Я просто був. Хоч все було непросто,
а дечого i зовсiм не було.
Я жив, як мiг: молитвою i постом,
Впадав у грiх, приносив зло…
На вишнi iз Антоничем-хрущем
ховавсь вiд свiту й вiд самого себе.
Я просто був. А ти була дощем.
I ти жила тодi на небi.
Iз уст твоїх солоних злiтають птахи
рожевi з голосами скрипок,
а крила пахнуть хвоєю i воском,
так пахне свято i вчорашнiй смуток,
i я роблюся деревом гiллястим,
щоб дати їм притулок
I бачити, як ти сплiтаєш дощ у косу
i мiряєш її Чумацьким Шляхом.
Не плач, я посаджу в твої долонi
мiсячне зайча
з холодним носиком
i лоскотним м’яким iм’ям,
яке читається так само легко,
як i слiди вiд лапок,
котрi ведуть до усмiху.
Самотня i натхненна,
ти жала дощ,
i серпик мiсяця в твоїх руках,
легких, як крила ластiвки,
свiтився тепло та рiшуче,
стинаючи цiвки пiд корiнь,
щораз торкавсь мого волосся.
Ти струменi в’язала у снопи
й складала у пiвкопи
людських марнот.
Ти рятувала свiт
вiд кари,
вiд потопу.
Ти рятувала свiт,
якого я зрiкаюсь
заради пальчика
утятого серпом.
Спускаючися на дно криницi,
глибина якої дорiвнює сподiванню,
побачити на деннiм небi
помiж зiрок зелених
два жовтих згустки
свiтлої й тремтячої печалi
очей черницi,
келiя якої зачинена зсередини.
Криниця глибша вiд самого неба,
на самiм днi - веселка,
зiткана для тебе.
Розпущене волосся
тисячами ниток Арiадни -
кожному заблудлому волосинка -
вказує дорогу
iз тванi зубожiння
до бази вiдпочинку
од щедрот
на березi бурштинових очей.
Пiду до Цербера,
та не пiду з усiма.
Мене врятує лише волосся,
сплетене у косу.
Вiд дiвчини з волоссям
кольору соломи,
гречки та вiвса,
котра живе за межами
чужого розумiння
i виклала з очей,
якi стрiчалися з її очима,
мозаїку прозрiння
на тильнiм боцi неба,
а всi її слова
помiряно в каратах,
чекаю жайвора,
аби принiс її мовчання,
що адресоване менi
вiд дiвчини,
котра не любить телефонiв.
- Уже не день.
- Iще не день.
Твiй ангел в сутiнках iде
зi свiчкою. Аж смалить крила,
так затуляє, щоб горiла.
I божевiлля з божевiль:
мiй ангел, як велика мiль,
повзе кудись в куток вiд мене
i там в пiтьмi кусає вени.
Мої слова, наче кров із горла
після поранення в груди:
- Я не можу без тебе жити!…
А ти оповідаєш мені,
як любиш сутінки
й закохана у дощ.
Опиняюся перед вибором:
перетворитися у дощ
чи розчинитися у сутінках?
Приватна китайська стiна.
По рiзнi боки двоє:
ти - найвродливiша
i найчарiвнiша
мiж квiтiв,
я - найнещаснiший
серед людей.
До твоїх очей чумаки їздять за сiллю,
а я щодня ходжу топитися,
але чумаки щораз мене видобувають,
укритого саваном солi,
iз тихою, наче маятник незаведеного
годинника,
механiчною зозулькою на шиї,
i викидають,
як звичайний непотрiб -
а що зi мною робити? -
на хлiб не посиплеш,
пивом не зап’єш,
нехай мене забере повiнь.
Стiкаю у кутик тремтячих уст
i чую, як двi сльозиночки на вiях
вдаряються одна об одну -
видзвонюють за мною.
