ьогодні мені п’ять. Минулого вечора, коли я засинав у Шафі, мені ще було чотири, але — чудасія! — коли прокинувся серед ночі в Ліжку, мені вже стало п’ять. До цього мені було три, перед тим два, перед тим один, перед тим нуль.
— А мінус один мені було?
— Хм-м? — Ма протяжно хмикає.
— Там, на Небесах. Мені було мінус один, мінус два, мінус три?..
— Ні, лік рокам почався, лише коли ти спустився вниз.
— Крізь Дахове Віконце. Тобі було дуже сумно, доки я не з’явився у твоєму пузику.
— І не кажи.
Ма нахиляється над Ліжком, щоб увімкнути Лампу, і та зі свистом освітлює все навколо.
Я вчасно встигаю зажмуритися. Трохи згодом я розплющую одне око, тоді друге.
— Я плакала, аж поки в мене зовсім скінчилися сльози, — каже Ма. — Я просто лежала тут і лічила секунди.
— І скільки секунд налічила? — питаю я.
— Багато-багато мільйонів.
— Ні, скільки точно?
— Я згубила лік, — каже Ма.
— А тоді ти мріяла і мріяла про своє яйце, аж доки розтовстіла. Вона широко усміхається.
— Я відчувала, як ти штовхався ногами.
— Об що я штовхався?
— Об мене, звичайно.
На цьому місці я завжди сміюся.
— Зсередини — бум-бум. — Ма піднімає свою спальну футболку й надуває пузика. — Я подумала: «Джек виходить назовні». А від самого ранку з широко розплющеними очима ти вислизнув на килим.
Я дивлюся на Килим з червоними, бурими й чорними переплетеними зиґзаґами. Там видно пляму, яку я випадково лишив, коли народився.
— Ти перерізала пуповину, і я став вільним, — кажу я до Ма. — Тоді я обернувся на хлопчика.
— Насправді ти й так був хлопчик.
Вона встає з Ліжка і йде до Обігрівача, щоб зробити повітря теплішим.
Я думаю, що він не приходив учора ввечері після дев’ятої, бо коли він приходить, то повітря стає іншим. Однак Ма не любить про нього говорити, то я й нічого не питаю.
— Скажіть мені, пане П’ятилітку, ви хотіли б одержати свого подарунка саме зараз чи після сніданку?
— Що це, що це?
— Я знаю, що тобі вже несила терпіти, — каже вона, — але не забувай, що гризти пальці не можна, бо мікроби потраплять в організм.
— І вони мене вразять, як тоді, у три рочки, коли я заслаб на блювоту й пронос?
— Навіть ще гірше, — відповідає Ма. — Від мікробів можна померти.
— І повернутися до часу на Небеса?
— Ти все ще гризеш, — тягне вона мою руку.
— Вибач, — кажу я й сідаю на неслухняну руку. — Назви мене ще раз паном П’ятилітком.
— Отже, пане П’ятилітку, — каже вона, — зараз чи пізніше?
Я вискакую на Крісло-Гойдалку, щоб глянути на Годинника.
Він показує сьому чотирнадцять. Я колихаюся на Кріслі-Гойдалці, не тримаючись за нього, наче на скейтборді, а тоді з радісним викриком його перестрибую назад на Перину і гойдаюся на ній, уявляючи, що це сноуборд.
— А коли можна одержувати подарунки?
— Будь-коли. Я можу вибрати час замість тебе, — пропонує Ма.
— Мені вже п’ять років, тож мушу вибрати сам. — Мій палець знову тягнеться до рота, але я засуваю його під пахву й міцно стискаю. — Отже, я вибираю — зараз.
Ма витягає щось з-під своєї подушки; гадаю, вона ховала там подарунок усю ніч, щоб я не побачив. Це сувій лінійованого паперу, перев’язаний багряною стрічкою від тих шоколадок, що їх ми отримали на Різдво.
— Розгорни його, — каже вона мені. — Помалу.
Я розв’язую вузол і розгортаю папір. Там картина, зроблена простим олівцем. Я не знаю, що це, а тоді до мене доходить:
— Це ж я!
Як у Дзеркалі, тільки більший — мої голова, рука, плече, моя спальна футболка.
— А чому в мене очі заплющені?
— Ти спав, — каже Ма.
— Ти малювала уві сні?
— Ні, я не спала. Учора вранці, і позавчора, і за день перед цим я вмикала лампу й малювала тебе. — Вона перестає усміхатися. — Що сталося, Джеку? Тобі не подобається?
— Ну... Мені не подобається, що ти не спала, коли спав я.
— Що ж, я не могла тебе малювати, коли ти не спав, бо тоді б це не був сюрприз, правда? — Ма чекає. — Я гадала, ти любиш сюрпризи.
— Звісно, сюрпризи я люблю, але знати я люблю теж.
По її обличчю перебігає смішок.
Я залажу на Крісло-Гойдалку, щоб узяти зі Швацького Набору на Полиці кнопку. Мінус одна означає, що тепер там з п’яти кнопок не залишилось ніскільки. Колись їх було шість, але одна зникла. Друга тримає картину «Великі шедеври західного мистецтва №3: Мадонна й дитя зі святою Анною та Іваном Хрестителем», що висить позаду Крісла-Гойдалки; третя — «Великі шедеври західного мистецтва №8: Враження. Схід сонця», що поряд з Ванною; четверта — малюнок із синім восьминогом і картину з навіженим конем під назвою «Великі шедеври західного мистецтва №11: Ґерніка». Ці шедеври нам дісталися разом з коробками вівсянки, однак восьминога зобразив я сам. Це мій найкращий березневий малюнок. Щоправда, він трохи зжолобився від пари з Ванної. Я пришпилюю сюрприз Ма посеред коркової плитки над Ліжком.
Вона хитає головою.
— Не там.
Вона не хоче, щоб Старий Нік його побачив.
— Може, в Шафу, на задню стінку? — питаю я.
— Гарна ідея.
Шафа дерев’яна, тож мені доводиться сильніше тиснути на кнопку. Я зачиняю недоладні дверцята, що завжди скриплять, навіть після того, як ми змастили завіси кукурудзяною олією, і дивлюся крізь щілинку, але там зовсім темно. Я прочиняю дверцята — малюнок видається білим, з маленькими сірими лініями. Біля мого заплющеного ока — того, що на малюнку, — висить синя сукня Ма, справжня сукня з Шафи.
Я відчуваю запах Ма і розумію, що вона десь поруч; у мене найліпший нюх у нашій сім’ї.
— О, я забув про моню, коли прокинувся.
— Нічого. Може, пропустимо цього разу, тобі ж уже п’ять?
— Нізащо на світі.
Ма лягає на білу Перину, я лягаю коло неї і донесхочу напиваюся моні.
Я відлічую сто пластівців і роблю водоспад з молока, що майже таке ж біле, як миски; я не пролив ні краплинки, і ми дякуємо дитяті Ісусу. Я вибираю Розтоплену Ложку з білими гульками на ручці, що набігли, коли її випадково притулили до гарячої каструлі, де варилися макарони. Ма не любить Розтопленої Ложки, проте мені вона наймиліша, бо не схожа на інші.
Я розгладжую подряпини на Столі, щоб надати йому кращого вигляду. Стіл круглий, весь-весь білий — тільки подряпини сірі. Це від того, що Ма різала на ньому їжу. Коли ми їмо, то граємо в мугиканку: тоді не треба розтуляти рота. Я вгадую «Макарену» і «Вона ступає з гір», а третя пісня, думаю, — «Спустися нижче, милая карето», однак насправді це «Штормова погода». Тож я здобуваю два бали і Ма двічі мене цьомає.
Я мугикаю «Веслуй, веслуй, веслуй удаль», і Ма відразу здогадується, що це за пісня. Тоді я починаю «Теревені-вені», вона квасить губу і каже:
— Ох, я знаю цю пісню. Там співається про те, що хтось упав і знову звівся на ноги, от тільки забула, як вона називається.
Кінець кінцем вона її згадує. А далі я мугикаю «Мені не йдеш ти з голови», і Ма тями не має, що це.
— Ти вибрав таку складнющу... Почув у Телевізорі?
— Ні, від тебе.
Я мугикаю приспів, і Ма каже, що вона зовсім нетямуща.
— Безклепка, — кажу я і цьомаю її двічі.
Я підсуваю стільця до Мийниці. Миски треба мити обережно, зате з ложками можна досхочу побавитись — дзень-дзінь-дзелень. Я дивлюся в Дзеркало й висолоплюю язика. Ма стоїть позаду мене, і я бачу, як моє лице насувається на її, наче маска, що ми робили на Гелловін.
— Шкода, що малюнок не дуже вдався, — каже вона, — але принаймні на ньому видно, на кого ти схожий.
— І на кого ж?
Вона прикладає до Дзеркала палець, і там, де мій лоб, лишається кружальце.
— Ти — викапана я.
— Хто тебе викапав?
Кружальце потроху зникає.
— Викапаний означає, що ти дуже-дуже схожий на мене. Гадаю, це тому, що ти зроблений з мене. Такі ж карі очі, такий же великий рот, таке ж гостре підборіддя...
Якийсь час я дивлюся на нас із Ма в Дзеркалі, звідки ми позираємо на себе.
— Ніс не такий.
— Ну, твій ніс ще зовсім дитячий.
Я торкаюся його.
— А він що, відпаде і на його місці виросте інший?
— Ні, ні, він просто стане більшим. А волосся таке саме, каштанове...
— Але моє спадає аж до поперека, а твоє — лише до плечей.
— Це правда, — каже Ма, беручи зубну пасту. — Усі твої клітини вдвічі живіші за мої.
Я не знаю, як це можна бути тільки наполовину живим. Я знову дивлюся в Дзеркало. Наші спальні футболки різні, як і наша спідня білизна, — у Ма немає ведмедиків.
Коли вона спльовує вдруге, настає моя черга чистити зуби. Я беру Зубну Щітку й чищу зусібіч кожен свій зуб. Плювок Ма в Мийниці трохи не такий, як мій. Я змиваю обидва плювки і вишкіряюся, мов вампір.
— Ай! — Ма затуляє очі руками. — Твої зуби такі чисті, що вони мене засліплюють.
Її зуби зовсім згнили, бо вона забувала їх чистити. Тепер вона дуже шкодує про це і вже не забуває дбати про них, але вони однаково гнилі.
Я вирівнюю стільці і ставлю їх коло Дверей навпроти Сушарки. Вона, здиблена, мов кінь, завжди бурчить і каже, що в нас затісно, але якщо її скласти, то місця насправді багатенько. Я теж можу скластися — ну, не так, щоб зовсім, бо маю м’язи, до того ж я живий, а вона ні. Двері зроблено з чарівного блискучого металу, і після дев’ятої, коли я забираюся в Шафу, вони промовляють бі-біп.
Жовтосяйного обличчя Бога сьогодні не видно: Ма каже, що йому важко пробитися крізь сніг.
— Який сніг?
— Дивись, — показує вона вгору на Дахове Віконце.
У ньому мріє легеньке світельце, решта — морок. У Телевізорі сніг білий, проте справжній сніг не такий. Дивина, та й годі!
— Чому він не падає на нас?
— Тому що він зовні.
— У Космічному Просторі? Шкода, що він не всередині, ним можна було б погратися.
— О, ну тоді б він розтанув, бо тут тепло.
Ма мугикає пісню. Я відразу ж здогадуюся, що це «Хай іде сніг», і співаю другий куплет, а тоді — «Зимову казку». Ма підспівує мені, заводячи вгору.
Щоранку в нас тисячі справ. Наприклад, ми беремо з Комода Вазон і над Мийницею вливаємо в нього чашку води — так, щоб не пролити ані краплинки. Тоді ми ставимо його назад на блюдце. Вазон раніше жив на Столі, але обличчя Бога спалило йому листочок. Тепер у нього лишилося дев’ять листочків, вони завширшки з мою долоню і волохаті, немов собаки, як каже Ма. Але собаки живуть тільки в Телевізорі. Мені не подобається дев’ятка. Я знайшов там малюсінький новий листочок — значить, тепер їх знову десять.
А от Павук справжній. Я бачив Павука двічі й оце тепер якраз виглядаю його, проте між ніжкою Стола і стільницею сама павутина. Стіл такий стійкий, що аж диво бере: я довго можу стояти на одній нозі, але зрештою завжди падаю. Я не кажу Ма про Павука. Вона вважає павутину за бруд, але мені павучий витвір видається тонесеньким сріблом. Ма любить тварин, що бігають і їдять одна одну на телепланеті дикої природи, а справжніх — ні. Коли мені було чотири, я спостерігав, як мурахи повзуть угору по Плиті, а вона прибігла і розчавила їх усіх, щоб вони не поїли наших харчів. Хвилину тому вони були ще живі й раптом обернулися на сміття. Я так плакав, що мої очі мало не витекли зі сльозами. А одної ночі щось гудюче кусало мене, і Ма прибила його під Полицею на Дверній Стіні. То був комар. На корковій плитці й досі пляма, хоч Ма й намагалася її відшкребти, — це моя кров, яку комар випив з мене, наче крихітний вампірчик. Тоді я вперше втратив трохи крові.
