У створенні обкладинки використано сюжет фрески в Санта-Марія-дель-Фьоре «Данте з примірником „Божественної комедії“ перед входом до пекла», фрагмент ілюстрації Боттічеллі «Пекло» та акварельний малюнок Т.В.Луньової «Китайська слива», а також фотографії Олега Векленка (руїна 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС, травень 1986 р.) і Олексія Бреуса (Сергій Мирний — провідник десанту дизайнерів у Чорнобильську Зону «ЧОРНОБИЛЬ=>25», проведеного 30.11.2009 «Чорнобиль-Тур»).
Провесна. День, сповнений прозорого світла.
Переплітаючись віттям, старі вузлуваті дуби ростуть на пагорбі. Сніг тільки почав сходити, в перших проталинах де-не-де вигляда суха трава, піскувата земля…
На вершині стоїть зграйка дівчаток-підлітків. На них курточки, пальтечка з синтетики. В одязі кожної обов’язково є якийсь старовинний предмет цієї місцевості — Полісся: на одній це намисто, на іншій — вишита сорочка, на третій — мабуть, ще бабусина спідниця… Дівчатка тут, схоже, неспроста.
Підштовхують одна одну: «Ну, давай!» — «Ні, ти давай!» — «Ну, починай!» — «Ні, давай ти!» — «Та давайте вже!» — «Ну — разом, чи що?!..» Стоять, дивляться навколо — на засніжене село, на ліс, на ріку з одного боку, — на безкраїй водний простір з іншого…
…і, враз ставши серйозними, — на всю силу своїх легень несподівано починають горлати веснянку.
ГОРЛАТИ — бо тут так заведено: так уже тисячі років викрикували на цьому пагорбі в дзвінкий весняний простір свій «ендокринний вибух» дівчатка-підлітки, закликаючи весну — прийти…[1]
Язичницький крик-спів — якоюсь дивною мовою: не українською, не російською, не білоруською — і схожою на всі три разом…
Пронизливі, сповнені дикої жаги життя звуки — дзвінко лунають у просторі…
Дівчинка-підліток з косичкою каштанового волосся, прикрашеного барвистою старовинною стрічкою, — забирається на купу хмизу, присипану снігом — вище всіх!..
…і — хрусь! — провалюється в цю підталу купу — мало не по шию!
Її розгублене почервоніле личко над хмизом — і…
…дзвінкий, нестримний регіт її одноліток…
…над селом…
…рікою…
…пагорбом — над дубовими хрестами на ньому, над пірамідками з зірками, над безіменними білими горбками з вологими чорними проталинами зверху…
Нестримні, життєдайні звуки чорнобильської веснянки — лунають у пронизаному світлом повітрі, над засніженими могилами сільського цвинтаря на пагорбі — найвищого місця села Лебедичі, що біля злиття рік Прип’яті й Дніпра…
— Окса-а-ано-о! Та йди вже обідати! — долітає здалеку, від хати голос бабусі…
Цього дня за 25 кілометрів на північний захід від цього пагорба — у ще мерзлу землю було вбито перший кілок під будівництво велетенської високотехнологічної споруди, яка змінить хід розвитку земної цивілізації…
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
— Бог мій! І все це — лише через один
частково зруйнований будинок!
Ніч. Величезний став. На пологому піщаному березі — в розпалі риболовля.
Кльов — чудовий! Ще одна велика рибина, сріблясто тріпочучись, опиняється в руках у рибалки, — і, хлюпнувши хвостом, ковзає в сітку з уловом у воді.
Неподалік від нього ще двоє теж смикають одну за одною.
ПЕРШИЙ СУСІД: Класно сьогодні рибалиться…
ДРУГИЙ СУСІД: Сплюнь!..
Знову клює! Рибалка — весь увага! Не пропустити момент!
…КЛАЦ! — через водойму луна гучний звук гігантських електричних перемикачів…
Усі голови — в той бік —…
…де за водоймою, на віддалі — бовваніють темні великі індустріальні будівлі…
…ВИБУХ! — Над будовою — вогненно-чорна куля! — злітає до верху 150-метрової труби!.. Як викид з вулкану… Земля двиготить…
Гуркіт… відлуння по воді.
Рибалка завмирає. Його сусіди підхопились на ноги.
Секунда-друга — всі напружені…
…БА-БА-А-АХ! — вибух!
Куля вогню — вдвічі вище труби!!..
Гуркіт… Перекочується над водою луна. Дрижить ґрунт…
Хмара над спорудою набуває форми гриба…
ПЕРШИЙ СУСІД (увібрав голову в плечі): Атомний?
РИБАЛКА (виходить із заціпеніння): При ядерному — «нас би тут вже не стояло»… (швидко витягає снасть)
Гриб піднімається вище… поширюється в сторони, вгору… блякне… Тиша. Якісь відблиски вогню над місцем вибуху.
Рибалка швидко витягає снасті, намотує абияк волосінь.
ПЕРШИЙ СУСІД (заспокоюючись, до напарника): Нічо собі бабахнуло…
ДРУГИЙ СУСІД (до рибалки): А шо це?
РИБАЛКА: У нас на станції… Змотуйте вудки, мужики… А то ви тут наловите… (похапцем запихає манаття в рюкзак)
ПЕРШИЙ СУСІД: Ти там працюєш?
ДРУГИЙ СУСІД (жартома): Дивись — без робочого місця залишишся…
РИБАЛКА: Аби тільки це…
ПЕРШИЙ СУСІД: Е-е… А ще… буде?
РИБАЛКА: Не знаю. Тепер — нічо не знаю… (зі злістю) Сказав же — змотуйтесь!
Оглядається — не забув чогось? — рюкзак на плечі — прожогом нагору.
Його сусіди перезираються.
ПЕРШИЙ СУСІД: Н-ну… то ми як?
ДРУГИЙ СУСІД: Йому добре, він місцевий — у них цей став завжди під боком… А ми ще коли сюди виберемось? Такий кльов… (із жалем роздивляється навкруг) Везе їм… Знаєш, скільки вони тут на АЕС заробляють? Лопатами гроші гребуть!
Розмахується, закидає снасть.
Його напарник, трохи посумнівавшись, закида й собі.
ПЕРШИЙ СУСІД: Перестало клювати…
ДРУГИЙ СУСІД: Таку рибалку пересрали…
…Феєричне видовище — два палаючих реактора: один — у темряві ночі, інший — у темній воді: вогненне віддзеркалення…
Рік 1986-й. Місяць квітень. Число 26-е. 1 година 24 хвилини ночі.
Став-охолоджувач, Чорнобильська АЕС, Українська Радянська Соціалістична Республіка, Союз Радянських Соціалістичних Республік.
…Тріпочеться на мілководді забутий у сітці улов…
Ранок. Ледь-ледь сіріє. До комплексу індустріальних будівель Чорнобильської АЕС наближається вертоліт, знижується…
Руїна великої й високої промислової будови — розкрита зверху, почорніла, вигоріла всередині; з неї стирчать, як хмиз, шматки трубопроводів, сталевої арматури; поряд на дахах — розкидані уламки бетону, металевих конструкцій, великі чорні «цеглини» блоків графіту, огризки видовжених трубчастих паливних елементів; такі ж уламки всіяли землю навколо споруди…
Вертоліт кружляє над тим, що кількома годинами раніш було працюючим 4-м ядерним реактором Чорнобильської АЕС. Клацає затвор фотоапарата.
Чорний пролом…
…з нього куриться дим…
…струменіє гаряче повітря…
…на його дні сяє пекельно розжарена, оголена радіоактивна маса.
Ясний весінній день. Весело мчить автобус.
Оксана — двадцятилітня юнка — висувається з вікна, радіючи теплу, весні, молодості… Назовні виривається темно-русява коса — густа, туга, вона тріпочеться за вітром.
Автобус лине трасою Прип’ять-Чорнобиль. З обох боків — густий сосновий бір. Минає поворот, на обочині — бетонний кількаметровий розфарбований факел — емблема Чорнобильської атомної електричної станції. Над верхівками зелених сосен — біліє високий і довгий турбінний зал атомної електростанції.
Оксана ловить косу і ховає її у вузьке віконце, щось зі сміхом говорить усередину автобуса.
Цвітуть яблуні в садах села Копачі — розкішно, рясно, велично.
Яка тут красива земля!
Полудень. Юне сучасне місто.
По його вулиці поміж різнокольорових легкових авто рухається якась брудно-зелена маса на колесах — велика, неоковирна. Це броньовик радіаційної, хімічної та бактеріологічної розвідки.
На тротуарі молодий чоловік гуляє з донечкою. Занепокоєно дивиться услід броньовику.
Звертається із запитанням до двох міліціонерів, які йдуть назустріч. Ті відповідають: «Все нормально. А в чому, власне, справа?»
Самі міліціонери — в сірих гумових захисних куртках і білих респіраторах. Неспішно прямують тротуаром далі.
Молодий чоловік озирається на них…
Це документальні кольорові кадри аматорської зйомки.
Місто Прип’ять. Відстань від пролому реактора — півтора кілометра.
Населення — майже 50 тисяч чоловік, в основному працівники АЕС та її будівельники, їхні сім’ї.
26 квітня 1986 року. Субота. Вихідний день. Трудящі відпочивають.
З освітленого сонцем під’їзду столичного номенклатурного будинку виходить функцюнер-від-медицини, за ним — його дружина й діти. Обличчя сховані під біленькими респіраторами-«пелюстками». Сідають у чорний лімузин.
Рясно, рожево-біло цвіте яблуня біля під’їзду.
Літовище. Трапом літака швидко піднімаються дружини, діти та родичі «партайгеноссе»[2].
Усі — в респіраторах.
У стюардеси — круглі від здивування очі…
…комічно контрастують зі скам’янілою «профпосмішкою».
«Члени сімейств» мовчки швидко проходять повз неї — в чорний овал входу. Стюардеса озирається на трап…
… і її очі вилазять уже не на лоба — на потилицю!!! —
…Сходинками трапа, кумедно перевалюючись з боку на бік, неквапливо піднімається ще один «член сімейства» — кривонога коричнева такса…
… ТЕЖ У РЕСПІРАТОРІ!.
Документальні кольорові кадри аматорської зйомки.
Повільно, ніби хижі щуки у заростях, розосереджуються містом автобуси-ЛАЗи: з красивих зелених проспектів — на вулиці — в алеї — до під’їздів багатоквартирних будинків…
Лунає з репродукторів об’ява — неприродно-рівний, безживний голос жінки-українки, що старанно й чітко вимовляє російські слова:
«В связи с аварией на Чернобыльской атомной электростанции в городе Припяти складывается неблагоприятная радиационная обстановка. С целью обеспечения полной безопасности людей и в первую очередь детей возникает необходимость провести временную эвакуацию жителей города в близлежащие населенные пункты Киевской области. Для этого к каждому жилому дому сегодня 27-го апреля начиная с 14-ти часов будут поданы автобусы в сопровождении работников милиции и представителей горисполкома. Рекомендуется с собой взять документы, крайне необходимые вещи, а также на первый случай продукты питания.
Товарищи! Временно оставляя свое жилье, не забудьте пожалуйста закрыть окна, выключить электрические и газовые приборы, перекрыть водопроводные краны. Просим сохранять спокойствие, организованность и порядок при проведении эвакуации.»
Мешканці з речами чекають на прибуття автобусів: скупчились у під’їздах будинків. Тут рівень радіації в десяток разів менше того, що на вулиці.
Ланцюжком виходять — повз квітучі яблуні — в розкриті двері автобуса.
Вихідний день — неділя, 27 квітня 1986 року. Місто Прип’ять.
Велике місто за сотні кілометрів від Чорнобильської атомної електричної станції. Гарний сонячний весінній день.
До освітленого сонцем під’їзду панельної 9-поверхівки підходить довготелесий чолов’яга на прізвисько Пат — у тренувальному костюмі з обвислими міхурами на колінах, в руці сіточка-«авоська» з продуктами…
Під’їжджає таксі, з нього виходить офіцер.
ОФІЦЕР (тицяє сірий папірець Пату під ніс): Цей на якому поверсі прожива? Прізвища не розбереш…
ПАТ (здивоване обличчя): Так це ж я…
ОФІЦЕР: Розпишись, (простягає ручку; Пат, ніби загіпнотизований, розписується) Сідай.
ПАТ: Куди? В мене сьодні вихідний!
ОФІЦЕР: В машину! Ти що, читати не вмієш? (стріпує папірцем)
ПАТ: Умію…
ОФІЦЕР: Тоді читай!
ПАТ: «Повістка…» Невже… ВІЙНА? Ядерна!? Та ви шо, хлопці!?
ОФІЦЕР: Та тихо! Читай далі, остолопе! «Спеціальні військові збори»! Давай в машину!
ПАТ: Так я зараз… Я тіки заскочу, перевдягнусь…
ОФІЦЕР: В машину! (штовхає Пата до машини) Знаєш, скільки в мене ще таких?
ПАТ: Та я зараз… (випручується, тягне офіцера за собою, чіпляє до спинки лави авоську з продуктами, кричить угору) Надюша-а-а! Авоську тут візьми! Мене на воєнні збори забира-ають! Спеціальні!
ОФІЦЕР: Та не ори ти на весь світ! (тягне Пата назад)
У вікні з’являється огрядна Надюша.
НАДЮША: Які ще збори перед святами? Ти шо, очманів?! Ми ж до моїх на свята їдем, ми ж пообіцяли!
ПАТ (з дверей таксі): Я все купив, що ти написала! Он на лавці…
НАДЮША: Ти б менше з приятелями ляси під магазином точив! Знову вляпався!
Буйно квітне яблуня біля лави.
Обличчя «нахапаних» чоловіків за склом від’їжджаючого таксі. Виглядають, наче рибки з акваріуму.
На галявині посеред соснового лісу.
Окремими купами на траві лежить військове обмундирування — «беушне»[3], таке, що було у вжитку: штани, гімнастерки, ремені, чоботи, онучі, головні убори, літні кальсони, білі спідні сорочки, чорні погони…
Чоловіки різного віку, зібравши собі комплект, відходять і перевдягаються: знімають цивільне, залишаються голими, вдягаються у військове, наштовхують цивільне у заплічні речові мішки із темно-зеленої тканини…
Таксі підвозить нових мобілізованих. Виходять, отетеріло дивляться навколо. Не ймучи віри тому, що бачать, підходять до обшарпаних столиків.
Називають свої прізвища, їх відмічають у списках. Йдуть до куп спорядження, все ще озираючись…
Пат ошелешено лупає очима навкруг, чухає яйця в обвислих спортивних штанях.
Мордатий заготівельник стоїть на довгій вантажній машині-фурі.
Під нею, навколо на землі вирує людський натовп, — і цей відгодований чолов’яга бовваніє над селом Лебедичі, наче великий начальник на трибуні в день всенародного свята.
Поряд з ним встановлено велику платформу-ваги.
Похило покладеними товстими дошками підіймається на машину вгодована корова.
Заготівельник приймає худобу від населення.
ЗАГОТІВЕЛЬНИК (горлає на все село): Здавайте, здавайте! Поки ще приймаю! Поки ще гроші є!.. (потрясає пачкою тертих рублів, троячок, п’ятірок, десяток) Здавайте — поки є ще гроші! (дивиться на ваги, соває тягарцем по лінійці туди-сюди, зважує…) Та-а-ак… 350 кілограм.
ЛІТНИЙ СЕЛЯНИН: Які 350?!.. Та ти що!? (дивиться на лінійку ваг знизу, з-під платформи) Вона ж всі 450! ще й з чимось… (обурено) Ти вже вобще!.. Це краща корова в селі!
ЗАГОТІВЕЛЬНИК: Ну й залишай її тоді собі! «Перша корова на селі»… Забирай! (хльоскає лозиною, зганяє корову з ваг, назад до дощок естакади) Давайте, здавайте! (над головами людей, повернувшись до будинків) Поки в мене ще гроші є!
ЛІТНИЙ СЕЛЯНИН: Та… (опускає голову) Та давай вже… (під ніс) сучий сину… Куди дінешся… Прощай, Весела. Прости мене…
Протягує зашкарублу долоню вгору, не дивлячись, бере гроші, що йому тицьнула рука згори, — і, відвертаючи погляд і від корови, і від людей, — йде геть…
У селі Лебедичі йде евакуація.
У дворі, повному квітучих вишень, біля хати — Оксана і її бабуся сперечаються. Про одне й те ж саме. В сотий раз.
БАБУСЯ: їдь, Оксано, ти ж іще молода…
ОКСАНА: А ви, бабусю?! Всі ж їдуть!
БАБУСЯ: А я залишусь. За хатою догляну.
ОКСАНА: То й я з вами!..
БАБУСЯ: Ти — їдь. (Оксана робить гарячковий рух) Бо прокляну, (прохально) Ну їдь же, Оксанко. Не навіки ж це… Німців — і тих пережили…
Тричі цілує Оксану, хрестить, дає їй вже наготовану сумку: «3 Богом!»
Повертається до хати, треновано знімає торбинку з гвіздка в одвірку.
Жваво, без поспіху крокує городом. Звично закидає торбинку за плечі. Стежиною прямує до лісу…
На центральній вулиці села — автобуси рушили. З іще відкритих дверей — Оксана озирається…
З вікон — висовуються обличчя дітей…
І діти, й дорослі дивляться назад: притиснулись до вікон, розплющили носи об скло… Ніби рибки в акваріумі.
На фоні їхніх напівпримарних облич — у вікнах автобуса віддзеркалюється, вже як щось нереальне, їхнє — і не їхнє вже — село…
Ніжно біло-рожево цвітуть вишні в селі Лебедичі.
Під лобовим склом автобуса-ЛАЗа лежить прозорий поліетиленовий кульок. У ньому — паска і яйця-крашанки.
Назустріч асфальтовою трасою — військова колона: палаючі серед ясного дня фари БРДМів — броньованих бойових розвідувальних дозорних машин, — радянських джипів-УАЗиків, армійських вантажівок з брезентовими прямокутниками халабуд для людей нагорі, з польовими кухнями на причепі… У квадратику-віконці першої бронемашини — промелькує обличчя солдата-водія..
