Василь Бережний
Ох, цi телепати...
I.
- От навiжений - знову завiв! I нащо такi мотоцикли роблять? Реве, як трактор!
- Так це ж гоночний, хiба не бачиш?
Сєва пiдвiв голову, на якiй виблискував шолом, озирнувся, але нiкого поблизу не було. Що за дивина? Та й як би вiн мiг почути цей дiвочий голос в такому ревищi?
- Та вимикай же, бовдуре, голова трiскає!
Сєва заглушив. Скинув рукавицю, потер пальцями чоло. Мотоцикл в порядку, а от голова... Звiдки цей голос? Адже вiн виразно чув: лементувала якась дiвчина, точно - дiвчина! I гукала до нього, ну, звичайно, вiн один тут з мотоциклом...
Спантеличений Сєва задер голову й подивився на густий каштан, що розкинув над ним вiти, немов дiвчина могла бути там. Нiчого не побачивши, окрiм лапатого листя, зiтхнув, узявся за кермо i вивiв мотоцикл з двору, не запускаючи мотора. I тiльки на дорозi налiг ногою на педаль. Пiд кулеметний трiск хлопець думав: чи справдi було, чи, може, здалося? "Вимикай... голова трiскає!" Чув же, виразно чув...
Наступного дня, здибавши на перервi свого друга Едика з п'ятого курсу, вiдвiв його в дальнiй кiнець коридора i по секрету розповiв:
- Розумiєш, учора завiв свого "Ягуара", прослуховую, мотор реве, як звiр, коли якась дiвчина просить: "Це ревiння менi заважає, припинiть, будь ласка".
- Чи ти ба, яка нiжна особа! - реготнув Едик. - Наша, з автодорожнього?
- Та в тiм то й рiч, що не знаю.
- Чому ж не познайомився? Чи не гарна?
- Не мiг я познайомитись, її не було.
- Ти ж кажеш, говорила..
- Та говорила, голос приємний, а її самої не бачив.
Едик зареготав:
- Ну, ти штукар, Сєвка! Вона що - невидимка? Чи, може, то якась пташка обiзвалася людським голосом?
Сева знизав плечима:
- Кажу ж тобi - чув, отак, як оце тебе.
Едик перестав смiятися, окинув товариша уважним поглядом, поклав йому руку на плече:
- Слухай, а ранiше з тобою нiчого такого не було? Не причувалось?
- Нi.
- Не привиджувалось?
- Нi.
- I голова не поболює?
- Та нi, я цiлком здоровий, недавно i медогляд пройшов.
Едик помовчав, а тодi знову вискалив зуби:
- Отож, якби ти не їздив сам, а посадив кралечку та в обнiмку... Отодi не причувалися б дiвочi голоси! Та ти не хмурся, знайдемо твою невидимку.
Домовились пiсля занять пересвiдчитись, чи справдi iснує такий феномен, а заодно й покататись. Та Едиковi кпини зiпсували Сєвi настрiй, хлопець уже шкодував, що похвалився гострому на язик товаришу. I кожного разу отак - що йому не розповiси, одразу висмiє тебе, зобразить якимось дурником, недотепою. Треба буде... А що треба, Сєва й сам не знав, якось так складалось, що Едик завжди верховодив. Може, що вищий на зрiст? Ну, то й що? Сєва струснув головою, щоб одiгнати "дурнi думки" i зосередитись: лектор саме пояснював конструкцiю автомобiля без коробки швидкостей.
...На Київ опустилося золоте крило надвечiр'я, коли хлопцi пiдвели свої мотоцикли до густолистого каштана.
- Тут я стояв, - сказав Сєва.
- Ану ж давай запустимо! - Едик обвiв поглядом лоджiї сусiднього будинку. - Чи обiзветься?
Разом заревiли обидва мотори, рiзкi стрiляючi звуки вдарили по будинках, заповнили простiр аж пiд самiсiньке небо. Едик щось крикнув Севi, але той не розiбрав. Зате голос дiвчини почув:
- О, вже їх двоє... Ну й телепнi! Ти чи ви припините нарештi?
Сєва миттю заглушив, нiяково позирнувши на товариша. Той також вимкнув.
- Чого так швидко?
- Ображається... - Сєва подивився на будинок. - Хiба ти не чув?
- Нi. Окрiм ревища мотора, нiчого не чув.
- А вона обiзвалася зразу. Просить припинити.
- Слухай, а може, ти краще припиниш розiгрувати мене? Вигадав таке...
Цiєї саме хвилини з парадного вийшов чоловiк у бiлому халатi, одразу видно, що лiкар, i попрямував не до машини медичної допомоги, а до них. Сєва тiльки глянув, так i здогадався, про що буде мова.
Лiкар уважно подивився на мотоциклiстiв i тихо, якось довiрливо сказав:
- Тут одна хвора дiвчина... втiм, вона вже одужує...
- Та, що не любить мотоциклiв? - прохопився Сєва.
- Їй потрiбна тиша, розумiєте, її нервово-психiчний стан...
- Я так i подумав, що вона нервова, - закивав головою Сєва. - Тiльки що лементувала.
- Лементу я не чув, - здивовано глянув на нього лiкар. - Бачив тiльки, як болiсно скривилося її лице, коли загурчали мотори. Вона в цей час вiдпочиває на лоджiї.
- А який хоч поверх? - спитав Едик.
- Сьомий, але й туди долiтає. А ви ж можете заводити подалi вiд будинку.
- Гаразд, - винувато усмiхнувся Сєва, - раз таке дiло... Ми ж не знали...
Лiкар заспiшив до машини, ось вона тихо фуркнула, нечутно покотилася помiж будинками, а хлопцi переминалися з ноги на ногу бiля своїх яскраво пофарбованих мотоциклiв.
"Чи ти ба, яка iстеричка, - подумки обурювався Едик. - Ще й кривиться..."
- Ану давай, Сєво, вдаримо їй концерт! Щоб знала, як манiжитись.
Едик, наперед смакуючи ефект, гучно зареготав, але тут же вмовк, прикусив язика. Сева так блиснув своїми чорними очима, що Едик знiтився, одвiв погляд убiк i, замiсть того, щоб надавити на заводну педаль, опустив ногу на землю.
- Ти чого? - силкуючись оговтатись, але все ще iз затаєним острахом огризнувся Едик.
- А того, що треба совiсть мати. Дiвчина хвора, i лiкар просив, а вiн "концерт"!
"Оце хороший хлопець, - раптом почув Сева, наче прошепотiло над вухом. - Добрий..."
Обличчя йому полагiднiло, хлопець подивився на лоджiю сьомого поверху i мимоволi помахав рукою, наче хтось там мiг побачити цей жест. Не заводячи, вивели мотоцикли на вулицю. Севине серце билося в радiсному ритмi: незнайомка похвалила його, це - раз, а друге - вдалося приструнити самовпевненого верховода. Едик деякий час хмурився i сопiв, але до суперечки в них не дiйшло, гасали один за одним, поки зовсiм звечорiло i Київ осяяли гiрлянди вогнiв. Прощаючись, Едик не втерпiв:
- Слухай... ти справдi її "чув"? Менi й досi не вiриться...
- Кажу - справдi. - Смагляве обличчя Севи па мить осяяла посмiшка.
- А чому ж я...
- Не знаю, - здвигнув плечима Сєва. - Може, настроєний не на ту хвилю.
- Дивно, це дуже дивно, - помiркував Едик. - Це ж виходить... телепатiя! Так? Зажди...- Вiн тяпнув себе рукавицею по чолу. - Можна ж перевiрити! I як це я зразу не згадав? У мене ж є хороший знайомий, ми iнколи в шахи граємо...
- А до чого тут шахи?
- Вiн працює в науково-дослiдному iнститутi... от не пригадую в якому... Зв'язано з бiологiєю, психологiєю... Так вiн часто заводить балачку про цю саму телепатiю та ще пара... пара...
- Парапсихологiю?
- Так, саме телепатiя i парапсихологiя - це його коник. Я йому розкажу про тебе, обов'язково. I про ту твою... невидимку.
Сєва поморщився: помiж них двох (мав на увазi себе i дiвчину) вплутається ще один... Та хiба Едика спиниш? Ех, i навiщо вiн похвалився?..
Помiтивши кислу гримасу на обличчi товариша, Едик вигукнув:
- А що? Вiн перевiрить!
- Навiщо ж перевiряти, коли я й так знаю?
- Ну, це ще не факт... Може, тобi причулося, може, в тебе тi... як їх... слуховi галюцинацiї. Є такi... - хотiв сказати: хворi, але спохопився, - такi люди, що чують "голоси". Сам бачив - iде i розмовляє.
- То ти вважаєш, що я вже того... з глузду з'їхав? - перебив Сєва.
- Та нi, просто цiкаве явище, якщо ти, звичайно... коли це справдi.
- Ну, добре, давай твого науковця, - бадьорим голосом сказав Сєва i подумав: "Може, й вiн нiчого не почує та й вiдчепиться".
II.
Федора Липського провели на лоджiю, де в шезлонгу сидiла, розслабившись, заплющивши очi, чорнява дiвчина. Призахiдне сонце, вже не таке пекуче, як удень, освiтлювало їй лице i майже всю постать. Липському досить було одного побiжного погляду, щоб скласти собi уявлення про дiвчину. Гарнi засмаглi ноги, i вся постать, видно, струнка, обличчя хлопчакувате, трохи грубе, як для дiвчини. Навiть легенький темнуватий пушок на верхнiй губi помiтив.
- Це до тебе, Полю... науковець.
Сказавши так, лагiдна лiтня жiнка (Липський подумав, що це мати) причинила склянi дверi та й пiшла в квартиру.
Дiвчина розплющила очi i, побачивши ще молодого кремезного чоловiка, зашарiлася, осмикнула сукню на колiнах.
- Ви, отже, Поля, а я - Федiр Липський. - Вiн ступнув до неї енергiйно, потиснув руку i без церемонiй сiв на розхитаний стiлець, який заскрипiв i мало не розвалився.
- Обережно, впадете... - усмiхнулась дiвчина.
- Нiчого, я не скляний! - i собi усмiхнувся Липський.
I через кiлька хвилин уже розмовляв з Полею, як давнiй знайомий.
- Найперше, я хотiв пробачитися за мотоциклiстiв. Хлопцi захоплюються i часом не зважають... Он вони там стоять пiд каштаном...
Поля пiдвелася i, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.
- Ну й ревучi ж їхнi мотоцикли, - хитнула головою, знову сiдаючи в шезлонг. - Повiрите, голова розколюється! А я ще нездорова...
- Цiлком подiляю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсiм без дiла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному - навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабiна трясеться, з труби валить дим, а водiй зайняв чергу за ковбасою... А спитайте: "Чому не заглушив?" То ще й обуриться: "Нащо? Я зараз iду!" Отак i пускають за вiтром державне пальне, та ще ж i повiтря отруюють.
- Ого, ще й як!
- Ну, ти хоч хлопцiв добре вiдчитала! Тобто цього... Сєву, Едик не чув.
- Вiдчитала? - здивована Поля аж подалася вперед. - Коли? Я ж не виходила...
- А подумки? Сєва твердить, що чув, як ти просила заглушити...
На Полиних щоках з'явилися рожевi смужки.
- I що ж вiн чув?
- Вiн каже, - вимовив з притиском Липський, - що дiвчачий голос попросив припинити ревище, ну, тобто заглушити мотор. Хлопець дуже здивувався: чув голос, а поблизу нiкого не було. Наступного дня вони вже з'явилися удвох з Едиком, це мiй приятель, щоб пересвiдчитись, розумiєте, i ревнули двома моторами... - Говорячи, Липський уважно стежив за виразом Полиного обличчя. Дiвчина нiяковiла, прикушувала нижню губу - чи то щоб не розсмiятись, чи щось пригадуючи. - I цей самий Сєва знову почув твоє звертання...
- А звiдки вiн узяв, що це я?..
- До них лiкар пiдходив...
"От дивина... "Почув". Той хлопець "почув". А я ж тiльки в думцi... Що ж це зi мною трапилось? Ранiше такого не було..."
- Так було таке чи не було? - раптом спитав Липський.
Поля здригнулась. Невже й цей "чує"? Мабуть, нi, по ньому не видно. Але настирливий, чого це вiн допитується?
- А ви... - примружилась Поля. - Що ж тут такого?..
- Я тобi поясню... - Липський аж подався вперед, i стiлець пiд ним знову загрозливо зарипiв. - Бачиш, якщо це мало мiсце, так би мовити, фактично, то... В тебе яка освiта?
Полине обличчя пересмикнулося.
- Та от хотiла вступити в Iнститут народного господарства... Не вистачило пiвбала... Уявляєте? Це мене так пiдкосило... Ну, як я тепер додому повернуся? Я з Батурина, а тут - у дядька i тiтки.
- Стреси дуже небезпечнi. Тiльки спорт - надiйний засiб...
- Лiкар каже, якийсь невроз. Якби дядько не дiстав iндiйської трави (у нього друг - моряк), то не знаю, чи й пiдвелася б...
- Так-так, це дуже цiкаво, - закивав головою Федiр. - Якщо в тебе, Полю, виникли такi здiбностi...
- Якi? Про що ви говорите?
- Ну, як би тобi популярнiше... У вас iз цим Севою встановився зв'язок...
- Який зв'язок? - У Полi аж брови пiдскочили. - Я його й у вiчi не бачила, того Сєву!
- Оце ж то й цiнно, що на вiдстанi! Зв'язок телепатичний.
- А-а... - полегшено вiдiтхнула дiвчина. - Хiба що так.
- Отож, якщо це справдi, так би мовити, в дiйсностi, то... не журися за тим iнститутом. Я влаштую... Будеш у нас... молодшим науковим працiвником!
Поля здивовано видивилась на нього i цiєї ж митi "почула":
"Я доб'юсь... я переконаю директора... Це ж феномен... Готова дисертацiя... Нарештi й я захищуся. Тiльки опрацювати методику експериментiв.. Спiвавторство? Нехай i не заїкаються. Хоч би й шеф... Тут головне..."
Правду кажучи, дiвчинi було нiяково "пiдслуховувати" чужi думки, вона опустила очi долу i нiби вимкнула ту передачу.
- От що, Полю, - сказав Липський, - мене давно цiкавить парапсихологiя, зокрема телепатiя. I коли Сєва розповiв...
- Зрозумiло, - кивнула головою дiвчина.
- О, якби то воно було зрозумiло! Свiтова наука...
- Я кажу, менi зрозумiло, чого ви прийшли. Хочете, щоб я стала пiддослiдним кроликом!
"Гостра на язик... - вловила Поля. - Вольовий характер. Треба було взяти магнiтофон".
- Ти таке скажеш, Полю... Дослiди тут якi? Передача думки на вiдстань. Чи символами, чи словами. Не просто звуками, телефоном чи по радiо, а, так би мовити, безпосередньо вiд мозку до мозку. Хiба не цiкаво? Сєва якраз хотiв упевнитись...
Федiр говорив так запобiгливо, так упрошував, що Полi стало аж незручно.
- Ну, що ж... можна спробувати, - погодилась.
- Це ось спецiальнi картки. - Липський витяг з кишеньки рожевої тенiски три папiрцi. - Ось поглянь, тут зображено трикутник, на цiй - коло, а на цiй - зiрка. От i спробуй передати цi зображення Севi. А вiн, якщо сприйме, намалює. Спочатку - трикутник, у такому порядку, як я тобi показав. Тiльки не спiши, зосередься...
Федiр подав їй картку з трикутником i затамував подих. Поля мовчки, пильно поглянула на зображення i на мить заплющила очi, всього лише на мить, i одразу простягла руку за другою карткою, потiм за третьою...
"Спiшить, - подумав Липський, - нервує, це не годиться, навряд чи щось вийде..."
- Уже? - спитав насторожено.
- Так.
- Ти не проти, я запрошу сюди хлопцiв. - Липський пiдвiвся i ступнув до трубчастих перил.
- Я вже сама запросила, - нiяковiючи, сказала Поля. Федiр розгубився:
- Коли? Як?!
- Та отак, у Думцi, тiльки що...
Через кiлька хвилин Сєва прохилив дверi на лоджiю, а за ним i Едик. Липський отерп, не вiрив своїм очам. Але ось же вони! Переминаються з ноги на ногу...
- То це ви... - почав Сева, дивлячись на Полю. - Це вам... того... мотоцикли...
- Це менi "того", - усмiхнулась Поля, мiряючи поглядом хлопцiв.
- А картки? - Липський ухопив Севу за лiкоть. - Намалював?!
Сєва тицьнув папiрцi, вони затремтiли в руках науковця.
- Так... так... - мимрив Липський. - Трикутник, коло, зiрка. Усе правильно... I сюди ви оце пiднялися за викликом?
Обiзвався Едик:
- Сєва сказав, що запросили, от ми й явилися. Дуже приємно познайомитись. Едик. Ми з Сєвою студенти автодорожнього.
- Я вражений! - вигукнув Липський, потираючи долонi.
- Що? - не зрозумiв Едик.
- Я вражений наслiдками нашого експерименту! Тепер немає сумнiву, Полю, що ти, можна сказати, володiєш незвичайними, телепатичними здiбностями... Феноменально!
Може, ще бiльше була вражена сама Поля. Спочатку їй i самiй не вiрилось, подумала: їм лiкар сказав про її обурення. А тепер... Що ж це таке? Що з нею скоїлось? Чи не захворiла знову? Так наче ж покращало.
- Протоколе б оце скласти, - Липський обвiв усiх безпорадним, розгубленим поглядом. - Хоча... нiхто не повiрить. Потрiбна, так би мовити, компетентна офiцiйна комiсiя... А я в щоденник занотую.
Вiн позирнув на свого хронометра i раптом почав потягатися, розводячи руки над плечима, потiм бити поклони... Едик бачив це не раз i не звертав уваги, а Поля ї Сева, звичайно, здивувалися. Коли ж Липський закрутив навсiбiч головою, а тодi виряченими очима, дiвчина пирхнула зо смiху. Сцена й справдi була комiчна.
- Що з вами? - крiзь смiх спитала Поля, коли Федiр перестав розмахувати руками.
- Зарядка, Полечко, велике дiло. Заспокоює нерви i стимулює розумову працю. От я уже й бадьорий, сповнений наснаги. Кажуть, Липський - спортсмен у науцi, силовi прийоми, ха-ха-ха! А що? Ось оформимо тебе - побачиш, що мiцнi лiктi теж потрiбнi. - Вiн зiгнув свої волосатi руки i почав працювати лiктями.
