«Є лише два можливі варіанти: або супротивник зможе відіслати мене геть і провести русифікацію, або ж я зможу залишитися тут і влаштувати українізацію».
Про машиніста Фелікса Пфайфера з Богданівки Галина довідалася зі старої газети, яку знайшла серед бабциних речей у скрині. З цієї газети бабця зробила колись викрійку, всередині якої Галина прочитала оголошення про те, що від Фелікса Пфайфера 22 листопада пішла дружина, котрій того дня виповнилося 22 роки, а сам машиніст вирішив розшукувати її через газету, а також із допомогою поліції. Броніслава, Феліксова дружина була середнього зросту. Шатенка. З бородавкою на обличчі. Була одягнута у сукню кремового кольору, на голові — білий капелюшок. Галина уявила собі тоді й навіть намалювала на листочку контури обличчя цього розлюченого чи, може, навпаки, зневіреного в собі ще зовсім молодого юнака з вусами та з бакенбардами, зі злегка кучерявим і старанно припомадженим волоссям, із вузькими губами, з карими очима та з рівним римським носом. Він мав бути худорлявим, ледь помітно сутулитись, а вирізнявся насамперед руками: вони були надміру грубі й масивні як для його статури, — товсті сарделькуваті пальці звужуються донизу й пітніють. Після того, як потискаєш йому руку, хочеться обтерти свою долоню.
Й ось він прокидається вранці двадцять другого листопада, в день двадцять других уродин своєї красуні-дружини, дістає зі сховку куплений заздалегідь подарунок і раптом помічає, що дружина зникла. Не те щоби безслідно: на стільчику з відламаною ніжкою, який стоїть по її бік ліжка, залишилися старий корсет і нижня спідниця з пропалиною спереду. Броніслава не встигла вчасно зняти залізко зі спідниці, бо він непомітно підкрався ззаду, щоби поцілувати її. Та, коли підійшов ближче, від неї так апетитно запахло, що він не стримався, запхнув руку їй під спідницю і провів пальцями по лону. Відчувши на пальцях вологу, розстебнув штани і проникнув усередину, зі силою нахиливши Броніславу вперед.
Відчувши в собі знайому сухувату твердість, вона випнула зад, аби менше боліло, і приречено спостерігала, як під праскою розростається чорна пляма.
— Забери праску, — задихано прошепотів їй ззаду чоловік. — Я зараз, ще трішки, — він знайшов під блузкою її груди й міцно стиснув їх у долонях.
І тут Броніслава шарпнулась уперед, праска впала на підлогу, прутень вислизнув із неї, а Фелікс хитнувся, дивлячись на дружину здивованим поглядом. Тоді вона повалила його на землю й сіла зверху. Броніслава поклала чоловікові руки собі на груди і почала розхитуватись у тому ритмі, який відчувала в собі, замість підлаштовуватися під ритм чоловіка. Через кілька хвилин її охопила солодка судома, вона застогнала й підвелася. Фелікс із настовбурченим прутнем лишився лежати на підлозі. Броніслава повернулася до праски. Через кілька секунд вона знову відчула ззаду в собі чоловіка, та цього разу він рухався вже обережніше, погладжуючи її лоно спереду. Вони кінчили разом — уперше за кілька років спільного життя.
Фелікс любив кохатися з дружиною в найбільш невідповідні моменти. Спершу вона ще силкувалась опиратися, бо самій їй не подобалися такі раптові, швидкі, а іноді й болючі любощі. Вона не встигала ще нічого відчути, як чоловік уже закінчував свою справу, цмокав її в шию і йшов геть, задоволено насвистуючи. А в ній усередині закипала лють, і ставало огидно від того, що її стегнами стікає його сім’я. Вона почувала в цьому якусь неправильність і час від часу намагалася робити все інакше. Коли вони вкладалися спати, Броніслава оголювала груди і притискалася животом до чоловіка, та він, утомлений після роботи, лише незадоволено бурчав і відвертався на інший бік. А потому вранці, коли вона ще спала, вдирався в неї несподівано і через кілька коротких рухів було вже по всьому. Фелікс пишався тим, що так часто кохається з дружиною і не міг дочекатися, коли вона вже нарешті завагітніє, щоби доказом його чоловічої сили стала дитина. А Броніславі зовсім не хотілося вагітніти, принаймні поки вона сама не відчує після любощів щось інше, крім розчарування й огиди. І ще їй хотілося поїхати кудись у мандри, побачити Венецію, Париж, Відень, Єгипет, Індію, Персію. Вони з Феліксом іноді говорили про мандри, та розуміли під цим словом цілковито різні речі. Він тішився своїм правом пільгового проїзду залізницею і планував мандрівку разом із дружиною в неділю до Брюховичів, аби погуляти лісом, а вона хотіла кудись в екзотичні та незнані краї — надовго, можливо, навіть назавжди.
Уранці 22 листопада 1907 року машиніст Фелікс Пфайфер раптом виразно усвідомлює, що дружина покинула його, хоча жодних вагомих доказів цього наразі немає. Цілком може бути, що вона просто затрималась у пекарні чи навіть зачаїлась у кухні, готуючи йому сніданок. Але, попри відсутність доказів, Фелікс переконаний у правильності свого припущення.
Спершу він ніяк не може отямитись, а тоді намагається відтворити звичний ранковий ритуал: умитися, вбратись і поснідати, перш ніж вийти з дому. Та зібратися виявляється непросто. Машиніст безпорадно тиняється по хаті в пошуках таких звичних речей: свіжої сорочки, кави, кавника, масла, цукру, сірників. Він уже встиг звикнути, що все це готує для нього Броніслава, яка прокидається раніше, накриває стіл до сніданку й акуратно складає все необхідне біля миски з теплою водою для ранкового вмивання. Й ось виявляється, що хліб зачерствів, масло вкрилося пліснявою, сир закінчився, кава вивітрилась, а весь одяг безнадійно брудний. Фелікс бере до рук кавник, зазирає всередину і бачить закам’янілі вчорашні фуси. Його дратує, що Броніслава не помила кавник учора. Він ставить його на стіл, а зі столу на підлогу сиплються крихти. Фелікс підходить до вікна, кілька секунд стежить за чоловіком, котрий поспіхом перебігає вулицю, притримуючи капелюха на голові й озираючись, чи не їде ззаду бричка. Чоловік зникає за рогом. Фелікс обертається до заставленого брудним посудом столу, рішучим рухом змітає з нього все, переступає через уламки посуду, обсмикує на собі не вичищений від бруду вчорашній одяг і вибігає на вулицю. Спершу ноги несуть його звичним маршрутом, на двірець, де Фелікс працює. Але, так і не дійшовши до будівлі вокзалу, він раптом розвертається й біжить у протилежному напрямку.
— Моє поважання, пане Феліксе, доброго ранку! — кричить йому навздогін двірник, котрий уже вдруге за ранок замітає привокзальну площу, та Фелікс не озирається і не зупиняється викурити з ним папіроску, як зазвичай.
Так само, як чоловік, за котрим він нещодавно спостерігав із вікна, Фелікс притримує капелюха на голові та швидкими рішучими кроками йде через вулицю. Він не озирається по боках, суне навпростець, не оминає перехожих, рухаючись зі застиглим зосередженим виразом на обличчі. Дівчата злякано тікають йому з дороги, літні пани осудливо зиркають, коли він зачіпає їх ліктями, та Фелікс нічого цього не помічає. Він зіскакує з підніжки кінного трамвая ще під час руху, перебігає вулицю, не зважаючи ні на що, і мало не потрапляє під копита трамвайних шкап, які злякано харапудяться і шарпаються вбік. Візник, а за ним і кондуктор синхронно свистять. З вікна вагона вихиляється літня пасажирка, щось кричить Феліксові навздогін, Фелікс чує лише фрагменти фрази і «най би його» та «гет подуріли», а сам біжить далі, повертає і вже незабаром бачить перед собою будинок Головної пошти.
Він роззирається у просторому вестибюлі, посеред якого застиг у величній позі поважний вартовий із високою шапкою австрійського возного та з відзнакою — жовто-чорним бончком із вишитими на ньому ініціалами, — з хрестом багаторічної вислуги в цісарсько-королівському війську на мундировому довгому сурдуті з двома рядами вичищених «на ґлянц» ґудзиків і з вусами «на шторц». Вартовий озирає Фелікса з ніг до голови і переступає з ноги на ногу, ніби дивуючись, куди так поспішає цей розхристаний чоловік. Фелікс на мить зупиняється, віддихується, а тоді заходить у масивні дерев’яні двері праворуч, стає в чергу. Перед ним роззирається на всі боки гімназист у новенькому мундирі з крамниці Зайдлека, що біля прохідної брами на площі Святого Духа, де працює продавчинею апетитна маленька чорнявка з ямочкою на підборідді, до котрої свого часу Фелікс нерівно дихав. Гімназистові хочеться, щоб усі побачили його чорну високу шапку з морою — хвилястою, вишитою золотом емблемою гімназії «G IV», — помітили його рукавички ґлясе, які ще пахнуть, як усі нові речі; тож він роззирається навсібіч, поправляє шапку, в якій йому явно надто гаряче, а потому витягає зі сумки газету і голосно шурхотить сторінками. Фелікс зазирає через плече йому в газету і машинально пробігає поглядом по сторінці оголошень. «Пристійний кавалєр, на становиску, бажає при помочі переписки познайомитись з моральною, молодою, зграбною та з гарним личком панною. Про посаг не ходить. Виміна знимок конечна. Адресувати в редакцію “Неділі” під “Самітний”». А під ним — іще одне: «Оженюсь із молодою, гарною і господарною панною. Посаг неконечний. Письмо і світлину прошу слати до редакції».
