На початку одного зі своїх есе («Historia incompleta de unas páginas zarandeadas») K. X. Села, розповідаючи з притаманним йому сарказмом про те, як був створений роман «Вулик», вміщує таке гірке зізнання: «Ця книжка ще замолоду зазнала лихих пригод. Є такі створіння, чиї перші кроки в житті породжують підозру в тому, що вони мають неспокійне серце, яке притягує до них усілякі негаразди, і що в їхніх жилах замість крові тече стрімка сльоза ртуті. Найкраще, що можна зробити з такими дітьми,— облишити їх і почекати, доки вони самі не дійдуть до глузду, втомившись від власних витівок і пройшовши лікування часом». Неможливо знайти іншу, влучнішу, характеристику як долі, так і поетики роману «Вулик», адже тут Села натякає і на доволі тривалий процес роботи над твором (він писався між 1940 і 1951 рр.), і на цензурні заборони, які примусили випустити перше видання роману в 1951 р. не в Іспанії, а в Аргентині, і — найголовніше — на трагіфарсовий, песимістичний і гротесковий дух книги, яка зачаровує читача своєю гіркою магією. Зважаючи на те, що між написанням роману (1951) і есе (1965) минуло п’ятнадцять років, слова Сели є нічим як підсумками батька, чия тривога з приводу майбутнього неслухняного дитяти позаду, адже в середині 1960-х рр. місце «Вулика» в історії іспанської літератури XX ст. вже остаточно було визначене: за романом закріпився статус знакового твору, який найточніше відтворює атмосферу іспанського суспільства по закінченні громадянської війни, відновлює перервану цією національною катастрофою літературну традицію й відкриває якісно нову сторінку розвитку мови літератури, збагачуючи її засобами, спроможними розкрити драму життя сучасної людини.
На момент виходу «Вулика» K. X. Села вже був відомим автором цілої низки прозових і поетичних книжок: «Родина Паскуаля Дуарте» (1942), «Флігель заспокоєння» (1944), «Нові пригоди і поневіряння Ласарільйо з Тормеса» (1944), «Ступаючи на сумнівне світло дня», «Ці хмари, що пролітають», «Монастир і слова» (усі три збірки віршів — 1945 р.), «Догори дриґом» («Mesa revuelta», 1945), «Злочин карабінера та інші вигадки» (1947), «Пісні Алькарії» та «Подорож до Алькарії» (1948) і «Галісієць і його квадрилья» (1949). Але жоден із творів Сели, навіть знаменитий тремендистський роман «Родина Паскуаля Дуарте», переповнений насильством, не викликав такої різкої реакції з боку франкістської цензури. За «Вулик» Селу було виключено з Асоціації журналістів, що створило йому перешкоди для роботи в офіційних засобах інформації. Крім того, з боку католицької церкви роман зазнав нищівної критики за аморальність. Як вказує X. Уррутія, ще 1966 року французький єзуїт Ж. Сажом назвав «Вулик» непристойною книжкою, яку треба заборонити.
Безкомпромісне критичне ставлення Сели до іспанської повоєнної дійсності відкрито проголошує передмова до першого видання роману: «Мій роман „Вулик“ [...] — лише нечіткий відбиток [...], жалюгідна тінь повсякденної жорсткої, хвилюючої та скорботної дійсності». У тій самій передмові Села наполягає на тому, що література має викривати фальшивий пафос і конформізм, ось чому роман має стати точним фотографічним відбитком, чесним документом, який відтворює дійсність в усій її оголеній огидності, безглуздості й примітивізмі — як потік сцен, змальованих «без співчуття», «без дивовижного трагізму», відсторонено, саркастично і навіть цинічно. Села шукає таку романну форму, яка б виявилася достатньо гнучкою, щоб розповісти про «шматки життя [...] крок за кроком».
Завдання, сформульоване таким чином, може видатись поверненням до традиційних прийомів реалізму й натуралізму, і справді Села багато в чому йде шляхами Бальзака, Флобера, Золя, Толстого і Достоєвського, адже соціальний вимір — важлива складова поетики «Вулика». Це яскравий приклад урбаністичного соціального роману, який посідає гідне місце в іспанській літературі XX ст. серед інших творів цього жанру, таких як «Ніщо» Кармен Лафорет (1944), «Вулиця Ечегарай» Марсіаля Суареса (1950), «Водокачка» («La noria») Луїса Ромеро (1952) та ін. У «Вулику» відображені діалектичні взаємини між головними соціальними класами іспанського суспільства. На сторінках роману представлені, з одного боку, типи бездіяльної буржуазії (Пабло Алонсо), підприємців (дон Маріо де ла Вега, донья Роса), власників майна або лихварів (дон Тринідад Гарсія) і, з іншого боку, величезна група персонажів, які ведуть боротьбу за виживання: це і службовці (Роберто Гонсалес), і представники нижчих класів (робітники, офіціанти, служники), елементи декласовані (повії) або богемні (Мартін). Долі персонажів позначені трагедією щойно завершеної громадянської війни, а сама іспанська реальність відображена настільки точно, що сам Села в одному зі своїх інтерв’ю наполягав: цей роман — лише «картина певного історичного моменту в певному географічному середовищі, у цьому разі Мадрида сорокових років», де панують відчуження, розгубленість, відчай, фізична і моральна убогість.
Проте в реалізмі Сели важко не помітити чимало новаторських рис. Насамперед у творі зникає традиційний для роману XIX ст. протагоніст. Деякі критики охрестили «Вулик» структурним романом, оскільки в ньому місце індивідуального персонажа заступає персонаж колективний: історія героя, яка становила вісь оповіді у творах реалізму, губиться у фрагментарній дійсності, складові якої актуалізуються в теперішньому часі. Села зазначає: «„Вулик“ — це роман без героя, в якому всі персонажі, мов равлик, ховаються у власній душевній дрібноті». Як висловлюється X. Уррутія, це «людська магма, що набуває власної особистості й репрезентує тотальне суспільство, населення міста. Усі персонажі трактуються винятково з наративної точки зору, абсолютно однаково, без надання переваги жодному з них». За підрахунками X. М. Кабальєро Бональда, на сторінках твору з’являється двісті дев’яносто шість звичайних літературних персонажів і п’ятдесят історичних постатей. Серед цієї навали дійових осіб та імен лише тридцять персонажів час від часу висуваються на перший план: донья Вісі, її дочка Хулія, Вентура Агуадо, донья Роса, сеньйорита Ельвіра, Наті, Роберто Гонсалес, його дружина Філо і, звичайно, Мартін Марко, поет дисидентського типу, невдаха, гнаний суспільством. Він присутній у тридцять одному фрагменті з двохсот п’ятнадцяти, і це єдиний персонаж, який з’являється в усіх розділах і фіналі. Марко перебуває в центрі насиченої мережі людей, багато з яких має з ним ті або ті стосунки. У фіналі всі пов’язані з ним персонажі починають виявляти занепокоєння його долею. Таким чином, Мартін Марко забезпечує загальну зв’язність тексту твору і постає на його сторінках як згадка про звичного індивідуального героя соціальних романів XIX ст. Проте переважна більшість персонажів проминає миттєво, майже не залишаючи сліду у свідомості читача. За висловом Сели, це нагромадження індивідів нагадує «потік, вулик людей, які іноді щасливі, а іноді ні».
Відповідно до такого підходу роман не має сюжету, а становить безкінечну серію коротких фрагментів, що подають миттєві знімки персонажів, їхні стислі характеристики, дрібні сценки, в яких вони задіяні. Сам Села порівнює роман із «годинником, зробленим із багатьох коліщаток і частин». Цей принцип письменник уперше використав у творі «Флігель заспокоєння», який визначив як «роман, зібраний із дрібних деталей, так само як робиться паркетна підлога», оскільки в ньому читач має справу з мозаїкою безіменних персонажів, що живуть відокремлено у своїх келіях, мов бджоли у вулику. На зовнішньому рівні роман «Вулик» поділено на шість розділів і фінал. Дія першого розділу відбувається у кав’ярні «Утіха», власницею якої є донья Роса. У наступних розділах персонажі твору виходять на вулиці Мадрида, де вони втягуються у незначні події, відвідують будинок побачень, пиячать, заробляють дрібні гроші, займаються шахрайством. Через фрагментарність і відсутність звичного змісту роман Сели є прикладом відкритого твору, чия навмисно дезорганізована структура відтворює стан безладу і хаосу, які панували у повоєнному Мадриді.
Значного поширення набуло розуміння «Вулика» як «біхевіористського роману», яке запропонував ще 1952 року критик Г. Буено. Він висунув гіпотезу, що цей твір, написаний з позиції чистого об’єктивізму, з науковою неупередженістю репрезентує персонажів, які позбавлені внутрішнього життя й рухаються тільки під впливом зовнішніх стимулів. Дія роману відбувається винятково у вічному теперішньому часі, оскільки минуле постає як витіснений у забуття трагічний досвід, про який краще не згадувати, а майбутнє також виштовхується зі свідомості, тому що лякає невизначеністю. Гомер Парра зазначає, що «час біхевіоризму завжди теперішній. Теперішнє — це той час, який можна вхопити, це безпосереднє, те, що зв’язує в одне ціле екзистенцію персонажів [...]. Цей теперішній час творять персонажі. Тут ідеться не про об’єктивний час, який можна вимірювати, але про час екзистенційний». У романі «Вулик» читач бачить тільки зовнішні реакції книжкових героїв: їхні жести, вирази обличчя, одяг, і в цьому плані «Вулик» також нерідко називають одним із взірців «кінематографічного роману», адже в ньому Села наслідує прийоми репрезентації реальності, розроблені у кіно: фрагментарність представлення дійсності, симультанність дії, «оречевлення» тілесності тощо.
Проте прочитувати «Вулик» виключно як соціальний реалістичний роман, написаний з біхевіористських засад, було б суттєвим спрощенням насамперед його оповідної структури, адже у творі реалізована множинна наративна перспектива, представлена трьома голосами: 1) персонажів, які спілкуються між собою діалогами, а також висловлюють свої позиції за допомогою монологів, 2) наратора та 3) імпліцитного автора. Наратор наділений всезнанням: йому відомо все щодо інших персонажів, серед яких він існує, він ґрунтовно поінформований і про їхнє минуле, сімейні справи, чутки, що точаться навколо них, матеріальне становище, труднощі, нереалізовані бажання і навіть про їхні сни. Наратор може виражати критичне ставлення до персонажів, про яких розповідає, порівнюючи їх із тваринами й підкреслюючи ницість їхніх інстинктів. Імпліцитний автор висловлює коментарі, не пов’язані безпосередньо з подіями, а також використовує відступи, ретардації, емоційні вигуки, цитує сам себе або іноді прямо втручається в те, що відбувається. Функція персонажів — забезпечувати ефект об’єктивності: вони проголошують неприкриту правду, в той час як всезнаючий наратор та імпліцитний автор інтерпретують реальність за допомогою гумору або поетичних висловів. Таким чином, складна оповідна структура роману «Вулик» спрямована не тільки на те, щоб бути засобом фіксації реакцій персонажів, які відповідають на суспільні подразники, а й є активною творчою і, головне, етичною силою, яка надає тексту твору багатовимірності.
Чимало літературознавців підкреслюють, що «Вулик» — це екзистенційний роман, адже в ньому відображено цілу низку складових ситуації, в якій опинилася сучасна людина: монотонність і зупинка життя, що не має надії, невизначеність долі (згадаймо, що «Вулик» замислювався як перший роман в циклі «Невизначені шляхи»), приниження, відсутність бажання творити, брак бунтарського духу, порожнеча, влада над людиною почуття голоду і сексу, невміння діяти солідарно, комунікаційні розриви. «Вулик» стає метафорою сучасного суспільства, яке побудоване за принципом механічного відтворення соціальних і духовних практик, і в такий спосіб позбавляє індивіда його унікальності. Переведення смислів твору з реалістичного плану в екзистенційний здійснюється за допомогою специфічних підходів до зображення часопростору.
