Художник МИКОЛА ЛЕВЧИШИН
Перекладено за виданням:
Улмас Умарбеков. Ок, калдиргоч. Киссалар. Гафур Гулом номидаги адабиёт ва санъат нашриётн; Тошкент, 1974.
Улмас Умарбеков. Куприк, Хикоялар. Повестлар. Гафур Гулом номидаги бадиий адабиёт нашриётн. Тошкент, 1968.
Пам'яті батька Рахімбека Умарбекова присвячую
Я не можу його забути. Суворим і якимсь ніби журливим поглядом дивиться він на мене з минулих літ. Я завжди відчуваю на собі цей погляд. А коли мені важко, раджуся в думці зі своїм колишнім товаришем, шукаю в нього підтримки…
То були тривожні часи, і багато хто з нас тоді мріяв про роботу в ДПУ. Найбільше охочих було серед молоді. Та це й природно. До чекістів і в місті, і в селі ставилися з пошаною і навіть з якимсь острахом. Шкуратянка, наган на поясі, — хіба могли когось лишити байдужим ці атрибути мужності?! Тож і не дивно, що кожної вільної хвилини в губкомі комсомолу, де я відповідав за культосвітню роботу, точилися розмови про відвагу чекістів, що вражали уяву звичайної людини. І не було, певно, серед нас, комсомольських активістів, таких, що не захоплювалися їхніми подвигами.
Того року з апарату губкому на роботу в органи ДПУ вже пішло дванадцятеро хлопців, і ми нетерпляче ждали, коли настане й наша черга. Ждати довелося недовго. Якось уранці другий секретар губкому викликав до себе вісьмох співробітників. Серед них був і я. Ми, звісно, здогадувалися, про що піде мова, і, мабуть, усі, крім мене, були радісно збентежені. А мене, правду кажучи, ця перспектива не дуже тішила. Річ у тім, що саме в той далекий час я вперше відчув потяг до літератури: багато читав, віршував, наслідуючи Хамзу[1]. Під впливом його поезії «У світ» я написав вірш «У комсомол», якого надрукували в газеті. Було в мене й кілька ліричних газелів. А одного разу я навіть склав для свого сором'язливого приятеля, закоханого у молоду вчительку, віршованого листа з освідченням у коханні. Та поет з мене був, мабуть, все-таки ніякий. Це я збагнув аж тепер, по стількох роках… А тоді, хоч я теж мріяв про наган і подвиги, потяг до поезії, до театру все-таки переважав. Саме в ті дні театральна трупа імені Карла Маркса готувала постановку «Ферганська трагедія»[2]. Думками й душею я був уже на виставі, а тут така несподіванка!
У кабінеті нашого секретаря Віталія Колосова поряд з ним сиділи двоє чоловіків. З їхнього одягу ми відразу здогадалися, що то співробітники ДПУ. Колосов також завжди ходив у шкуратянці, носив наган. Ми заздрісно поглядали на нього, бо з усіх наших секретарів він один мав зброю.
Колосов відрекомендував нас незнайомцям і, спершись кулаками на край столу, сказав:
— Ми викликали вас, тому що останнім часом посилилися ворожі дії проти молодої Радянської влади. — Колосов був непоганий промовець і виступав майже на кожному мітингу. Отож і в своєму кабінеті він говорив, наче з трибуни. — У Душанбе відбувся нелегальний курултай[3] басмачів. У збіговиську взяв участь представник міжнародного імперіалізму, ворог революції Енвер-паша. Імперіалісти постачають нашим внутрішнім ворогам зброю, гроші і навіть продовольство. Спокій трудового народу порушено. Почастішали напади басмацьких зграй на міста і кишлаки, особливо у Ферганській долині. Цілком зрозуміло, що ми, вірна зміна партії більшовиків, не можемо сидіти склавши руки і, отже, оголошуємо стан бойової готовності.
Колосов замовк, ніби силкуючись пригадати, що він і що мав сказати. Скориставшись паузою, слово забрав представник ДПУ:
— Товариш Колосов дуже добре змалював обстановку, — промовив він. — Тепер послухайте, що я вам скажу! Нам потрібні такі освічені і віддані люди, як ви. Потрібні для боротьби з басмачами. Заперечень нема?
— Нема! — водноголос відповіли ми.
— А як нема, то почнемо розподіл. Шукуров! — викликав він мене. — Вас ми направляємо в Алмалик. Заперечень нема?
Які вже тут могли бути заперечення, коли для представника ДПУ питання було вирішене.
— Завтра туди вирушає загін міліції, — додав він. — ідете разом з ним. Ось ваша путівка.
Я не міг видобути з себе жодного слова. Мовчки, наче не з власної волі, простягнув руку і взяв папірець.
— Джумаєв! Вас…
Я поволі рушив до дверей. Досі мені й на думку не спадало, що моя доля може змінитися так круто і несподівано. Тож і не знав, радіти цій переміні чи журитися з неї.
Біля порога мене наздогнав Колосов і, взявши за лікоть, спитав:
— Чого зажурився?
Не знаючи, що відказати, я ніяково усміхнувся.
— Тримайся! Звикнеш, і все буде гаразд. Ну, бувай, щасти тобі!
Він міцно потис мені руку і з невластивим для нього смутком сказав:
— Я теж їду.
— Куди? — машинально спитав я.
— У Нанай. Там убито секретаря осередку.
Такі звістки тепер приходили часто. Однак у словах Колосова чувся неприхований біль. Про його причину я дізнався пізніше, вже коли працював у Алмалику. Виявилось, у Нанаї секретарем осередку була його наречена.
Я був певен, що вдома через моє призначення виникне скандал. Особливо боявся, що скаже мати. «Щоб я пустила бозна-куди своє єдине дитя?! Та не діждуть цього!» — отак могла вона відрубати. На щастя, вдома був якраз і батько. Його слово — хоч тепер жінки дістали рівні права з чоловіками — усе ще було законом у домі. Він одразу погодився з моїм призначенням. Справа в тому, що мій батько походив зі старого інтелігентного роду, належав до людей, які розуміють вагу освіти і культури. Ще до революції, позичивши грошей у приятелів і знайомих, він найняв у багатія Дусимбая з Дамшарика балахану[4] і влаштував у тому приміщенні школу, де навчав дітей за педагогічними творами Хамзи «Література для всіх» і «Читанка». Батько надавав школі великого значення. Кожна стаття в газеті з питань культурної революції та народної освіти, кожна згадка про це на зборах хвилювали його і викликали цікавість.
Мабуть, батько сподівався, що моя участь у боротьбі проти ворогів Радянської влади допоможе зміцнити його школу. Отож і не став заперечувати проти мого від'їзду.
Зате мати дала волю почуттям.
— Бодай він запався, ваш комсомол, якщо засилає тебе бозна-куди! — вдарилася вона в сльози.
— Замовкни! — урвав її батько. — Не плещи казна-що про комсомол!..
— А я кажу, хай під ним земля западеться!..
— Та годі-бо, дурна жінко! — знову гримнув він і занепокоєно поглянув на мене. — Марна справа, не зрозуміє вона… Але ти не звертай уваги. Коли вирушаєте?
— Завтра.
Батько замислився. Я відчував, що в нього, як і в матері, крається серце, та він зумів опанувати себе.
— Це велике довір'я. Будь обачний.
Я збагнув, що він хотів сказати цими словами. Батько побоювався, щоб я, працюючи в ДПУ, не повів себе негідно і не знеславив цілої родини, вкоївши якусь дурницю.
Тої ночі я довго не міг склепити повік. У мою свідомість раз у раз вдиралися басмачі, у вухах тріскотіла запекла стрілянина. Ні, я не боявся, але, мабуть, зовсім не був готовий до роботи в ДПУ… Справжня боротьба проти басмачів не мала нічого спільного з моїм уявленням про неї. Та, коли вже вирішено, що моя участь у тій боротьбі конче потрібна, було б легковажністю відмовлятися. Батько правильно сказав — це велике довір'я. Чи ж зумію я його виправдати?! Принаймні боягузом я ніколи не був. У дитинстві хоча й не ріс на вулиці, але не уникав хлоп'ячих бійок та витівок і не раз приходив додому:і заюшеним обличчям та в подертій сорочці. І все-таки тепер я занепокоєно думав про свою майбутню долю.
У житті людському всякого бува:
Коли радощі спіткають, а коли й журба…
Ці рядки я написав через багато років після тієї ночі, та вони напрочуд точно відбивають сум'яття, що пойняло тоді мою душу.
Мати також не спала. Цілу ніч вона пекла для мене перепічки, смажила богирсаки[5] та все когось, плачучи, кляла. Потім, сівши на мою постіль, заходилася припасовувати на мене батьків кожух. У тому кожусі могли вільно заховатися двоє таких джигітів, як я. Перешиваючи ґудзики і вкорочуючи рукави, мати не обходила своїми прокльонами нікого з можливих винуватців моєї біди. Вона була певна, що відтепер усі клопоти світу звалилися на мою голову, і я пропаду, загину під їхнім тягарем. А щоб цього не сталося, зняла з мого бешика[6], що й досі, стояв на покуті в нашій хаті, намистинки від пристріту й зашила їх під комір кожуха. Я не опирався. Якби став заперечувати, вона б однаково не послухала, та ще й дала доброго прочухана.
Вранці, щоб догодити матері, я навіть поснідав. Сидів як на голках, а батько й мати, навпаки, зволікали. Але шматок ставав поперек горла і їм. Нарешті батько благословив мене в дорогу. Мати притисла до грудей і заридала. Я насилу випручався з її обіймів. Треба було щось сказати, втішити її, та мені й самому було важко. Я мовчки усміхнувся їм обом і ступив до порога.
— Не забувай нас, пиши, — нагадав батько.
Кивнувши головою, я вийшов з дому.
— Стривай, стривай! — закричала мені навздогін мати. — А це я для кого пекла?!
Вона винесла мені клуночок з перепічками й богирсаками і, плачучи, ще раз обняла мене.
— Ну, досить, мамо! Я ж бо не на війну іду! — нарешті спромігся сказати я.
— Так, так, синку… — погодилась мати і хотіла іще щось сказати, та я рішуче урвав прощання, що й так уже затяглося.
Того самого дня десятеро міліціонерів верхи на конях вирушили в дорогу. З ними їхав і я.
У ті далекі часи в Алмалику не було ні фабрик, ні заводів, як тепер. Кишлак, яких чимало. А проте Алмалик був не звичайний кишлак, у ньому жило чимало люду, славився він і своїм базаром. Батько мені казав, що Алмалик стоїть якраз на перехресті давніх торговельних шляхів і саме через нього дороги з Ташкента й Туркестану пролягають в одному напрямку на Ош, Кашгар і Китай, а в другому — на Уратюбе і Кабул. Саме в цих місцях зустрівся колись зі своїми дядьками вигнаний із Самарканда правитель Бабур, збираючи сили для боротьби проти династії Шайбані. Але все це, як то кажуть, було, та за водою пішло. Тепер ніщо тут не нагадувало про колишні війни та походи. І все-таки вже в день мого приїзду Алмалик стало зрозуміло: кишлак живе неспокійним життям. У високих і присадкуватих, напівкам'яних, напіввалькованих будинках рано гасили світло, глибока темрява і цвинтарна тиша, від якої тривожно стискалося серце, оповивали оселі, за стінами яких невідомо що діялося. Ніхто не знав, яку нову моторошну звістку принесуть уранці після нічного чергування міліціонери.
