«3 травня 1982 року.
Привіт, мій золотоголовий янголе!…
Коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде на сьому світі. Тільки не лякайся – зараз тобі цього не можна, ти ж прямуєш до лав нашої славетної армії. Я навіть чую, як стукотять колеса твого потяга. Не лякайся ще й тому, що все скінчилось, усе вже позаду й ніхто не здогадується, що у смерті «красивої та молодої» винен саме ти. Відтак заспокойся і спробуй дочитати цього останнього листа до кінця. Не квапся викидати його, як робив з усіма моїми листами. Я маю маленьке право сказати тобі ці останні слова і бути почутою.
Я любила тебе. Я розумію, як ти боявся цієї любові – ти ж іще зовсім хлопчик. Що ти міг розуміти? Ти навіть не уявляв, що саме тобі випало це рідкісне щастя – мати при собі вірну, віддану й мовчазну істоту, яка служила б тобі усе життя. Навіть твої зради вона перетравлювала мовчки, майже радісно, адже розуміла, що ніхто у світі не кохатиме сильніше.
Мине час… О, я знаю, я впевнена, мине багато часу і ти – дорослий та занудливий – з усього мотлоху своїх жалюгідних сорокап'ятирічних спогадів як найбільший, найяскравіший, найдорожчий скарб витягнеш саме цей: нічний, холодний під'їзд і зовсім змерзлу дівчинку, що вперше каже: «Я тебе люблю!» й зривається у ніч, як здичавіле кроленя. Ти згадаєш усе! Ти зрозумієш, ЩО пройшло повз тебе. Ти обов'язково згадаєш і те, як ця дівчинка годинами могла стояти під твоїм балконом й вимальовувати фарбою на асфальті перед будинком ті ж самі слова. Хто ще подарує тобі такі спогади? Упевнена: ніхто.
У тебе буде банальне життя. Ти одружишся, станеш інженером чи будівельником, народиш дітей з якоюсь білявою куркою, питимеш горілку, як усі твої приятелі, сваритимешся з дружиною через копійку. А наприкінці цього безглуздого існування я прийду до тебе з небуття і змушу захлинутися цими спогадами – єдиними, справжніми, живими. Ти згадаєш усе – мої очі, руки, колір волосся, який тобі так не подобався (о, кляті білявки!) і те, що могло би бути між нами… Ти захочеш до мене – в цю суцільну темряву, в цей жах мого існування без тебе. Ти так просто сказав: «Іди геть!» І от я йду. Розуміючи, що ти – ніхто й ніщо, і те, що я до безтями люблю цю порожнечу. Якби я могла, я б знищила тебе. Але чи стало б мені легше? І я роблю простіше – треба піти самій… Читай, читай, мій золотоголовий, звертаюся до тебе з небуття, з-під двох метрів землі. І нехай твоє золоте волосся здибиться від жаху.
Зараз я наповню ванну теплою водою… Потім візьму ось це гостре лезо… І думатиму про тебе. Я думатиму, що вбиваю тебе, мою єдину любов. Не бережи цього листа – якщо знайдуть, звинуватять саме тебе. А ти ж маєш добре прожити своє безтурботне життя заради цих спогадів про божевільне дівчисько на темних сходах. Ти ще маєш застогнати від своїх нездійсненних мрій. І розбити свою легковажну голову об стіну, розуміючи, що прожив своє життя марно й нецікаво.
От і все. Ванна повна. Прощавай. Нехай твоє сумління спить. Як я…
Твоя S.»
Листопад, 2000 року
– Я здурію, це неможливо! – кричала у слухавку Ілона Павлівна, нервово витираючи вологе волосся великим махровим рушником. У просторій п'ятикімнатній квартирі панував безлад. Кілька упаковок із новими колготками лежали упереміж із парфумами, на клітці з папугою теліпалася рожева комбінація. Сама господиня була у повному розпачі. На тому кінці дроту щось гаряче говорила подруга, але Ілона її майже не слухала.
– Він пішов! – кричала вона, – Пішов саме зараз, коли нам треба разом бути на цій клятій презентації. Я не можу з'явитися туди сама, зрозумій мене! Це – принизливо. Там усі будуть удвох, так вимагає протокол, – ти ж знаєш, у цих американців – культ родини. Уяви собі – тільки я буду, як біла ворона! Це неможливо. А не піти я не можу – сама ж заварила усю цю кашу! Цілий рік працювала на цей проект, моталася по районах та закордонах, шукала партнерів, умовляла інвесторів – і ось на тобі: маю бути сама, як остання покинута баба! Я цього не витримаю. Я здурію.
– А той твій приятель? – запитала подруга.
– Михайло?! Та ти що? Ти хоч пам'ятаєш, як він виглядає, – завжди брудні черевики! Хай Бог милує…
– Зачекай-но… Я тобі перетелефоную за п'ять хвилин – може, щось придумаю! – сказала подруга, й Ілона нервово натисла на кнопку радіотелефона. Її вірна подруга Олена завжди вміла знайти вихід зі складних ситуацій – надія була тільки на неї. Ілона запалила й почала накручувати волосся на бігуді, затиснувши цигарку в зубах і морщачись від диму, що потрапляв в очі. Їй справді сьогодні не таланило. Хоч як вона вмовляла чоловіка взяти «тайм-аут» на цей вечір, він не погодився й пішов, голосно грюкнувши дверима. Свідотцтво про розлучення вони отримали вчора й він не хотів лишатись ані хвилини. Ілона вперше пошкодувала, що не мала часу завести коханця. Вона весь час керувала людьми, заробляла гроші, крутилась як могла й зовсім зігнорувала цей важливий складник життя ділової жінки – необтяжливого, але респектабельного коханця. І тепер, у цей найважливіший для неї день, змушена шукати першого-ліпшого, хто б мав більш-менш презентабельний вигляд для офіційної вечірки у посольстві. До презентації лишалося якихось три години. Ще треба було зробити макіяж, за півгодини мала прийти перукарка, у шафі висіла нова вечірня сукня… А що далі? Найважливішого не було. З-під блакитного рушника, що лежав на софі, долинув дзвінок радіотелефона.
– Ну? – видихнула Ілона.
– Я дещо придумала, – повідомила Олена, – Але вислухай спокійно, обіцяєш?
– Звісно. Хоча у моєму стані це досить важко.
– Так от. Зараз переді мною газета – «Експрес-об'ява», – Олена демонстративно зашелестіла газетою у слухавку. – Читаю: «Фірма «Ескорт-сервіс» пропонує ескорт-послуги заможним жінкам. Тільки у нас ви можете замовити справжніх джентльменів для супроводу віком від 20 до 35 років. Порядність та інтелігентність гарантуємо. Без надання секс-послуг. Звертатися за телефоном…»
