З великим задоволенням спостерігаю за публікацією моїх чергових книжок в Україні. Після «Сатурна» та «Лялі» я віддаю у ваші руки «Матінку Макрину». Ще два роки тому в мене не було жодної книжки українською, а тепер саме цією мовою перекладено найбільше моїх романів, у чому велика заслуга моїх перекладачів та видавців і за що я принагідно хочу їм щиро подякувати.
Мені надзвичайно прикро, що я не знаю української, а тому не матиму змоги побачити, як Андрій Бондар упорався з головною перекладацькою проблемою цього роману — зміщенням у часі та просторі. Оскільки мова «Матінки Макрини» для сучасного польського читача чужа — по-перше тому, що глибоко занурена в конструкції та лексику середини XIX століття (в тому числі у специфічну релігійну літературу), по-друге тому, що мова героїв походить із колишніх Кресів, зокрема з Віленщини, і насичена сходом. Насправді вона не є ані польською, ні російською, ні литовською, вона, як тоді казали, місцева. Це захопливе завдання, і — як перекладач — я Андрієві не заздрю, однак вірю, що він упорався з ним вдало.
Над «Матінкою Макриною» я працював довше, ніж над будь-якою іншою своєю книжкою, упродовж п’яти довгих років продираючись крізь наукові монографії, мемуари, діалектні словники, листи, поезію та прозу польського романтизму. Частина матеріалів була доступна майже в кожній бібліотеці, до деяких я отримав ексклюзивний доступ у римському архіві ордену змартвихвстанців, а до інших — наприклад, до листування Макрини з Ледуховським, яким ще в 1930-х роках користувалися науковці, — я доступу не мав (проте, за дивною примхою долі, уже після видання книжки придбав на аукціоні автентичний рукопис героїні — відомий мені з наукових монографій коротенький лист, який вона надіслала Міцкевичу в Римі).
Такі старання заради повернення пам’яті про якусь черницю середини XIX століття, яка настільки явно випала з нашого розуміння тієї епохи, що перед прем’єрою книжки не мала навіть своєї статті в польській «Вікіпедії», — на позір цілковите гаяння часу. Однак я переконаний, що Макрина важлива не лише для історії Польщі, а й усієї Центрально-Східної Європи, зокрема й України.
Той, хто сподівається легкої для використання казочки про погану Росію та бідну польську черницю, буде сильно розчарований — у цій історії коріння зла розпорошене, а встановити та зважити провини складно, вони проходять через усі нації та суспільні групи. Однак те, що є кошмаром нашої частини світу — тобто зростання запиту на насильство, зневага до слабшого й фальшивість нарацій, — також сутність історії Макрини Мечиславської. Можна і, я вважаю, слід робити висновки з цієї історії, навіть якщо їх утілення в життя виглядає важким, щоб не сказати — неможливим.
Однак мені здається, що іншого шляху немає.
Барбарі Мислік
De torrente in via bibet, propterea exaltabit caput.
Буде пити з струмка на дорозі, тому то підійме Він голову!
По смерті матінки Макрини черниці спалили всі її папери.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, я писатиму правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож поможіть мені, Боже Небесних Сил і всі святі Твої, амінь. Ледве з’явилась я в Познані в архієпископа Прилуцького[1], ледве до ніг його припала, підняла на нього заплакані очі й промовила:
Історіямакринимечиславськоїігуменівасиліянокмінських-проїхнєсемирічнепереслідуваннязавіру. Казав мені Семашко[2], як сьогодні пам’ятаю, бачила його так, як ці торочки на вашому кріслі, як ці помпони на портьєрі, як він стояв на відстані витягнутої руки від мене і казав: Заждіть, я скоро канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте. Саме так казав і не інакше, з катюгами своїми стоячи в монастирі, як із тими катюгами, що Господа нашого Ісуса Христа в Гетсиманському саду схопили, хоч ті прийшли холодної ночі весняної, березневої, квітневої, перед Великоднем, а до нас — у середині літа й на світанку. Отак до нас промовляв Семашко, а я стояла в шатах своїх ігумені монастиря василіянок, із перснем, патерицею, і сестрички мої навколо: Кристина Гувалдівна, Непомуцена Ґротковська і, врешті, Евзебія Вавжецька — та, що потім зі мною втекла з московської неволі, пута розкувавши, і тільки я її й бачила, бо ми розлетілися в різні боки, аби з Божою поміччю втекти від погоні, як Святе Сімейство, Іродовими солдатами переслідуване. Отже, стоїть Семашко, а стояв він черевиками на дверях, солдатами, єгерями московськими висадженими, аж усі залізні скоби й завіси, як тонкі трісочки, поломилися, і насолоджувався тою силою, потугою сатанинською, мовби був самим Господом нашим Ісусом Христом у брамі пекельній, але ж навпаки він чинив, бо на Святу Церкву руку підняв і з нас, служниць Божих, знущався, нам погрожував; літо вже було вповні, і в цивільного губернатора Ушакова, бо весь виряджений був, по пиці червоній, вгодованій стікали грубі краплі поту, але Семашко сухий, сухий, як сам диявол, висушений пекельним вихором пустельним, і нам, служницям Господнім, кричить, мені кричить: Ти, пся крев польська, ти пся крев варшавська, — бо ж знав, що я роду високого й часто в молодості у древній нашій, Мєшковій, Мечиславовій польській столиці бувала — отже, пся крев варшавська, — кричить він, — я тобі язика з горла вирву, видеру, смикну так, що від самого смикання кров порсне, і собакам жирним кину, аж у нього суха, гірка піна в кутиках вуст виступила, так я її зблизька бачила, бо він наді мною схилився, і з кожним словом немовби на мене гіркий вітер віяв. Еге, — подумала я, — Мечислав був Хоробрий, а з Мечиславської — камінь з Давидової пращі; хай спробує, хай б’є, хай бореться з жінкою.
Якраз світало, ми саме йшли на хори, з молитви нас, наче з материнського лона, видерли. Пробила п’ята, я впросила губернатора дозволити нам увійти на поріг церкви, де довгі роки ми служили Господу, а в Семашка, здавалося, аж іскри з очей сипалися, і я лиш дивилася, коли вже віровідступницька сутана загориться на ньому сірчаним вогнем; а коли я звеліла сестричкам добрим і любим — Ірені Помарнацькій і Лібераті Кормінівні — дістати зі скарбниці хрест наш срібний, каменями коштовними оздоблений, з реліквіями самого святого Василія, тоді руки блюзнірські в нас його видерли, аж у сестри Ліберати кров з руки потекла, мовби на знак того, що її колись на смерть роздеруть, а вона лише тихо зойкнула й віддала себе під опіку Провидіння. На щастя, москаль до золота й каміння ненатлий, тому й багатств, а не хреста зажадав — злупив там, зрештою, зі скарбниці, з коштовних шат і олтарів чимало, разом із усім моїм скарбом, — польськими злотими двічі по сто тисяч, — з яким я прийшла в монастир і який я цілком обернула на його славу. Пусте — багатства, розграбовані попами й солдатами; важливіше — душі. Нам дозволили забрати простий дерев’яний хрест, бо під тим знаком хотіли ми йти на мучеництво. Бо те, що це мало бути мучеництво, об’явилося нам уже тоді, а тому я схопила твердий, кутастий хрест, поклала його на ліве плече, а сестра Помарнацька, як Симон Киринейський, мені в допомозі послужила, а іноді й інші сестри, яких, коли вони мені допомогти хотіли, щомиті якийсь єгер то плазом бив палашем, то колов багнетом.
Отак-от і почалася наша Голгофа, а коли ми тільки монастир полишили, виходячи через браму, яку я так часто оглядала з вікна моєї келії, я шукала поглядом якісь вози, якими нас заберуть на заслання; однак я швидко збагнула, що, оточені зграєю озброєних, ми підемо пішки. Отоді-то ми й почули дитячі крики. Бо весь наш монастир стояв не тільки для того, аби ми мали де Господа славити, а й щоби служити людям. І щодня сходилося до нього стільки вбогих, жебраків, із ранами гнійними, без ніг, без рук: цьому на війні руку відірвало картеччю або москаль відтяв палашем, тому кінь ноги потоптав, той від народження кульгав або весь рот мав перекривлений, що аж дивитися було боляче, цю підточував якийсь черв страшний, та мала на всьому своєму тілі виразки текучі; всі як один пранцюваті, пархаті, завошивлені, з ковтунами завдовжки з лікоть, два лікті — усі вони до нас, як до криниці пречистої, у якій ми їх і обмиємо, і нагодуємо, і напоїмо. І, наче цього ще мало було на наші слабкі плечі, — діточки-сирітки, яких у нас шістдесятеро було на вихованні. Як на іконах Іродів солдат на дитину піднімає важку залізну рукавицю, так і єгері розбіглися з багнетами й заходилися грозити безневинним. А діточки у крик-плач, із вікон визирають, так що ще донині це бачу: квадратне віконце, поділене навхрест, і в кожній шибці дитяча голівка — перелякана й заплакана, молодші внизу, нагорі старші; одні відчиняють ті віконця, рученятка маленькі простягають і кричать: Наших мамусь забрали, наших мамусь забрали!, інші збігають сходами, ніжками маленькими тупотять, біжать до нас, за омети[3] ряс чіпляються, а їх єгері московські кольбами[4] відштовхують, і немовби все їхнє життя від цього залежить, знай дивляться, поки єгер в інший бік погляне, і вже знову припадають до нас. Найстарші з них, наймудріші, як неодноразово до саду по кислі яблука приходили, так і тепер продерлися крізь мур, бо москалі брами охороняли, і далі по всьому місту розбіглися, у двері гупають і кричать на все горло: Наших мамусь забрали, наших мамусь забрали! Від цього крику все місто прокинулося, зірвалися люди з постелі, цей в одній сорочці з дому вибігає, тому дружина на плечі каптан накидає, ще інший якогось дрючка хапає, всі біжать до нас, але наздогнали лише біля корчми, званої «Щастячком», за чверть милі від міста, а тому ніхто не бачив, як нас через монастирські брами востаннє провели посіпаки московські. Я — з хрестом попереду, як Господь Ісус Христос, із сестрою Помарнацькою, наче з Симоном Киринейським, при боці — думаю лише про муку Господа нашого, на власне плече позираючи: мав він, либонь, таку саму рану на плечі, на якому хрест ніс, три кістки з неї стирчали оголені, і ці роздуми не про власну муку, а Христову допомагали мені в нашому марші; інші ж, особливо старші та здоров’ям слабші, падали на землю, і там їх солдати кольбами лупили-катували, не зважаючи на кров, що періщила з вуст, носа й ніг. Раптом біля корчми «Щастячко», яка називалася так на посміховище, бо ми спізнали біля неї найбільше нещастя, Семашко наш хід зупинив.
