І ось вони повертаються з війни, на яку багатьох їх покликали, і помічають, що війна насправді тривала лише для них. І що відповідати за неї тепер доведеться лише їм. І прірва між їхньою відповідальністю та їхньою війною заповнена запеклістю й злістю, але також і вірою та наполегливістю. І подолати цю прірву може лише той, хто пам’ятає, з чого все почалося. А головне — знає, чим усе має закінчитися. «Тамплієри» — 39 віршів про війну, яку ніхто не оголошував, про біль, із яким ніхто не може впоратися, про любов, від якої ніхто не може відмовитися, та надію, на якій усе тримається.
Сергій Жадан
Пропозиція проілюструвати нову книгу Сергія Жадана полестила мені й зацікавила. У певному сенсі ми всі живемо в епоху Жадана. Сергій сьогодні — чи не найважливіша постать нової української літератури. Крім того, я сприймаю його як голос розуму і взірець чесної позиції письменника у наш розшарпаний час у нашій вже вкотре в муках самонароджуваній країні.
Я вирішив не ілюструвати буквально конкретні тексти, а створити таку собі сюїту за мотивами власних робіт різних років, образи яких — за моїми відчуттями — перегукуються з поезією Сергія. Наскільки це вдалося — судити вам.
Олександр Ройтбурд
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.
Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.
Як ми будували свої доми?
Коли стоїш під небесами зими,
і небеса розвертаються й відпливають геть,
розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.
Будуй стіни з водоростей і трави,
рий вовчі ями й рови.
Звикай жити разом з усіма день при дні.
Батьківщина — це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.
Клади камінь при камені, будуй свій дім:
на глині, на чорноземі твердім,
вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для поминок і весіль.
Потрібно мати місце, якого буде шкода.
Вода чогось варта, якщо це питна вода.
Коли справді шукаєш винних, то це не ми.
Все життя ми будували свої доми.
Брила до брили, до цвяха цвях, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити — ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
доведеться, крім мене, забрати й моє житло.
Поближче до сонця, подалі від пустоти.
Дерева будуть рости, діти будуть рости.
На тютюновому листі виступає роса.
Ми будували так, ніби вивершували небеса.
Мов упорядковували висоту.
Ніби словами наповнювали мову пусту.
Ніби повертали речам імена.
До брили брила, до цвяха цвях, до стіни стіна.
Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.
Мова зникає, коли нею не говорять про любов.
Ночі не мають сенсу без темноти.
Світи наді мною, чорне сонце, світи.
Міста будували з сонця і глини,
замішували їх на вірі й надії.
Але приходить літо в холодні долини,
і на камінні гріються змії.
Змії заповзають в наші будинки,
змії сплять на ламких простирадлах,
обживають кишені й армійські ботинки,
лежать по коморах і сухих підвалах.
Від червня горить, не згасаючи, спека,
і змії вичікують під подушками,
ховаються в кухнях та бібліотеках,
звиваються за віршами та словниками.
І ми стоїмо під пекучим небом,
і не можемо зайти на власні подвір’я.
Наші міста загусають медом.
В наших вітальнях літає пір’я.
і прогріваються могильні плити,
і всі завмирають, ніби в давньому танці.
Але один хтось знає, що треба робити,
і якось зранку береться до праці.
Тримайся нас, наша любове,
лють цього літа — дзвінка і висока.
Доброго полювання тобі, змієлове,
твердої руки й гострого ока.
Кожен із нас тебе знає й кличе,
і доки діти бояться заснути,
доброї роботи тобі, чоловіче,
хай менше довкола буде отрути.
Знайди бодай якесь виправдáння
цьому місту із тисячею криївок.
Хай повертаються після вигнання
вагітні жінки до своїх домівок.
Вулиці тонуть у сонячній млості,
літню зелень не перебороти.
Життя дається для любові і злості.
Кожному вистачить роботи.
В місті з'явилися невідомі святі,
молились камінню й спали на килимах.
Який зв’язок із господом при такому покритті?
Малюй хрести на потрібних тобі домах.
За ними прийшли військові й запалили міста,
почали різати безбожників та мирян.
І ось тоді Йона написав пояснювального листа,
зібрав речі й рушив за океан.
В Іспанії нині, — думав він, — на перевалах лежать сніги,
а з пляжів діти ловлять золотих медуз,
там є робота і поночі не душать гріхи,
там вітер ховається в складках рибальських блуз.
А тут між цих ассирійців страшніше щодень
і немае куди сховатися від вогню,
і що їм, ассирійцям, до моїх одкровень,
смішно думати, ніби я все це спиню.
Він вантажиться разом з усіма до гумового човна,
і море не має берега і не має дна,
платить перевізнику, знімає обручку з руки,
розраховує на три дні питну воду та цигарки.
Але серед моря їх зупиняє патруль,
і Йоні дірявлять легеню найгострішою з куль,
і він іде на дно, якого немає, і доки іде,
йому простягає руку господь,
який весь цей час був невідомо де.
Я виплюну тебе на берег, як випльовує наживку найбільша з риб,
я вдихну в тебе життя, як вдихають звук у сурму,
поверну тобі голос, якщо ти зовсім охрип.
Ти маєш жити там, де ти маєш жити, і не питай чому.
Якщо ви всі прорветесь і уникнете облав,
якщо загубитесь у чужих містах,
ви все одно не зможете бути щасливими там, де вас ніхто не чекав.
Вигнання завжди обертається тишею на вустах.
Я розумію, що ти не хочеш жити між бід і пожеж,
розумію, що тобі заважає кожна з моїх загорож.
Можна втекти від мене, але від себе ти ж не втечеш.
Та й від мене, якщо відверто, не втечеш також.
Тоді Йона сушить речі й приходить назад.
Провітрює дім, бачить, як розрісся яблуневий сад.
Яблука падають і лежать у траві,
ніби риби, яких викинуло на берег — ще не померлі, але вже не живі.
І якщо їх не збирати щоденно, вони обов’язково помруть.
І роса проступатиме на їхній шкірі, як ртуть.
Господь себе сам боронить та охороня.
А ось за деревами слід доглядати щодня.
Цього літа всі полюють акул.
Небо розглядає рибалок впритул.
Рибалки зранку бовтаються в спекоті неживій.
Надвечір починається буревій.
Вітрило розгортається, мов чай, кинутий у кип’яток.
Море схоже на книгу з великою кількістю помилок.
Рибалка радить акулам рухатись на рятівний маяк,
я потім, каже, всіх порятую, просто не знаю ще як.
Забудь, кажуть йому акули, забудь, не витрачай зусиль.
Краще допоможи тим, хто дійсно гине між хвиль.
Допоможи тим, хто не вигрібає, дай їм руку, допоможи.
Скоро ніч. Дощі просвічуються промінням, як вітражі.
Краще допоможи безнадійно слабким,
тим, хто далі уявляє себе невідомо ким,
хто і досі гадає вийти сухим із цієї води.
Зроби для них щось, якщо вже прийшов сюди.
Зроби хоч щось для тих, хто холоне в пітьмі.
Не витрачай свою волю на нас — ми впораємося самі.
Небо над нами розірвалося й пролилось.
Не треба рятувати світ, спробуй урятувати хоча б когось.
Вогонь остиг і перегорів.
Тишу порушують повільні рухи морських корів.
Піймана риба висить на веранді, мов на хресті.
В церкві все — як у житті,
все-все — як у житті.
Другий рік місто косить чума.
Не працюють навіть борделі й тюрма.
Скінчився хліб, скінчилась вода.
З культурного життя — лише хресна хода.
Ходимо, кличемо святих отців.
На зворотному шляху підбираємо мерців.
Папське ім’я втрачає силу і міць.
Відьми звільняються з робочих місць.
Сенс ворушити цю каламуть?
Що тут гадати? Всі й так помруть.
Яка різниця, що скажуть зірки?
Середні віки такі Середні віки.
І тоді єпископ приходить у єврейський квартал,
і говорить: «Хто з нас не гине за метал?
Усіх нас нищить небесний терор,
усіх нас винесуть в чорний коридор.
Світла немає. Відсутня мета.
Саме час починати свята».
І тоді лунає барабанний бій,
і підіймає з землі ремісників і повій,
і затягує нас у свою круговерть.
Тих, хто помер, не лякає смерть.
Не лякає жодна з її образ.
Боятись тут варто хіба що нас.
І ми одягаємо пір’я й хвости,
і змащуємо кров’ю натільні хрести,
і палимо на вулицях свого сатану,
і оголошуємо небесам війну,
і водимо процесії довкола вогнів.
Все, що в нас є — це народний гнів.
Клади на обличчя пудру й грим.
Ніколи не пізно померти молодим.
Ніколи не пізно змінити ім'я.
Про мене свідчитиме тінь моя.
Але ніколи й нікому не кажи про це.
Смерть не пізнає нас у лице.
Життя випалює нас, як сірники,
виймає, мов скалки зі своєї руки,
вириває нас, ніби ніж із плеча,
ми лишаємось, дикі, як алича,
лишаємось, апелюємо до своїх богів.
Як на небіжчиків у нас забагато боргів.
Лишаємось разом — мертві й живі,
стоїмо по горло у високій траві,
стоїмо на березі нічної ріки,
запалюємо старі маяки.
На вогонь прилітає лише сарана.
Ніч глибока. Немає дна.
Кидай мертвих за борт,
кидай мертвих за борт.
Пускай під воду холодні тіла, замотані в шовк.
Мертві не знають клопоту, не знають турбот.
Зшивай роздертих, видовжуй рваний шов.
Скидай прокажених у хвилі,
скидай зачумлених в ніч,
тих, кого з’їли сухоти, мов черва,
сотні мертвих сердець
і сотні холодних облич,
кидай мертвих за борт, починаються добрі жнива.
Всім стане роботи і стане сил.
Працюй разом із нами — повернеш свій борг.
Витягуй їх, мов пійману рибу на стіл.
Роби гроші на мертвих,
скидай їх за борт.
Всіх, кому утроби пекло вогнем,
кого пропасниці вивертали, як светр,
хто відійшов літнім сонячним днем,
за ким не лишилось жодних ознак і прикмет.
Випалених лихоманкою, наче торф.
Вибілених тифом, ніби вапно.
Вкладай їхні голови до мішків і торб.
Кидай мертвих за борт, тепер все одно.
У нас буде багато втіх у житті,
на наших столах ще достатньо вина,
не думай про мертвих, про очниці пусті,
не згадуй про кров, що не відпирається з полотна.
Між нами достатньо гідних і видатних,
тих, хто вступив до переможних когорт.
Але мертвим не місце серед живих.
Мертвим місце між мертвих, скидай їх за борт.
Дякуй щедрим зорям, добрим часам.
Тривають довгі жнива, безтурботні дні.
Той, хто добуде тут до кінця, — залишиться сам.
Краще йому не бачити те, що він бачитиме уві сні.
