Вперше я побачила її три роки тому. Тоді це була найтихіша дівчинка. Вона боязко випрошувала автографи й дивилася на письменників круглими від подиву очима.
За три роки вона не проминула жодного засідання літоб’єднання фантастів. Власне кажучи, ніхто її не запрошував. Але ніхто й не гнав (тут ми, безумовно, винні і несемо повну міру відповідальності). Вона сиділа на краєчку стільця й жадібно ловила кожне слово. Навіть тих, хто мимрив або нудно бубонів нісенітницю, вона слухала з такою захопленою увагою, з якою, напевно, слухали Цицерона його сучасники.
Поступово ми звикли до неї. Ми звикли до того, що вона мовчить. І коли вона заговорила, це було для нас повною несподіванкою. Сталося це під час обговорення нового роману, водянистого й перевантаженого науково-популярними відступами. Автору роман дуже подобався, і наші критичні зауваження якось не впливали.
— Ось що, — сказав автор, благодушно посміхаючись, — давайте звернемося до дитини. Як то кажуть, устами немовлят… гм… Ну, дитинко, тобі щось сподобалося в моїй книзі?
Дитинка охоче відгукнулася:
— Так, звичайно.
— Чудово, чудово! — вигукнув автор і, заохочувально посміхаючись, запитав: — А що саме?
— Вірші Антокольського. На чотирнадцятій сторінці є вісім рядків — це здорово!
Лише тут я побачила, що немає боязкої дівчинки з круглими від подиву очима. Є нахабне чортеня в зелених штанцях і бузковій шкірянці з відстовбурченими від книг кишенями. Є єхидні очі, підведені (ще не надто вміло) олівцем.
З цього часу наші засідання перетворилися, за висловом першого постраждалого учасника, в перекури біля бочки з порохом.
До мене Нахабка ставилася з деякою поблажливістю. Найкаверзніші зауваження вона висловлювала не при всіх, а пізніше, проводжаючи мене додому. Якось я запросила її до себе, відтоді вона приходила майже щовечора. Мені це майже не заважало. Вона копалася в книгах і, коли знаходила щось цікаве, годинами мовчки сиділа на дивані. Звісно, мовчання було відносне. Вона гризла нігті, схвально пирскала, а якщо їй щось особливо подобалося, тихо присвистувала. Так, на її думку, свистіли фантастичні ракопавуки з якогось оповідання. Читала вона все, не лише фантастику.
— Між іншим, Ромео дурень, — сказала вона, відкладаючи томик Шекспіра. — Я вам поясню, як треба було вкрасти Джульєтту…
Але по-справжньому вона любила лише фантастику. Вона читала навіть найубогіші оповідання і потім довго дивилася в стелю незрячим поглядом. Від цього її неможливо було відучити: вона ставила себе на місце героїв, перекроювала сюжет і дуже скоро втрачала уявлення, де прочитане і де те, що вона сама придумала.
Одного разу, наприклад, вона цілком серйозно заявила, що зустріла невидиму кішку.
— Звук є, а кішки не видно. Я відразу подумала, що це вона.
— Хто?
— Кішка, з якою робив дослід Гріффін. Кемп тоді запитав Невидимця: «Невже й зараз по світу гуляє невидима кішка?» А Гріффін відповів: «Чом би й ні?» Ну, як ви можете не пам’ятати такі речі?! У невидимої кішки й кошенята мають бути невидимі. Уявляєте?…
Взагалі Нахабка добачала у фантастиці деталі, на які рідко звертають увагу. Куди, скажімо, поділася модель машини часу? Саме модель, а не сама машина. У романі Велса мигцем ідеться про те, що модель вирушила подорожувати в часі. Так от, чому після Велса написали безліч оповідань про машину часу і жодного — про цю мандрівну модель?..
Втім, найбільше Нахабку цікавило «чому не зараз?». Вона вимовляла це як одне слово: «чомнезараз». Чи можна, наприклад, оживити відрізану голову якогось професора — «чомнезараз»? Чи можна наповнити ванну рідким гелієм і сунути туди кого-небудь для анабіозу — «чомнезараз»?..
Якось їй попалося оповідання про політ людини на крилах, що мають «електропластикові» м’язи. Вона довго крутила журнал, розглядаючи картинки, потім запитала:
— Чомнезараз?
Вона перестала читати і три дні діймала мене цим «чомнезараз». Зрештою я повела її до знайомого інженера. У нього було приголомшливе терпіння, він міг спокійно розмовляти навіть із винахідниками вічних двигунів.
Нахабка відразу ж виклала журнал з оповіданням і затягла своє «чомнезараз». Тоді інженер дістав книги з теорії польоту й докладно роз’яснив, чому не зараз.
Чим більше розмір живої істоти, тим менш вигідне співвідношення між потужністю, що розвивається нею, та її вагою. Тому великі птахи — дрохви, лебеді — погано літають. Кінь не міг би літати, навіть якщо б у нього були крила. Вага людини знаходиться десь на межі допустимого: потужність, що розвивається людиною, є достатньою, щоб підняти в повітря 70–80 кілограмів. Але треба врахувати й вагу крил, а тоді співвідношення виходить несприятливе.
Все це інженер найретельнішим чином втлумачував Нахабці — з цифрами, графіками, прикладами. Вона слухала, не перебиваючи, і зневажливо морщила ніс. По суті, я тоді її ще мало знала. Я не зрозуміла, що це означає.
Днів десять Нахабка не з’являлася. Потім прийшла з потертою валізою, обв’язаною мотузкою. Я подумала, що вона від’їжджає.
— Тут крила! — випалила вона.
Вона аж підстрибувала з нетерплячки. Мене здивувало, що Нахабка щось зробила; досі вона обмежувалася теоретичними міркуваннями.
— Крила зробили хлопці, — всупереч звичаю вона говорила порівняно неквапно і навіть урочисто. — Я придумала, а вони зробили.
Це було щось нове: у Нахабки з’явилися хлопчаки.
— Зараз я поясню, — сказала вона, смикаючи за мотузку, якою була обв’язана валіза. — Ми вже пробували, здорово виходить!
Я звикла до її вигадок і очікувала, що почую щось фантастичне. Але вона виклала свою ідею, і це справді було просто, ясно і, в усякому разі, правдоподібно. Вона пояснила все в кількох словах.
Людина занадто багато важить, щоб літати на крилах, отже не треба будувати м’язольоти — цю істину Нахабка перекроїла по-своєму. І вийшло: отже, треба будувати м’язольоти для тварин, які легше людини.
— Взагалі це егоїзм, — заявила Нахабка. — Чому тисячі років людина думає про крила тільки для себе? Чому б не зробити крила для тварин?…
Справді — чому? Поворот був несподіваним, і я не знала, що відповісти.
У валізі виявився великий рудий кіт. Він лежав на дощовій парасольці. Точніше, на колишній дощовій парасольці, бо це були крила, зроблені з парасольки.
— Зараз побачите, — сказала Нахабка й почала одягати крила на кота.
Кіт поставився до цього абсолютно спокійно. В житті я не бачила такого незворушного кота. Він нічим не виявляв свого невдоволення, поки Нахабка за допомогою ременів пристібала йому крила. З широкими чорними крилами кіт став схожим на птеродактиля з ілюстрацій до фантастичних романів. Але, повторюю, це був дивно флегматичний кіт. Його анітрохи не хвилювало, що він став першим у світі крилатим котом. Примружившись, він ліниво оглянув кімнату, добродушно помахав пухнастим хвостом і поплентався до крісла, підібрав під себе крила, ліг на них і миттю заснув.
