«Жаба хитра,
Та маленький хрущ із ґвинтом
Значно за неї хитріш».
Імена братів Стругацьких я почув дуже давно — страшно сказати, в 1957 році. По радіо анонсували «Країну багрових хмар», і книжку я, звісно, добув. Ну, тут усе й почалося. З батьківської електробритви я змайстрував модель всюдихода «Хлопчик», приробивши з боків пару гайкових ключів і гусениці від іграшкового трактора. Надалі творчість Стругацьких я використовував із менш згубними наслідками, тобто сам став вигадувати всілякі міжпланетні пригоди. Кожна нова книга або публікація Стругацьких ставали подією, і я досі прекрасно пам’ятаю, де й за яких обставин придбав ту чи іншу книгу — де придбав, а де й замилив.
Думаю, зайва річ говорити про роль, яку відіграли брати Стругацькі в моїй літературній долі. Але наслідувати не хотілося, тому довелося наполегливо шукати власний стиль. Але завдяки саме їм я зрозумів, що таке стиль взагалі.
А скільки інших авторів відкрив я для себе завдяки їм!
Якщо в тексті траплялася цитата, треба було доконче з’ясувати, звідки саме вона взялася. Тільки письменника Строгова я ніде не знайшов, але дуже підозрюю, що Аркадій і Борис Натановичі зашифрували таким чином радянського класика Георгія Мокійовича Маркова, у якого, як відомо, є роман «Строгови».
І перші претензії до радянської влади у мене виникли саме через те, що вона припинила у свій час друкувати Стругацьких. Істотніші претензії з’явилися пізніше.
Тому я охоче прийняв пропозицію брати участь у цій збірці. Спочатку збирався написати третю частину до «Понеділка» і «Казки», але потім подумав, що це було б занадто легко й очевидно, ось і вибрав «Хлопця з пекла», де, здавалося б, уже всі крапки розставлені. І спробував поставити цього хлопця з ніг на голову…
…І піднімаю я нещасну свою довбешку, і дивлюся, куди цей старий шкарбан у скельцях показує, а там — отці-дракони — висить на рояльній струні Бійцівський Кіт у повному бойовому. Язик майже до поясу вивалився, а очі вже шипучі мухи повиїдали.
Знати я його, звісно, не знав, лички ж бо першого курсу. Коли його до нас у Школу взяли, я вже щосили геройствував у гирлі Аріхади. Але щоб тут, у столиці, хтось на Кота наважився руку підняти…
— Самі бачите, юначе — цивільне населення озвіріло, ловить солдатів і влаштовує самосуд. Тож ви замість мундирчика надіньте щось інше, чи хоча б і цей халат згори накиньте…
— Ну вже ні, пане військлікарю, — кажу. — Форму з мене тільки з мертвого знімуть. Гуманісти хрінові, демократи… Уряд національної довіри… Котеня задушили й радіють…
— Давайте ящики розвантажувати, — метушиться мій доктор.
— Зараз, пане військлікарю. Не квапте мене, — кажу, — а то я дуже квапитися почну, й біда станеться.
Шоферюга такі справи почув, лізе з кабіни, а з ним битися все одно що з рядовим Драмбою, будь ти Бійцівський Кіт, будь ти сам дракон Ґуґу. У нього пика ширша за колісний ковпак.
— Почекайте, — кажу. — Люди ви чи не люди?
Дістаю ніж, підстрибую, однією рукою чіпляюся за піддашок перед входом, другою перерізую струну й устигаю підхопити задушене Котеня. Ніж йому при цьому ще в бік увійшов — пробач, брате хоробрий, тобі нині байдуже.
Відніс його на клумбу. Важкий він був, як усі мертвяки. Але я там, у Корнія, здорово погладшав. Либонь, у самого герцогського синочка на столі такого не бувало, що я там їв… Тільки до чого це при покійнику згадувати?
Тягали ми ці ящики, тягали — потім виходжу я на шпитальний ґанок з лопатою, щоб бідолаху цього зарити. Богадільників, звісно, тепер удень із вогнем не знайдеш.
Земля м’яка. Та скільки я її, землі цієї, за війну перекидав!
Мабуть, купа вийшла б вища за шпиталь.
Бував я вже в цьому шпиталі. Мене там від дистрофії лікували, а дистрофія, доповім я вам, це така штука: підеш у сортир, а тебе віддача від струменя на стінку кидає.
Темніє. Скоро зірки з’являться. Сонце земне, либонь, теж випнеться, тільки мені його не розрізнити серед інших. Ось наше сонце я з Землі бачив, Корній показував. Зірка як зірка, не подумаєш, що рідна…
Ех, зірка моя рідна, столиця дорога, Айда-Алай, Серце Алаю… Що ж із тобою вчинили! У бухті танкери горять, Пагорб Полеглих Ангелів, здається, дощенту снарядами знесли, Браґґівка наша відважна, розбійна, теж у вогні, а герцогський палац… Краще не бачити зараз його тому, хто раніше бачив…
І, головне, хто все це натворив? Свої ж і натворили. Та візьми столицю… щурожери — й то, мабуть, такого не було б. Щурожери будівлі й барахло бережуть через жадібність свою та лінь, і якщо вже куди ввійдуть, то назад ні за що не вийдуть, так і залишаться жити. Командир-щурожер швидше роту марно покладе, ніж хоча б одне скельце розіб’ється. Та й чого йому людей жаліти, коли щурожерихи заразом по десятку народжують із злочинною метою створити демографічний тиск? Правда-правда, в «Бойовому листку» писали. І не писака який-небудь, а відомий письменник Ляґґа, той самий, що епопею «Алайські зорі» створив у священному творчому екстазі, живим залишуся — треба буде прочитати, дуже, кажуть, душевна книжка…
Але недовго мені довелося мрії мріяти — підкочує до шпиталю машина, і не просто машина, а спецвегікуль служби безпеки. Вона на кшталт бронеходу, тільки маленька. І навіть башточка на даху обертається.
Ясна річ. Хтось зі шпитальної обслуги в ім’я ідей миру й гуманізму дзенькнув і доповів, що, мовляв, живий Бійцівський Кіт, кривавий наймит кривавого герцога, прикинувся санітаром, страхаючись суворого, але справедливого народного гніву…
Вилазять із машини двоє. Їх у нас яйцерізами звуть — самі розумієте, за ефективні методи слідства. Ось на них, яйцерізів, ніхто не полює, вони всякій владі потрібні, а якщо це й не кадрові яйцерізи, а їхні звільнені підслідні — так іще гірше. Шинелі чорні, до каблуків, а замість військових картузів — зелені ковпаки на кшталт тих, що інсурґенти під час Першого Алайского Повстання носили. Традиції зберігають, зміїне молоко!
Один схожий на солону рибу, яку тільки-но з банки вийняли, а другий — на рибу ж, і теж солону, але у банці залишену, через що їй, кістлявій, прикро.
— Ступай сюди, котяра, — кличе один. — Поговорити треба.
— Аж ніяк, панове, — відповідаю. — Прикомандирований до шпиталю, знаходжуся в розпорядженні бойового лікаря пана Маґґа…
Тут мій доктор, немов би почувши, що про нього мова, зі шпиталю виходить.
— У чому справа? — питає. Голос у нього тихий, але переконливий. Мене ж ось переконав вантажівку з багнюки виштовхувати.
Щоправда, переконав-то більше шоферюга, але все ж…
— Агов, дідуню, — кличе другий яйцеріз. — Тупай сюди, руки з кишень вийми…
Зміїне молоко! У мого дідка звання, прирівняне до майорського загальновійськового, а ці, либонь, не вище за сержанта. Але підходить дідок, і руки з кишень вийняв.
— Документи ваші попрошу, — каже лікар. І навіть руку простягає.
— Ич, документи йому! — зрадів яйцеріз.
А другий мого лікаря навіть не ударив. Він просто зняв з нього окуляри, впустив і роздавив чоботом.
Ах ти ж, тварино витрішкувата, думаю. Дідусь мій сто разів під смертю ходив, поки вакцину цю віз, щоб ти, гадюченя, від проносу не врізав дуба…
Отож, лопата моя в руках немов навпіл розірвалася: держаком одному в діафрагму, а штихом — другому в кадик. Тільки перестарався я трошки — забув, як погладшав на корнієвих харчах.
Зніс яйцерізу голову, немов легендарний Блакитний Кат зраднику-маркізу. Та й перший, треба думати, не жилець.
Позаду шум якийсь чую, гуркіт. Озираюся — зміїне молоко! У спецмашині ж третій був, водій. Він уже, либонь, башточку на мене встиг розвернути, а у башточці великокаліберний кулемет-двадцятка, патрони в нього величиною з чоловічий причиндал острівного дикуна у бойовому стані, і коли потрапляє така штука в людину, мало хорошого від неї залишається…
