Вклав у правицю?» В них запал погас, опустилися руки.

348] Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла
349] Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила…
350] Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих
351] Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном
352] Тінявим лине вона, де оселі філірські; під нею —
353] Отрій, а далі — місця, що прадавній Керамб їх уславив:
354] Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе
355] Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув
356] Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі.

357] Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана
358] В ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі;
359] й Іди затінений гай, де бичка — свого сина крадіжку —
360] Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лі бер.
361] Далі — горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта,
362] Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши. Мера; [123]
363] Й Кос, Евріпілове місто міцне, де рогатими стали
364] Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла.
365] Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів
366] Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати,—
367] В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер.
368] Давньої Кеї Картейська твердиня лишилась позаду,
369] Де колись Алкідамант заніміє з великого дива,—
370] Батько,— як донька його переміниться в тиху голубку.

371] Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе,
372] З явою лебедя вславлені: подарував юнакові
373] Філій пернатих приручених і велетенського звіра —
374] Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати —
375] Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок,
376] Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем.
377] «Ще пожалкуєш!» — обурився Кікн, і з високої скелі
378] Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився,
379] Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних.
380] Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином,
381] Вся розпливлася слізьми — Гіріеєю, озером, стала.

382] З тими місцями межує Плеврон, де на крилах тремтливих
383] Ран од своїх же дітей офіянка уникнула, Комба.
384] Ось і поля Калавреї, що милі були для Латони;
385] Там володар із дружиною злинули в небо птахами.
386] Справа Кіллена лежить, де, за звичаєм дикого звіра,
387] З рідною матір ю ложе своє мав Менефрон ділити.
388] Бачить Кефіса здаля, що оплакував долю невтішну
389] Внука: його замінив Аполлон у тюленя товстого;
390] Бачить домівку Евмела, який побивався за сином.
391] Врешті, в Ефіру Піренську домчали Медею—чаклунку
392] Крила зміїні. Прадавніх людей ще від першого віку
393] Виник там рід од грибів лісових, що зросли під дощами.

394] Потім, коли наречену спалила колхідська отрута,
395] Й море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге,
396] Й кров ю дітей обагрилось залізо,— тікає злочинна
397] Мати од гніву й меча, відімстивши зрадливцю Ясону.
398] Злинувши знов на Тітанових зміях, вона прибуває
399] В замок Паллади. Тебе, справедлива Фенеє, в повітрі
400] Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе;
401] Там на незвичне оперлась крило й Поліпемона внучка.
402] Владар Егей прихистив утікачку. В однім тільки схибив:
403] їй, крім притулку, ще й руку подав, поєднавшись у шлюбі.

404] Скоро й Тесей появився, дитя, не відоме для батька,
405] Мужній герой, що зумів упокорити Істм двобережний.
406] Щоб подолати його, аконіт заварила Медея —
407] Десь аж на березі скіфськім чаклунка його назбирала.
408] Кажуть, з—під зуба собаки, котру народила Ехідна,
409] Зілля те вбивче зросло. Де печера глибока темніє, [124]
410] В ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець
411] Кербера—пса, що пручавсь і від променів сонця сліпучих
412] Очі сховати хотів, на ланцюг адамантовий взявши,
413] Вивів—таки з—під землі. Тоді Кербер у люті скаженій,
414] Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши,
415] Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене.
416] Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних
417] Соків тієї землі, набула смертоносної сили.
418] Пнеться й по схилах те зілля цупке і тому аконітом
419] Назване серед селян. Із намови хитрунки—дружини
420] Батько Егей подає його синові (думав — що ворог).

421] Келих узяв у правицю Тесей, не чекаючи лиха,
422] й тут на руків ї меча запримітив здивований батько
423] Знак свого роду — й злочинний напій з—перед уст йому вибив.
424] Та врятувалась Медея закляттями — в хмару пірнула.
425] Батько, хоч як ізрадів, що живим його син залишився,
426] Довго був наче не свій, аж не вірив, що міг мимоволі
427] Руку на сина здійнять. Уже вівтарі роздуває,
428] Щедро складає безсмертним дари. Розсікають сокири
429] Шию могутніх биків; на рогах у них — стрічки жертовні.
430] Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів,
431] Радісно так не заблис. До гостини сідають вельможі
432] Й простий народ. За вином, що людей звеселяє, по колу
433] Пісня пішла: «Гомонить про діла твої славні, Тесею,
434] Весь Марафон, зачудований кров ю бика — Мінотавра.
435] Те, що спокійно за плугом іде селянин кроміонський,—
436] Також заслуга твоя. Завдяки тобі край Епідавра
437] Бачив, як велет, озброєний києм, упав — син Вулкана.
438] Бачили мертвим Прокруста жорстокого хвилі Кефіса.
439] Як поваливсь Керкіон,— Елевсін це побачив Церерин.
440] Впав і Сі ніс, що для зла застосовував рук своїх силу:
441] Стовбури він нагинав; до землі, було, схилить верхів я
442] Сосни, щоб ген розметать пошматоване тіло людини.
443] До Алкатої, до стін лелегейських безпечний провадить
444] Шлях, коли згинув Скірон. Лиходія розсіяні кості
445] Ні суходіл, ані хвиля морська не схотіли прийняти.
446] Довго ще, кажуть, їх вітер носив, поки з часом не стали
447] Скелями; й досі така ж у них назва: Скіронові скелі.
448] Та, коли б ми твої вчинки й літа зрахувати взялися,—
449] Подвигів більше було б, ніж років. Ми за тебе, могутній,
450] Купно благаєм богів. Піднімаємо келих — за тебе!»
451] Схвально на слово те люд одгукнувсь, і розлігся в палаці
452] Гомін. Кутка не було, де б смутились, у цілому місті.

453] Все ж (отакою вже куцою в нас насолода буває:
454] Щось неодмінно її скаламутить!) Егей, повернувши
455] Рідного сина сЬбі, безтурботно не міг веселитись:
456] Мінос готує війну. Нездоланні морські в нього й піші [125]
457] Сили, та батьківський гнів — наймогутніша Міноса зброя:
458] За Андрогея, загиблого сина, спішить відомстити.
459] Та перед тим він союзні війська до війни залучає.
460] Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті.
461] Ось вже Анафа війська подала йому й Астіпалея:
462] Цій він мечем пригрозив; обіцяв подарунки — Анафі.
463] Взяв і низинний Мікон, і Кімол, що на крейду багатий;
464] Далі й Сірон, де квітує чебрець, і Серіф, де рівнини,
465] Парос, де мармур, і край, що його нечестива фракійка
466] Арна колись продала: пожадане отримавши злото,
467] Птахою стала вона, що на золото й нині поквапна;
468] Птаха ця, з чорними ніжками й чорним оперенням,— галка.

469] Лиш Оліар і Дідіми, лиш Андрос, Гіара і Тенос,
470] І Пепарет — острівець, на блискучі оливки багатий.
471] Суднам із Кноса не слали підмоги. Тож Мінос вітрила
472] Вліво звернув, до Енопії, де Еакідів країна.
473] Так називали її в давнину, та Еак їй дав іншу
474] Назву: Егіна — це ймення колись його мати носила.

475] Юрмиться люд: роздивитись такого преславного мужа
476] Прагне. Спішить Теламон, а за ним підбігає молодший
477] Від Теламона Пелей і третій — Фок, вслід за ними.
478] Повагом, не поспішаючи,— все—таки вік за плечима,—
479] Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну.
480] Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель
481] Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами:
482] «Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході
483] Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну».
484] Парость Асопа йому: «Надаремне благаєш: не може
485] Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа
486] Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами».
487] Той, спохмурнівши, пішов; «Пожалієш об тім договорі!» —
488] Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом,
489] Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили.

490] Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі
491] В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний
492] З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю.
493] На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни.
494] Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала,
495] Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши,
496] В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком
497] Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди,
498] Входить, оливкову гілку тримаючи,— знак свого краю.
499] Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч —
500] Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили.
501] Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч,
502] Волю Егея Кефал переказує, просить подати
503] Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їхіоддавна, згадавши. [126]
504] Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос.

505] Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку
506] Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,—
507] «Помочі ви не просіть, а беріть її,— мовив,— Афіни!
508] Сили всього мого острова, все, що мені постачає
509] Нинішня влада моя,— ви своїм без вагання вважайте.
510] Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.
511] Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве».
512] «Хай буде й далі так,— мовив Кефал,— громадян хай прибуде
513] В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь
514] Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті,
515] Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,
516] З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше».
517] Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:
518] «Кращою долею, друже, змінився печальний початок.
519] О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!
520] Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.
521] Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам ятаєш.
522] З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!

523] Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала
524] В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.
525] Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки
526] Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.
527] Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.
528] Темною млою в цей день над землею нависло понуре
529] Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.
530] Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте
531] І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте,— та все ще
532] Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:
533] В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера.
534] А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке
535] Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.
536] Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,
537] На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу.
538] З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,
539] Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.
540] Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала
541] Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.
542] Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,
543] Пальми не гідний тепер: забуваючи елаву колишню,
544] Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.
545] Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна
546] Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.
547] Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах
548] Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.
549] Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк—сіроманець
550] Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять [127]
551] Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.

552] Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,
553] Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.
554] Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий
555] Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,
556] Здерев янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом
557] Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.
558] Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:
559] Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим
560] Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.
561] Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,
562] Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду.
563] Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,—
564] За допомогою й сам загибав. І коли всі надії
565] Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,
566] Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому
567] Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму
568] Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;
569] Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше.
570] Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,
571] Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити.
572] Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,
573] З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,—
574] Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі
575] Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.
576] Всяк винуватить куток свій—не знає, де корінь нещастя.
577] Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;
578] Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби
579] Вже через силу запалими глибоко водять очима,
580] Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.
581] І видихають життя свого залишок, де доведеться.

582] Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,
583] Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?
584] Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,
585] Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі
586] Яблука, тільки—но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя.
587] Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний
588] З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно
589] Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,
590] Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,
591] На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,
592] І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!
593] Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,
594] Тільки—но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,
595] Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.
596] Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе
597] І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька [128]
598] Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,
599] Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.
600] Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба
601] Людям боги подають: перетлила недуга утробу.

602] Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,
603] Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась.
604] Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю
605] Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.
606] Не хоронили, а просто виносили скошених мором:
607] Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.
608] То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,
609] Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала
610] Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.
611] Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні
612] Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.
613] Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало.

614] Вражений вихором бід і смертей,— «О Юпітере—батьку! —
615] Вигукнув я,— коли й справді колись поспішав ти в обійми
616] Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,
617] О всемогутній, не соромно бути,— тоді мені, батьку,
618] Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!»
619] Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.
620] «Знак цей приймаю,— сказав я, — і хай він потвердженням добрим
621] Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!»

622] Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця
623] Дерево недоторканне — насіння додонського парость.
624] Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши
625] Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим
626] Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.
627] Подивувавшись їх кількістю,— «Дай громадян мені стільки ж,
628] Батьку ласкавий,— кажу,— щоб залюднити вимерле місто!»
629] Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово
630] Шелест по ньому пройшов. Переляк оді йняв мені мову,
631] Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю
632] З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,
633] Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні.

634] Злинула ніч* і турботами денними зморене тіло
635] Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих
636] Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.
637] Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати
638] Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.
639] Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;
640] Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,
641] Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику
642] Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.

643] Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю:
644] Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях [129]
645] Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору
646] Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю
647] Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері,
648] Каже: «Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі!
649] Вийди ж!» Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, що недавно
650] Бачив у сні,— наяву їх усіх у такому ж порядку
651] Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають.
652] Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом
653] Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало.
654] Щоб пам ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я.
655] Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього —
656] Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем я.
657] Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє
658] Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою
659] Вирушить, тільки—но Евр, що тебе супроводив щасливо,—
660] З Евром ти справді приплив,— ходовим переміниться Австром».

661] Так—то розмовами тими, що справ усіляких торкались,
662] Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,
663] Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,
664] Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.
665] Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком
666] Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта —
667] Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.
668] Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,
669] Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.
670] В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить
671] Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.
672] Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці
673] Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.

674] Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,
675] Каже таке: «У лісах я бував, не новак і на ловах,—
676] Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав
677] Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б
678] Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.
679] Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду
680] І між найкращих списів ось такого метального списа».
681] «Ще якби ти його в дії побачив,— на те Еакіду
682] Мовив один із актейських братів,— ще б не так дивувався!
683] Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість—бо ним не керує.
684] Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим».
685] Все хоче знати Нереїв юнак,— випитує далі,
686] Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.
687] Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною
688] Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши
689] Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:
690] «Через цю здобич, нащадку богині,— та хто в це повірить? —
691] Плачу і довго ще плакати буду,— якщо мені доля [130]
692] Жити ще довго дала,— бо з дружиною милою спис цей
693] Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!

694] Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію
695] Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна.
696] Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,
697] Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,
698] Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався —
699] Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.
700] Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.
701] Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.
702] Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета
703] Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї
704] Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині —
705] Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем,
706] Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,
707] Хоч споживає нектар,— я кохав тоді тільки Прокріду.
708] В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда.
709] Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь,
710] Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,—
711] Тим я богиню зворушив. «Ну годі, невдячний! — сказала,—
712] Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,—
713] Ще пожалієш об тім!» — І дозволила йти мені, гнівна.

714] Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі
715] Чую богині грізьбу. «А чи там,— промайнула підозра,—
716] Жде, як належить, на мене жона?» її вік, її врода
717] Наче б шептали: «Не вір!» — «Можеш вірить їй!» — вдача казала.
718] Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,
719] Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.
720] Мучить підозра. «Візьми подарунками,— радить,— на пробу
721] Вірність цнотливої». Страх у мені роздуває Аврора,
722] Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.

723] От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.
724] Вже яв оселі своїй, але злочином навіть не пахне:
725] Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.
726] Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.
727] Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу
728] Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,
729] Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.
730] В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,
731] Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею
732] Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою
733] Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!
734] Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо
735] Спроби мої! Скільки раз повторяла: «Лише одному я
736] Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього».
737] Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню
738] Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі. [131]
739] Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.
740] Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.
741] Далі не втримавсь: «Піймалась—таки! — у долоні я сплеснув,—
742] Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!»
743] Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,
744] З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.
745] Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,
746] В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.
747] Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом
748] Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався
749] І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,
750] Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.

751] Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,
752] Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.
753] Ще й піднесла мені дар,— наче б мало того подарунка,
754] Що повернулась сама,— гончака, що його віддала їй
755] Кінтія, мовивши: «Скільки б не бігло з ним — він буде перший».
756] З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.
757] Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?
758] Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.

759] Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших
760] Загадку—пісню—і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала
761] Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.
762] Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда —
763] Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім
764] Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить
765] І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,
766] Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:
767] Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,
768] Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.
769] Зграї собак напускали на неї, але вона птахом
770] Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.
771] Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись
772] Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково
773] Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.
774] Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив,
775] Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.
776] Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі
777] З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,
778] Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.

779] Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.
780] З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:
781] То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка
782] Псові з—під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,
783] Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману
784] Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.
785] Пес у хитрунки висить "на хвості, вже готовий у бік їй [132]
786] Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами.
787] Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці
788] Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,
789] Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе
790] Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:
791] Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає.
792] Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця
793] Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними».
794] Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» —
795] Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.

796] «Радість була для нас, друже, початком великого болю.
797] Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,
798] Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,
799] Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка.
800] Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..
801] Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,
802] Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера
803] Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.

804] Тільки—но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,
805] Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.
806] В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра
807] Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней —
808] Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця
809] Хижого звіра вкладать,— я шукав собі тіні, спочинку.
810] Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди.
811] Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.
812] Тільки її виглядав, коли зморений був,— охолоду.
813] «Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,—
814] Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!
815] Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила».
816] Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! —
817] Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо!
818] Ти покріпляєш мене,— промовляв я звичайно,— ти пестиш,
819] Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,
820] Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!»

821] Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу
822] Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,
823] Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.
824] З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий
825] І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.
826] Тільки—но він закінчив і —така вже любов легковірна! —
827] Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,
828] Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.
829] Все дорікала мені й під вагою уявної зради
830] Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.
831] Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.
832] Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, [133]
833] Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати
834] Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.

835] Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови
836] Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу
837] Знов: «Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!»
838] Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик
839] Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: «Прийди, наймиліша!» —
840] Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:
841] «Певно, хижак причаївсь»,— і метнув туди спис непохибний.
842] Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,
843] Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї
844] Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.
845] Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі
846] Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає.
847] Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,
848] Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,
849] Пробую кров зупинить, перев язую рану глибоку.
850] Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.

851] Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася
852] Ще на тих декілька слів: «Ради нашого шлюбного ложа,
853] Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,
854] Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,
855] Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,
856] Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди».
857] Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки
858] І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?
859] Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.
860] Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,
861] Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.
862] Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала».

863] Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору
864] Входить Еак із синами двома й до походу готовим
865] Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.

Книга восьма

1] Тільки—но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця
2] Темряву,— втишився Евр; набубнявіли в небі вологі
3] Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись
4] Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,
5] Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.
6] Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,
7] Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,
8] Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього
9] Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,
10] Волос виднівся один — запорука великої влади.

11] Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,
12] Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата
13] Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.
14] Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,
15] Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони
16] Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.
17] Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,
18] Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,
19] Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто
20] З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.
21] З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,
22] Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.
23] Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обличчя
24] Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався
25] Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне
26] Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю
27] Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці
28] Ратище довге розгойдував,— діва й тоді вихваляла
29] Вправність і силу його. А коли напинав широченний
30] Лук, щоб несхибну пустити стрілу,— присягалась, що тільки
31] Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,
32] Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім
33] На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, [135]
34] Поводом туго стягав рисакові запінену морду,—
35] Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала
36] Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю
37] Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях.
38] Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути
39] Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова
40] Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський
41] Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,—
42] Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа
43] Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе
44] Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй,— не знаю:
45] В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася,— ворог;
46] В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.
47] Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б
48] Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.
49] Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,
50] Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.
51] П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши
52] Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.
53] Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною
54] Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще
55] Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,
56] Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись —
57] Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.
58] Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина,
59] Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.
60] Нас переможуть—таки. То чому ж, коли місто повинно
61] Впасти,— крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти
62] Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства
63] Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:
64] Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,
65] Мі носе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,
66] Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!
67] Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій
68] Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.
69] Задум, однак,— ще не все: біля входів усіх — охорона;
70] Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька
71] Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї.
72] О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,
73] Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля.
74] Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу
75] Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.
76] Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу
77] І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,
78] Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,—
79] Він—бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний
80] Може мене ощасливити, те, чого прагну,— здійснити». [136]

81] Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих —
82] Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.
83] Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло
84] Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає
85] В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього
86] Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,
87] Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,
88] Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)
89] До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:
90] «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,
91] Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.
92] Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний
93] Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос —
94] Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка
95] Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся
96] Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:
97] «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,
98] Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!
99] Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,
100] Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»
101] Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,
102] Бо справедливість любив над усе, й повелів одв язати
103] Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.
104] Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,
105] Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,
106] Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.
107] Руки простягши, кричить,— розлючена, простоволоса:
108] «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,
109] Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?
110] О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин
111] Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили
112] Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,
113] Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?
114] Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,
115] Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?
116] Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,
117] Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу
118] Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити.
119] Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,—
120] Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі,
121] Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.
122] Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав
123] Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був,
124] Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,
125] Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,
126] Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла [137]
127] Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.
128] Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло
129] Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,
130] Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни
131] Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина,
132] Що, дерев яним зображенням хитро бика підманувши,
133] Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає
134] Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний
135] Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?
136] Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла
137] Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.
138] Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,
139] Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.
140] Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,
141] Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,
142] Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море,
143] Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),
144] Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.
145] Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,
146] Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),—
147] Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.
148] Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море —
149] й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:
150] Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку
151] Про волосок, по—злочинному зрізаний, зветься «Кіріда».

152] Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів,
153] Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку
154] Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.
155] Роду неслава тим часом зросла: материнської зради
156] Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.
157] Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,
158] В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.
159] Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,
160] Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним
161] Плетивом різних ходів будь—кому міг там око змилити.
162] Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі
163] В ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,
164] Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,
165] То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне
166] Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає
167] Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте
168] Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли!
169] Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем.
170] Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,
171] З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився:
172] Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив
173] Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви. [138]
174] Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея
175] Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий,
176] Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню
177] Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками
178] Славою діва втішалась,— вінок із чола її знявши,
179] В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори,
180] Лине — й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.
181] Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси:
182] Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією.

183] Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання;
184] Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,—
185] «Хай собі,— мовив якось,— перекриє моря й суходоли,—
186] Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому.
187] Землі й моря хоч посів — не посів, проте, Мінос повітря».
188] Мовив і думку свою скерував на нечуване діло,
189] Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни,
190] Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали;
191] Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни
192] Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку.
193] Ниткою зв'язує їх посередині, скріплює воском
194] При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає,
195] Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька
196] Хлопець І кар; що торкається згуби своєї — не відав.
197] То, сміючись, перехоплював пір'я, що ним час од часу
198] Бавився вітер—блукач, то розм якшував пальцем жовтавий
199] Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій,—
200] Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець
201] Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши,
202] Ледь ворухнув ними — й наче гойднувся в легкому повітрі.
203] Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю,
204] Шляхом лети: бо занизько полинеш — то стануть важкими
205] Крила від плескоту хвиль, а зависоко — сонцем їх спалиш.
206] Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота,
207] Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона.
208] В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту
209] Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале.

210] Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця
211] Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив І кара,—
212] Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах,
213] Першим летить, боячись за супутника—сина, мов птиця,
214] Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше.
215] Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва,
216] Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить.
217] Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає
218] Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий —
219] Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі [139]
220] Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,
221] Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули,
222] Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом.
223] Тут захопився польотом І кар і, налігши на крила,
224] Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе
225] Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця
226] Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило.
227] Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, у небі
228] Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.
229] Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове
230] Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем.
231] Батько нещасний — уже ж і не батько,— «Ікаре мій! — кличе,—
232] Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?»
233] Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір я на хвилі,
234] Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло
235] Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі.

236] Те, як безрадісний батько тужив над останками сина,
237] Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу
238] Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи.
239] В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця,
240] Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале.
241] Сина в науку сестра віддала йому,— хто ж бо то може
242] Долю свою передбачити? — Тільки шість років подвоїв
243] Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний.
244] Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби,
245] Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі
246] Густо нарізав — і вийшла пила з—під руки його вперше.
247] Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні
248] Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,—
249] Твердо одна з них стоїть, а друга — коло обводить.
250] Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мі нерви
251] Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина
252] Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада,
253] Здібних людей опікунка,— і в пір я в повітрі вдягнула.
254] Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні
255] В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним.
256] Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда
257] Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,—
258] Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце;
259] Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння.

260] Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій
261] Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї,
262] Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни
263] Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею.
264] Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву,
265] Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно
266] Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим. [140]
267] Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка
268] По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї
269] Став допомоги благать, опинившись у скруті великій.
270] По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,
271] Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби
272] Дикий кабан був — служитель і месник Діани гнівної.
273] Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний
274] Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея,
275] Соком оливок Палладиних — жовтоволосу Мінерву.
276] Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських
277] Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони
278] Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли.
279] Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари!
280] В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!»
281] Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея
282] Месника шле — кабана: ні в Епірі, що травами славний,
283] Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних.
284] Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия,
285] Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині —
286] Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні.
287] Рикне той звір — і спливає з його страхітливої морди
288] Піна, скипаючи; ікла ж у нього—мов бивні слонові.
289] Блискавка — подих його, що на відстані спалює листя.
290] То потолочить посів, який тільки що в полі заврунивсь,
291] То — обважнілі жита, селянина сподіванки марні.
292] Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно
293] Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно.
294] Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю,
295] З ними — й зелена, в плодах, засихає підрита оливка.
296] Вже й на стада він упав, і ніхто — ні пастух, ні собаки,
297] Ні круторогі бики не були порятунком худобі.
298] Люд утікає з полів і безпечним себе почуває
299] Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних
300] Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави:
301] Два близнюки там були, Тіндарея сини: один вершник,
302] Другий — кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний,
303] Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм — Пірітоєм;
304] Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий
305] Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва,
306] Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати,
307] Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора — Фенікс,
308] Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди.
309] Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько,
310] З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом,
311] Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу,
312] З Наріка — жвавий Лелег; Панопей, і Гілей, і суворий
313] Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку, [141]
314] Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів.
315] Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний
316] Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини,
317] Врешті,— й окраса лікейських гаїв була — діва тегейська.
318] Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко;
319] Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала.
320] Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості,
321] Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий.
322] З виду такою була: як на хлопця, то — можна б сказати —
323] Надто дівоча, але як на дівчину — надто хлоп'яча.
324] Тільки—но вгледів її калідонський герой — і любов'ю
325] Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний
326] Пал,— «О щасливим,— сказав,— буде той з юнаків, кого мужем
327] Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив,
328] Ні соромливість, бо вже починались небачені лови.

329] Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись,
330] Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся.
331] Щойно туди прибули — за роботу взялися сміливці:
332] Ті вже розтягують сіті, ці — псів із припону спускають,
333] Інші — по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать.
334] Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно
335] Води пливли дощові. По вологому дні того долу
336] Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий,
337] Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра.
338] Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців
339] Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний.
340] Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола
341] Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці
342] В кожного — спис наготові; тремтить його вістря широке.
343] Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса,
344] Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих.
345] Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно:
346] Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.
347] Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям,
348] Певно, в хребет кабанові б уп явсь, а не в землю, далеко
349] Спереду; списом метнув так потужно Ясон—пагасеєць.
350] «Фебе! — шепнув Ампікід,— я ж тебе шанував і шаную,
351] Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!»
352] Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив
353] Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила
354] Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко.
355] Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду:
356] Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає.
357] Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно
358] Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі
359] Мури, як дик ошалілий — у гурт юнаків із розгону [142]
360] Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли:
361] Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі.
362] Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись,
363] Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі,
364] Зблідлий, та пізно було — підколінки підтяті ослабли.
365] Може б, і Нестор—пілосець, троянських часів не діждавшись
366] Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині,
367] Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба —
368] Звідти, врятований чудом, на ворога—вепра дивився.
369] Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий,
370] Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий,
371] Зранює іклом кривим Еврітідові—велетню литку.
372] Два близнюки, що зірками не стали ще в небі, тим часом
373] На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні,
374] З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали
375] Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові.
376] Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий,
377] В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне.
378] Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь,
379] Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, —необачний.
380] Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну,
381] Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва—тегейка.
382] Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши
383] Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно.
384] Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась,
385] Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині,
386] Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній,—
387] «Честь і хвала за цей постріл,— сказав,— тобі буде по праву!»
388] Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком
389] Духу собі додають і списи безуспішно метають:
390] Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо.
391] Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний,
392] Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам,— гукає,—
393] Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча!
394] Хоч під опікою звір у мисливиці — доньки Латони,
395] Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!»
396] Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче
397] Над головою підняв, її в руки обидві узявши.
398] Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим
399] Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні
400] Ікла під низ живота, де смертельною рана буває.—
401] Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього
402] Кишки, що кров'ю набухли, земля багряніє довкола.
403] Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок,
404] Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці.
405] «Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне,
406] Втіхо моєї душі! — йому крикнув Егід,— бо й хоробрим [143]
407] Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!»
408] Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним.
409] Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею,—
410] Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі.
411] Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь
412] Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра
413] Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь.
414] Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший — у землю,
415] Другий — у вигнуту спину страховиська глибоко вбився.
416] Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю,
417] Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно,
418] Той, хто поцілив — не гається: вибравши мить відповідну,
419] Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку.
420] Скрикнули, радісно друзі; потиснути хоче негайно
421] Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю.
422] Аж. заніміли на вид хижака: на землі розпростертий,
423] Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє
424] Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі.
425] А переможець, ногою притиснувши голову звіра,—
426] «Здобич ця,— каже,— по праву твоя, нонакрійська красуне,
427] По справедливості й славу та честь розділю я з тобою».
428] Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту
429] Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра.
430] Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок.
431] Інші — позаздрили; чутно було невдоволений гомін.
432] Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати
433] Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу,
434] Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся,
435] Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!»
436] В неї — цей дар відняли, дарувати можливість — у нього.
437] Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті,—
438] «Знайте ж ви,— кинув,— усі, хто до слави чужої охочий,
439] Як од погрози до діла далеко!» — й злочинне залізо
440] В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки.
441] Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата,
442] Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся.
443] Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства
444] Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю.

445] Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами,
446] Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних.
447] Б'є себе в груди вона, голосними риданнями місто
448] Повнить і не в золотім — у жалобнім іде Одіянні.
449] Щойно дізналась, хто вбивця,— і вмить забуває про тугу,
450] Сліз надаремно не ллє — переймається прагненням помсти.

451] Дерева шмат був; його, коли Тестія донька лежала,
452] Сина родивши, в огонь три богині, три сестри, поклали [144]
453] І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено,
454] Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили,
455] Новонароджений, і деревині тій». Тільки—но сестри,
456] Долю звістивши йому, відступили,— з вогню те поліно
457] Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває.
458] Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок.
459] Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче.
460] Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла
461] Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої.
462] Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась,
463] Та не зробила того: в ній боролася мати — з сестрою.
464] Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу.
465] То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний,
466] То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі.
467] Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось,
468] Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому.
469] Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна—звідки
470] Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю
471] Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,—
472] В другий,— ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,—
473] Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних,
474] Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває.
475] Врешті, над матір'ю в ній — сестра бере верх поступово:
476] Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні,
477] Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву
478] Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій,— сказала,—
479] Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно,
480] З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:
481] «О Евменіди,— звернулася,— помсти богині суворі!
482] Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних!
483] Знаю: так мститися — гріх, але смерть треба сплачувать смертю.
484] Злочин — до злочину, вбивство — до вбивства потрібно додати.
485] Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий!
486] Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій
487] Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє!
488] Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих,
489] Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні
490] Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя!
491] Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір!
492] Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті
493] Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати?
494] Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий
495] Матиме весь Калі доні ї край під своєю рукою?
496] Вам же тут — жменькою пороху, тіні холодні, лежати?
497] Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом
498] Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!..
499] Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги? [145]
500] Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?
501] О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком,
502] Я ще могла б це знести! Те, що жив ти,— моя в тім заслуга.
503] Що помираєш — твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане
504] Двічі — народженням, а опісля врятуванням поліна —
505] Нині верни або дай і мені до братів приєднатись.
506] Прагну"—й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима
507] Рани братів постають і видіння жахливого вбивства.
508] Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає.
509] Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога.
510] Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами
511] Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла.
512] Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно.
513] й тут — чи здалось їй, чи справді — це дерево видало з себе
514] Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним.
515] Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе —
516] Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує
517] Полум я; болі великі приборкує силою духу.
518] Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю
519] Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани.
520] Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих
521] Сестер; останньою — ту, що ділив з нею ложе подружнє;
522] Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають;
523] Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.
524] Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.
525] Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.

526] Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;
527] Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси
528] Доньки Евена, голосять жінки й матері калі донські.
529] Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,
530] І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.
531] Мати, до тями прийшовши, свого ж.таки вчинку жахнувшись,
532] Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.
533] Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким.
534] Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова.
535] Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри;
536] Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі.
537] Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,
538] Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.
539] Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця
540] Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами
541] ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.
542] Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,
543] Що навалилось на дім Партаона,— крім Торги й невістки
544] Славної родом Алкмени,— сестер оперила й у небо
545] їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.
546] Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає. [146]

547] Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,
548] В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків.
549] Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий
550] Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,—
551] Просить він,— деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:
552] Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,
553] Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,
554] Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня
555] Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням.
556] Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,
557] Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.
558] Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,—
559] Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля».

560] Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою,— мовив,—
561] Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними.
562] Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого
563] Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.
564] Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.
565] Гіперіон за той час дві третини світу відміряв,
566] І розмістились на ложах Тесей та супутники—друзі:
567] Син Іксіона— по цій стороні, а по тій, проти нього,—
568] Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.
569] Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий
570] Виявив шану однакову, гостю високому радий.
571] Різного роду наїдками тут же й столи заставляти
572] Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,
573] В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,
574] Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:
575] «Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву
576] Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну».
577] Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів:
578] П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.
579] Тож не одна лиш Діана—мисливиця мстить за зневагу;
580] Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву
581] Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,
582] Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.
583] Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,
584] Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,
585] Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю.
586] Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,
587] Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському
588] Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,
589] Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш.
590] Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,
591] Любий мені; Перімелою нині його називають.
592] Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.
593] Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню [147]
594] Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море.
595] Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне,
596] Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба.
597] Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,—
598] Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!
599] Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,
600] І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним.
601] То пожалів би її, нам обом дарував би провину.
602] Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.
603] Дай їп притулок якийсь,— чи сама нехай стане притулком,—
604] Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою
605] Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.
606] Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,
607] Поки пливла,— і тремтіло воно під моєю рукою.
608] Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче
609] Тіло, а груди м які мовби шаром землі затяглися.
610] Я щось кажу,— а земля поступово їй сковує рухи:
611] Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає».

612] Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала
613] Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,
614] Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь;
615] «Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика
616] Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати».

617] Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,
618] Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий.
619] Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри
620] Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.
621] Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба
622] Аипа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька.
623] Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я
624] З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько.
625] Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,
626] Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.
627] В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же —
628] Син його, крила відклавши та різку,— потомок Атланта.
629] В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились —
630] Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,
631] Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.
632] В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда.
633] Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні
634] Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість—сусідку:
635] Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.
636] Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:
637] Двоє їх — ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє.
638] Тільки—но жителі неба торкнулися скромних пенатів,
639] І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,—
640] Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув, [148]
641] А господиня заслала її полотном груботканим.
642] Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні
643] Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою
644] Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.
645] Кілька полінець і в язанку хмизу приносить у хату
646] І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.
647] З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх.
648] Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,
649] Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно
650] Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,
651] У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.

652] Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім
653] Час непомітно спливав. Там, у закутку,—з бука цеберко
654] Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло.
655] Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили
656] Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові
657] Поручні й ніжки. М який очерет—постіль заміняє.
658] Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято
659] Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке.
660] Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.
661] Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо
662] Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.
663] Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку
664] Хутко підклала. Зеленою м ятою столик натерши,
665] Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду —
666] Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;
667] Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала
668] Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.
669] В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором,
670] Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера —
671] Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.
672] Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;
673] Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.
674] Далі й вони поступилися місцем новій переміні:
675] Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,
676] й свіжі, V широких кошах, запахущі плоди яблуневі,
677] й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,
678] Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі
679] Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність.
680] Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,
681] Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.
682] Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні
683] Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда.
684] Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.
685] Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.
686] От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих. [149]
687] Він не давався, однак: виривався з—під рук їм і довго
688] Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,
689] Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:
690] «Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів
691] Кара,— промовили,— ви ж не страшіться обоє: це лихо,
692] Праведні, вас омине, лиш виходьте з—під крівлі своєї
693] І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами
694] Разом рушайте!» Старенькі — не проти: з ціпком у правиці
695] Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.

696] Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла
697] Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать:
698] Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина.
699] Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,
700] Хата стара, що й для двох затісна була,— їхня оселя,—
701] Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,
702] Де була стріха гнила,— вже вилискує золото щире.
703] В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері.

704] Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:
705] «Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино,
706] Мужа достойна свого». Пошепталися ті між собою,
707] І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:
708] «Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати
709] Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,—
710] Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив
711] Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась».
712] Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,
713] Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,
714] Стали вони перед східцями храму, й про давні події
715] Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда —
716] Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано
717] Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею
718] Листя рясне. «Прощавай!» — він їй шепче. «Прощай!» — одночасно
719] Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,
720] Тихнуть обом їм уста… Ще й нині вам житель тамтешній
721] Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.
722] Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?),
723] Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті
724] Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я:
725] «Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані».

726] Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач.
727] Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння
728] Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе,
729] Бог калідонський звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий,
730] Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши.
731] Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею,
732] Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають. [150]
733] То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким
734] Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї
735] Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись;
736] Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим,
737] Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою
738] Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою.

739] Так і жона Автоліка. донька Ерісіхтона може
740] Постаті різні приймать. її батько, великий безбожник,
741] Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням.
742] Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець;
743] Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом.
744] Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний,
745] Сам наче гай — у стьожках, у присвятних табличках довкола
746] Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних.
747] Часто дріади кружляли під ним у святковому танці,
748] Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити
749] Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п ятнадцять,
750] Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся
751] Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім — трави.

752] Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього
753] Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали
754] Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,—
755] «Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,—
756] Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!»

757] Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині.
758] Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же
759] Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені,
760] Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли.
761] А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши,
762] Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом
763] Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири,
764] Що розсікла йому шию могутню,— струмком пурпуровим.

765] Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі,
766] Зважився лютий топір одвести від священного дуба.
767] Та фессалієць на те: «За побожність прийми нагороду!»
768] Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,—
769] Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати.
770] Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:
771] «Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери,
772] й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару,
773] Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю».

774] Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте
775] Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю
776] Падає —широко ліс під його тягарем вилягає.
777] Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись,
778] Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися [151]
779] Всі до Церери гуртом — Ерісіхтону кари просити.
780] Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула —
781] Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите.
782] Кару, що гідна була б співчуття,— якщо грішник у когось
783] На співчуття заслужив,— підшукала для нього Церера:
784] Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині
785] Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі
786] Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї
787] З тих, що по горах гасають, богинь — Ореади сільської:
788] «Єсть,— каже їй,— на околицях Скіфії сніжної місце,
789] Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки.
790] Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там,
791] І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні
792] Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива
793] Не заспокоїть її — нехай навіть мене перевершить.
794] Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю.
795] Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними».
796] Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо,
797] В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної,
798] Що називають Кавказом її, зупинила драконів.
799] Поле було кам яне, де й побачила німфа Голодну:
800] Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала.
801] Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці,
802] Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз їло їй зуби;
803] Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї;
804] Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали.
805] Там, де мав бути живіт,— тільки місце лишилось для нього;
806] Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі;
807] Від худини їй суглоби побільшали; повипинались
808] Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти.
809] Здалеку вздрівши її — підійти не наважилась ближче —
810] Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,
811] Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,—
812] Голод відчула—таки,— й колісницю назад повертає,
813] В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі.

814] А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї —
815] Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу
816] До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця
817] Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,—
818] Пізня була, тоді ніч,— обома обнімає руками;
819] В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло,
820] В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх.

821] Діло звершивши своє, покидає багатий плодами
822] Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери.
823] Солодко сон Ерісіхтона «рилами ніжними все ще
824] Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне, [152]
825] Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті,
826] Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? —
827] Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря.

828] Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти
829] В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало.
830] Тут же б із їв усе те, чим багаті повітря, і землі,
831] Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому — все замало:
832] їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити
833] Багатолюдні міста,— тих наїдків одній лиш людині
834] Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає.
835] Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає
836] Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки,
837] Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму:
838] Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,—
839] Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу,
840] Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом
841] їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову
842] й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно,— порожній.

843] Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно
844] Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,—
845] Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним
846] Полум ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась
847] Тільки єдина дочка,— не такий би належавсь їй батько!
848] Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі
849] Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала:
850] «Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне
851] В мене дівоцтво відняв!» — це Нептун був, кого закликала.
852] Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею
853] Пан її вже поспішав,— їй поставу і вид чоловічий
854] Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне.
855] Власник, на неї зирнувши: «О ти, хто шматочком поживи
856] Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку,— промовив,—
857] Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку
858] Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить!
859] Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті,
860] На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла.
861] Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались».
862] Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї
863] В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє:
864] «Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку,
865] Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом.
866] Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,—
867] Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому,
868] Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла».
869] Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні —
870] Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою.

871] Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо: [153]
872] Знову й знову її продавав, а вона замінялась
873] То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.—
874] Так постачала весь час ненаситному батькові їжу.
875] Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі
876] Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу:
877] Взявся до членів своїх — шматувати почав їх і гризти,
878] Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом.

879] Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе,
880] До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.
881] Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів юся змією.
882] То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,—
883] Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене.
884] Бачиш — нема на чолі…» — й за цим словом зітхання почулись.

Книга дев'ята

1] Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався,
2] Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський
3] Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся:
4] «Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями
5] Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці.
6] Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою.
7] Що переможець такий — це велика для мене розрада.
8] Може, до слуху твого донеслась хоч яка—небудь чутка
9] Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню?
10] Навперебій домагались її женихів цілі юрми.
11] З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя.
12] «Зятем,— кажу,— ти назви мене, сину ясний Партаона!»
13] Те ж саме мовив Алкід. Усі інші нам двом поступились.
14] Вабить Алкід його сватом — Юпітером, славою грізних'
15] Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити.
16] Я ж на те: «Сором,— кажу,— коли смертному бог уступає
17] (Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря
18] Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються.
19] Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись,—
20] Я — твій земляк і твоїх володінь неабияка частка.
21] Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу,
22] Тож і на подвиги йти — вибачай вже — не мав я нагоди.
23] Ти натякав, що Юпітер — це батько твій, сину Алкмени:
24] Значить, або ти — брехун, або він таки зрадив Юнону.
25] Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду
26] Ти народивсь, або вигадки це, що ти — син Громовержця».
27] Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене
28] Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився.
29] Словом таким обізвавсь: «Не язик, а рука — моя сила.
30] Ним можеш ти брати верх, ну а я — довіряю правиці!»
31] І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно.
32] Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений.
33] Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі, [155]
34] Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою.
35] Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі —
36] Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав.
37] То він за шию хапає мене, то за ноги проворні.
38] То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити.
39] Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала.
40] Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі
41] Б'ють раз у раз,— не схитнеться вона, тягарем своїм горда.
42] То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем,
43] Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові
44] Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись,
45] Пальцями — в пальці, чолом — у чоло, що є сили, впираюсь.
46] Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої,
47] Щоб нагороду здобуть — усього пасовища оздобу,
48] Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо:
49] Хто, перемігши, тепер вожаком буде,— годі вгадати.
50] Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався
51] Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий
52] Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши.
53] Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду)
54] Тут же всією вагою насів, так що (хочете — вірте,
55] Хочете — ні, все одно ж не до того веду я розмову, .
56] Щоб похвалитися) наче горою мене придавило.
57] Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу
58] Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів,
59] Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись
60] З силами — шию уже захопив. Ось тоді я коліном
61] Мусив торкнутись землі, а губами — пісок зачерпнути.
62] М язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся:
63] Змієм роблюся в юнким, висковзаю із рук йому спритно.
64] Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло,
65] Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю.
66] Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа:
67] «Зміїв бороти,— сказав,— це забава моя ще з колиски!
68] Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській
69] Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти — дрібна її частка.
70] Множилась навіть од ран; із голів — а їх сто було в неї —
71] Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці
72] Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия.
73] Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала
74] Зміями, наче галуззям новим, од ударів — рясніша.
75] Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою
76] Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям».
77] Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув
78] Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах.
79] Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити.
80] Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє, [156]
81] Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю.
82] Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене.
83] Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю
84] Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись.
85] Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці,
86] Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив.
87] Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами,
88] Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили».
89] Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана,
90] Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала
91] Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж — дарунки
92] Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.

93] Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею
94] День,— розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки
95] Стали спокійними знов, —щоб, опавши, розбурхані води
96] Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя
97] І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.

98] Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба,
99] Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко
100] То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.
101] Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе!
102] Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.
103] Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,
104] В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном,
105] Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,
106] Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу.
107] Поки вагався Геракл (за жону— не за себе боявся),
108] Несе підійшов,, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.
109] «Я вже подбаю,— сказав,— щоб вона на тім березі стала.
110] Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»
111] Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,
112] Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив.
113] Сам же, як був,— сагайдак мав на плечах і лев ячу шкуру.
114] Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,—
115] «Вже як почав я плисти — течію подолаю!» — промовив.
116] І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше
117] Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.
118] Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;
119] Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею
120] Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість
121] Ніг своїх! — грізно гукає Алкід.— Я до тебе звертаюсь,
122] Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!
123] Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона,
124] Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних.
125] 1 не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:
126] Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом [157]
127] Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою
128] Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо.
129] Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками
130] Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.
131] Несе, підхопивши цю кров,— «Не помру я, одначе, без помсти»,—
132] Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,
133] Тій, котру викрав, дає: «Ти любов,— каже,— нею привернеш».

134] Часу чимало спливло, і Геракла великого слава
135] Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.
136] Жертву Кенейцю—Юпітеру скласти збиравсь переможець,
137] Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась
138] Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду
139] Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.
140] Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли
141] Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової,
142] Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла
143] Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо
144] Так побиваюсь? Хіба що суперниці,— каже,— на втіху.
145] Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,
146] Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.
147] Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?
148] Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір ^чинити?
149] Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),
150] Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,
151] Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».
152] Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:
153] Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю
154] Несса,— як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.
155] Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить,
156] Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше
157] Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,
158] Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.

159] Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні
160] Мовить.великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.
161] й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута
162] В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.
163] Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.
164] Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,
165] Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті.
166] Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку —
167] З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! —
168] То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо,
169] То, відділившись, оголює виразки, де—не—де — й кості.
170] Вже й сама кров,— як розпечене лезо, бува, в прохолодну
171] Воду занурити,— і закипає, й шипить на отруті.
172] Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,
173] Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю. [158]
174] Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока
175] В мозок пробивсь кістковий,— тоді, знявши до неба долоні.—
176] «Болем моїм,— закричав,— упивайся, Сатурнова донько!
177] Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку.
178] Серце жорстоке втішай! Та коли 6 нині зглянувсь на мене
179] Ворог тяжкий, тобто ти,— то зболілу в стражданнях, немилу
180] Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!
181] Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.
182] Я Бусіріда зборов, що невинною кров ю мандрівців
183] Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав
184] Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський
185] Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий?
186] Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я?
187] Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських,
188] І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки,
189] Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.
190] Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.
191] Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель
192] Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась
193] Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.
194] Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі
195] Кров ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,—
196] їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.
197] Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.
198] Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази
199] Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі.
200] Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі
201] Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,
202] Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.
203] Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині
204] В те, що існують боги?» — простогнав, і верхів'ями Ети,
205] Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці
206] Списом бреде, хто ж метнув,— порятунку шукає у втечі.
207] То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.
208] То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.
209] То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі
210] Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.
211] Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,
212] Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,—
213] «Ліхасе! — крикнув йому.— Чи не ти мені дав цей смертельний
214] Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку
215] Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.
216] Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.
217] Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські
218] Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;
219] Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.
220] Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі [159]
221] Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,
222] Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.
223] Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,
224] Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,
225] В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.
226] Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає
227] Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.
228] Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,
229] Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,
230] Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе
231] Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні
232] Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,
233] Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває
234] Полум я. Поки пожадливо лиже воно деревину,
235] Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева
236] Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,
237] Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі
238] Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.

239] Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,
240] Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний
241] Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине
242] Славний землі захисник. їм, відчувши те, з радістю в серці
243] Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба,
244] Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю
245] З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько,
246] Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.
247] Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,
248] Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху
249] Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:
250] Все подолавши,— й вогонь, котрий бачите, він подолає.
251] Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;
252] Що ж є у ньому від мене,— те вічне, позбавлене смерті,
253] їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.
254] Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі
255] Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять
256] Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами
257] Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,—
258] Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги».
259] Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця
260] Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,
261] Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.
262] Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,—
263] В попіл »Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі
264] До невпізнання змінивсь. Що від матері мав,— спопелівши,
265] З димом пішло; що було від Юпітера в ньому,— лишилось.
266] Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,
267] Свіжій радіє лусці, що вилискує—грає під сонцем, [160]
268] Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.
269] Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався
270] Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.
271] Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний
272] На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.

273] Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву
274] Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,
275] Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені
276] Вірна Іола була. їй звіряла вона свою тугу,
277] їй повідала про синові подвиги, світу відомі,
278] їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла
279] Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,
280] Лоно їй виповнив сім ям чудовим. До неї Алкмена
281] Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать
282] Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію
283] Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,
284] Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.
285] День наставав, коли мав трудівник народитись великий —
286] Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.
287] Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша
288] Свідчила явно про те, що лише від Юпітера—батька
289] В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти
290] Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,
291] Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.
292] Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,
293] Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба —
294] Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.
295] І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:
296] Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.
297] Тільки—но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар
298] Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,
299] Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,
300] Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала —
301] Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.
302] Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,
303] Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,
304] Що й кам яний би розм як. Побіч мене — й жони кадмейські
305] Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.
306] Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,
307] Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині
308] Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона
309] Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,
310] Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,
311] Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.
312] «Хто б не була ти,— їй каже,— вітай цього дому хазяйку:
313] Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!»
314] Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками [161]
315] З дива, й таки народила я, тільки—но вузол розплівся.
316] Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.
317] Поки сміялась, її за волосся схопила богиня
318] В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу
319] Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.
320] Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина
321] Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.
322] А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,—
323] Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає».

324] Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання
325] Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:
326] «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина
327] Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну
328] Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,
329] Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала —
330] Я народилась од другої — вродою перша Дріопа
331] 3—між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,
332] Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,
333] Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця.
334] Озеро є, берегами своїми похилими схоже
335] На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє.
336] Стала над озером тим — бо ж не відала долі — Дріопа,
337] Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;
338] Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині
339] Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле.
340] Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,
341] Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.
342] Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,
343] Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку
344] Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз
345] Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.
346] Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду
347] Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,
348] В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.

349] Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла
350] Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:
351] В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,
352] Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі
353] Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.
354] З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені —
355] Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.
356] Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта
357] Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди
358] Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.
359] Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,
360] Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,
361] Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. [162]
362] Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.
363] Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько
364] Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,
365] Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,
366] Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.
367] Тільки обличчя одне, моя сестро—голубонько, в тебе
368] Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно
369] Тілом були,— наче сльози пливуть. Поки слово ще може
370] Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:
371] «Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра —
372] Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!
373] Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну,
374] Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.
375] Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати!
376] Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто
377] Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.
378] А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився
379] й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою».
380] Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває
381] Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.
382] Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!
383] Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,
384] Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.
385] А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,
386] Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,
387] Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!
388] Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну
389] Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.
390] Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки
391] Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне».
392] Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;
393] Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».

394] Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена
395] Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,
396] Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом
397] Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,
398] З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум яних,
399] Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.
400] Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,
401] Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,
402] Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.
403] Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах
404] Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера—батька
405] Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,
406] Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,
407] Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,
408] Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька. [163]
409] Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,
410] Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,
411] Поки злочинного золота в нього жона не попросить,
412] Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.
413] Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,
414] Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям
415] Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.
416] Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку
417] Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить».

418] Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,
419] Віща Феміда,— гуртом почали гомоніти всевишні:
420] Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись
421] Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,
422] Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,
423] Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий
424] Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,
425] Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.
426] Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті
427] Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,
428] Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага,
429] Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі
430] Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула
431] Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли
432] їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.
433] Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились —
434] То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,
435] Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,
436] Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався
437] З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,
438] Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало».
439] Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді
440] Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,
441] Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,
442] Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,
443] Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета,
444] Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним,
445] Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.
446] Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.

447] Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним
448] Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських
449] Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.
450] Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,
451] Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,
452] Стрілась тобі й віддалась,— незрівнянна вродою німфа.
453] Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна.
454] Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука.
455] Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. [164]
456] Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.
457] Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,
458] Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком
459] Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:
460] Все це сестринським чуттям називає вона помилково.
461] Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,
462] Прихорошившись, іде, пере;; ним хоче звабною стати.
463] Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.
464] Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання
465] Не пробивалось іще з—під вогню, хоч душею палала.
466] Вже він для неї не брат: його милим волить називати,
467] Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба».

468] Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє
469] В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно
470] Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму
471] Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.
472] Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще
473] Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:
474] «Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?
475] Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!
476] Він, проте,— що не кажи,— мене вродою вабить; такого
477] Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.
478] Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!
479] Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,—
480] А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.
481] В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.
482] Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,
483] З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду
484] Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!
485] Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:
486] Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.
487] О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,—
488] Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,
489] Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.
490] О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш
491] Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!
492] Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,
493] Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,
494] Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина!
495] Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось
496] Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?
497] Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:
498] Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;
499] Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону.
500] В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти
501] Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?
502] Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний [165]
503] Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне
504] Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.
505] Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:
506] Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.
507] Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?
508] Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?
509] Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!
510] Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.
511] Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,
512] Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.
513] Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,
514] В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?
515] Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою
516] Сором,— прихований жар у рядках спалахне потаємних».

517] Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.
518] Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,
519] Мовила: «Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь.
520] Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»
521] Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;
522] Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.
523] Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.
524] То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.
525] Дощечку кинувши, знову бере її; взявши,— відкине.
526] Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —
527] Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.
528] Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,
529] Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:
530] «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,
531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!
532] Певно, спитаєш, який в мене намір,— я спершу б хотіла.
533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась
534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.

535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:
536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі
537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,
538] Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —
539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.
540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,
541] Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —
542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.
543] Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній
544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,
545] Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:
546] Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;
547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.
548] Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —
549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166]
550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись.
551] Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,
552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.
553] Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні
554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —
555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.
556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?
557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —
558] Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи.
559] Можна з тобою віч—на—віч мені розмовлять, коли схочу,
560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.
561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому
562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем
563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».
564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами
565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.
566] Й тут же падіння своє вона—стверджує відтиском персня,
567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.
568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала
569] Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…—
570] І зупинилась; а зважившись,— братові»,— ледве шепнула.
571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.
572] «Не до добра це»,— подумала. Лист одіслала, одначе.
573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.
574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра
575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,
576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.
577] «Геть,— прокричав,— поки цілий, пособнику блуду гидкого!
578] Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно
579] Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!»
580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині
581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;
582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.
583] Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,
584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:
585] «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти
586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,
587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?
588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,
589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус
590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям
591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:
592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило,
593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє
594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.

595] Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета
596] Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила [167]
597] Дощечку з рук — ось.тоді й сподівання мої занепали.
598] Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.
599] Краще, мабуть,— таки день. Чи ж мене очевидним знаменням
600] Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!
601] Слід було словом живим, а не так ось, Черкнувши по воску,
602] Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.
603] Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.
604] Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.
605] Хоч не бажав би,— могла б його шию обняти любовно,
606] А відштовхнув би мене,— йому ноги обвивши руками,
607] Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.
608] Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці
609] Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом.
610] Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:
611] Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу
612] Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.

613] Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,
614] В грудях не адамант,• не залізо й не камінь у нього —
615] Все—таки серце людське, й не левиця його згодувала.
616] Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо
617] В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!
618] Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.
619] Не починала б того,— та, почавши, закінчувать мушу!
620] Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,—
621] Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.
622] Може подумати він, що сестра захопилася легко,
623] Врешті,— що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.
624] Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу
625] Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.
626] Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала —
627] Вже ж не вернути того— і якої зазнала зневаги!
628] Хай поступлюся —вини все одно вже не знімуть із мене;
629] Спроба ж якась не применшить гріха, та надію—примножить».
630] Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)
631] Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила
632] Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.
633] Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу
634] Кидає він і в чужому краю закладає оселю.

635] Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне
636] На Мі леті ду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі
637] Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.
638] Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,
639] На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле
640] Вогнище дому свого й подається за братом—вигнанцем.
641] Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють
642] Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само
643] Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні [168]
644] Чули бубаські жінки. їх лишивши, вона до карійців,
645] І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.
646] Ось залишила вже й Краг, і Лі міру, й Ксантові хвилі,
647] Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера —
648] З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.
649] Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,
650] Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,
651] Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя.
652] Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,
653] Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній
654] Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:
655] Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені,
656] Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.
657] Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,
658] Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?
659] Зразу ж, неначе живиця—сльоза, що сочиться з надрізу,
660] Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,
661] Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону,
662] Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,
663] Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,
664] Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення
665] В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.

666] Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту,
667] Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно
668] Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс.
669] Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом,
670] Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,
671] Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,
672] , Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих —
673] Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі
674] Мала родити, він якось звернувся такими словами:
675] «Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче
676] Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі.
677] Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!)
678] Станеться так, що народиться дівчинка,— я, мимоволі
679] Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине».
680] Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,
681] В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.
682] Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,
683] Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.
684] Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса
685] Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.
686] От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї •
687] Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа
688] Стала,— чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині —
689] Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився.
690] І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий, [169]
691] Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола
692] Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем.
693] Сестри були там і той, кого й досі шукають,— Осі ріс,
694] І чужоземна змія, на снодійну отруту багата.
695] Начебто вже й не вві сні — наяву Телетуса почула
696] Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць!
697] Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка.
698] Тільки—но звільнить Люціна тебе,— повивай без вагання,
699] Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня,
700] Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,—
701] Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню.
702] Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба
703] Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою.
704] Біль її раптом пойняв — і тягар тоді випав із лона
705] Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько:
706] Доню — запевнивши всіх, що то син,— віддала вона няні,
707] Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши.
708] Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько:
709] Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення
710] Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде.
711] Так у невинній неправді обман приховавсь початковий.
712] Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко:
713] Як для хлопчини, так і для дівчинки — рівно хороше.

714] Десять тим часом пролинуло літ, потім — три, й уподобав
715] Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту.
716] Серед фестійських дівчат вирізняв' її чистої вроди
717] Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась.
718] Віком і вродою рівні були. Початкову освіту —
719] Раннього віку знання — здобували в наставників тих же.
720] Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану
721] Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!
722] Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,
723] Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.
724] Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?
725] Жар не вщухає, однак,— і вже дівчина дівчини прагне.
726] Сльози насилу тамуючи,— «Що маю діяти,— каже,—
727] Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди
728] Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували —
729] Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,—
730] Будь—яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!
731] Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці,
732] Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.
733] Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,
734] Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.
735] Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда
736] Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,—
737] Все—таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати, [170]
738] Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати
739] Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,
740] Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!
741] Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,
742] Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів ється,—
743] Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви
744] Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.

745] Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,
746] Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?
747] Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,
748] Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!
749] Тільки надія і живить любов, і її викликає,
750] В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,
751] Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість
752] Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама— вона рада —
753] Та недосяжна—таки! Не доможешся щастя, хоч цілий
754] Світ сколихни,— хоч би люди й боги потрудились для тебе.
755] Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:
756] Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:
757] Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,
758] Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша,— проти.
759] На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана:
760] Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,
761] Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.
762] Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,
763] Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?»
764] Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта
765] Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.
766] А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,—
767] Як тут весілля справлять? —то знамення якесь лиховісне
768] Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:
769] Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав—таки термін
770] Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,
771] Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,
772] Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо,
773] Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла
774] Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,
775] Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!
776] В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні,
777] По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні
778] Систрів, усе, що ти мовила,— все береже моя пам ять.
779] Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій
780] Не поплатилась,— у цьому твоя і заслуга, й порада.
781] Зглянься ж на нас, поможи!» — й на очах забриніли їй сльози.
782] Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня
783] Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли
784] Місяця роги, й зненацька озвалися систри дзвенючі. [171]
785] В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,
786] Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс.
787] Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало
788] В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь
789] Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.
790] Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно
791] Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,
792] Радістю серце сповніть,— і вони обдаровують храми,
793] Й напис ііце додають, що в короткий рядок помістився:
794] «Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс».
795] Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,
796] Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера
797] Стали — й Іфіс—юнак пригорнувсь до своєї Іанти.

Читать книгу онлайн Метаморфози - автор Публий Овидий Назон или скачать бесплатно и без регистрации в формате fb2. Книга написана в 1985 году, в жанре Античная литература. Читаемые, полные версии книг, без сокращений - на сайте Knigism.online.