Та чи не однаково - адже тiльки я, я один, збагнувши, що справедливостi помiж людьми не буде до того часу, поки її нема в матерi-природi, зумiв винайти знаряддя впливу на "джерела". Воно допоможе встановити справедливiсть - найвищу справедливiсть, яка тiльки може бути на Землi помiж людьми. I, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча генiальнiсть улюбленця долi, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування свiту. Так, так, лише турбота про обiйдених долею та ще жалiсть до хворої дiвчини з золотавим пушком на шиї i великими сумними очима, надихнула мене на Дiяння.

II

Нiколи не думала, що вiтер буває таким лагiдним i нiжним. Як вiн обвiває щоки! М'яко-пружна земля пiд ногами - вiдчуваю її пiддатливiсть i силу.

Люди йдуть назустрiч, говорять про щось своє, i нiхто з них не знає, що стрiвся з дивом. О так, з дивом! Як же iнакше можна назвати те, що сталося зi мною? Повернулися надiя i радiсть - свiт рипнув на своїй вiсi i обернувся до мене свiтлим боком.

Нарештi я зможу побачити вже не по телевiзору виступ на аренi цирку найрiднiшої менi людини. Страшно i солодко думати, що це мiй брат, Вiтька, виконує пiд куполом карколомнi трюки. А втiм, i в дитинствi вiн був вiдчайдухом. У дитинствi... Тодi i я брала участь у його витiвках, тодi я була здоровою, мене ще не посiла ця проклята хвороба з милозвучною латинською назвою.

А потiм - роки нерухомостi, вiдчаю. I коли здалося, що вже нема i не буде нiякого просвiтку, з'явився чарiвник - добрий i великодушний, як Вiтя, але зовсiм не схожий на мого брата.

Iван Степанович стiльки зробив для мене, що за все подальше життя я не зможу вiддячити йому. Тим паче що його нiби оточує якесь невидиме поле, холод вiдчуженостi. Можливо, це велич, яку менi не дано осягнути. Вiн розмовляє зi мною лагiдно й чуйно. Але щось у ньому насторожує i лякає мене - чи то його погляд, який зненацька непорушне зупиняється на якомусь предметi, чи несмiливий доторк. Пальцi у нього холоднi i неприємнi. Я вiдчуваю це i мимоволi вiдсмикую руку, хоча й дуже боюсь образити Iвана Степановича...

III

Вiн легко вiдштовхнувся вiд майданчика i побiг по канату. Далеко внизу, в темрявi, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз вiн не розрiзняв у нiй окремих людей, але добре уявляв, як вони слiдкують за ним, затамувавши подих, i скiльки рiзних почуттiв вiдбивається на їхнiх лицях.

Уповiльнилася музика маршу, з'явилися попередливi паузи, почав наростати барабанний дрiб...

Вiн напружив лiву ногу, пограв м'язами, намагаючись начебто перевiрити i вiдчути їх всi зокрема... Зараз вiн виконає, а краще сказати, створить свiй трюк - подвiйне сальто-мортале з жердиною на дротi. Ще недавно такий номер вважався неможливим навiть для найкраще тренованого артиста. Але в нього, у Вiктора, м'язи нiг напружаться i розслабляться на частки секунди швидше, нiж у звичайної людини, i цього мусить вистачити, щоб здiйснити неможливе.

Десятки разiв його обстежували лiкарi, дивуючись феномену. Мабуть, пильнiше за iнших його вивчав сестрин знайомий. Здається, вiн не лише вилiкував Таню, а й закохався в неї. Сьогоднi Тетянка зважилася прийти в цирк подивитися подвiйне сальто. Як шкода, що з висоти її не розпiзнати...