Aнi
Ми проїхали місто, повне подарункових вогнів.
І тепер, коли майже все світло позаду, я просто прошу тебе
Приручити мені якусь тварину і навчити мене гратися з нею.
Я волів би бути її швидкоплинним тілом.
Їхати, співаючи, наосліп, як п’яний велосипедист у зливу,
Коли він у незв’язній клятві б’є себе в серце і слухає, як воно гуде.
Волів би підніматися з нею на мокру палубу і шукати тебе очима,
Смішний, як іграшковий вулкан, що бризкає малиновим соком.
Волів би повернути все, трохи змінити нахил вітрил і мчати
Під старою примарною назвою, і викидати на берег радісні перли.
Проте вертаюся і засинаю, встромившись носом у купку теплих
Клітин: яке світло осідає на сонній шерсті, у яку красу витікає
звичайне земне життя!
Так, каже Боґуш, тепер написати вірш — те саме,
Що плюнути під водою.
Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти.
Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні,
З цинкового відра, що править за смітник, стирчать
Напівмертві руді гладіолуси.
Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі.
Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер
Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду.
Знаю: колись
Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному,
Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях
Інструменти радості.
Багато літніх розкладаних столиків на поверхні замерзлого озера:
продають рибалкам їжу й гаряче вино. Березень,
тонкі льоди.
Всі над однією безоднею, повною сонних риб.
Ті, що чекають щастя з глибин, і ті, що обрали мале,
але певне.
Вітер різко завертає над голим лісом, торохтять ще не ожилі гілки —
ніби хтось покашлює, щоб дати знак.
Батьки забирали її додому, і я
проклинав кінець літа, теплі піски,
знущальний плюскіт води, —
якось раптово прірва ожила й почала рухатись, ніби
потривожений кит, — а я
навіть не пішов попрощатися, не хотів
дивитися крізь гілля, як вони йдуть посипаною
щебенем доріжкою,
як її батько крокує попереду, перехилений під вагою
валізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступає
на почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щоб
поправити їй наплічник.
Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокою
в прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води,
ніби почався якийсь неможливий річковий приплив,
як човни на надто короткій прив’язі занурюються носами,
і вже одним оком міг бачити інший світ —
мовчазний, розсіяний і пливкий,
злитий в один каламутний моноліт,
ніби якийсь інший, історично правдивий ковчег
осів на дно разом з усім своїм дитинним
життям, радий принаймні поразці,
повний по вінця і безвідмовний.
Не знаю, чи ти ще готова все це любити — ліси у зламаній
скрині, оксамитовий мішок, з якого все випадає, мій страх
темряви, і цей акваріум, що світить усю ніч і їсть своє тихе життя;
мої виходи на провалену палубу, невміння боротися
за найдрібнішу увагу, вигадане мною світло між іменами,
щонічні забіги, в яких я виборюю гілку нереального дерева.
Досить відхилити двері, і потрапляєш до іншого світу. Я можу назвати
точну дату й годину, коли ми переселились туди і
злиплись, як сирні янголи.
Не замовкай, гори цим єдиним вогнем, говори у товщі води.
Світло не ходить саме, я помилявся. Мої легені були
надуті випадковим поривом вітру.
Я не говорив, я був схожий на погано настроєний приймач,
який тільки марнує чужі слова, викидаючи їх у темряву,
я не міг вигадати жодної рими, я зненавидів дітей і їхні
милі забавки, я хотів убивати жінок і тим зменшувати свій
програш, я не бачив гілок і кришталевих озер, старих
наоливлених
паротягів, собак, що весело гавкають під короткою зливою.
Я був мертвий, коли телефонував тобі, я спав, Змійко.
знов — М. С.
Знай, любові буде менше, ніж зараз, пекарі й перукарки
вже ніколи не будуть дивитися так нам услід.
Вже ніколи добрі вуличні пси не будуть іти за нами,
нічого не просячи. Затишні кухні не будуть
нам відчинятись, коли ми приїдемо вранці
до наступного з нерозгаданих міст. Змійко, нам доведеться
вивчити інший пароль.
Дощ уві сні нагадує брязкіт сталі. Ми зачинили двері
зсередини і поставили пастку на того, хто прийде
нас розбудити.
Тепер, коли ми вийшли з останнього поля останнього зору,
я хочу з тобою кохатися. У глині, перемішаній з переквітлими маками,
у пом’ятому житті землі — я хочу кохатися з тобою.
Посеред змертвілого металу і дерева, на останньому вцілілому ґанку,
за яким — тільки іржавий ліс, я хочу з тобою кохатися.
Я хочу кохатися з тобою.
Поки ще кров обпікає зсередини шкіру,
я хочу кохатися з тобою.
З крайніх вікон уже виривається полум’я.
Ти виходиш, зачинивши пітьму, ніби стіл.
Скільки одягу ми перемололи!
Скільки яхт запливало у наші води, скільки
там було феєрверків і тіл! Як врізалися
ми в сонний натовп, озброєні акордеоном!
Але тисяча тихих вівторків варта години плачу.
Один із сусідів колись зупинить на тобі гарячу стрілку.
Дітиська влаштують свій сховок у відкритому
боці дощу, і не буде хвилини без їхнього стуку і сміху.
Ти будеш радіти вечірнім приїздам,
тонутимеш у пухнастому килимі, повному іскор;
твій тихий магніт буде іскрити, доки стукає в двері
мокра рука. І все станеться так, ніби ти
довго молилась миловидим богам неділі.
Будь зі мною, ціла ноче без сну,
ціла ноче сигнального вогню.
Якщо я випадково схитнусь, тримай мене
за бліду ступню.
