Вчитель Мирон Опанасович.
Вчителька Зоя Жорівна.
Піонер Гриша.
Піонер Миша.
Піонер Вася.
Піонерка Стася.
Другорічник Носенко, тоже піонер.
Шкільна лабораторія. Посередині стирчить пластмасовий скелет, обабіч його глобус і тваринний куточок. В тваринному куточку бавляться жаби, їжачок, білочка, котик та кролиха. Кролиха велика, товста і вагітна. Над тваринним куточком висить макет роздавленої жаби. Вінчає обстановочку портрет Дарвіна. Дарвін на портреті показує руками на брудну обізьяну. З рота у Дарвіна вилазе напис: «Бога нема». Входить вчитель Мирон Опанасович і вчителька Зоя Жорівна.
Зоя Жорівна. Мирон Опанасович, шо в нас по плану?
Мирон Опанасович. Чергове заняття по вивченню життя жаби у світі атеїстичного сприйняття дійсності. Кінцева мета: на прикладі жаби довести учнів до переконання, шо Бога нема.
Зоя Жорівна. Одна думка, шо Бог є — це вже хуйня, Мирон Опанасович.
Мирон Опанасович. Звичайно, хуйня, Зоя Жорівна, ще й яка хуйня. Це ідеалістичний онанізм. (Обоє замисленно мовчать, мабуть думають про Бога і про те, що його нема.)
Лунає дзвоник, в лабораторії з'являються піонери. Починається урок.
Зоя Жорівна. Учні, тема наших занять сьогодні — жаба. Хто з вас знає про жабу?
Мертва тиша, під час якої піонер Вася лапа за сраку піонерку Стасю.
Зоя Жорівна (сатаніючи). Піонер Гриша, до дошки!
Мирон Опанасович. Спокійніше, Зоя Жорівна, спокійніше.
Піонер Гриша (бадьоро). Жаба живе в саду, живиться продуктами народного господарства, тому жаба — шкідник, її треба знищувати. Наш народ вже даво оголосив війну жабі.
Зоя Жорівна. Проведи дослід.
Піонер Гриша (дістає жабу). З першого погляду, жаба схожа на самольота. У неї єсть фюзеляж і шассі. Шассі у жаби розрізняють: передні (відриває і показує) і задні (відриває і показує). В сраці у жаби є сопло, в котре дослідники встромляють соломину…
Зоя Жорівна. Досить, Гриша, сідай, п'ять. Миша, продовжуй.
Миша (бадьоро).…соломину, яка зветься катетер.
Миша встромляє катетер, надуває жабу і пиздить її об стіну. Потім підбирає з пола те, що від жаби залишилось.
Миша. В результаті нервового струсу ми бачимо у жаби розлад нервової системи, шо привело тварюку до клінічної смерті, ознаками якої служить відсутність потіння дзеркальця.
Миша приклада дзеркальце до жаби, воно не потіє.
Зоя Жорівна. Сідай, п'ять. Починаємо вивчення нового матеріалу. Будь ласка, Мирон Опанасович.
Мирон Опанасович (дістає з тваринного куточку їжачка). Діти, хто це?
Піонер Миша. Це їжачок.
Мирон Опанасович. Вірно. Зоя Жорівна, нумо мені скальпеля. (Мирон Опанасович заширює скальпеля в їжачка, ріже його і розповідає.) Їжачок, діти, — це ворог народного господарства. Живиться він народними відходами, і тому всередині дуже брудний. (Показує, те, що вийняв з їжачка.) Один їжачок за одну ніч з'їдає стільки народного добра, скільки важить сам. Тому їжачків треба знищувати. І тут нам у пригоді стає наша славна авіація. Один самольот за один день знищує стільки їжачків, скільки важить сам. Носенко, скільки їжачків буде знищено за рік?
Другорічник Носенко. Триста шістдесят п'ять самольотів з їжачками, Мирон Опанасович.
Мирон Опанасович. І знов двійка, Носенко. Хто ж це знищує самольоти? Це ж наша гордість. Продовжуйте, Зоя Жорівна.
Зоя Жорівна (дістає з тваринного куточку білочку). Діти, перед вами білочка, ворог лісів. (Зоя Жорівна підключає білочку до штепселя і продовжує розповідати.) Нервове посмикування білочки — це живе свідоцтво міці нашого електричного струму, а також розплата за загублену білочкою тайгу. (Зоя Жорівна виключа білочку і кидає у вікно її обсмалені рештки.) Шо там ще в нас, Мирон Опанасович?
Мирон Опанасович. Кролиха.
Лунає дзвоник.
Зоя Жорівна. От шкода, знову часу не вистачило. Зробимо висновки, діти. Бога нема, а є природа. Природу треба міняти і знищувать все, що в ній непотрібно. А ти, Носенко, дай щоденик, і щоб завтра твій батько був у школі.
Дiйовi особи
Iвасик, хлопчик.
Сибiрська Язва, бацила.
Гангрена, бацила.
Гонорея, бацила.
Випадєнiє Матки, бацила.
Смерть, скелет.
Печера з сталактитами. В нiй сидять Сибiрська Язва i Гангрена i грають у карти. Вони неохайнi i неприємнi. Гангрена синя, Сибiрська Язва в тупих сибiрських валенках.
Язва. Шо в нас козир?
Гангрена. Жир.
Язва. Шостака!
Гангрена б'є.
Язва. Сiмака!
Гангрена б'є.
Язва. Восьмака!
Гангрена б'є. Входить Гонорея. На нiй одягнуто брючного костюма. Загалом вона така ж неприємна як Язва i Гангрена.
Гонорея. Дiвчата, к нам керосин привезли.
Язва. Га?
Гонорея. В срацi нога!
Входить Випадєнiє Матки. Воно таке як i iншi, тiлькi мiж ногами у нього волочиться мiшок.
Гангрена. А хто це к нам лiзе?
Гонорея (шуткує). Та то якесь випадєнiє.
Випадєнiє Матки (ображається). А ти б на себе подивилась, вже стара блядь, а брючного костюма надiла, тьху! (Плює.)
Гонорея. Га-га-га! Ну от не можу, дiвчата, зато ж модно!
Вiтальня з портьєрою, тумбочкою i фiкусом. Над дiваном висить портрет Гiппократа. На дiванi сидить Iвасик i лiкар.
Лiкар. Iвасик, скажи «а-а».
Iвасик. А-а.
Лiкар(у захватi). Ми ковалi нашого щастя, Iвасику!
Iвасик. Бе-е. (Пускає слину.)
Лiкар(хвацько пiдхоплює слину). А ти молодець, Iвасик, знаєш, що слину лiкарi збирають на аналiзи. Я вже чемодан слини назбирав! (Ховає слину.)
Iвасик. У-у. (Б'є головою о стiну.)
Лiкар(у захватi). Настане день, i усi хвороби буде знищено.
Iвасик. Му-у.
Лiкар. Гарний хлопчик. Зараз лiкар випише рецептик i будем ням-ням дiмедрольчик. Хочеш ням-ням дiмедрольчик?
Iвасик. Хррр. (Харчить i пускає слину.)
В дверi гупають.
Лiкар. Хто там? Сюди не можна. Iде операцiя.
Голос за дверима. Не пизди.
У дверi гупають.
Лiкар(нервово клаца зубами). Iде рентген! Стороннiм вхiд заборонено!
Голос iз-за дверей. Вiдчиняй, падло, дверi висадимо.
Лiкар. Ворог не пройде! (Ставить бiля дверей тумбочку.)
Iвасик. Бе-е. (Розганяється i б'є тумбочку головою.)
Дверi ламаються i в них з криками вриваються бацили. Вони хапають лiкаря i Iвасика.
Лiкар(кричить). Не чiпайте iнтелiгента!
Iвасик(кричить). Му-у!
Гангрена(кричить). В мiшок їх! (Вказує на мiшок у Випадєнiя Матки.)
Гонорея i Язва отдирають мiшок в Випадєнiя Матки.
Випадєнiє (кричить). А-а!
Iвасика i лiкаря садять в мiшок, Гангрена закручує його, iншi бацили пиздять квартиру, фiкус, тумбочку, здирають портьєри i вихором зникають в проломi дверей, несучи в мiшку лiкаря з Iвасиком. Входить Смерть.
Смерть(дивиться на портрет Гiппократа). На!
Данко
Натовп
Лiс, зроблений з папьє-маше. Входить натовп. Натовп дико i страшно реве. Подекуди можна почути обривки розлючених фраз типу: «Хлопцi! Хорош ноги бить. Начальство очки гребе, а ми синцi лопатою вигребаємо.» Входить Данко та стрiля з пiстолету в повiтря.
Данко. Мовчать!
Всi мовчать так, що навiть стає нiяково.
Данко. Не розмишлять! Чмо японське! Iттiть!
Голос. Та куди ж iттiть?
Данко. Iттiть. Контра. Кто не хоче, вб'ю нахуй!
Данко вириває з грудей сердце, яке свiтить карасиновим свiтом, i вимахує ним як фонарем.
Голос з натовпу. Нi хуя собi!
Данко. (Кричить.) Урааа! Вперьод, чмо японське!
Всi бiжать за Данком у напрямку протилежному тому з якого прийшли.
Болото. Входить натовп з Данком.
Данко. Iттiть!
Голос з натовпу. Та вже мабуть прийшли.
Данко. Контра. Не пиздiть. Iттiть.
Голос з натовпу. Я їбав таку жизнь.
Данко. Харош, пизда ваша мати. Шо поставали?
Запопадливий голос з натовпу. Данко! Серце згасне!
Справдi. Серце в руцi Данко починає гаснути. Данко кидає його з розмаху об кочку i затаптує ногами. Потiм вирива у себа печiнку. Печiнка вiдразу ж починає горiти синiм вогнем.
Данко. (несамовито реве) Iттiть!
Данко i натовп зниккають у напрямку протилежному тому з якого прийшли.
Пустиня. Входить натовп з Данком.
Данко. (шуткує) Вот нiхуйова пагодка. (Натовп мовчить)
Данко. Шо мовчите? Га? Де Iзергiль, стара блядь!
Голос з натовпу. Вчора здохла.
Данко. (Невпевнено) Iттiть.
Голос з натовпу. А не пiшов би ти на хуй!
Запопадливий голос з натовпу. Данко! Печiнка згасає. (Данко кида об пол смердючу згорiлу печiнку)
Запопадливий голос з натовпу. Данко! Нирки рви — вони горiтимуть. (Данко вирива нирки. Вони горять, але не так яскраво, як хотiлося. Тодi Данко i їх кидає у пiсок.)
Данко. Що, падлюки. Тепер довольнi? (Натовп мовчить)
Данко. Тепер Вам пiздєц! (помирає)
Голос з натовпу. Нiхуя нє пiздєц! Ми тут в пустинi сад зробимо!
Голоси. А вiрно хлопцi! А дiло каже!
Голос. Ураааааа! Вперед, чмо японське!
Всi. Ураааааа!
Iван Опанасович Харченко, лiтературознавець.
Гриць Якович Вареник, тоже лiтературознавець.
Чорт, трансцендентна сила у виглядi рогатого упиздня у ватнiку, ватних штанях i кирзових чоботях.
Хуна, особа жiночої статi.
Сало, їжа Iвана Опанасовича i Гриця Яковича, заповнює простiр мiж шкiрою та м'ясом свинi, на вигляд бiла, на смак жирна речовина.
Портвейн, напiй, який Iван Опанасович i Гриць Якович п'ють вранцi, вдень, ввечерi, а також вночi.
Кiмната в общазi, в котрiй живуть аспiранти, Iван Опанасович, Гриць Якович i сало. В кiмнатi — двi кроватi, тумбочки i стiл. За столом сидить Iван Опанасович i їсть сало. На кроватi лежить Гриць Якович Вареник у станi алкогольного токсикозу, загорнутий у ковдру.
Iван Опанасович. Щось випить хочеться, блядь, де ж взять грошi: (до Гриця) В тебе грошi є?
Гриць. Єсть.
Iван Опанасович. Дай менi три карбованцi, я завтра утром тобi вiддам. (Гриць мовчить:)
Iван Опанасович. Чого мовчиш, грошi є?
Гриць. Єсть.
Iван Опанасович. Дай три карбованцi, завтра утром вiддам. (Гриць мовчить:)
Iван Опанасович. Чого мовчиш, грошi є?
Гриць. Єсть.
Iван Опанасович. Дай менi три карбованцi, завтра утром вiддам. Чого мовчиш?
Гриць. Та жалко:
Деякий час обидва мовчать.
Iван Опанасович. Блядь, придумав. Щас гумореску запиздячу.
Iван Опанасович кладе сало, сiдає до машинки i пиздить її по клавiшам.
Iван Опанасович. Такий гумор щас пиздону, що вони повсцикаються усi. (до Гриця Яковича) Ти «Перець» читав?
Гриць. Нi
Iван Опанасович. Очєнь даже напрасно. Там такi хохми єсть — вссатися можна. Там i моє тоже єсть. (Продовжує пиздить по клавiшам, потом видира бумагу i комкає її). Ну його к хуям, краще я оповiдання про колгосп напишу, блядь, в Маладу Гвардiю. (до Гриця) Ти читав Маладу Гвардiю?
Гриць. Нi
Iван Опанасович. Напрасно, там тоже харошi хохми єсть.
Iван Опанасович пиздячить по клавiшам.
Гриць Якович (меланхолiйно). Я сьогодня з Хуною условився, щас прийти должна.
Iван Опанасович продовжує пиздить машинку по клавiшам, потiм iмпульсивно видира бамагу з машинки i зникає в сортирi. Входить Хуна.
Хуна. Я не опоздала?
З сортиру чути огидливе пердiння. Хуна робить вигляд, нiби нiчого не чула.
Хуна. Ви тут сiдiтє, а на дворє такая пагода стаїть.
З сортиру чути огидливе пердiння. Хуна робить вигляд, нiби нiчого не чує.
Хуна. Я прямо не знаю, что ета вєсна со мной дєлаєт.
Гриць Якович тупо мовчить. З сортиру чати якесь шарудiння. Трохи згодом з'являється Iван Опанасович застьобуючи штани. Вiн розпарений i страшний.
Хуна. Iзвiнiтє, можна мiнє?
Iван Опанасович. Ха! Мерсi.
Хуна, спокусливо посмiхаючись, зникає в сортирi. Iван Опанасович у роздумi чуха собi живiт.
Iван Опанасович. Я в армiї так наїбався, Гриша, — їбать мої вiники.
З сортиру чати страшний крик. Хуна з перекошеним ротом вибiгає, збиває з ног чорта, який щойно заходить у дверi i вихуром зникає у недрях гуртожитка.
Iван Опанасович. Блядь, що вона злякалась, — гiвна не бачила?
Чорт загляда до сортиру, мрiйливо махає хвостом i клаца язиком.
Чорт. Ну ти i среш, Ваня.
Iван Опанасович. А хулi тут такого, ну посрав.
Чорт. Ну розсказуй, як живеш, як жiнка.
Iван Опанасович. Та пiшла вона на хуй!
Чорт (спiвчутливо). Шо такоє, Ваня?
Iван Опанасович. Та вже мiсяць менструацiї не було — мабуть забєрємєнєла.
Чорт. Так радуваться ж нада, Ваня!
Iван Опанасович. А хулi радоваться? Я її три года їбав як врага народа i вона не бєрємєнiє. Я не люблю ото на простиню спускати чи на живiт.
Чорт. Шо таке, Ваня?
Iван Опанасович. В неї матка не держить. А забєрємєла, сука, коли я сам в Києвi, а вона в Лохвицях.
Обидва мовчать. Чорт в роздумi крутить хвостом.
Iван Опанасович. Я не зате, менi iнтєрєсна, хто її виїбав — вона ж втричi за мене ширша, ще й окуляри носить. Хє! iнтєлiгєнтка, блядь, — у Лохвицях заврайоно.
Обидва мовчать.
Чорт (спокусливо). На блядки пiдем сьогодня?
Iван Опанасович. Та шо я, пацан? Я в армiї так наїбався, що противно згадувать. Я вобщє ото їбаться не понiмаю — ну шо тут такого? Штрикаєшь, штрикаєшь, а спроси — на хуя? Я б краще вина б ото випив:
Чорт (не скiльки не здивувавшись). Давай стакани.
Чорт вийма з ватнiка кiлька пляшок портвейну. Гриць Якович, який до того лежав смирно, як небiжчик починає нервово перекидатися на простирадлi, бо гадає, що про нього забули. Чорт розливає, Iван Опанасович рiже сало.
Чорт. А шо ж ти, Ваню, далi робитимешь?
Iван Опанасович. А шо. Щас дисертацiю напиздячу i у Броварах дом куплю за 20 тисяч. Я ото блядськi тi квартири не панiмаю — ну шо тут такого? Ото меблю купують, позвуть у гостi i сидять, цiлий день пиздять, а жiнка собi пизду чуха.
Гриць. А що ж робить?
Iван Опанасович. Я люблю, щоб у мене хазяйство було. Кабан, та то та сьо. Вона, курва, звикла там у районо пиздiти, а кабана годувать нада.
Сатана (продовжує спокушать). Ваня, а може ну її к хуям ту дiсєртацiю, давай к блядям поїдемо на дiскатєку. Щас харошi блядi там єсть. Я хату зняв на Барщоговцi — можна хоч тиждень не вилазить.
Iван Опанасович. Е-е, то не можна — начальник буде пиздiть.
Сатана. А ми йому скла товченого пiдсипемо в бутерброди. У нього жiнка ревнива — подумають на неї.
Iван Опанасович. Та воно можна, та у тiх блядєй, я думаю, i трiпер є.
Сатана. Ну, то давай поїдемо, Ваня, в кафе «Ластiвка», приєбемося до армян i пизди дамо.
Iван Опанасович. Та воно можна, але ж там мiлiцiя, я думаю.
Сатана. А ми i мiлiцiї пизди дамо, а потiм похуярим у Дубки i все там на хуй рознесем.
Iван Опанасович. Ге! Дубки — то далеко iти надо.
Сатана. А ми на таксi.
Iван Опанасович. Нє, то дурне дiло, я ото краще сала поїм:
Iван Опанасович жре сало i запива портвейном.
Сатана (з слiзьми в голосi). Ваня, ти хоч плану покури. (З надiєю лiзе до кишенi) Ось тут у мене є гаарний, диви як пахне — а-а-а-а. (Сатана з насолодою нюха план i крутить хвостом) Давай накуримося i пiдем якусь хуйню зробимо.
Iван Опанасович. Та я їбав його курить — вiд нього хуй не стоїть.
Сатана (плаче). А навiщо тобi щоб стояв?
Iван Опанасович. O! Як це навiщо? Заїбав!
Гриць. Блядь, де ж та Хуна подiлась? Казала вчора, що буде зi мною жить, а сама втекла.
Iван Опанасович. Та бiс їх зрозумiє тих Хун, оно, краще, вино стоїть — пий.
Всi випивають.
Сатана. Ваня, а може вона щас прийде, то ми Швецiю зробимо?
Iван Опанасович. Яку це швецiю?
Сатана (спокусливо). Ну, хе: Це коли один вафлями годує, а другий в жопу їбе — iнтєрєєсно!
Iван Опанасович. А ти що робить будеш?
Сатана. А я так подивлюсь.
Iван Опанасович. Нє, то не можна. Вона комусь розкаже, нам тодi всiм пiздєц. Скажуть «Iван Опанасович Харченко замiсть дисертацiю про Шевченка писать зробив в общєжитiї гнєздо разврата».
Сатана. Не скаже. Ми її вафлями нагодуєм, голову вiдрiжем i закинем до студентiв, та всi подумають, що то негри.
Iван Опанасович. Ууууу: Я на тих негрiв дивиться не можу. Чоорнi, а нааглi. Їде в автобусi i чита якусь книжку не по-нашому — хуй проссиш. Тiльки оченятами — зир, зир. А тьолок наших їбуть. Та, дура, пащеки пороззявляють i їдуть з ними в Африку чи якусь Гвiану йобану, а негру шо? Поїбав, надоїло, потiм їз'їв — i всi дiла. Вони своїх не так люблять їсти, як наших — наша баба потiє менше.
