Вони вдерлися несподівано і, як водиться, без жодних церемоній. Височезний зарізяка в камуфляжі першим проскочив у приймальню й, крутонувшись, різонув поверх голів короткою чергою з автомата: «Ложись, суки! На пол! На пол, кому говорят!» Юна секретарка так і заклякла за своїм комп'ютером, роззявивши рота. Драби в панцерних жилетах розсипалися по всіх приміщеннях, стусанами виганяючи людей у передпокій. Я впав лицем донизу й заклав руки за голову. Гостро смерділо пороховим чадом. Коло ніжки стола валялася гільза, і з неї курився ледве помітний димок. Зарізяка спірвав секретарку за коси й, розвернувшись, турнув через усю кімнату. За стіною когось били й били ногами. Потім стало видно, як з кабінету виводять директора. Руки його були вивернуті за спину, обличчя в крові. Аж ось поруч загупали кроки, й грубий кирзовий черевик загилив мене по ребрах. «Встать, падла! Руками в стенку! Ноги расставил, быстро!»
Офіс нагадував поле бою. Комп'ютери були перевернуті, папери валялися долі. Людей вишикували обличчями до стіни. Драби в панцерних жилетах бігали туди-сюди, грюкаючи дверцятами шаф. Усі були з короткоствольними автоматами, на обличчях — маски з дірами для очей і рота. Впираючись долонями у стіну, я кинув оком доокруж і втямив, що їх не так і багато, — душ із десять, а то й менш. «Ноги шире… еще шире… еще, кому сказал!» Кремезний телепень з перебитим носом висадив стволом автомата віконне шкло й став щось гукати у двір. Чутно було, як за стіною хтось кричить од болю. «Ноги шире, кому говорю!» Мене садонули носаком по гомілці, тоді ще раз. «Ты, придурок, — сказав я, не обертаючись, — полегче там, э?» Й відразу ж побачив, якимсь внутрішнім зором: зарізяка в камуфляжі підскакує, і його тяжкий підкований черевик злітає, ціляючи мені між лопатки…
… розвертаючись на сто вісімдесят градусів, дістав його блискавичним маваші-гері й, поки зарізяка, завалюючись назад, втрачав рівновагу, — вгатив ще, на сей раз правим, у сонячне сплетіння.
Це була та секунда, яку можна роздробити на цілу вічність. Лють захльоснула мене, мов полум'я. Завершуючи удар, я обернувся довкола своєї осі — й розкрутив тіло в феноменальному стрибку, який під силу тільки справжньому майстрові карате. Вони зустріли мене цілком незлецьки, але я гасив їх, мов свічки, фіксуючи свою роботу з холодною безпристрасністю комп'ютера. Удар п'ятою поза вухом. (Нокаут). Кулак-молот у скроню. (Невдалий блок, переламане зап'ястя). Сокуто-гері, середній рівень. (Можливий розрив селезінки). Ребром ступні по шиї. (Шок і втрата свідомости). Дзукі у верхню щелепу. (Струс мозку з тяжкими наслідками). Коронний удар коліном у пах і синхронно ліктем по черепу. Все це тривало яких десять секунд. Жоден з них не встиг і разу стрельнути зі свого автоматика. Останнього драба я так з'їздив по черепу, що він врізався у вікно й, рознісши його на друзки, вилетів надвір.
Люди під стіною дивилися на мене, мов на якогось монстра. Я роззирнувся й, упевнившись, що всі драби лежать покотом, дістав з кишені комірковий телефон. «Гало, — сказав я… — гало, майор?» «Ну «, — сказали на тім боці. «Гну! — гаркнув я розлючено. — З офісу «Лаванди» телефонують. Приїжджай, забереш своїх соколів». «Не втямив», — насторожилися в трубці. — «А що тут тямити — лежать усі на купі! Й не посилай їх більш… а то повбиваю, ясно?» «Хто? говорить?» — гаркнув майор. «Хто? — перепитав я. — Оскар, ось хто! Фірма «Тартар»… чув про таку?» Скількись часу майор мовчав. Потім вилаявся й кинув слухавку.
Біля штаб-квартири «Тартару» стояв новісінький джип-тойота. Грюкнувши дверцятами своєї шістки, я обійшов його доокруж і похитав головою: ця техніка нагадувала космічний корабель і за ціною тягла тисяч на вісімдесят, коли не більш. Ні, подумав я, підіймаючись на другий поверх і ногою одчиняючи двері в приймальню, міліція вже геть розперезалася — це ж які хабарі треба гребти!..
Цуцичок і Барабаш пили каву.
— О-о, — зрадів Барабаш, — про вовка промовка, а він і біжить! Коньяк приніс?
Я вирячився на нього мов теля на нові ворота.
— А за що це тебе, обревка, поїти коньяком, га?
— За інформацію, от за що! — втрутилася Цуцичок. — І не його, а мене. Втямив чи ні?
— Ну, — сказав я, дістаючи нікельовану баклажку, котру завжди носив при собі, — для тебе, Цуцичку медовий, хоч що завгодно! Далі?
Цуцичок показала на фотель.
— Присядь. Каву будеш?
— Ну! — сказав я, падаючи в крісло. Тоді глянув на Бара-баша. — Так що там за інформація?
Він скорчив поважну мармизу.
— Тебе виганяють з «Тартару», поняв? Я вирячився на нього іще дужче.
— Виганяють?! За що?
— В Мурата зараз сидить полковник Урилов, — діловито сказала Цуцичок, ставляючи переді мною філіжанку з кавою. Тоді взяла баклажку й поналивала всім коньяку. — Обговорюється якась операція. Деталі невідомі. Але краєм вуха я почула, що тебе збираються звільнити з «Тартару»…
— Може, зняти з детектива для особливих доручень?
Цуцичок похитала головою.
— Нічого подібного. Йшлося про звільнення… Мурат навіть висловився в такому дусі, що «вигнати його під три чорти, обревка такого»!
— Обревка? То це ж він, мабуть, про Барабаша казав! Ти не помилилася?
— Ні. — Цуцичок відпила зі своєї філіжанки й поклацала клавішею комп'ютера. — Мова йшла про тебе, друже… Слухай, ти де народився?
Я насторожився. Чого я не люблю, то це власної біографії — вона до того дурна!..
— А що?
— Шеф загадав звірить анкети, — відказала Цуцичок, дивлячись на екран. — То де?
Я сказав.
— Ага… вірно! Рік народження?
От же ж халепа, думав я, механічно відповідаючи на запитання… напевно, якась худобина вже стукнула! Та певно ж, — перемолотити цілу групу надзвичайного реагування, зірвати бойову операцію, плюс іще ж оті травми, яких я завдав омо-нівцям… Невже шеф звільнить мене через отаку дрібницю, — після дванадцяти років бездоганної служби, після того, як я розплутав цілу купу надзвичайно брудних справ, котрі принесли фірмі солідні прибутки й підняли її авторитет серед зацікавленої публіки, врешті, після всіх отих операцій, коли ми з шефом прикривали один одного вогнем, пліч-о-пліч ризикуючи життям…
— Знаєш, де Цуцичок народилася? — штурхонув мене Барабаш.
Я ковтнув зі своєї філіжанки.
– І де?
— В селі Кошенятівка, от де!
— Бреши?! — не повірив я.
— Сам у комп'ютері бачив… клянусь бородою Аллаха! — Барабаш поцілував тяжкого золотого хреста, котрий висів у нього під сорочкою. — Кошенятівка, уявляєш? Я реготав аж падав!
— Ой, — сказала Цуцичок, дивлячись на екран, — ой як смішно! А сам звідки… ану глянемо! Село Варварівка. Десь у лісах, напевно, що тільки вовки кругом виють…
— Не Варварівка, — гордо сказав Барабаш, — а Варварів-ка… ось як правильно!
Ми з Цуцичком обернулися до нього, як по команді.
— А, — сказав я нарешті, — це чого ж?.. Барабаш узяв баклажку й налив собі в каву.
— Наше село на всенький район славиться, поняв? Туди ще цариця Катерина засилала всяких убивць, ґвалтівників, наркоманів, так що населення специфічне! А варвари — люди нарвані! — кажуть про нас по сусідніх селах.
— Це як розуміти? — не втямила Цуцичок. Барабаш знизав плечима.
— А народ у нас дуже дурний. То син матір зарубає, то дочка рідного батька зґвалтує…
— … а то дітлахи школу підпалять! — закивав я.
— Ні, — гордо сказав Барабаш, — до мене ще ніхто такого не робив! Я — перший. На мене аж із області начальники приїжджали дивитися. Де тут, питають, той придурок живе, що школу ото підпалив…
— Боже, Боже, — тихо сказала Цуцичок, — куди я потрапила й де мої речі. Що це за фірма, людоньки? Та тут же ж одні бики й одморозки!
Барабаш знову перехилив баклажку, але з неї нічого не виллялося. Він потряс нею, а тоді сумовито зазирнув усередину.
— А на хріна та школа здалася! — нарешті сказав він. — У ній усі були придурки, — й діти, і директор, і вчителі… Фіз-руком у нас був Опанасович, так бив мене як гамана, поки я ще був маленький! Аж як у восьмому класі я пожбурив у нього каменюкою, то він став боятися. Так з цим Опанасовичем була така історія… Вийшов якось я перекурити на великій перерві, аж він підходить. Знаєш, каже, давай удвох покинем курити. Я подивився на нього, подумав… Давай, кажу. А хто перший закурить, знов він до мене, — тому в морду без балачок! Іде? Вдарили ми по руках і тут же й цигарки покидали. От не палю я тиждень, не палю й другий… Аж якось іду коло стадіону, — а він, гад, урок проводить, і цигарка в нього в зубах! Підкравсь я ззаду та за плече його хап! Ну що, кажу, Опанасовичу, — в морду дати, га? Він аж вухам своїм не повірив. Що? — питає. Шо, шо, кажу. (А діти ж стоять і слухають). Ми як з тобою домовлялися — хто перший закурить, тому в морду, правда ж?
— Ні, — тоскно сказала Цуцичок, — я більш не витримаю! Друже, звільни мене від спогадів свого дитинства, гаразд?
Я ковтнув зі своєї філіжанки.
— Розповідай, розповідай… — заохотив я його. — Ну, й що, дав ти йому в морду?
На столі ожив селектор.
— Цуцичок? Оскара до мене, терміново! — озвався з динаміка шеф.
Я зітхнув.
— Кави не дадуть випити… от люди! — й до Барабаша: — Гаразд, потім розкажеш!
— А ще краще, — буркнула Цуцичок, — ще краще буде, коли й зовсім нічого не будеш розповідати… добре?
У кабінеті шефа сидів полковник Урилов. На голові в нього був міліцейський картуз, якого він не знімав ніколи й ні за яких обставин і, як дехто підозрював, навіть спав у ньому.
— А-а, — сказав він, загледівши мене, — розбійник Карма-люк? Опора пригноблених, еге?
Мурат показав мені на фотель.
— Присядь. — І до Урилова: — Ти про що? Той махнув рукою.
— Був колись такий фільм… ви його не знаєте! — Й перевів погляд на мене: — В тюрму хочеш?
— Ні, — зізнавсь я. — А що?
— А те, що ти туди скоро потрапиш, бугаїно! — зненацька заревів Урилов. Його мармиза, широка й темна, мов баняк, вмент наллялась кривлею. — Ти мене вже задовбав, скот безрогий! Ти спинишся чи ні, кінь ти з яйцями? Ти, бляха, на кого руку підняв? Ти на хріна мєнтів одлупцював і на купу поскладав, га? Це тобі що, обревки якісь? Відповідай, бугаїно, коли тебе питають!
