Піді мною галопом нісся кінь, а я гарцювала на ньому серед вентиляторів.
Мені було сім років. Що могло бути приємніше, ніж коли у голові свище вітер. Чим швидше нісся кінь, тим більше кисню надходило до мозку і вивіювало те, що там осіло.
Мій бойовий кінь вискочив на площу Великого Вентилятора, яку зазвичай називають площею Тянь-ань-минь і подався ліворуч, на бульвар Хутун.
Однією рукою я тримала віжки. Друга рука віддавалась екзегезі моєї неосяжної величі і по черзі пестила то круп коня, то небо Пекіна.
Перехожі, всілякі брязкальця, віслюки і вентилятори шаленіли від моєї елегантної постави.
Жодної потреби пришпорювати коня. Китай створив його за моїм образом і подобою — це було басування на повному ходу. Така швидкість розпалювала найпотаєм-ніші пристрасті і викликала захоплення натовпу.
3 першого дня я засвоїла аксіому: все, що у місті Вентиляторів не було прекрасним, — було бридким.
А бридким, як відомо, було майже усе.
З чого одразу й неодмінно випливав висновок — красою світу була я.
Не те щоб ці шкірочка, тільце, чубчик і скелетик семирічної дівчинки могли чимось затьмарити омріяні створіння з садів Аллаха чи з гетто міжнародної комуни.
Краса світу — це була моя показна павана[1], це шпаркість мого коня, це мої коси, що полощуться мов серпанок під вітерцем вентиляторів.
Пекін пропах дитячою блювотою.
На бульварі Заселеної Потворності[2] лише цокіт копит міг заглушити відкашлювання, заборону спілкуватися з китайцями та відразливу порожнечу людських поглядів.
При під'їзді до брами кінь стишив ходу, даючи змогу вартовим засвідчити мою особу. Вартові не побачили в мені нічого підозрілішого, ніж звичайно.
Я опинилася в середині гетто Сань Лі Тхунь, де й мешкала з часів появи писемності, тобто майже впродовж двох років, перебуваючи десь у неоліті — за часів правління Банди Чотирьох[3].
«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн у своїх незрівнянних прозових творах.
1974 року Пекін ще не відбувся: краще описати ситуацію я не змогла б.
У мої сім років Віттгенштейн не був улюбленим автором. Та ще до цього силогізму мої очі дійшли висновку, що Пекін мав дуже мало спільного з рештою світу.
Я до нього блискуче пристосовувалась: мала коня, а у мою голову біологічно було закладено щупальцеву аерофагію.
У мене було все. Я була нескінченною епопеєю. Спорідненість я відчувала лише з Великою Китайською Стіною — єдиним творінням людини, яке видно аж із Місяця. Вона, принаймні, ставилась з повагою до моєї значущості. Вона не обмежувала уяву, а спокушала сягнути у безмежність.
Щоранку мене зачісувала рабиня.
Вона не здогадувалась про те, що вона моя рабиня. Вважала себе китаянкою. Але насправді національності вона не мала, оскільки була моєю рабинею.
Раніше я жила в Японії, де для мене знаходили найкращих рабинь. У Китаї якість рабинь залишала бажати кращого.
У Японії, коли мені було чотири роки, я мала безмежно віддану моїй особі рабиню. Незрідка вона падала ниць біля моїх ніг. І це було чудово.
Пекінській рабині були невідомі подібні звичаї. Вона починала ранок з розчісування мого довгого волосся і бралася за це, як звірюка. Від болю я волала не своїм голосом і подумки присуджувала їй силу-силенну батогів. Потім вона заплітала одну або дві чудові кіски з тією давньою майстерністю плетіння, до якої Культурна революція не внесла жодних змін. Я б воліла, щоб вона заплітала мені одну косу: мені здавалось, що особі мого рангу це більше пасувало.
Китаянку звали Чже. Це ім'я я одразу ж оцінила як неприйнятне і повідомила їй, що зватиму її ім'ям моєї японської рабині. Прекрасне ім'я! Вона обдарувала мене приголомшеним поглядом і продовжувала зватися Чже. Відтак я затямила, що у політиці цієї країни було щось гниле.
Є країни, які впливають, як наркотики. Китай і є саме такою країною. У нього дивовижна сила робити претензійними усіх, хто туди приїздить, і навіть тих, хто розказує про Китай.
Претензійність спонукає писати. Звідси й неймовірна кількість книжок про Китай. На кшталт країни, яка надихнула на їх написання, ці твори або найкраще (С. Ле, В. Сегален, П. Клодель), або найгірше в доробках.
Не була винятком з цього правила і я.
Китай і мене зробив надзвичайно претензійною.
Проте у мене є виправдання, яке мало хто з дешевеньких сіноманів міг би мати — мені було п'ять років, коли я сюди прибула, і вісім, коли звідси виїхала.
Чудово пригадую той день, коли мені повідомили, що я житиму в Китаї. Мені було без малого п'ять років, проте я вже розуміла головне, а саме — мені буде чим вихвалятися.
Це правило не має винятків — навіть найвизначніші лихослови Китаю саму перспективу стати на його землю сприймають як ініціацію.
Ніщо не надає людині стільки вагомості, як байдуже вимовлене: «Я недавно повернувся з Китаю». Досі, коли відчуваю, що мною належно не захоплюються, десь у розмові вставляю загадкове і незворушне, «коли я жила у Пекіні…»
Це справді оригінально, адже, зрештою, можна було б вставити і «коли я жила у Лаосі», що було б взагалі безпрецедентно. Але це вражає менше. Китай — це шик, це загально визнане, це «Шанель № 5».
Снобізмом усього не поясниш. Значним і непереборним є елемент уяви. Мандрівник, який ступив на китайську землю без належної дози ілюзій про Китай, мабуть, не відчує нічого, окрім кошмару.
У матусі завжди був найблаженніший у світі характер. Коли увечері ми прибули до Китаю, її так вразила побачена бридота, що вона розплакалась. А ця жінка не плакала ніколи.
Звичайно, були Заборонене Місто, Храм Неба, Духовита Гора, Велика Китайська Стіна, поховання династії Мін. Але все те було тільки по неділях.
Решта тижня — це були нечистоти, відчай, застигла лава бетону, гетто, стеження. Стільки царин, у яких китайці перевершують самі себе!
Жодна країна так не засліплює. Люди, які лишають Китай, розказують про побачені багатства. Незважаючи на чесність і добропорядність, вони не схильні згадувати про бридоту, що, як щупальці, оповила все довкола, і з якою неодмінно стикались. Дивне явище. Китай схожий на спритну куртизанку, якій вдається нехтувати своїми незліченними фізичними вадами, навіть не приховуючи їх, і викликати прихильність та пристрасть геть усіх своїх коханців.
Два роки тому батько статечно сприйняв своє призначення в Пекін.
Я ж вважала немислимим залишити свою Сукугаву, гори, наш будинок і садок.
Батько пояснив мені, що проблема не в тому. З його розповідей я затямила, що Китай — це країна, у якій зараз не все гаразд.
— Вона воює? — з надією спитала я.
— Ні.
Я насупилась. Мене змушують залишити мою улюблену Японію задля країни, яка навіть не воює. Звичайно — це Китай. Звучить привабливо. Але що ж буде без мене з Японією? Така легковажність міністерства мене турбувала.
Ми виїжджаємо у 1972 році. Ситуація напружена. Пакуються мої плюшеві ведмедики. Від когось чую, що Китай — це комуністична країна. Якось проаналізую це.
Зараз є важливіші речі: наш будинок порожніє, один за одним зникають предмети обстановки. І ось настав день, коли не лишилося нічогісінько. Пора вирушати.
Пекінський аеропорт: жодних сумнівів — це геть інша країна.
Через якісь темні обставини багаж не прибув разом з нами. Треба в аеропорту чекати кілька годин. Скільки годин? Може, дві, може, чотири, а може, й двадцять. Одна з принад Китаю — це непередбачуваність.
Чудово. Це дасть мені змогу одразу ж почати аналіз ситуації. Я походжаю по аеропорту з виглядом інквізитора. Мені не збрехали — ця країна зовсім інша. Не знаю точно, у чому полягає її відмінність. Певна річ, тут бридко, але такої бридоти я ніде раніше не бачила. Мабуть, має бути якесь спеціальне слово для позначення цієї бридоти — просто я його ще не знаю.
Міркую собі, що може означати слово комунізм. Мені вже п'ять років і загострене почуття власної гідності не дозволяє мені запитати у дорослих, що воно таке. Зрештою, я ж навчилася говорити без їхньої допомоги. Якби мені довелося щоразу випитувати у них значення тих чи тих слів, я досі була б на стадії дитячого белькотіння. Сама ж зрозуміла, що собака — це собака, що злий — це злий. Не бачу підстав, чому хтось має допомагати мені зрозуміти ще одне якесь слово.
Адже це має бути легко. Тут царює щось надзвичайно особливе. Міркую, що тут такого особливого? Особливе те, що усі люди однаково вдягнені, особливе те, що світло тут схоже на освітлення у лікарні Кобе, особливе те, що…
Чого це я гарячкую? Так, тут все пронизане комунізмом, це безперечно, але не будемо легковажити зі смислом. Це важлива річ, адже йдеться про особливе слово!
То що ж тут найдивовижнішого?
І раптом це запитання зовсім знесилює мене. Я лягаю на підлогу аеропорту і вмить засинаю.
Прокидаюсь. Не знаю, скільки годин я проспала. Трохи виснажені батьки все ще чекають на багаж. Брат із сестрою сплять на долівці.
Про комунізм я забула. Хочеться пити. Батько дає мені талончик, щоб купила напій.
Гуляю собі. Тут не продають, як у Японії, кольорових газованих напоїв. Тут продають лише чай. «Китай — це країна, де п'ють чай», - спливає у пам'яті. Підходжу до низькорослого старого, який готує це пійло. Він простягає мені дуже гарячу піалу з чаєм.
З величезною піалою сідаю просто додолу. Чай міцний і дивовижний. Ніде не пила нічого подібного. Через кілька секунд хмелію від нього. Вперше у житті пізнаю, що таке екстаз. Я просто в захопленні. У цій країні на мене чекають великі звершення. Я гарцюю по аеропорту, кручуся як дзига.
І раптом ніс до носа стикаюся із комунізмом.
Коли, нарешті, прибуває багаж, надворі вже глупа ніч.
Страшенно химерним світом нас везе якась машина. Вже майже опівночі, широчезні вулиці спорожніли.
У батьків ще й досі виснажений вигляд, мої старші брат і сестра здивовано роззираються.
А від теїну у мене в голові саме спалахують феєрверки. Я збуджена до нестями, хоч зовні нічого не видно. Все, починаючи з мене самої, видається мені величним. Думки у голові скачуть, як при грі у класики.
Я не усвідомлюю, що цей екстаз неадекватний тодішній ситуації. Між мною і Китаєм часів правління Банди Чотирьох виникла невідповідність. І ця невідповідність триватиме три роки.
Машина в'їхала до гетто Сань Лі Тхунь. Навколо гетто
— височезні стіни, під стінами — китайські вояки. Будівлі нагадують в'язниці. Наша квартира на п'ятому поверсі. Ліфта немає, а всі вісім прольотів сходами пропахнуті сечею.
Заносимо багаж. Мама плаче. Я розумію, що демонструвати свій напад ейфорії зараз нетактовно. Залишу його при собі.
Китай, що відкривається з вікна моєї нової кімнати, сміхотворно бридкий. Поблажливо дивлюся на небо. Стрибаю на ліжку, як на батуті.
«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн.
У Китаї, якщо вірити китайським газетам, відбувалось багато епохальних речей.
Перевірці не піддавалася жодна з них.
Щотижня дипломатичні валізи доставляли послам вітчизняні газети. З присвячених Китаю матеріалів складалось враження, що йдеться про іншу планету.
Для обмеженого кола китайських урядовців було видано спеціальний циркуляр. Але через надмірне піклування про дотримання гласності його розіслали й іноземним дипломатам. Цей циркуляр — він вийшов у тому ж видавництві, де виходила й «Женьмінь жібао» — містив суперечливу інформацію. Новини для більшої правдоподібності були не надто тріумфальними, причому пересвідчитись у їх достовірності можливості не було. За режиму Банди Чотирьох писаки різних версій нерідко самі збивалися з дороги.
