-- Гаразд, -- сказав я. Уявив себе Робiнзоном у печерi та й почав розповiдати. Спочатку про папугу та про постiйнi клопоти iз своїм прiзвищем. Побачив, що це їй сподобалося, i розказав про те, як ми ходили в гостi, а також про жарти на перше квiтня, прикрощi iз складаним ножиком i ще дещо.

Панi Цвой голосно смiялася, приказуючи:

-- Це ми видамо. Альфонсе. Це ми видамо...

Та я не збагнув до пуття, що це мало означати. Вона ж наполягала, i менi довелося ще розповiсти про долю дядькового емальованого бiдончика.

Раптом спалахнуло свiтло, i ми помчали вгору. На тому поверсi, де ми вийшли, бiля лiфта стояли два чоловiки. Один iз них скидався на вчителя. Другий, нижчий на зрiст, дивився на нас крiзь окуляри пронизливим поглядом. Вищий заговорив:

-- Товаришко Цвой, ми ж запросили вас рiвне на другу годину. -Вiн дiстав кишеньковий годинник, поглянув на нього i насупився. Панi Цвой прошепотiла:

-- Наш директор.

А я голосно:

-- Вибачте, товаришу директоре. Винний я i можу це довести.

-- Тебе не питають, хлопче, -- перепинив мене той, в окулярах. -Зачекай, поки до тебе звернуться.

-- Товаришi, -- вставила слово моя супутниця. -- Це ж Альфонс Цiттербаке!

-- Невже? -- сказав чоловiк в окулярах i глузливо посмiхнувся. А директор ще раз позирнув на годинник i сказав:

-- Перепрошую.

Вiн узяв люб'язну панi Цвой пiд руку, i вони пiшли. А зараз я сиджу тут, у видавництвi, i знiчев'я записую все, що розповiв панi Цвой. Пiду аж тодi, як повернеться панi Цвой. Треба ж таки здати оповiдання на конкурс. Отакої, сердито думаю я: стiльки протримали в лiфтi, примусили все розповiсти i навiть лимонадом не почастували.

Завжди у мене прикрощi через прiзвище

Хто мене добре знає, тому вiдомо, що я не забiяка. Вдачi я лагiдної i нiколи не встряю у сварки. Але нещодавно не стримався, то й мав неприємностi вiд дорослих. I все через моє прiзвище. Альфонс -погане iм'я. Всiм у нашому класi воно здається смiшним, i частенько мене називають не Альфонсом, а Альфонсiусом. Але Цiттербаке[*] -- ще гiрше. У кожного воно викликає посмiшку. Через нього надi мною нерiдко кепкують у класi. Новий учитель вперше зайшов до класу, я назвав своє прiзвище, i вiн теж посмiхнувся. Та найдужче дошкуляють менi дiти iз сусiднiх будинкiв. Тiльки вийду надвiр, вони й заводять: "Цiттербаке з'їв собаку!". Менi боляче таке чути про себе. I я бiжу вулицею, посвистую i мiркую собi над прiзвищами, якi б я хотiв мати: Альфонс Цеппелiн, Альфонс Мюллер ба навiть Альфонс Кнебельбарт[*], тiльки не Цiттербаке. Ось того разу, коли я вийшов на вулицю, почулося:

-- Цiттербаке з'їв собаку! [* Цiттербаке по-нiмецькому означає "тремтяча щока".] [* Кнебельбарт по-нiмецькому -- "борiдка клинцем".]

Нi, я бiльше не мiг цього стерпiти. Я обернувся, щось крикнув (що саме, зараз не пригадую) i сердито посварився кулаком, та де там! Навiть малюки почали дражнитися. Я чкурнув геть, але вони не вiдставали. Зупинився -- вони теж.

-- Цiттербаке з'їв собаку -- не вгавали вони. Саме проходив якийсь хлопчик, мабуть, рокiв чотирьох. Вiн чув, як мене дражнили iншi, i сам зупинився неподалiк вiд мене, посмiхнувся та й собi:

-- Цiттербаке...

-- Але не закiнчив. Я наздогнав його i дав йому прочухана. Правда, не так вiдлупцював, як налякав. Але не встиг оглянутись -- i менi дiсталось вiд його мами.

-- I не сором? Такий здоровий хлопець б'є малого! Що вiн тобi зробив? -- закричала вона i дала менi ляпаса. Тим часом навколо нас уже зiбралась юрба. Дiти, що дражнилися, зникли, а дорослi пронизували мене сердитими поглядами i докоряли:

-- Бив малого... пiдняв руку... поганець такий!

Бачу, що менi не виправдатися. Вони обурювались, хоч не знали, за що перепало малому. Коли б їм хтось кричав услiд такi слова!

I тут я помiтив, що за дорослими стоїть Фреддi, найзухвалiший хлопець iз нашої вулицi. Вiн шепотiв, але по губах можна було розiбрати, що вiн каже:

-- Цiттербаке з'їв собаку!

Я показав йому кулак, i Фреддi зник. Погроза збунтувала людей, що оточили мене:

-- Бачте, вiн i досi своє поганяє! Треба розказати його батькам!

Менi нiчого не лишалося, як пiти геть.

Увечерi я сказав татовi:

-- Не подобається менi наше прiзвище.

А вiн:

-- Чому б це? Люди мають усякi прiзвища. Є багато Шульцiв, а Цiттербаке...

Дорослi, от як тато, можуть називатись i Цiттербаке. А коли тобi десять рокiв, то й прiзвище може завдати прикрощiв, i тодi мимоволi даси волю рукам.

-- Цiттербаке... -- навiть за вечерею тато мiркував над моїми словами. -- Не пiдходить прiзвище, так?

Я зрозумiв, що вiн гнiвається.

-- Ти ще пiдрости. Всi ми, Цiттербаке, кремезнi люди, а ти мов стеблина. Коли ми були ось такi, то вмiли здачi дати, а ти що?

Якби ж вiн знав, що в мене i досi щоки горять вiд ляпасiв! Нi, не люблю я свого прiзвища!

Що довелося пережити менi й моєму папузi Чистуновi

На iменини тiтка Зiгрiд подарувала менi папугу. Це був надзвичайний подарунок.

-- Спасибi, -- подякував я. -- Тепер у мене буде така чудова пташка!

Я назвав папугу Чистуном. Менi спало на думку приручити його i навчити розмовляти. Вже наступного дня я взявся до роботи. Мама пiшла до магазину, дома був я сам. Я пiдiйшов до клiтки, обережно вiдчинив дверцята.

Менi хотiлося взяти Чистуна в руки, щоб вiн звикав до мене. Вважається ж, що тварини впiзнають свого хазяїна по його запаховi. Але перш нiж я встиг його схопити, папуга вилетiв iз клiтки й закружляв по кiмнатi. Що прудкiше я ганявся за ним, то швидше вiн лiтав. Сiдав я, сiдав i Чистун -- на карниз для гардини. Коли я пiдкрадався до нього. Чистун стежив за мною, переступаючи з нiжки на нiжку, i вмить злiтав, як я кидався до нього. Довгенько так тривало.

Раптом пролунав дзвоник. Я кинувся в коридор. Чистун вилетiв за мною i сiв на газовому лiчильнику. Було зрозумiло, що тiльки-но я вiдчиню квартирнi дверi, як Чистун вилетить, i не впiймати його бiльше нiколи.

-- Хто там? -- запитав я.

-- Газiвник, хлопче. Вам треба заплатити за газ.

Ага, мама ж приготувала й грошi -- ось вони лежать на кухонному столi.

-- Хвилиночку, будь ласка! -- крикнув я в щiлину для листiв i знову повернувся в кiмнату. Чистун влетiв слiдом за мною. Я миттю вибiг iз кiмнати й причинив дверi. Чистун знову лiтав у коридорi.

-- До мене! -- сказав я. -- Хазяїн наказує!

Та Чистун сiв на газовому лiчильнику i не збирався його залишати. Тодi я пiдiйшов до кiмнатних дверей i тiльки просунув у них голову. Якби папуга влетiв у кiмнату, я просто зачинив би його там. Але вiн не зрушив з мiсця.

-- Ну вiдчиняй, нарештi, хлопче! У мене ж нема часу, -нетерпеливився газiвник за дверима.

-- Почекайте ще хвилинку, будь ласка, -- попрохав я його в щiлину для листiв.

Я вже й не знав, що його робити. Спробував ще раз старий номер. Я в кiмнату -- i Чистун туди. Прослизну в коридор, а вiн ще й випередить мене. Я пiдiйшов до дверей.

-- На жаль, не можу вам вiдчинити -- мiй Чистун немов сказився! -прокричав я.

-- То ти вiдчиниш чи нi? -- розсердився газiвник. Вiн став грюкати у дверi, дзвонити, але зрештою пiшов геть. Я чув його лункi кроки на сходах. Якщо тепер газова контора не дасть нам газу, адже ми не заплатили їм, то хай Чистун начувається. Я взяв вiника i добряче поганяв Чистуна. Шкода тiльки, що зачепив велике фото -- на ньому молодi мама й тато гуляють весiлля. Те фото впало на пiдлогу й розбилось. А Чистун налетiв на маленьку вазу з квiтами, що стояла на буфетi, i розлив усю воду. Я скочив на диван, а Чистун перелетiв на шафу.

Коли це чую, прийшла мама. Якщо вона зайде в коридор, а тодi в кiмнату, Чистун вилетить надвiр. Я пiдпер спиною дверi. Мама заклацала клямкою.

-- Облиш жарти, Альфi, -- почувся з коридору її голос.

-- Я не жартую, мамо. Будь ласка, не вiдчиняй! -- попрохав я. Але мама не слухалася.

-- Будь ласка, не вiдчиняй, а то Чистун вилетить! -- закричав я. Мама перестала клацати клямкою.

-- Чистун вилетить, коли ти вiдчиниш! -- ще раз пояснив я.

Мама пiшла на кухню.

Папуга сидiв на карнизi для гардин.

-- Досить вже! -- люто крикнув я i полiз на шафу, тодi на грубку, скочив на диван, звiдти на стiл, але Чистуна так i не впiймав. Я саме лежав на шафi i чхав -- там стiльки пилюки! -- коли увiйшла мама. На щастя. Чистун у той час сидiв на грубцi, недовiрливо поглядаючи на мене, i не помiтив одчинених дверей. Мама швидко причинила дверi, але мене нiде не побачила.

-- Я тут, нагорi, -- тихенько обiзвавсь я.

Мама побачила мене i сплеснула руками. А як її засмутили перекошенi гардини, розбита фотографiя, перекинута ваза -- увесь той розгардiяш, який панував у кiмнатi!

-- Нiяк не впiймаю. Що робити?

Я замахав вiником. Чистун облетiв кiмнату i знову сiв на грубцi. Вже й мама стала допомагати менi ловити папугу. Я заходив з одного боку, мама -- з iншого. Ненароком вона скинула iз столу чашку. Добре, що нашкодила мама. А якби це зробив я?

-- Нiзащо нам його не впiймати, -- промовив я i мало не заплакав. Я вже уявляв собi, як Чистун вилiтає надвiр, як вiн чубиться з горобцями та дроздами.

Десь за годину прийшов тато. Вiн штовхнув дверi, але цього разу їх пiдпирала мама.

-- Паулю, будь ласка, не вiдчиняй! -- благала вона. -- Чистун вилетiв.

-- Будь ласка, зачекай, -- обiзвався i я.

Тато щось буркнув про свiй голод i про те, що йому треба роздягтися.

-- Зачини всi дверi, -- попрохала його мама в замкову щiлину.

Тато зробив так, як казала мама. Тiльки пiсля цього мiг вiн увiйти. Тепер жахнувся тато. Вiн похитав головою i витер на обличчi у мами пил.

-- Я думав, ви менi приготували щось особливе, -- сказав вiн, -а ви просто перекинули квартиру догори дном.

-- Тату, допоможи нам, -- попрохав я.

-- Тут нема нiчого складного, -- сказав вiн, узяв мисочку з кормом i показав її Чистуновi. Той саме сидiв на карнизi для гардин. Побачивши мисочку, папуга радiсно застрибав по карнизовi. Тодi тато поставив мисочку в клiтку. Чистун облетiв навколо клiтки i обережно пролiз у дверцята. Мить -- i тато зачинив його.