1 Дух пориває мене: про нові починаю співати
2 В змінених формах тіла. О боги, — бо ж од вас переміни, —
3 Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,
4 Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.
5 Поки ще море й земля появилися, поки над ними
6 Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.
7 Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна
8 Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,
9 Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.
10 Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,
11 Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.
12 Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний
13 Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта
14 Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.
15 Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;
16 Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими — води,
17 Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,
18 Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,
19 Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,
20 Проти м'якого — тверде, на легке напирало вагоме.
21 Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:
22 Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря,
23 Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.
24 Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,
25 Простором їх порізнив, а з'єднав — найсердечнішим миром:
26 Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба
27 Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови.
28 Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче.
29 Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,
30 Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога
31 Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.
32 Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий —
33 Хто б він не був — сформував як належало світу частини:
34 Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі
35 Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.
36 Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись
37 Їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.
38 Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера,
39 З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.
40 Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них
41 Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі,
42 Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.
43 Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,
44 Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.
45 Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,
46 Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,
47 Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий
48 Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.
49 На серединнім немає життя через жар непомірний;
50 Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними
51 В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.
52 Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки
53 Легша вода від землі,— від вогню воно важче настільки.
54 Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.
55 Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.
56 Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.
57 Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям
58 Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,
59 Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму:
60 Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі.
61 Евр на Схід одступив — до країв набатейських та перських,
62 Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.
63 Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,
64 Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,
65 Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти
66 Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.
67 Врешті й ефір над усім помістив — невагомий і чистий:
68 В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.
69 Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,—
70 Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,
71 Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.
72 Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,
73 В обширах неба зірки появилися й постаті божі;
74 Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;
75 Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі.
76 Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,
77 Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.
78 Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я
79 Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,
80 Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще
81 З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.
82 Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,
83 Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.
84 Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині
85 Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе
86 Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.
87 Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно
88 Звалищем темним, і ось — вже обличчям людським зазоріла.
89 Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду
90 Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.
91 Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще
92 Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла
93 Перед обличчям судді — проживала й без нього в безпеці.
94 З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,
95 Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.
96 Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.
97 Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,
98 Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,
99 Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,
100 В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.
101 Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,
102 Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.
103 Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,
104 Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,
105 Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,
106 Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.
107 Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів
108 Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.
109 Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,
110 Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям.
111 Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.
112 Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.
113 Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,
114 Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,
115 Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.
116 Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі
117 Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати
118 Стала весна — лиш четверта частина квапливого року.
119 Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,
120 Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.
121 Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,
122 То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.
123 Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно
124 В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.
125 Третє на зміну йому підійшло тоді — мідне поріддя.
126 Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне,
127 Ще не злочинне, однак, як останнє — з заліза твердого.
128 Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;
129 Тут же, сумні, відійшли — Соромливість, і Чесність, і Віра.
130 Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними —
131 Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.
132 Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,
133 Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,
134 Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.
135 Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,
136 Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.
137 Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить —
138 Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.
139 Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,
140 Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину.
141 Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же
142 Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала
143 Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.
144 Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,
145 Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.
146 Жінка грозить чоловікові, він же — чигає на неї.
147 Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.
148 Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.
149 Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба
150 Землю, зволожену кров'ю людей, покидає Астрея…
151 Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:
152 Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,
153 Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,
154 Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:
155 Миттю Олімп розколов, Пеліон же — пожбурив із Осей.
156 Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,
157 Ріками крові своїх же дітей — змієногих гігантів,
158 Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.
159 Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,
160 Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління
161 Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,
162 Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.
163 Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній
164 Тяжко зітхнув — спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,
165 Ще не відомий богам, — про гидку Лікаонову учту,—
166 Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же
167 Скликує збори богів — і вони поспішили на поклик.
168 У високості є шлях, при погожому небі помітний:
169 Білістю наче проливсь, тому й назву отримав — Молочний.
170 Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця
171 Та до престолу його. А направо й наліво — оселі
172 Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях.
173 Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.
174 Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.
175 Місце те славне — якщо такий приклад не надто зухвалий —
176 Я без вагання б назвав Палатіном великого неба.
177 Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,
178 Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,
179 З трону високого всіх озирнув, а тоді головою
180 Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,
181 Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:
182 «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога
183 Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці
184 Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.
185 Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням
186 Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.
187 Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,
188 Вигубить плем'я людське — в тому ріками я присягаюсь,
189 Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.
190 Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,
191 Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.
192 Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої — німфи,
193 Фавни, сатири та жителі гір — добродушні сільвани.
194 Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,
195 Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.
196 Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,
197 Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,
198 Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»
199 Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають
200 Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя
201 Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,
202 Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.
203 Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,
204 Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,
205 Ніж отим гомоном неба — Юпітер. От, руку піднявши,
206 Голос подав він — і гомін ущух, і запала мовчанка.
207 Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,
208 Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:
209 «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.
210 Що ж учинив він і як був покараний — викладу зараз.
211 Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.
212 Щоб перевірить її — ану ж неправдива! — з Олімпу
213 Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.
214 Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства
215 Мову вести — я побачив таке, що й не снилось нікому!
216 Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає.
217 Потім — кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,
218 Далі — Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона
219 Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала.
220 Знак подаю, що це бог завітав — тоді з челяді кожен
221 Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,—
222 «Я пересвідчуся, — каже, — й то скоро, кого тут вітаєм —
223 Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде».
224 Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано
225 Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.
226 Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців
227 Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,
228 Варить по куснях його у киплячій воді, а частину
229 Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене
230 Він тії страви поклав — я метнув блискавицю вогненну —
231 Й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.
232 Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді
233 Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа
234 Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає
235 Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий —
236 Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.
237 Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:
238 Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,
239 Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.
240 Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі
241 Гріх поселивсь! Куди оком не кинь — всюди злоба, насильство,
242 Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше
243 Хай-но поплатяться, — вирішив я, — раз того заслужили».
244 Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,
245 Гніву йому піддає, а частина — лиш годиться мовчки.
246 Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському
247 Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,
248 Люду позбавлена? Хто нам — питають — запалить у свято
249 Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?
250 Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,
251 Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок
252 Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії».
253 Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,
254 Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний
255 Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.
256 Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати
257 Час, коли море, земля й величавого неба склепіння
258 Враз спалахнуть, — і довкіл світова запалає будова.
259 Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,
260 Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку
261 Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.
262 Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,
263 З ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки
264 Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,
265 Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою,
266 В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,
267 Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.
268 Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі —
269 Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.
270 Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні
271 Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.
272 Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу
273 Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.
274 Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:
275 Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,
276 Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали
277 В пишній палаті,— «Не буду тут, — каже, — розводитись довго,
278 На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте.
279 Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили
280 Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»
281 Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік —
282 От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.
283 Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,
284 Водам іще додала небувалої сили й розгону.
285 Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;
286 Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,
287 Крівлю зривають, домашні божки — на запіненій хвилі.
288 Де — не — де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,—
289 Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,
290 Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.
291 Повністю зникла межа поміж водами і суходолом —
292 Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.
293 Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,
294 Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.
295 Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,
296 Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.
297 То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,
298 То виноградну лозу підминає закруглене днище.
299 Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,
300 Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.
301 З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,
302 Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,
303 Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.
304 З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий,
305 Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла
306 Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень.
307 Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,
308 В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.
309 Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі;
310 Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.
311 Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок —
312 Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно.
313 Край аонійський від Ети — гори відділяє Фокіда,
314 Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні —
315 Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.
316 Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,
317 Це — величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.
318 Ось і причалив сюди, — бо все інше було під водою,—
319 Девкаліон і дружина його на човні невеликім.
320 Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,
321 Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.
322 Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,
323 Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше.
324 Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає;
325 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,
326 З-поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась.
327 Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.
328 От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,
329 Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив.
330 Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,
331 Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,—
332 Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті
333 Виставив плечі,— й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,
334 Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний
335 З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу
336 Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.
337 Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,—
338 Повняться вже береги — і на схід, і на захід — одлунням.
339 Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких, —
340 Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,—
341 Голос той, хвиля морська й річкова щонайдальша почула,
342 Й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.
343 Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову
344 В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.
345 Де відступає вода — суходіл проглядає з-під неї.
346 Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,
347 Там верховіття дерев появляються в твані липучій.
348 Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,
349 Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,
350 В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:
351 «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,
352 Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,
353 Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають,
354 Нині на всій цій землі — від сходу й до заходу сонця —
355 Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя.
356 Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:
357 Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.
358 Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?
359 Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою,
360 Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?
361 Бо щодо мене, повір, — якби ти стала жертвою моря —
362 Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.
363 О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво
364 Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!
365 Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,
366 Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині».
367 Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку
368 В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.
369 От і в дорозі вони. Незабаром — вже хвилі Кефіса,
370 Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.
371 Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,
372 Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди
373 Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,
374 Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.
375 Лиш до порога дійшли — і, попадавши ницьма додолу,
376 Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами
377 Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі
378 Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,
379 Дай нам, Фемідо, одвіт — чи могли б ми наш рід обновити.
380 Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»
381 Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,
382 Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,
383 Кості великої матері кидайте ген поза себе».
384 Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,
385 Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:
386 «Вибач мені за непослух, — благає в сльозах, — та не зважусь
387 Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».
388 Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі
389 Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.
390 Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво
391 Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить
392 Розум, або, — якщо до гріха не схиляє пророцтво,—
393 Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю,—
394 Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».
395 Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,
396 Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва
397 В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?
398 Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки
399 Й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.
400 Камінь, — та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? —
401 Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі
402 М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.
403 Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен
404 Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали
405 Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій
406 Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба.
407 Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,
408 Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом.
409 Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості.
410 Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.
411 Так добротою богів незабаром усе те каміння,
412 Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,
413 Те ж, котре кинула жінка назад, — обернулось жіноцтвом.
414 Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,
415 Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.
416 Інших іще різнорідних істот породила чимало
417 З власної волі земля, як лише споконвічна волога
418 З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли
419 Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,
420 Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,
421 Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.
422 Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий
423 Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,
424 Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то
425 Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч
426 Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного
427 Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини
428 В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині
429 Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею.
430 Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,—
431 Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.
432 Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий
433 Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.
434 Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,
435 Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,
436 Видала безліч істот. Повторила при тому частково
437 Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.
438 Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору
439 Вивела з лона земля — на диво новим поколінням;
440 Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.
441 Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою
442 Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій
443 Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,
444 Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.
445 Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,
446 Ігри священні заклав ще — тоді він цим славним двобоєм,
447 Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.
448 Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці
449 Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.
450 Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба
451 Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала.
452 Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня.
453 Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона.
454 От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.
455 Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.
456 «Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув
457 Феб. — Чи не наше плече має право пишатися нею?
458 Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.
459 Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,
460 Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.
461 Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим
462 Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»
463 Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,
464 Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння
465 Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».
466 Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину
467 Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,
468 Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:
469 Будить одна з них любов, а друга — її проганяє.
470 Та, котра будить, — із золота, вістрям вилискує гострим,
471 Та, котра гонить, — тупа й під тростиною олово в неї.
472 Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.
473 Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона.
474 Тут же він німфи запрагнув, а та — утікає від нього.
475 Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата
476 Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:
477 Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.
478 Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
479 В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
480 Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.
481 Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»
482 Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»
483 Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні, і
484 Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
485 Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:
486 «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
487 Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»
488 Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
489 Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
490 Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
491 Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво.
492 Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
493 Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
494 Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
495 Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього
496 Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.
497 Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
498 Й думає: «От причесати б його!» Перед ним — її очі,
499 Схожі до ясних зірок, її губки… та вже йому мало
500 Їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
501 Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
502 Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна
503 Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:
504 «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!
505 Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева,
506 Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,
507 Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог?
508 Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня
509 Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.
510 Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,
511 Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти.
512 Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,
513 За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,
514 Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,
515 Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —
516 Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.
517 Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,
518 Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.
519 Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —
520 Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.
521 Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі
522 Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,
523 Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.
524 Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»
525 Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526 Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.
527 Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528 Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529 Довге волосся пливло — хвилювалося їй за плечима.
530 Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531 Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,
532 Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533 Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534 Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,
535 Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
536 Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537 Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538 Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
539 Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.
540 Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541 Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542 Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543 Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544 Зблідла, — ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545 Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді
546 Силу божественну ти приховав у своєму потоці,—
547 Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»
548 Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,
549 Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550 Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551 Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552 Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553 В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554 Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555 Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556 Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557 Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558 Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559 Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560 Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561 Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562 На Палатіні, де Август живе, охоронниця вірна,
563 Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564 Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565 Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»
566 Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567 Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.
568 Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього —
569 Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї
570 Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.
571 Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,
572 Води свої розпорошує він на ліси верховинні
573 Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.
574 Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе
575 Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері
576 Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.
577 Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,
578 Хоч і не знають, — вітати їм батька свого, чи втішати:
579 Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,
580 З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Еантом.
581 Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,
582 Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.
583 Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.
584 Збільшує води слізьми — нещасливий, за донькою Іо
585 Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,
586 Вже серед мані в — не знає, ніде ж бо її не знаходить.
587 От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.
588 Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала
589 Батьківську річку, й — «О діво, Юпітера гідна, — промовив,—
590 Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго
591 В тінявий гай, — і вказав їй той гай, заволочений тінню,—
592 Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись.
593 Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,—
594 Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.
595 І не простий собі бог, але той, що тримає небесне
596 Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.
597 О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища
598 Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом
599 Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,
600 Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.
601 З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,
602 Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних
603 Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися
604 Хмари ті, не від річок — розважає вона й мимоволі
605 За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?
606 Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.
607 Не віднайшовши на небі його, — «Або я помиляюсь,—
608 Каже, — або ж одурили мене», — й, у повітрі майнувши,
609 Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.
610 Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає
611 Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.
612 Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,
613 Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої
614 Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.
615 Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,
616 Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,— каже, — цю кралю».
617 Що тут робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,
618 Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,
619 Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти
620 Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї
621 Не відступлю — здогадатися може, що це й не теличка…
622 Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася
623 Страху: «Ануж мене знову піддурить…» — і ось до телички
624 Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним.
625 Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:
626 Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,
627 Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.
628 Як, отже, б він не стояв, — не спускатиме погляду з Іо:
629 Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить.
630 Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,
631 Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.
632 Живиться листям вона й на гірких випасається травах.
633 Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає,
634 Де, бува, й травки немає, а п'є — з каламутних потоків.
635 Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,
636 Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.
637 Іноді тугу свою намагається вилити в слові —
638 Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.
639 Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег,—
640 Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,
641 Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.
642 Не впізнають її сестри — наяди, та й Інах не знає,
643 Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,
644 Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.
645 Раз було жмуток травиці їй Інах подав посивілий,
646 Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,
647 Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,
648 Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.
649 Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,
650 Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.
651 «Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій
652 Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.
653 «Горе! — повторює знов. — Чи це ти, моя доню, за ким я
654 Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,
655 Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,
656 Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе
657 Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова.
658 Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,
659 Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),
660 Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.
661 Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:
662 Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами —
663 В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».
664 Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває
665 З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя
666 Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі
667 Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.
668 Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди
669 Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда
670 В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.
671 От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню
672 Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.
673 Так спорядившись, Юпітера син із високого неба
674 Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,
675 Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:
676 Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями
677 Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.
678 Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.
679 «Сядь, — каже, — хто б ти не був, на камені тім побіч мене.
680 Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має
681 Вдосталь трави, та й пастух як — не — як прилягти може в тіні».
682 Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,
683 Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,
684 Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.
685 Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало
686 В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе,
687 Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись —
688 Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.
689 Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських
690 Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських
691 Діва — наяда одна, її німфи Сірінгою звали.
692 Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала
693 Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних
694 Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала
695 Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,
696 Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,
697 Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога.
698 Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась
699 Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,
700 Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати,
701 Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа
702 Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,
703 Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.
704 Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,
705 Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину
706 Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.
707 Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,
708 Тонко заграв — забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.
709 Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,—
710 «Ось що, — втішився бог, — поріднить нас навіки з тобою».
711 Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні
712 Стебла ім'я зберігають тієї наяди — Сірінга.
713 Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,
714 Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.
715 Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,
716 Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.
717 Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить
718 Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля —
719 Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.
720 Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло
721 Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.
722 Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах
723 Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.
724 Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську
725 Грізну Ерінію; та — нещасливій у душу впадає,
726 Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди
727 Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.
728 Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.
729 Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна
730 Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию —
731 Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя,
732 Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно,
733 Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає.
734 Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,—
735 «Годі карати її,— переконує,— можеш віднині
736 Бути спокійною: вже через неї повік не вподію
737 Кривди тобі!» — І за свідків бере трясовини стігійські.
738 Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо
739 Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,
740 Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,
741 Вужчають губи, кругліє плече, з'являються руки.
742 Далі й копито, на п'ять розпадаючись нігтів, зникає.
743 Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість.
744 Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,
745 Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,
746 Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.
747 Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.
748 Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,
749 Син народився — Епаф і народ по містах його батька
750 З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком
751 Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові
752 Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо
753 Не поступлюсь — спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо
754 Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».
755 Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,
756 Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.
757 «Вразило, певно, тебе, моя мамо, — їй каже, — що я ось,
758 Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі
759 Міг те сказати, а я — не міг йому відсічі дати.
760 Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,—
761 Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»
762 Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає —
763 Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,—
764 Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.
765 Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,—
766 Сина благання палкі, чи той наклеп, — та, знявши до неба
767 Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:
768 «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,
769 Я присягаюся, — каже, — тобі — воно ж бачить нас, чує —
770 Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,—
771 Сонячний Феб, і якщо це не так — хай сьогодні ж од мене
772 Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!
773 Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:
774 Йтимеш на схід — наші землі стикаються там з його домом.
775 Тож, як охота, — рушай і про все в нього сам порозпитуй».
776 Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє
777 Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі.
778 Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки
779 Індів, а далі — вже й батьковий схід озирає сміливець.
1 Сонця палац осяйний, на колони високі опертий,
2 Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом.
3 Верх його так і сліпив білиною слонової кості;
4 Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.
5 Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер
6 Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,
7 Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння.
8 В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий.
9 Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий
10 Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.
11 Далі — Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,
12 Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,
13 Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,
14 Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.
15 На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі,
16 Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.
17 Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.
18 В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч.
19 Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,
20 Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має),
21 Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька
22 Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,
23 Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів
24 Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.
25 Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,
26 Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.
27 Там — і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,
28 Літо — за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,
29 Далі — забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,
30 Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.
31 Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком
32 Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,—
33 «Що привело тебе, — каже, — сюди, до моєї палати,
34 Люба дитино моя, — ти ж бо син таки мій, Фаетоне?»
35 Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу,
36 Батьку мій, Фебе, — якщо дозволяєш себе йменувати
37 Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,—
38 Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався
39 Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!»
40 Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,
41 Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.
42 Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався
43 Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.
44 Та, щоб і ти не вагавсь, — я твоє найпалкіше бажання
45 Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,
46 Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!»
47 Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька,
48 Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми.
49 Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно.
50 «Сину мій, — каже, — слова мої після такого прохання —
51 Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати
52 Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив!
53 Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне,
54 Брати повіддя до рук — понад сили твої, ще не зрілі,
55 Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний.
56 Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях
57 Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне,
58 Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна,
59 Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці
60 Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,
61 Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече,
62 Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись?
63 Спершу — дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні
64 Ледве долають її; посередині неба — найвища.
65 Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд
66 На суходоли й моря — наче дух перехоплює в грудях.
67 Далі — дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно.
68 Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю,
69 В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню.
70 Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте
71 Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене.
72 Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній,
73 Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому.
74 Став ти на повіз, скажім… ну а далі? Чи зможеш промчати
75 Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання?
76 Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш,
77 Пишні оселі богів та святині, дарами багаті?
78 Там — небезпеки, там образи звірів на кожному кроці.
79 Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш,
80 Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати,
81 На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу;
82 На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно,
83 Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку.
84 Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко:
85 Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі,
86 В шалі на дибки стають — навіть я, напинаючи віжки,
87 Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають.
88 Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину,
89 Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу.
90 Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові,
91 Доказу певного ждеш? А той страх мій — хіба ж то не доказ?
92 Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі,
93 Глянь на обличчя… А ще якби в груди мої ти на мить хоч
94 Зором сягнути здолав — хвилювання б моє там помітив.
95 Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті
96 Землі його, і повітря, й моря — вибирай, собі, сину,
97 Що до вподоби тобі — і, повір, не відмовлю ні в чому.
98 Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше
99 Карою треба назвать… Хочеш кари собі, Фаетоне?
100 Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:
101 Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські,
102 Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше».
103 Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму,
104 Слів його ніби й не чув, одного вимагав — колісниці.
105 Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина
106 До колісниці високої, витвору бога Вулкана.
107 Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,
108 Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно.
109 На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво,
110 Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази.
111 Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає,
112 Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора
113 Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно,
114 Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі
115 Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну.
116 Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні
117 Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі,
118 Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно.
119 Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих
120 Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних
121 Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті.
122 Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя,
123 Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає
124 Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха,
125 Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови:
126 «Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить,
127 Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй.
128 Мчать без принуки вони, а от стримати їх — таки важко.
129 Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,—
130 Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами
131 Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний
132 Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує.
133 Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно.
134 Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,—
135 Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися:
136 Вище промчиш — спалахнуть за тобою небесні оселі.
137 Нижче — то й землі згорять. Найбезпечніший шлях — серединний.
138 Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком,
139 І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути.
140 Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:
141 В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має.
142 Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських
143 Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію:
144 Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора.
145 Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом,—
146 Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім,
147 Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними
148 Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче,
149 Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!»
150 Не помогли ті слова: вже юнак — на легкій колісниці
151 Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо
152 Й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку.
153 Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням —
154 Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном;
155 Б'ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі.
156 Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває
157 Засуви всі — і сяйнула небес далина неозора.
158 Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря,
159 Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила,
160 Швидше біжать, аніж Еври — вітри, що війнули зі сходу.
161 Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця,
162 Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні.
163 Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу
164 Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє,
165 Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня,
166 Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця.
167 Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу,
168 Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть.
169 Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить,
170 Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати — не знає.
171 Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони,
172 До заборонених вод дотягтись намагаючись марно.
173 Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом
174 Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого,
175 Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом.
176 Кажуть, що й ти, Волопасе, в той час потривожений жаром,
177 Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза.
178 Глянув з ефірних висот Фаетон на широкії землі,
179 Що простяглися внизу, так далеко — далеко, — й од жаху
180 Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились,
181 І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного.
182 Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій
183 Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином
184 Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває,
185 Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,
186 Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.
187 Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,
188 Перед очима ж — іще його більш. Відміряючи в думці
189 Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути
190 Вже не судилось йому, то на схід, — та не бачить рятунку.
191 Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,
192 Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.
193 З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба
194 Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.
195 Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою —
196 Дві страхітливі руки — й випинаючи хвіст луковидний,
197 Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я.
198 Тільки-но вгледів його Фаетон — усього, наче в поті,
199 В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,—
200 Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.
201 Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,
202 Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,
203 Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі
204 Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито
205 На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.
206 То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,—
207 Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.
208 Феба здивована вкрай, побачивши братових коней
209 Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.
210 Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола
211 Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару.
212 Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.
213 Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.
214 Мало того: загибають міста, огороджені муром,
215 Цілі краї й племена обертає пожежа навальна
216 В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини:
217 Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета,
218 Й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, Іда;
219 Селище Муз — Гелікон і Гем, на той час не Еагрів.
220 Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість.
221 Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій,
222 Далі — Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу;
223 Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли.
224 Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом — заграва.
225 Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними.
226 Альп небосяжні хребти та підпори для хмар — Апенніни.
227 Щойно тоді Фаетон озирнувсь — і помітив, що цілий
228 Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти,
229 Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі,
230 Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,
231 Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі.
232 Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим
233 Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає,
234 Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі.
235 Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово
236 Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло.
237 Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь
238 Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,
239 Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,
240 Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу.
241 Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило
242 В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,
243 І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,
244 І бистроплинний Ісмен[1], а за ним — Ерімант[2], що в Псофіді[3].
245 Ксант, кому вдруге судилось палати[4], Лікорм жовтоводий,
246 Далі — Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою.
247 Потім — тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.
248 Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,
249 Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.
250 Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,
251 Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.
252 Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:
253 Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.
254 Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя
255 Хтозна — де заховав (їх не знайдено досі!) — й пилюку
256 Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.
257 Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.
258 З ними ж — і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім;
259 Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.
260 Тріщини — рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий
261 Промінь сягнув — і злякався з дружиною владар підземний.
262 Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,
263 Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,
264 Гори в незвичних місцях — Кіклади нові — виринають.
265 Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни
266 Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.
267 Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні,
268 Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,
269 Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.
270 Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі
271 Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.
272 Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,
273 Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій
274 Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,
275 Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні
276 Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,
277 Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,
278 В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:
279 «Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,
280 В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю
281 Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!
282 Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,
283 Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.
284 В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.
285 От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,
286 От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною
287 Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,
288 Що зеленину худобі даю, що для роду людського
289 Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас — фіміами…
290 Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився
291 Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали
292 В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.
293 Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,—
294 Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:
295 Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине —
296 Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу
297 Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.
298 Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати —
299 Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,
300 Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!»
301 Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше
302 Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала
303 Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.
304 Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого
305 Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання
306 Сам не зарадить біді,— й поспішив на вершину Олімпу,
307 Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,
308 Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.
309 Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,
310 З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,
311 Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,
312 У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці,
313 Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.
314 Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві
315 Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,
316 Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,—
317 Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.
318 Скрізь, куди зором сягнеш, — загибелі слід якийсь видно.
319 Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),
320 Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі
321 Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,
322 Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.
323 Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий
324 Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.
325 А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий
326 Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:
327 «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,
328 Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув».
329 Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,
330 Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,
331 Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа
332 Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь.
333 Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті
334 Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,
335 Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі —
336 Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості…
337 Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.
338 Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,
339 Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.
340 Фебові доньки не менше тих сліз — надаремного дару
341 Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками,
342 Тужать — сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,
343 Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.
344 Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,
345 Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).
346 Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже
347 Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? —
348 Зойкнула враз. — Наче з дерева стали». До неї русява
349 Кинулась Лампетіе, але й ту зупинило коріння.
350 Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього —
351 Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю
352 Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились.
353 Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом
354 Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки —
355 Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.
356 Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,
357 То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.
358 Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,
359 Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! —
360 Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.
361 «Матінко, зглянься, — поранена скрикує,— зглянься над нами!
362 В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую!
363 Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою.
364 Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,
365 Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій
366 Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.
367 Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.
368 Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,
369 Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади
370 (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),
371 Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана
372 Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом
373 Став його голос незвично тонким, а замість волосся —
374 Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,
375 Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.
376 Зліва й справа — крило; замість рота — дзьоб заокруглий.
377 Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:
378 Кривдницю — блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає.
379 Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє
380 Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.
381 Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.
382 Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.
383 Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,
384 В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.
385 Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку,—
386 Каже він, — випала доля мені. Я жалію сьогодні
387 Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!
388 Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!
389 А як такого нема, як боги свою визнають слабість,—
390 Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,
391 Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.
392 Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він
393 Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними».
394 Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба
395 Всі божества — щоб на світ не наводив глибокої пітьми,
396 Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер
397 За блискавиці свої і грозить водночас як володар.
398 Коней сполоханих скликує Феб — вони дибляться й досі —
399 Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),
400 Б'є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.
401 Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські
402 Стіни небес — оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,
403 Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:
404 Цілі й несхитні вони. Суходоли окинувши зором,
405 Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,
406 Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли,
407 Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю,
408 Листям — дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.
409 Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська
410 Дівчина — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.
411 Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,
412 Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,
413 Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.
414 То вона лук у руці, то спис легенький тримала;
415 Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана
416 Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..
417 Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,
418 Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.
419 Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши
420 Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки
421 Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.
422 Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер
423 Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини,
424 Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!»
425 Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані
426 Й каже: «О діво — мисливице, перша з моїх супровідниць,
427 Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине,
428 Вища — я певна того — й від Юпітера. Я б і йому те
429 В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється,
430 Рад, що над ним перевагу йому ж віддала вона, й спрагло,
431 Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась
432 Про полювання своє, про місця, де була, розказати —
433 Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.
434 Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?
435 (Глянула б ти, о Сатурніє,— серця не мала б на неї!)
436 Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?
437 Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець
438 Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той —
439 Свідок, — і гай, де мало що сагайдака не забула,
440 Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.
441 Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,
442 Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання.
443 Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:
444 Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї
445 Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись
446 Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.
447 О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!
448 Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,
449 Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.
450 Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.
451 Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй
452 Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались.
453 Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,
454 Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі,
455 В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо
456 Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.
457 Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою —
458 Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко —
459 Всі ми тут, — каже, — поніжимось голими в хвилі прозорій!»
460 Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг,
461 Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.
462 Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.
463 Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити, —
464 «Геть! — каже Кінтія їй. — Не забруднюй священних потоків!»
465 Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.
466 Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,
467 Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.
468 Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні
469 Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.
470 Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:
471 «Ще бракувало того, — проказала, — щоб ти, потіпахо,
472 Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна
473 Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!
474 Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,
475 Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!»
476 З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху
477 Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні
478 Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,
479 Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,
480 Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер
481 Намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим.
482 Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,
483 Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,
484 Рик виривається в неї хрипкий із звірячого горла.
485 Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились.
486 От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті
487 Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,
488 Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.
489 Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,
490 Біля колишнього дому свого вона полем блукала!
491 Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,
492 Мчала що сили було — мисливиця перед мисливцем!
493 Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,
494 Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця,
495 Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.
496 Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати,
497 Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори
498 На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,
499 Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,
500 Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.
501 З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає:
502 Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?
503 Слідом за ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! —
504 Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;
505 Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,
506 З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі
507 Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали.
508 Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла
509 Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,
510 До Океана, що й серед богів чималим шануванням
511 Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:
512 «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу
513 З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!
514 Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо:
515 Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,
516 Зорі вилискують там, де останній пояс полярну
517 Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.
518 Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть
519 Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!
520 От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!
521 Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала!
522 Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!
523 Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя
524 Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!
525 Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею
526 В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?
527 Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:
528 Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,
529 Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.
530 Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»
531 Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же
532 Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї
533 Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.
534 Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,
535 За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.
536 Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,
537 Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.
538 Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували
539 Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.
540 Через язик постраждав. Балакучий язик його винний
541 В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.
542 В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні
543 Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,
544 Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.
545 Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною
546 Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же
547 Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього
548 Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива.
549 З чим поспішає, довідавшись, — «Не до добра, — йому каже,—
550 Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!
551 Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш,
552 Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада
553 В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,
554 Що народився з землі — дитя, яке мами не мало.
555 Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,
556 Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не сміли
557 В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в'яза густого,
558 Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса —
559 Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає
560 Третя, Аглавра, — вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:
561 Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.
562 Тут я богині про все розплескала. За це нагороду
563 Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,
564 Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні
565 Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог.
566 Не на прохання моє — я й на думці такого не мала —
567 Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади —
568 Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.
569 Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,
570 Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою
571 Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні.
572 Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,—
573 Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.
574 Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся.
575 Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили
576 Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю,
577 Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.
578 Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних
579 Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва
580 На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба —
581 Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.
582 Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього
583 Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.
584 В розпачу бити руками взялася в оголені груди,
585 Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.
586 Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами —
587 Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі,
588 Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.
589 Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією
590 Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена.
591 Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім
592 Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила
593 Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить,
594 Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі
595 Криє. З широкого неба її проганяють пернаті».
596 «Хай та наука, — їй ворон в одвіт, — тобі йде на користь,
597 Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».
598 Не завернув, долетів і Фебові про Короніду —
599 Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає.
600 Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий
601 В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.
602 Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого —
603 Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи
604 Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,
605 Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.
606 Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,
607 Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.
608 «Фебе, — встигла шепнуть, — я могла б, народивши спочатку,
609 Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».
610 Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.
611 Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.
612 Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,
613 Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.
614 Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем
615 Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю
616 Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були, — відкидає.
617 Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі
618 Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.
619 Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний
620 Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,
621 Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою
622 Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу
623 Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,
624 Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,
625 З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.
626 Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,
627 Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,
628 Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло
629 Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона
630 Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.
631 Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,
632 Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.
633 Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,
634 Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.
635 От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,
636 Донька Хірона, — її народила колись миловида
637 Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала
638 Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши
639 В батька-провидця науку його — провіщала майбутнє.
640 Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись
641 Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,
642 Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту, — каже,—
643 Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть
644 Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.
645 Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге
646 Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить.
647 З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого —
648 Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш.
649 Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати
650 Вічним на світ привела тебе, — сам же бажатимеш палко
651 Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне
652 Змія жахливого кров, — невимовного болю причина.
653 Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба.
654 Й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині».
655 Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї
656 Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.
657 «Доля змагає мене, — проказала, — не можу я більше
658 Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.
659 Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене
660 Він божество скерував — будущини краще б не знати!
661 Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,
662 Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,
663 Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,
664 Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина».
665 Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно
666 Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.
667 Далі — вже й не словами були: видавались іржанням,
668 А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,
669 Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.
670 Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають —
671 В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,
672 Шия крутою стає, де складками слалась одежа —
673 Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,
674 Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос
675 Іншими стали, й дала їй ім'я ця сумна переміна.
676 Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю,
677 Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити
678 Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би:
679 Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських.
680 Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,
681 В лівій руці в тебе посох-кийок лісовий був, а в правій —
682 Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.
683 Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,
684 Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,
685 Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо
686 Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.
687 Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї
688 Знав із села того дід, його Баттом усі називали.
689 Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій
690 Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.
691 Щоб не доніс він, бува, — на плече йому руку поклавши,
692 Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче,—
693 Може, биків тут шукатиме хтось, — ти нічого не бачив.
694 Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку».
695 Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:
696 «Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже»,—
697 Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,
698 Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.
699 «Чи по межі цій, — питає,— бики не проходили щойно?
700 Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.
701 Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари».
702 Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою,—
703 Каже, — віднайдеш биків». І справді були під горою.
704 Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,
705 Видав, мене — мені ж?» І того чоловіка за зраду
706 В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься:
707 Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.
708 Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,
709 Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві
710 Край споглядав, і Лікея сади, науками славні.
711 Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади
712 Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна
713 Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.
714 Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого
715 Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.
716 Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні
717 Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі —
718 Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,
719 Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,
720 Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським
721 Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.
722 Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,
723 Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,
724 Так найвродливіша серед усіх у поході ступала
725 Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса.
726 Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,
727 Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі,
728 Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,
729 Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши.
730 З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій
731 І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;
732 Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:
733 От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,
734 Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;
735 В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє
736 І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі.
737 Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю
738 Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій — Пандроса,
739 В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.
740 Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,
741 Як увіходив. «Ти хто, — відізвалася, страх подолавши,—
742 З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони
743 Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом
744 Батька веління ношу, мій отець — сам Юпітер великий.
745 Що привело мене — теж не таїтиму, тільки сестриці
746 Не підведи, — й мої діти тебе будуть тіткою звати:
747 Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає».
748 Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно
749 На таємниці Мінерви русявої очі косила.
750 За допомогу свою вимагає від нього чимало
751 Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.
752 Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру,
753 Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди,
754 Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,
755 Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра
756 На таємницю її посяглася — присягу зламавши,
757 Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла.
758 Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка —
759 Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.
760 З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе
761 Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині,
762 Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;
763 Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,
764 Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.
765 Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора
766 Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало
767 Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.
768 Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,
769 М'ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу —
770 Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.
771 Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні,—
772 Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.
773 Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,
774 Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.
775 В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість,
776 Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,
777 В грудях — жовч клуботить, а язик — у зелецій отруті.
778 Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.
779 Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи:
780 От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща,
781 Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить,
782 Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,
783 Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко:
784 «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,
785 Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла
786 В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.
787 Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,
788 Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже
789 Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку
790 Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,
791 Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,
792 Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває,
793 Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.
794 Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви,
795 Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,
796 Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала.
797 В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася
798 Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву
799 Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.
800 Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь
801 Їй усі кості промочує, скроплює нею легені.
802 Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,—
803 Образ сестри перед нею малює і красеня бога,
804 Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві
805 Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку
806 Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,
807 Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,
808 Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.
809 Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям
810 Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя:
811 Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє.
812 Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,
813 Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись.
814 От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі
815 Сіла й у дім увійти не дає. Її бог умовляє,
816 Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!
817 Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!»
818 «Згода. Станем на тім», — усміхнувся проворний Кілленій
819 І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла
820 Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може
821 В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.
822 Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,
823 Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом
824 Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.
825 Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно
826 Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,
827 Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,
828 Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди.
829 Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась —
830 Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь
831 Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа.
832 Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.
833 Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,
834 Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,
835 Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.
836 Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом
837 Йде про кохання, — «Велінь моїх, — каже, — сповнителю вірний,
838 Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,
839 Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі
840 Матір твою. Цю країну Сідонською звуть поселенці.
841 Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш
842 На пасовищі; його й заверни до берега ближче».
843 Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря
844 Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька
845 В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.
846 Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити
847 Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,
848 Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає —
849 Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,
850 Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,
851 Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.
852 Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала
853 Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.
854 Шия — в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;
855 Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,
856 Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.
857 Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,
858 Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку
859 Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.
860 Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.
861 А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.
862 Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже
863 В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.
864 То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,
865 То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.
866 Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє
867 То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних
868 Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва
869 Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.
870 Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно
871 Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря,
872 Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,
873 Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,
874 На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,
875 Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.
1 Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,
2 Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.
3 Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,
4 Кадм будь-що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням
5 Тут же скарає його — злочинний і благочестивий.
6 Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця
7 Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,
8 Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба
9 Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.
10 «В полі, — Феб одповів, — тобі стрінеться біла корова,
11 Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.
12 Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,
13 Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься.
14 Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,
15 Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;
16 Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила.
17 От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки
18 Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.
19 Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;
20 Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба
21 Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.
22 Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,
23 Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.
24 Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує
25 Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.
26 Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він
27 Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.
28 Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;
29 В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,
30 Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.
31 Били джерела довкіл. У глибинах тієї печери
32 Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,
33 Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло,
34 Три язики миготять, три ряди зубів — частоколів.
35 Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний
36 Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,
37 Хвилю прозору черпнув, — у цю ж мить із лігва кам'яного
38 Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.
39 Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,
40 Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.
41 Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,
42 Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.
43 Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,
44 Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший,
45 Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).
46 Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,
47 Інші — тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)
48 Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних
49 Губить обіймах, отрутою чорною — інших вбиває.
50 Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.
51 З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?
52 Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева
53 Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали
54 Вістрям залізним, але його дух — над усяке залізо.
55 Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,
56 Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі
57 Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,—
58 «Я відомщу за вас, друзі,— сказав, — а якщо не судилось —
59 То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну,
60 Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.
61 Сили такої удар похитнув би й твердині високі
62 Разом із муром міським, але змій залишився без рани:
63 Панцир його захистив — луска невразлива блискуча,
64 Темно-синява твердь удар небувалий відбила.
65 Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:
66 Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,
67 Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.
68 Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,
69 Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,
70 Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини
71 Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.
72 Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він
73 Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия,
74 Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;
75 Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний
76 Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.
77 Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло
78 Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.
79 Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,
80 Рине й грудьми на своєму шляху повергає дерева.
81 Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває
82 Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,
83 Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,
84 Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.
85 Вже піднебіння трійливе його починає спливати
86 Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.
87 Рана, одначе, була невеликою: змій од удару
88 Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,
89 Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.
90 Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,
91 Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,
92 Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.
93 Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,
94 Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.
95 Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,
96 Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку
97 Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде,
98 Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм».
99 Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,
100 Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.
101 Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,
102 Кадмові землю орати велить і сипати в неї
103 Змієві зуби, з яких прорости має люд войовничий.
104 Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби
105 Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.
106 Тут же (нелегко й повірити в те) ворухнулися скиби,
107 Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,
108 Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,
109 Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,
110 Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.
111 Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,
112 Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,
113 Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,
114 Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.
115 Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.
116 «Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.—
117 Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»
118 Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,
119 Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.
120 Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку
121 Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.
122 Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.
123 Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.
124 Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,
125 Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.
126 П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,
127 Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю,
128 Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.
129 Їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,
130 Зводячи мури міські, як велів йому, Феб-ясновидець.
131 Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,
132 Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом
133 Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,
134 Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —
135 Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати
136 Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,
137 Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.
138 Та серед щастя й удач причиною першого болю,
139 Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.
140 Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.
141 Втім, коли зважиш усе, — не злочин у цьому побачиш:
142 Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.
143 Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.
144 Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.
145 Сонце від двох своїх меж зависло на віддалі рівній.
146 Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах
147 Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:
148 «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!
149 Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім
150 Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,
151 Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу
152 Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.
153 Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».
154 Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра.
155 Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,
156 Звався «Гаргафія» він — заповідна діброва Діани.
157 Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,
158 Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила
159 Хист свій природа сама: склепіння тієї печери
160 Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.
161 Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.
162 А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.
163 Тут богиня лісів після ловів утомливих часто
164 Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.
165 От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,
166 І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга
167 Руки мерщій простягла — від богині одежу приймає.
168 Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,
169 Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани
170 В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.
171 Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,
172 Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі.
173 Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,
174 Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши,
175 Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком
176 (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.
177 Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,
178 Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,
179 Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною
180 Гай одізвавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,
181 Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,
182 Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші.
183 Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце
184 Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,
185 Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.
186 Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,
187 Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,
188 Та не було під рукою стріли, а так їй хотілось
189 Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,
190 Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,
191 Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:
192 «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,
193 Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,
194 Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,
195 Шию видовжує, над головою — загострює вуха,
196 Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі
197 Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,
198 В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної
199 З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?
200 Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,—
201 «Горе!» — зойкнути мав, але так і не вимовив слова,
202 Лиш застогнав, — це й була його мова, — й сльози обличчям,
203 Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.
204 Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі
205 Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.
206 Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє
207 Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.
208 Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові.
209 Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду:
210 Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські —
211 Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,
212 Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними —
213 Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив;
214 Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,
215 Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,
216 І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,
217 Тігрід, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея
218 І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,
219 Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,
220 Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,
221 Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі,
222 І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;
223 Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати,
224 Батько — діктеєць, а далі — лункоголосий Гілактор.
225 Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,
226 Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі —
227 Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор.
228 Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.
229 Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:
230 «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!»
231 Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший.
232 Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,
233 Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф.
234 Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,
235 Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,
236 Інші наспіли й разом його шматувати взялися.
237 Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,
238 Наче вже не людський, але й олень так не застогне.
239 Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.
240 Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно
241 Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.
242 Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю
243 Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.
244 «Гей, Актеоне! — навперебій, що є сили, гукають
245 (Той на їх поклик щораз озирається). — Гей, Актеоне!»
246 Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!
247 Він, проте, — поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!
248 Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!
249 Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши,
250 Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!
251 Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,
252 Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана.
253 Всяко судили про це: для одних видавалась богиня
254 Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво
255 Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.
256 Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:
257 Їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,
258 Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій
259 Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої
260 Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця
261 Діва Семела — Юнона тоді язику дає волю.
262 «Лайка, проте, не поможе мені,— схаменулась, — на неї
263 Мушу я впасти, на неї саму, — якщо величаве
264 Ймення Юнони не марно ношу, — й погубить, якщо маю
265 Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка
266 Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно).
267 Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись!
268 Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму
269 Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати
270 Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!
271 Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро
272 Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!»
273 Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,
274 Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,
275 Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,
276 Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,
277 Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську
278 Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.
279 Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також
280 Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,—
281 Каже, — це в дійсності він, а то всяке бува: не один же
282 Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.
283 Мало сказати: «Я — батько богів», якщо є ним насправді,—
284 Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати
285 Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе
286 Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде».
287 Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає
288 Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.
289 Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:
290 Щоб марнослівним не видавсь тобі,— присягаюся Стіксом,
291 Він для богів усіх — бог, він острашку й на них наганяє».
292 Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе
293 Послухом бога-коханця: «Яким тебе брати в обійми
294 Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,
295 Будь і зі мною таким». Їй хотів він уста затулити,
296 Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.
297 І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,
298 Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі
299 З неба спускається він; за обличчям його потяглися
300 Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,
301 Стріли меткі додає — невідхильні свої блискавиці.
302 Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:
303 Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву
304 Скинув Тіфея сторукого — зброя ця надто могутня.
305 Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи
306 Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі —
307 Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер
308 Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне
309 Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.
310 Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,
311 Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.
312 Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.
313 Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила —
314 Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські
315 Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.
316 Поки діється це на землі згідно приписів Долі,
317 Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,
318 Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер
319 Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,
320 Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша, — їй каже,—
321 Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».
322 Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,
323 Що на те скаже Тіресій досвідчений, — він-бо обидві
324 Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних
325 Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив
326 І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)
327 Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге
328 Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно
329 Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні
330 Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній
331 Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.
332 В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,
333 Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,
334 Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю
335 Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну.
336 Батько всесильний зате-бо ж того, що зроблене богом,
337 Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі
338 Робить провидцем його, покарання полегшує честю.
339 В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій
340 Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.
341 Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше
342 Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою
343 Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,—
344 Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна
345 Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.
346 Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини —
347 Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали.
348 Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».
349 Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились
350 Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса.
351 Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,
352 Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.
353 Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!
354 Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:
355 Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.
356 Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих
357 Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною
358 Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.
359 Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;
360 Та говірливі уста і тоді їй для того служили,
361 Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти.
362 Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала
363 В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:
364 Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки
365 Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:
366 «Я вкорочу, — пригрозила, — язик твій зухвалий, що досі
367 Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»
368 Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,
369 Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.
370 Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,
371 Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.
372 Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає.
373 Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,
374 Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.
375 Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,
376 Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:
377 Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,
378 Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.
379 На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,
380 «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась.
381 Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили,
382 Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик.
383 Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» —
384 З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.
385 Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,
386 «Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі
387 Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»
388 До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,
389 Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.
390 Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!
391 Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»
392 Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»
393 Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа
394 Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.
395 Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.
396 Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.
397 Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе
398 З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.
399 Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.
400 Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,
401 Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.
402 Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими
403 Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.
404 Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,—
405 «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» —
406 Мовив, — і це справедливе прохання Рамнусія вчула.
407 Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.
408 Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози,
409 Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,
410 Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.
411 Трави-м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.
412 Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.
413 В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,
414 За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,
415 Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.
416 Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався
417 В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.
418 Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,
419 Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.
420 Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би
421 Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;
422 Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,
423 Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.
424 Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.
425 Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.
426 Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.
427 Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!
428 Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,
429 Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!
430 Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.
431 Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.
432 Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?
433 Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!
434 Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе
435 Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,
436 Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.
437 Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,
438 Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо
439 П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.
440 Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу
441 Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:
442 «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?
443 Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.
444 Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,
445 Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?
446 Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї
447 Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!
448 Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,
449 Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —
450 Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:
451 Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,
452 Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.
453 Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.
454 Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!
455 Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду,
456 Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!
457 Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:
458 Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,
459 Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе,
460 Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,
461 Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово
462 Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.
463 Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!
464 Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.
465 Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?
466 Те, чого прагну, — я сам. Од багатства я вбогим зробився.
467 О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!
468 Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!
469 Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі
470 Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.
471 Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе
472 Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.
473 Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».
474 Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.
475 Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,
476 Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці
477 Зойкнув юнак. — Зупинись! Не лишай тут того самотою,
478 Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,—
479 Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»
480 Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз
481 Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.
482 Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.
483 Так одним боком рум'яниться яблуко, другим — ще світле;
484 Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь
485 Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.
486 Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,
487 Більше терпіти не міг: як на полум'ї тихому тане
488 Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки
489 Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,
490 Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.
491 Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум'янець;
492 Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.
493 Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.
494 Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу,
495 Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!»
496 Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»!
497 Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо
498 Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.
499 Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» —
500 Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу.
501 «Хлопче коханий, прощай!» — І «Прощай!» — Ехо повторила.
502 Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть
503 Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.
504 Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,
505 Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,—
506 Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.
507 Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.
508 Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,
509 Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви
510 Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.
511 Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі
512 Славу Тіресій здобув — знаменитим ім'я його стало.
513 Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних,
514 Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим
515 Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.
516 Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:
517 «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось
518 Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.
519 День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний
520 Лібер — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки
521 Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,—
522 Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю
523 Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева.
524 Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою
525 Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!»
526 Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.
527 Скоро підтвердились віщі слова — що сказав, те стається:
528 Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.
529 Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками,
530 Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.
531 «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки,
532 Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить — Невже ж то
533 Мідноголосий кімвал і покривлений ріг — ці марниці,
534 Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні
535 Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,
536 Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий
537 Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани?
538 Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,
539 Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів,—
540 Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні
541 В розквіті сил, мої друзі-ровесники, — спис, а не тирс вам
542 Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!
543 Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!
544 Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом
545 Сам один подолав! Він за озеро та за джерела
546 Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!
547 Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,
548 Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі
549 Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні
550 Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!
551 Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,
552 Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.
553 Нині ж — о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви,
554 Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,—
555 Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;
556 Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.
557 Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію
558 Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки.
559 Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом
560 Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.
561 Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?
562 Гей же! — Велить він рабам. — До мене того верховода,
563 В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!»
564 Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє,
565 Радять домашні гуртом, щоб зухвалим не був, але де там —
566 Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше
567 Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.
568 Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму,
569 Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но
570 Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же
571 Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.
572 Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу
573 Вакха», — нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його, — ті відмовляють.—
574 Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили
575 Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали.
576 Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю».
577 Глянув на нього Пентей ошалілими з люті очима
578 Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,—
579 «Ти, що сконаєш за мить, — проказав, — у науку для інших,
580 Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю,
581 Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?»
582 «Звуть Акетом мене, — відповів йому той незворушно,—
583 Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду:
584 В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,
585 Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого:
586 Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно
587 Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.
588 Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,—
589 «Все, чим багатий я, — каже, — наступнику мій, спадкоємцю,
590 Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними
591 Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.
592 Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,
593 До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно
594 Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська,
595 Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади,
596 Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.
597 Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,
598 До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег…
599 Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами.
600 Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці
601 Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну
602 Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.
603 Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить
604 Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.
605 «Ось ми!» — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:
606 З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.
607 Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.
608 Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,
609 Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи —
610 Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.
611 От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю,
612 В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний!
613 Хто б ти, одначе, не був, — не гнівися, сприяй нам у всьому!
614 Вибач і друзям моїм!» — «За нас ти дарма не молися!» —
615 Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок
616 Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.
617 «Справді!» — підтакнули й інші: русявий Мелант, гострозорий
618 Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,
619 І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі
620 Їх бадьорить, — геть усіх одурманив до здобичі потяг.
621 «Не потерплю, — я гукнув, — щоб у нас на судні коли-небудь
622 Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!»
623 З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший
624 Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,
625 На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.
626 Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)
627 В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,
628 Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.
629 Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді
630 Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,
631 Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,—
632 «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,
633 Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?»
634 «Ти не хвилюйсь, — йому каже Прорей, — назви тільки гавань,
635 Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану».
636 «В Наксос, — їм Лібер на те, — судна свого біг завертайте!
637 Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно».
638 «Згода!» — брехливі богами всіма присягаються й морем
639 І над оздобним судном мені парус велять піднімати.
640 Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.
641 Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?»
642 Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,
643 Дехто й на вухо шепнув, — завертай, мов, негайно ліворуч!
644 Я остовпів. «Якщо так, хай судном, — відмовляю, — керує
645 Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла.
646 Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене…
647 Втрутивсь тут Еталіон: «Виходить, — всміхнувся злобливо,—
648 Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене
649 Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.
650 Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,
651 Став на загнутому носі судна, озирнув усе море
652 Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці,
653 Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.
654 Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика
655 Слава — стільком юнакам одного підманути хлопчину?»
656 Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?
657 Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.
658 Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний
659 Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,
660 Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря
661 Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.
662 Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають
663 Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер.
664 Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,
665 Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.
666 Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,
667 Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.
668 Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива
669 Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.
670 Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,
671 Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти
672 Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.
673 «Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!»
674 Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,
675 Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.
676 Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього
677 Руки раптово неначе коротшають, далі й руками
678 Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна.
679 Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,
680 Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,
681 Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу
682 Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.
683 Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,
684 То виринають вони, то знов у глибини пірнають,
685 Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо
686 Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.
687 Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)
688 Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю,
689 В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:
690 «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же
691 Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».
692 «Довго ти гаяв нас, — каже Пентей, — балачками пустими,
693 Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?
694 Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,
695 Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!»
696 Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць
697 В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея
698 Все, що потрібне для мук, — і залізо, й вогонь, — та зненацька
699 Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,
700 Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.
701 Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,
702 На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,
703 На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики — співи.
704 Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса
705 Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,
706 Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне
707 Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.
708 Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,
709 Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.
710 Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,
711 Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,
712 Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея
713 Мати. «Сюди! — зазиває,— сюди, мої сестри обидві!
714 Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!
715 Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі
716 Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,—
717 Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,
718 Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.
719 «Згляньсь, Автоноє,— поранений зойкнув, — о сестро моєї
720 Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»
721 Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку
722 Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.
723 Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,
724 Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,
725 Глянь же!» — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,
726 Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,
727 Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї
728 Вп'явшись: «Іо! — кричить. — Таки вклали ми, подруги, звіра!»
729 Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти
730 Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,
731 Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.
732 Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди
733 Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.
1 Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята
2 Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,
3 Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць
4 Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає
5 Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити
6 Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся
7 Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси
8 Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві
9 Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:
10 От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,
11 Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,
12 Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.
13 І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,
14 Також Леней-жартівник, сівач винограду п'янкого,
15 Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,
16 І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні,
17 Лібере, греки тобі! Нема-ж твоїй юності краю,
18 Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі
19 Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду
20 Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,
21 Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.
22 Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо
23 З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.
24 Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться
25 Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки,
26 Й старець, Сілен, — то в руці з посошком він бреде напідпитку,
27 То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.
28 Всюди, куди б тільки ти не прийшов, — і юнацькі, й жіночі
29 Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,
30 Гнута відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.
31 «З миром, ласкавий, прийди!» — до обряду, як велено, ставши,
32 Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались
33 Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним.
34 То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,
35 То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.
36 Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:
37 «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,
38 Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,
39 Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна
40 Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні
41 Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній».
42 Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» — пожвавились сестри.
43 Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;
44 «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,
45 Як Палестинського озера хвилі — в те вірять усюди —
46 Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.
47 Може, згадаю про те, як дочка твоя, в пір'я зодягшись,
48 Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.
49 Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда
50 Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,
51 Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові
52 Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».
53 Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,
54 Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:
55 «Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва,
56 Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,
57 Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли
58 Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.
59 Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.
60 Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,
61 Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:
62 Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.
63 Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.
64 Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.
65 Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,
66 Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,
67 Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.
68 Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,
69 Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький
70 Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!
71 Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти,
72 Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє —
73 «Заздрісна, — шепчуть, — стіно! Чому заважаєш коханню?
74 Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим —
75 Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розступися.
76 Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим
77 Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним».
78 Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,
79 На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами,
80 Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї.
81 От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;
82 Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.
83 В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,
84 Потім рішили під ніч, коли все постихає довкола,
85 Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,—
86 Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,
87 Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,—
88 Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню
89 Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами
90 Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.
91 Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,
92 День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.
93 Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула
94 В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,
95 До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.
96 Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері
97 Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі
98 Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.
99 Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,
100 В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі
101 Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.
102 От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,
103 Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,
104 Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.
105 Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив
106 Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі.
107 Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,
108 Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,
109 З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.
110 Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!
111 Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше
112 Я сюди сам не прийшов. Моє ж тепер тіло на кусні
113 Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,
114 Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!
115 Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,
116 Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.
117 Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,
118 Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»
119 Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди
120 Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.
121 Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна
122 Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,
123 Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї
124 Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.
125 Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,
126 Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,
127 Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі.
128 Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,
129 Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,—
130 Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.
131 От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;
132 Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» — зупинилась непевна.
133 Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,
134 Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,
135 Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю
136 Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.
137 Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,
138 Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,
139 В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,
140 Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою
141 Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.
142 «Ой, що це сталося! — зойкнула. — Хто розлучив нас, Піраме?
143 О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча
144 Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»
145 Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю
146 Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.
147 Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,
148 Й піхви самі, без меча, — «Рука твоя, — каже, — й кохання,
149 О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене
150 Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!
151 Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,
152 Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене
153 Смерть лиш спроможна була, — неспроможна й вона відірвати!
154 Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання
155 Вам, о батьки, — мої і його, нещасливі стократно:
156 Тим, кого щира любов поєднала й остання година,
157 Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!
158 Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш
159 Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,
160 Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:
161 В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»
162 Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,
163 Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.
164 Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:
165 Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,
166 І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині».
167 Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя
168 Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.
169 «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,
170 Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!
171 Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера
172 Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.
173 Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа
174 Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив.
175 Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний
176 Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті
177 З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,
178 Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,
179 Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.
180 Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку
181 В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.
182 От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,
183 Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі
184 Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє.
185 Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,
186 Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали…
187 Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти
188 Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго
189 Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.
190 Та Кітерея в боргу не — лишилась: того, хто таємну
191 Викрити пристрасть посмів, — сама покарала такою ж
192 Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,
193 Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?
194 Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно
195 Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,—
196 На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї
197 Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі
198 Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,—
199 Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.
200 Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться
201 Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.
202 Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис
203 Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.
204 Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,
205 Кинув з усіх найвродливішу — матір Еейської Кірки.
206 Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,—
207 Клітію[5]; саме тоді вона в серці своєму відчула
208 Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,
209 Гожа дочка Евріноми[6]-красуні, чия батьківщина —
210 Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку
211 Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших.
212 В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.
213 Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.
214 Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,
215 Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили
216 Їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.
217 Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,
218 Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,
219 Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою
220 Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок
221 Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем.
222 От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:
223 «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас, — велить їм,—
224 І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!»
225 Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:
226 «Я — отой самий, — сказав, — хто, керуючи порами року,
227 Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,—
228 Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої
229 Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.
230 Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею
231 Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.
232 Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,
233 Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.
234 Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога
235 Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,
236 Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.
237 Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки
238 До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той
239 Честі насильно позбавив мене!» — закопав, безсердечний,
240 Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.
241 Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона
242 Дав тобі змогу підняти лице з-під могили — до світла.
243 Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,
244 Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.
245 Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих
246 Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.
247 Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння
248 В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.
249 Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,
250 Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,
251 Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш-таки неба!»
252 Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,
253 Й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.
254 Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,
255 Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.
256 Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу
257 Міг оправдати любов'ю, а зрадництво — тугою; більше
258 Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.
259 Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,
260 Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба
261 Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.
262 Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,
263 Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,
264 Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,
265 Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.
266 Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла
267 В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,
268 Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки,
269 Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,
270 Все повертається: давня жага й перемінену сушить».
271 Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.
272 Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався
273 В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.
274 До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.
275 Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,
276 Мовить: «Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди:
277 Всім же відомо про те, як у камінь його обернула
278 Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!
279 Не наміряюся вам повторяти, як проти природи
280 Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.
281 Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же
282 Другом Юпітера — хлопця колись, — ні про вас, о курети,
283 Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,
284 Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною.
285 Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,
286 Й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,—
287 Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана — причина.
288 Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,
289 Й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.
290 Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька
291 Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.
292 Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори
293 Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.
294 Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився
295 Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.
296 От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав
297 Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому
298 Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,
299 Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.
300 Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег;
301 Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.
302 Німфа в місцях тих жила. Їй чужі були лови, не вміла
303 Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.
304 З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.
305 Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо,
306 Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся
307 Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись».
308 Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби,
309 Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.
310 То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся
311 Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,
312 Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?
313 То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,
314 Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.
315 Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала,
316 Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.
317 Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,
318 Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.
319 Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,
320 Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе,
321 Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,
322 Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,
323 Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,
324 Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,
325 Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки
326 Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!
327 Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую
328 Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!»
329 Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,
330 Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.
331 Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,
332 Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,
333 Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.
334 Німфа — цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене» — каже.
335 Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.
336 «Годі! — він їй, — а ні, то тебе й цю місцевість покину!»
337 «Що ти! — злякалась вона, — ці місця я тобі відступаю,
338 Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.
339 Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,
340 Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,
341 Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,
342 Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;
343 Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава
344 Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.
345 Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає…
346 Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше
347 Голу красу юнака — запалали їй очі жагою.
348 Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня
349 Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.
350 Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,
351 Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.
352 Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону
353 Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,
354 Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше
355 Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.
356 «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» — торжествує наяда.
357 Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.
358 Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,
359 То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться —
360 З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.
361 Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув, щоб не пручався,
362 Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає
363 Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила
364 Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.
365 Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,
366 Так восьминіг на морській глибині випускає раптово
367 Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.
368 Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду
369 Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього
370 Тілом усім: «Хоч-не-хоч, — йому шепче, — моїм таки будеш,
371 Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині
372 Я при ньому була, а він — при мені був навіки!»
373 Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє
374 В тілі з'єднались однім, одне вже було в них обличчя.
375 Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,
376 Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.
377 Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:
378 З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,
379 Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.
380 Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши
381 У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,
382 Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає
383 Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку,
384 Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:
385 Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.
386 Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!»
387 Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,
388 Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».
389 Стихла й вона. Проте Мінія донька ще й далі до праці
390 Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.
391 Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька
392 Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,
393 Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.
394 Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти
395 Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.
396 Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась —
397 В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.
398 Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.
399 День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:
400 Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,—
401 Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.
402 Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні
403 Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.
404 Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.
405 Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,
406 Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.
407 Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває
408 Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.
409 Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї
410 Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,
411 Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.
412 Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний
413 Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.
414 Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,
415 Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.
416 Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно
417 Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність
418 Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала
419 Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили.
420 Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,
421 Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,
422 Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських
423 Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;
424 Міг домогтися, щоб сина свого рвала мати на кусні;
425 Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!
426 Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?
427 Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?
428 Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),
429 Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —
430 Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала
431 Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»
432 Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:
433 До підземельних осель серед тиші німої веде він.
434 Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих
435 Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.
436 Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі
437 Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,
438 Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.
439 Тисячу входів має довкола те місто безмежне,
440 Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,
441 Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може
442 Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.
443 Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.
444 Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто
445 Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.
446 Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.
447 Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,
448 Донька Сатурна, — таку вона лють, таку ненависть чує.
449 Щойно туди увійшла, — подавшись під кроком богині,
450 Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно
451 Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю
452 Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання.
453 Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,
454 Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.
455 В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,
456 Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце:
457 Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять
458 Югерів[7] тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,
459 Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.
460 Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.
461 Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.
462 Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,
463 Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.
464 Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,
465 Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа,
466 Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну
467 Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім
468 Гордо живе, хоч не раз, пам'ятаю, мене зневажали —
469 Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,
470 Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий
471 Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.
472 Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,
473 Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,—
474 Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно
475 Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,
476 Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:
477 Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий
478 Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».
479 Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба
480 Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.
481 А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,
482 В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила
483 Кров, окриває себе й, підв'язавшись в'юнкою змією,
484 З дому виходить, її супроводжують, вірні їй: Смуток,
485 Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.
486 Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,
487 Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,
488 Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,
489 Й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,
490 Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:
491 Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,
492 Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,
493 Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто
494 Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,
495 Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся
496 Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,
497 Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і думи
498 Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,
499 Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси.
500 Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,
501 Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,
502 Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,—
503 Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє,
504 Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила
505 В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.
506 Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту
507 В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.
508 Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,
509 Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.
510 Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний
511 Діта великого край і розв'язує пояс гадючий.
512 В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:
513 «Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!
514 Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»
515 Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,
516 І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,
517 Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі
518 Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим
519 Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:
520 Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,—
521 Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,
522 Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.
523 «Вакху — Евгію!» — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно —
524 Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!
525 Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,
526 Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.
527 Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.
528 Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили —
529 І без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню
530 Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.
531 Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера
532 Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,
533 Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!
534 Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,
535 Що в іонійську пірнули безодняву, — зволь їх прийняти
536 В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким
537 Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я
538 Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке».
539 Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи
540 Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність
541 Їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,
542 Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.
543 Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,
544 Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.
545 Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,
546 Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,
547 Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну
548 Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,—
549 «З вас я найбільший зроблю, — спалахнувши, сказала богиня,—
550 Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози:
551 Ось найвірніша з жінок: «За владаркою, — каже, — пірну я
552 В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину
553 Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.
554 Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим
555 Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.
556 Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —
557 Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.
558 Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся
559 Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.
560 Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.
561 Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря
562 Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.
563 Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком
564 Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,
565 Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає
566 Місто, котре заснував, немовби не він у неласку
567 Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські
568 Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.
569 Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова
570 Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався
571 Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом
572 Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,
573 Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?
574 Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,—
575 Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся».
576 Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;
577 Чує, як шкіра жорстка поступово лускою береться,
578 Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.
579 Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались
580 Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.
581 Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,
582 Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,—
583 «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене, — просить,—
584 Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,
585 Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»
586 Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє
587 В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається, — слово
588 Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням
589 Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.
590 В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:
591 «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!
592 Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,
593 Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?
594 Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»
595 Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.
596 Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми
597 Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся.
598 Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить
599 Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.
600 Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє
601 Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.
602 Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:
603 Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.
604 В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив
605 Їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась
606 Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.
607 Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду
608 Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста
609 Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —
610 Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,
611 Хоч народила його від дощу золотого Даная.
612 Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)
613 Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука
614 Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,
615 Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,
616 На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.
617 Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,
618 Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.
619 Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,
620 Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.
621 Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу
622 Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні
623 Здавшись вітри, — і, з ефірних висот окидаючи зором
624 Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.
625 Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.
626 То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.
627 День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,
628 Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,
629 Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,
630 Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця.
631 Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним
632 Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори
633 Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір
634 Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.
635 Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,
636 Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла.
637 Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,
638 Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.
639 «Друже, — звернувся до нього Персей, — може, знатності роду
640 Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;
641 Може, цінуєш діла, — то й мої поцінуєш, напевно.
642 В тебе притулку й спочинку прошу». Пам'ятав той, одначе,
643 Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:
644 «Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде
645 Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить».
646 Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій
647 Сад оточив і велів берегти його дужому змію;
648 Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.
649 Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть
650 Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!»
651 Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.
652 Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.
653 Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись
654 Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу,
655 Дар мій, — каже, — прийми!» І криваве обличчя Медузи
656 Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.
657 Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся
658 В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки.
659 Що головою було, — закруглилось верхом над хребтами;
660 В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя
661 Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому
662 Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.
663 Врешті, вітри позганяв Гіппотад[8] у відвічну в'язницю.
664 Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,
665 Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову
666 Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши,
667 Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.
668 Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,
669 Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив.
670 Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний
671 За материнську вину безневинну скарав Андромеду.
672 Тільки-но вздрів її Абантіад — до суворої скелі
673 Міцно за руки прикуту, — й коли б вітерець їй волосся
674 Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,
675 Певний би був, що це статуя з мармуру, — задивувавшись,
676 Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,
677 Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.
678 От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво,
679 Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!
680 Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах
681 Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла
682 Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками
683 Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.
684 Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами.
685 Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,
686 Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.
687 Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю
688 Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю
689 Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,
690 Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.
691 Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати
692 Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче.
693 Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх
694 Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.
695 Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли б ви за нею
696 Цілий свій вік, а от для рятунку — хвилина дається.
697 Тож, коли діву цю я попрошу в вас, — Персей, Громовержця
698 Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого,
699 Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши,
700 Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,—
701 Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств,
702 Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати.
703 Ваша дочка, як життя їй врятую, — моєю хай буде!»
704 Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння
705 Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця.
706 Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане,
707 Носом окованим води морські розтинає з розгону,
708 Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі
709 Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає
710 Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі.
711 Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами,
712 Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря
713 Тінь перебігла хистка, — вже на тінь нападає потвора.
714 Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі
715 Змія, що спину свою синювату до сонця наставив,
716 Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає
717 Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию,
718 Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй,
719 Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі
720 З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку.
721 Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря,
722 То під водою ховається звір, то метається люто,
723 Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі.
724 Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає.
725 Рани тим часом наносить — то в спину, що мушлями вкрита,
726 То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби,
727 Робиться тоншим, — усюди вганяє свій меч серповидний.
728 Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно
729 Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли,
730 Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше
731 Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді
732 Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля.
733 Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою,
734 Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія.
735 Оплески й радісний крик залунали на березі моря
736 Та між небесних осель… Ніяк не натішаться зятем,
737 Доньки рятівником і захисником їхнього дому,
738 Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру,
739 Діва розкована йде — тих трудів нагорода й причина.
740 Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,
741 Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив,
742 Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави
743 Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи.
744 Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим
745 Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї,
746 І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям.
747 Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити
748 Стеблах — і кожне чудовим стає, от і множать насіння,
749 Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря.
750 Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:
751 Хай лиш повітря торкнуться вони — кам'яніють відразу;
752 Те, що травою зростало в воді, над водою — вже камінь.
753 Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав:
754 Лівий — Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво,
755 Третій, між ними, — Юпітеру. Вбито Мінерві теличку,
756 Віснику неба — бичка, бика ж — тобі, Всемогутній.
757 Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду,
758 Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають
759 І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий.
760 З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри,
761 Флейти, лунають пісні — променистої радості й щастя
762 Доказ гучний. Ось і двері відчинено — й злотом сяйнули
763 Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами,
764 На величаву гостину прямують кефенські вельможі.
765 Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха
766 Кожному в серце проник, і тут про людей того краю
767 Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність.
768 Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея:
769 «Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу
770 Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!»
771 Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом
772 Місце захищене є посеред кам'яного громаддя.
773 Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході,
774 Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі.
775 Поки те око вони одна одній передавали,
776 Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому
777 Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті
778 Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі
779 Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди
780 В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились.
781 Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе
782 Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва,
783 Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний
784 Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові
785 Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився.
786 Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім
787 Леті,— про те, які землі, моря споглядав під собою,
788 Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся.
789 Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову
790 Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки
791 Тільки Медузі одній з-поміж сестер у коси вплелися.
792 Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто
793 Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна,
794 Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням.
795 Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим,
796 Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому.
797 Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви
798 Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись,
799 Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати
800 В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.
801 Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня
802 Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».
1 Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн
2 Розповідає герой, залунав по владичих палатах
3 Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли,
4 Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник.
5 Мить — і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала.
6 Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві
7 Зчепляться буйні вітри — й за хвилину воно спохмурніє.
8 Першим зухвалець Фіней, зачинатель того бойовища,
9 З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим, —
10 «Ось, — каже, — ось я за кражу дружини прибув сюди, месник!
11 Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився,
12 Не допоможуть тобі!» Вже й списа підняв. «Зупинися! —
13 Тут йому крикнув Кефей, — що за думка тебе підбиває,
14 Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею
15 Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний?
16 Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе,—
17 Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне,
18 Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове
19 Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила,—
20 Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала
21 Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком?
22 Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували,
23 Й ти їй нічим не поміг — її дядько, її наречений?
24 Жаль тобі, видно; що інший її врятував, тому в нього
25 Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш,
26 Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї?
27 Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся,
28 Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я.
29 Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю».
30 Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея,
31 Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим.
32 Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом,
33 Ратище він, розмахнувшись, пустив — та намарно — в Персея.
34 В ложе вбилася мідь — і зіскочив Персей з покривала,
35 Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би
36 Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник
37 Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце!
38 Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря.
39 От він упав, і з кістки йому наконечник добуто;
40 Б'ється вже він на землі і столи заплямовує кров'ю.
41 Вмить роз'ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли
42 Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто
43 Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому
44 Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши
45 В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства.
46 Збройна Паллада — вже тут. Егідою брата прикривши,
47 Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого
48 Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея,
49 Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах,
50 Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще.
51 З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу
52 Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї,
53 А діадема — на вогкім од пахощів цінних волоссі.
54 Списом легеньким на будь-якій віддалі він непохибно
55 Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати.
56 Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину
57 Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув
58 Прямо в обличчя йому — й воно місивом стало кривавим.
59 Тільки-но глянув на те, як лицем, ще недавно прекрасним,
60 Б'ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий
61 Друг і супутник його, що з любов'ю до нього не крився,
62 Сльози над тим, хто конав од жорстокої рани, проливши,
63 Над дорогим йому Атісом, лук, що з руки йому випав,
64 Перехопив із словами: «Зі мною тепер позмагайся!
65 Кров'ю того юнака не натішишся, більше зневаги
66 Гідний ти, ніж похвали!» Ще й не змовкнув, а вже на Персея,
67 Зблиснувши вістрям, помчала стріла, тятивою підбита.
68 Той відхиливсь, і застрягла вона в його вільній одежі.
69 Тут і звернув проти нього, прославлений вбивством Медузи,
70 Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же,
71 Смертну стрічаючи мить, уже в ніч западаючі темну
72 Очі на милого Атіса звів, прихилився до нього,
73 Радий, що з другом своїм він ітиме й у світ попідземний.
74 Раптом сієнець Форбант, Метіона син, і лівієць
75 Амфімедонт, пориваючись в бій, послизнулись в калюжі
76 Теплої крові, що так і лилась по долівці, і впали
77 Навзнак обоє. Хотіли піднятись, та меч не дозволив:
78 Амфімедонтові — в бік, Форбантові — в горло встромився.
79 На Акторіда ж, Еріта, що саме в ту мить за двосічний
80 Довгий вхопився топір, Персей не з мечем своїм вийшов:
81 Миттю обіруч піднявши кратер, що на ньому висока
82 Скрізь виступала різьба, велетенську посудину мідну,
83 Й кинув у мужа того. Він же, кров пурпурову зригнувши,
84 Падає й б'ється, спускаючи дух, головою об землю.
85 Вже й Полідаймон поліг, що походив од Семіраміди,
86 Житель Сперхея Лікет; Абарід, що родивсь на Кавказі,
87 Кліт, Флегіат, а за ними — й Гелік буйноволосий,—
88 Знищує всіх, ще й тіла накопичені топче ногою.
89 Так і не зваживсь Фіней проти ворога вийти віч-на-віч:
90 Кинув списом здаля, але схибив, потрапивши в Іда,
91 Хоч безоружним той був, уникаючи битви намарно.
92 Грізним поглядом Ід безсердечного зміряв Фінея.
93 «Раз ти втягнув мене в бій, так поглянь, кого проти себе
94 Ти повернув, і за рану нанесену раною сплачуй!»
95 Списом, що вихопив з тіла свого, мав метнути в Фінея,
96 Й раптом ослабнув, поник, пролившися рештками крові.
97 Далі й Одіт, що в краю тому був після владаря першим,
98 Впав під Клімена мечем. Гіпсей порішив Протенора,
99 Ну а Гіпсея — Аінкід. Серед них був похилий вже віком
100 Ематіон, шанувальник богів, чоловік правдолюбний.
101 Через літа вже не міг воювать, тож юрмі роз'ярілій
102 Кидає гнівні слова, проклинаючи зброю злочинну.
103 Поки вівтар обнімає руками тремтливими старець,
104 Хромід мечем йому голову зрізав, і та покотилась
105 По вівтареві; півмертвий язик невиразні прокляття
106 Пролепетав ще, й життя закінчив між вогнями той старець.
107 Два близнюки, Бротеад і Аммон, що в змаганні кулачнім
108 Непереможні — коли б то кулак міг мечам дорівняти! —
109 Смерть од Фінея руки прийняли; з ними й Ампік, Церери
110 Жрець, що довкіл голови білосніжну пов'язує стьожку.
111 Й ти, Лампетіде, замовк, не в такому, а мирному ділі
112 Мав прислужитись: єднаючи голос із гомоном ліри,
113 Піснею свято й гостину покликаний був прославляти.
114 Поки він мирно стояв оддалік із дзвінким своїм плектром,
115 Петтал глумливо: «Стігійським богам доспівай свою пісню!» —
116 Мовив і скроню пробив йому ратищем гостроконечним.
117 Пальцями той, коли падав, конаючи, струн ще торкнувся,
118 І випадково співзвуччям сумним одізвалася ліра.
119 Грізний Лікорм того вбивства, однак, не лишив без покари:
120 Вирвавши засув із правих дверей, наче довбнею, махом
121 Череп йому розтрощив, а той, заливаючись кров'ю,
122 Мертвий на землю упав, як жертовний бичок під обухом.
123 Далі кініфський Пелат намагався й собі відірвати
124 Засув од лівих дверей, та пробив йому вістрям правицю
125 Мармарідянин Коріт, пришпиливши її до одвірка.
126 Абат ще спис йому в бік устромив, але той не звалився,
127 Тільки повис на руці, до дверей прицвяхований міцно.
128 Вже ось поляг Меланей, що вступивсь за Персея, а далі —
129 Впав і Доріл, що поля під собою мав насамонійські,
130 Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись
131 Обширом нив, ніхто не збирав стільки пахощів цінних.
132 Навскіс кинутий спис наніс йому рану смертельну:
133 Вістрям заглибивсь у пах. А той, хто метнув ним, бактрієць
134 Галкіоней, лиш побачив, як ранений дух випускає,
135 Й водить очима, повітря хапаючи, — «Ось під тобою,—
136 Каже, — й земля твоя вся!» — і знекровлене тіло покинув.
137 Тут його месник, Абанта нащадок, зустрів ще гарячим
138 Вістрям, добутим із рани; крізь ніздрі пробившись, залізо
139 Шиєю вийшло, й так і поліг він, просилений списом.
140 Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї
141 Матері — Клітій і Кланій — од ран неоднакових гинуть:
142 Клітію ясен важкий, що з могутньої вирвавсь долоні,
143 Стегна розсік, а Кланію вістрям між зуби ввігнався.
144 Впав Келадон, що із Мендеса, впав палестинської неньки
145 Син яснозорий Астрей, в кого батько був невідомий.
146 І Етіон, який знавсь на майбутнім, та, видно, тим разом
147 Птах віщуна підманув. І Тоакт, владаря зброєносець,
148 Гепнувсь об землю, й Агірт, осоромлений батька убивством.
149 Юрмами все ж на ослаблого тиснуть, усі — одного лиш
150 Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно,
151 Змовившись проти добра, проти честі й заслуги пришельця.
152 Тесть, шанувальник богів, і Персеєва юна дружина,
153 Й мати тривожаться ним, наповнюють криком покої,
154 Та заглушили їх брязкіт заліза й поранених зойки.
155 Ось і пенатів, убивством осквернених, дика Беллона
156 Кров'ю захлюпує й знов ошалілу зав'язує бійку.
157 Тільки його одного оточили — Фіней і не менше
158 Тисячі тих, що з Фінеєм; з обох боків ненастанно
159 Градом повз нього списи — біля вух та очей — пролітають.
160 До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима,—
161 Ззаду щоб хто не напав, — до напасників ставши обличчям,
162 Стримує їхній напір. Хаонієць Молпей вів до бою
163 Зліва загін; Ехемон — набатієць — правий очолив.
164 Так от тигриця, бува, роздратована голодом, чує
165 Мукання стад на одній водночас і на другій долині,
166 Й подумки в цей бік і в той поривається, спрагнена крові;
167 Так завагався Персей — чи праворуч метнутись, чи вліво.
168 Врешті, Молпея вразив, проколовши стегно, й відступити
169 Дав йому змогу, бо вже й Ехемон, у бою роз'ярілий,
170 Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию,
171 Та промахнувся — такої був сили удар, що на кусні
172 Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши.
173 Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився.
174 Та не такою була його рана, щоб тут же від неї
175 Згинути, — весь він тремтів, простягаючи руки безсило,
176 Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда.
177 Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали,—
178 «Що ж, — завагався Персей, — через вас буду змушений, видно,
179 Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя,
180 Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм.
181 «Інших тим чудом лякай!» — Персеєві мовив глузливо
182 Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя
183 Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать.
184 Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим
185 Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши,
186 Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись.
187 Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом
188 Зроджений, — в доказ того й на своєму щиті позначив він
189 Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом,—
190 «Глянь-но, — щитом він потряс, — од якого я батька, Персею!
191 Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних,
192 Що ось такий тебе муж подолав!» Та кінець того слова
193 Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть,
194 Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги.
195 «Страх, — їх соромить Ерікс, — а не сила Медузи Горгони
196 Вас обертає в стовпів. Ану, всі за мною! Накиньмось
197 І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!»
198 Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли,
199 Весь за хвилину завмер — у камені різьблений воїн.
200 Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними,
201 Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою
202 Глянув Горгоні в лице — і на камінь — перемінився.
203 Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого,
204 Довгим мечем — задзвенівши, зі свистом відскочила зброя.
205 Щойно той здивувавсь — а вже й сам став такої ж природи,
206 На мармуровім обличчі здивований вираз лишився.
207 Довго б мені довелося мужів із незнатного роду
208 Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось;
209 Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло!
210 Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник,
211 Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить,
212 І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе,
213 Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче, — не вірить
214 Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись,
215 Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко,—
216 «Перемагаєш, Персею, — сказав, — забери це жахливе,
217 Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи,
218 Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади
219 Меч мені вклали до рук — за дружину цей бій розпочав я!
220 Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше.
221 Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки
222 Душу мою, а все інше — твоєю хай власністю буде!»
223 Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі.
224 Той прохачеві в одвіт: «Не тремти, боязливий Фінею:
225 Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може,
226 Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо,
227 Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі
228 Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний:
229 Хай звеселяє дружину мою нареченого образ».
230 Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко
231 Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся.
232 Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла
233 Шия, і навіть текуча сльоза його — закам'яніла.
234 Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі —
235 Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились.
236 А переможець Персей із дружиною гордо вступає
237 В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду
238 Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата,
239 Вежі Акрісія Прет до свого приєднав володіння.
240 Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно,
241 Грізних очей змієносного чуда не міг подолати.
242 Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю,
243 Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність,
244 Ні його лиха важкі не зм'якшили: ти весь невблаганним
245 Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри.
246 Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею
247 Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду.
248 Очі зімкніть!» — попередив Персей, і обличчям Медузи
249 В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя.
250 Золотородного брата свого Трітонія досі
251 Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату,
252 Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч,
253 Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви,
254 До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини,
255 Стала й словом таким обізвалась до сестер учених:
256 «Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї
257 Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом.
258 Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть.
259 Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він».
260 Мовить Уранія їй: «З якою метою, богине,
261 Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю.
262 Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно
263 Вибив оте джерело», — й повела за собою Палладу.
264 Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно,
265 Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає,
266 Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом,
267 І Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло,
268 Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади:
269 «О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе,
270 Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?
271 По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш.
272 Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці!
273 Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває).
274 З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі
275 Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху.
276 Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши,
277 Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався.
278 В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі
279 Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,—
280 «О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас). — Постійте!
281 Поки дощить — (а дощ таки йшов), — під мою завітайте
282 Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало,
283 Навіть у нижчих домах». Тим словам і негоді піддавшись,
284 Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю.
285 Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра.
286 Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари.
287 Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє
288 В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули.
289 Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі:
290 «Цим же шляхом і я, — прокричав, — полечу вслід за вами».
291 З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі,
292 Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши
293 Голову, й кров'ю злочинною злив, умираючи, землю».
294 Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло
295 Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.
296 Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти
297 Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,
298 Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо
299 Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.
300 Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно
301 Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.
302 Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські;
303 Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну
304 Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.
305 От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.
306 В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських;
307 Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:
308 «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману
309 Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне
310 Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом
311 Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу,
312 Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши
313 Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів,
314 Люду, що серед снігів, — хай нас німфи в тій справі розсудять».
315 Сором було нам вести суперечку, але й відступати —
316 Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши
317 Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.
318 Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала
319 Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів
320 Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.
321 Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх
322 Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього
323 Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту
324 Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.
325 Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,
326 Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:
327 «За вожака череди, — каже, — був там Юпітер. Тому-то
328 Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.
329 В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели,
330 В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона,
331 Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом».
332 Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.
333 «Треба вже й нам, Аонідам, почать, — але в тебе, можливо,
334 Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші».
335 «Не сумнівайся, і що на умі,— заспівай усе чисто!» —
336 Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.
337 Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання».
338 З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши,
339 Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому,
340 Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:
341 «Першою плугом кривим перелоги зорала Церера,
342 Першою — ніжну поживу й плоди принесла вона землям,
343 Першою — різні закони дала, найщедріша Церера.
344 Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині
345 Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні.
346 Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши,
347 Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея,
348 Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий.
349 Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,
350 Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,
351 Ліву — Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився.
352 Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею,
353 Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає.
354 Часто цю темну вагу розметать намагається велет,
355 Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити.
356 Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних,
357 Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався
358 Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні.
359 Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає
360 Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми,
361 Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати.
362 Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів
363 Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї
364 Вздріла його Еріціна[9]: крилатого сина обнявши,—
365 «Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! — каже,—
366 Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне,
367 Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому
368 Третя, остання за жеребом випала світу частина!
369 Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі,
370 Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі.
371 Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї
372 Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться!
373 Навіть на небі мене — і як це терплю я ще й досі! —
374 Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила.
375 Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана,
376 Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери,
377 Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.
378 Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:
379 З дядьком богиню з'єднай!» Так Венера промовила. Він же
380 Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,
381 З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше
382 Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.
383 Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою
384 Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.
385 Неподалік од геннейських стін є глибоководне
386 Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше
387 Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо.
388 Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця
389 Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись.
390 Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти.
391 Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна
392 Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні,
393 Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято,
394 Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг,
395 Владар підземний побачив її, закохався і викрав —
396 Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня
397 Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо
398 Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг,
399 Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою
400 В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,
401 Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити.
402 А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней,
403 Кожного з них називає по імені й часто шмагає
404 Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах.
405 Повз болота Палікійські сірчані й глибокі озера
406 Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води,
407 Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа,
408 Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто.
409 Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським
410 Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок.
411 Там і жила-бо й саме джерело взяло назву від неї —
412 Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея.
413 Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі
414 Й тут же, впізнавши богиню, — «Не пройдете далі! — гукнула,—
415 Зятем Церери не бути тобі проти волі богині!
416 Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике
417 Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс,
418 Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно».
419 Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі
420 Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним
421 Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись,
422 Кручене берло владиче правицею, що було сили,
423 Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила
424 Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця.
425 А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,
426 Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе,
427 Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:
428 В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,
429 Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м'якне,
430 Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті.
431 Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає:
432 Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи;
433 Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки
434 Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди —
435 Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками.
436 Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої —
437 Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись.
438 Ось уже мати журна побивається в пошуках доні:
439 Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає.
440 Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,
441 Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи,
442 В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо
443 Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна.
444 Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки, — ненастанно
445 Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу.
446 Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок
447 Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу:
448 Крівля солом'яна, двері низькі… Постукала. Звідти
449 Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй
450 Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну
451 Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею
452 Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна!
453 Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши,
454 Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя.
455 Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно —
456 Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени.
457 Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди,
458 Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився.
459 З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова
460 Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;
461 Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі.
462 Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня,
463 Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався.
464 От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща,
465 До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала,
466 Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова
467 Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити.
468 Знак очевидний, проте, подала: показала Церері
469 Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній
470 Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком.
471 Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню
472 Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати,
473 Бити долонями в груди свої почала раз од разу.
474 Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі:
475 Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні!
476 Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні
477 Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі,
478 Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом
479 На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла
480 Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння.
481 Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість,
482 Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає.
483 То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє.
484 Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають
485 Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям
486 Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий.
487 Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда.
488 Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні,
489 Мовить: «О матінко діви тієї, котру ти по цілім
490 Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко,
491 Гніву свого не скеровуй на землю — вона ж тобі вірна
492 Й не заслужила того: крадію помогла проти волі.
493 Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя.
494 Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди.
495 Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся,
496 Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів
497 Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею!
498 Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря
499 В край Ортігійський прийшла, — колись у доґіднішу пору
500 Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже
501 І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно
502 Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу,
503 Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся.
504 Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська,
505 Там Просерпіну твою я на власні побачила очі.
506 Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі,
507 Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала,
508 Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина».
509 Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла,
510 Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого
511 Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір ефірний
512 На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла,
513 Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся.
514 «Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні
515 Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш
516 Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше,
517 Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні.
518 От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше
519 Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба —
520 Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,
521 Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,—
522 Хай вже вона не моя, — щоб крадій її взяв за дружину?»
523 Батько богів їй на те: «І зарука, й турбота одна в нас —
524 Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати
525 Назви правдиві речам, — то не кривдою, тільки любов'ю
526 Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде,
527 Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій,
528 Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало,
529 Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти
530 Їх розлучити будь-що, — нехай вийде з імли Просерпіна,
531 Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами
532 Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки».
533 Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера.
534 Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва
535 Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям,
536 Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала,
537 Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки
538 І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив,
539 Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила
540 Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою
541 Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,—
542 Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши.
543 Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха
544 Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила
545 Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі.
546 Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,
547 Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,
548 Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила.
549 В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького —
550 Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.
551 Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару
552 Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки,
553 Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу?
554 Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала
555 Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени?
556 Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі,
557 Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули,
558 Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись,
559 Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло
560 (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям.
561 Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос,
562 Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі —
563 Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили.
564 А посередник між братом своїм і сумною сестрою,
565 Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець:
566 Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна
567 З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить.
568 Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла.
569 Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати,
570 Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно
571 В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.
572 Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась:
573 «Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?»
574 Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею
575 Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,
576 Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала.
577 «Німфою, — каже, — росла серед німф багатьох я в Ахайї,
578 Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,
579 Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.
580 Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою
581 (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.
582 Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли.
583 Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна,
584 Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.
585 От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських.
586 Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.
587 Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому
588 Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик
589 Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.
590 Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі
591 Схили його берегів огорнули природною тінню.
592 От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.
593 Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,
594 Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю
595 Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю,
596 Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.
597 Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.
598 Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.
599 «Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає,—
600 Гей, Аретусо, куди ти, куди?» — перепитує хрипло.
601 Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився
602 На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:
603 Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.
604 Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий, — за мною.
605 Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,
606 Так от шуліка — хижак на тремтливу голубку спадає.
607 Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена,
608 Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда…
609 Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене.
610 Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні
611 Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.
612 Через долини, поля, через гори, лісами порослі,
613 Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.
614 Сонце в спину світило мені, отже, перед собою
615 Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?
616 Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих
617 Мов буревій, лопотів — забавлявся моїми стьожками.
618 Врешті, знемігшись: «Діано, рятуй, — кажу, — поки ще змога,
619 Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,
620 Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!»
621 Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу
622 Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,
623 Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,
624 Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,
625 Двічі він «Гей, Аретусо!» — гукнув мені,— «гей, Аретусо!»
626 Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка
627 Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний
628 Виє, або як той заєць — русак під кущем, коли бачить
629 Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.
630 Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,
631 Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.
632 Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:
633 Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.
634 Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки
635 Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,
636 Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,
637 Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає
638 Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.
639 Делія землю пробила, однак, — і в імлі, крізь печери,
640 Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця
641 Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря».
642 Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних
643 До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,
644 Вже між землею і небом летить, а тоді завертає
645 Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,
646 До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати
647 На переліг, а частину — на землі, не орані здавна.
648 Ось над Європою вже, над полями азійського краю
649 Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.
650 Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.
651 Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.
652 «Славні Афіни — вітчизна моя, — відмовляє прибулий,—
653 Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,
654 Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром — умію.
655 Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,
656 Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу».
657 Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати
658 Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі
659 Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера
660 В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський
661 Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря».
662 Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша.
663 Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням
664 Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі
665 Стали ще й лаятись, я їм на те: «Не навчила вас, бачу,
666 Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,
667 От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання
668 Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе».
669 Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди,
670 Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти,
671 Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись
672 Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину — оперились плечі,
673 А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє,
674 Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі.
675 Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками,
676 Висять в повітрі уже, лісові балакухи — сороки.
677 Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня:
678 До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.
1 Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила
2 Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий.
3 Далі подумала: «Мало хвалити — хай нас тепер хвалять!
4 Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим».
5 Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни.
6 Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння.
7 Славу не місцем вона здобула і не родом високим,
8 Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець
9 Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту.
10 Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,
11 Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням
12 Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що
13 В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах.
14 Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї
15 З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались.
16 Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий.
17 Любо дивитись було не лише на готову тканину,
18 А й на ткання — насолоду чималу й мистецтво давало:
19 Бо вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну,
20 То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила
21 Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі;
22 То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори
23 Голкою тонко кладе: як-не-як — вихованка Паллади.
24 Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити,
25 Хай до змагання стає — що завгодно даю під заставу!»
26 Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні,
27 Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору,
28 Й так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна,
29 Йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком.
30 Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави
31 Прагнеш зажити мистецтвом своїм — обробленням вовни.
32 Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале
33 Слізно прощення благай — і благальниці вибачить радо».
34 Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши,
35 Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву,
36 Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить:
37 «Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила.
38 Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови
39 Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки.
40 В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням
41 Ти домоглася чогось — при своїй залишаюся думці.
42 Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?»
43 Їй же богиня: «Прийшла!» — відмовляє,— і вже не бабуся —
44 Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи
45 Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі,
46 Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись,
47 Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку
48 Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця,
49 Й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине.
50 Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави
51 Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно
52 Не витрачаючи слів, — розпочати змагання готова.
53 Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині.
54 Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули.
55 Держить основу навій, гребінець — поділив її навпіл.
56 Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо
57 Перебирають його, а коли між нитками основи
58 Він промайне — пробивають його тоді бердом зубчатим.
59 Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг,
60 Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми.
61 Тканка з-під рук їм пливе — пурпурова, котра побувала
62 В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні.
63 Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься,
64 Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком.
65 І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків,
66 Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим
67 Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні.
68 Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку.
69 Нитка по нитці — й повість стара постає на тканині.
70 Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта
71 Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню.
72 Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька
73 Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко
74 Можна з обличчя пізнати. В Юпітера — владарний вигляд.
75 Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору
76 Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі
77 Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити.
78 Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;
79 Голову криє шолом, а на грудях високих — егіда.
80 Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці,
81 Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.
82 Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.
83 Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,
84 Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,—
85 По чотирьох боках додала ще чотири змагання
86 Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.
87 Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні —
88 Гори холодні тепер, колись — люди живі, що посміли
89 Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.
90 В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну
91 Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула
92 На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.
93 Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий
94 Навіть дружині самого Юпітера — й птицею стала
95 З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько
96 Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім
97 Дзьобом лелека весь час калатає — сама собі плеще.
98 Потім, в останнім куті, сироту зобразила — Кініра:
99 Храмові східці обняв — своїх дочок тіла — й видавалось,
100 Наче здригається він од ридань на камінній долівці.
101 Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:
102 Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.
103 Взір меонійки — облудливий бик, що обманом Європу
104 Викрав: мов справжній той бик, і море під ним — наче справжнє.
105 Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,
106 Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, боїться
107 Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.
108 Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче.
109 Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим.
110 Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира
111 Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку,
112 Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріона,
113 Як він Данаю дощем підманув, Асопіду — вогнями,
114 Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді — змією.
115 Далі, Нептуне, — й тебе, як Еолову діву здобув ти
116 В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком
117 Був Алоея синам; як баран — підманув Бісальтіду.
118 Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви
119 Знала тебе як коня; як крилатого — змієволоса
120 Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта:
121 Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну
122 Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же
123 То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву;
124 То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву Іссу.
125 Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.
126 Далі — й Сатурн — жеребець, Хірона двотілого батько.
127 Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини
128 Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.
129 Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби
130 В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:
131 Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує
132 Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,
133 Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.
134 Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:
135 Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада
136 Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже
137 Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,—
138 Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам».
139 А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї
140 Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся
141 Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,
142 Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло,
143 Вже по боках замість ніг — мов карлючки якісь гачкуваті.
144 Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає
145 Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння — тканину.
146 Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка
147 Йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.
148 Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,
149 Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі.
150 Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:
151 Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.
152 Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,
153 Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства
154 Так не втішалась, — хоча й похвалялась усім цим, — як дітьми,
155 Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя
156 Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.
157 Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала
158 Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,
159 Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди!
160 Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!
161 Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!
162 Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».
163 Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,
164 Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.
165 Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,
166 Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,
167 Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,
168 Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,
169 Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,—
170 «Ну чи не шал, — почала, — щоб богам, про яких тільки чули,
171 Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні
172 Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,
173 Тантал, — єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.
174 Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський —
175 Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.
176 Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем[10] пишаюсь.
177 Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою —
178 Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими
179 Струнами, з людом її — у моєму й його володінні.
180 Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці —
181 Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,
182 Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,
183 Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,
184 То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?
185 Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,
186 Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,
187 Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?
188 Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,—
189 Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.
190 «Ти суходолом, — їй каже, — блукаєш, а я ось — морями»,—
191 Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила
192 Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина.
193 Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,
194 Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне.
195 Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:
196 Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.
197 Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо,
198 Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства —
199 Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,
200 Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна.
201 Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте
202 Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,
203 Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.
204 Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта
205 Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:
206 «Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати,
207 Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні
208 Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно
209 Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!
210 Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась
211 Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить
212 Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала
213 Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!»
214 Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:
215 «Досить! — сказав, — нарікання твої лиш затягують кару».
216 «Досить!» — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,
217 В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.
218 Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.
219 Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;
220 Де яка брила була — під копитом дробилась у порох.
221 Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом
222 На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних
223 Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.
224 Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба
225 В лоні своєму колись, — завертаючи круто по колу,
226 Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,
227 Скрикує: «Горе мені!» — й зі стрілою під серцем ще їде
228 Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.
229 Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.
230 Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли
231 В сагайдаку, — за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,
232 Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила
233 Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.
234 Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна,
235 Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває
236 Шию і вістрям тонким виступає, скривавлена, з горла.
237 Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій
238 Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує.
239 Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення —
240 Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,
241 До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.
242 Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,
243 Щільно грудьми до грудей, — як стріла, тятивою підбита,
244 Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.
245 Зойкнули разом вони, й, од раптового болю скрутившись,
246 Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,
247 Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.
248 Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди,
249 Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі —
250 Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць
251 Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.
252 Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені
253 Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.
254 Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон
255 Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,
256 Де починається литка і м'яко сплітаються жили.
257 Поки рукою добуть намагається згубне залізо,
258 Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір'я.
259 Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла
260 Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.
261 Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши
262 Руки до неба, — «Всевишні боги, о всі ви сукупно! —
263 Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,—
264 Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,
265 Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною
266 Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.
267 Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання
268 Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане
269 Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика
270 Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?
271 Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди
272 Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.
273 Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,
274 Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,
275 Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість
276 Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.
277 Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує
278 Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.
279 Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:
280 «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!
281 Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,
282 Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,
283 Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!
284 Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми
285 Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!»
286 Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,
287 Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:
288 В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли
289 Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.
290 Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала
291 Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.
292 Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,
293 Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.
294 Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.
295 Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,
296 Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає.
297 Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;
298 Сьома лишилась, її прикриває собою Ніоба,
299 В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу
300 З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» —
301 Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня
302 Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя
303 Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,
304 Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —
305 Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.
306 Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого
307 Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,
308 Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,
309 Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.
310 Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній
311 І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає
312 Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.
313 Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки
314 Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають
315 Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила.
316 Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.
317 Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни
318 Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.
319 Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,
320 Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,
321 Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу
322 Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати
323 Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,
324 Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,
325 Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —
326 Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.
327 «Ласку яви свою!» — мій супроводжувач пошепки мовив.
328 «Ласку яви!» — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.
329 «Чий він, — питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,
330 Німф, які в водах живуть?» — І таке розповів супровідник:
331 «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.
332 Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина
333 Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,
334 Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.
335 Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши,
336 Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.
337 Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,
338 Новонароджених — два божества — притуливши до лона.
339 Ось уже Лікії край, що Хімеру зродив. Було літо.
340 Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,
341 Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.
342 Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.
343 Раптом озерце в долині найнижчій вона випадково
344 Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові
345 Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.
346 Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,
347 Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.
348 Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:
349 «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?
350 Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у власність
351 Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.
352 Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці
353 Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,—
354 Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,
355 Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.
356 Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,
357 Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!
358 Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть
359 Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята.
360 Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?
361 Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,
362 А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде.
363 Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —
364 З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,
365 Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.
366 Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних
367 Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно
368 Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,
369 «Вічно живіть, — їм веліла вона, — в тій воді каламутній».
370 Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути
371 Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,
372 То визирають з води, а то попливуть по поверхні.
373 Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну
374 Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,
375 В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,
376 Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.
377 Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.
378 Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.
379 Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;
380 Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,—
381 Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають».
382 Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший
383 Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом
384 Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари.
385 «Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав. — О, якби-то
386 Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко,
387 Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.
388 Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає.
389 Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті
390 Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі
391 Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.
392 Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять
393 Села, й сатири — брати, й Олімп, що тоді вже був славний,
394 Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах
395 І густорунних овець, і рогаті стада випасали.
396 Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно
397 Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.
398 Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.
399 Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,
400 В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.
401 Після таких от сумних оповідок недавню подію
402 Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,
403 В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,
404 Кажуть, ридав, — і на лівім плечі, коли в тузі великій
405 Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.
406 Та від народження він не такий був: плече його ліве
407 Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою
408 Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,
409 Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия,
410 Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову
411 Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим.
412 Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,
413 Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.
414 Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів — Мікени,
415 І Калідон, що тоді ще не був осоружний Діані:
416 Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,
417 Патри[11] й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони[12],
418 Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився,
419 Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,
420 З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму.
421 Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!
422 На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,
423 Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.
424 Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,
425 Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.
426 З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний,
427 І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),—
428 Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,
429 Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,—
430 Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,
431 Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний —
432 Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.
433 Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками
434 Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала
435 Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:
436 Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона
437 В дім привели й коли Ітіс родився, — до свят прилучили.
438 Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий
439 Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.
440 До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:
441 «Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді
442 Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,
443 Свекору пообіцяй, — чималим мені буде дарунком
444 Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море
445 Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,
446 В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір.
447 Щойно зустрілись, — правицею тесть свого зятя правицю
448 Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.
449 Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,
450 Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.
451 Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше —
452 Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм —
453 Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,
454 Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.
455 Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе
456 Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби
457 Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.
458 Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть
459 Палить. Населення краю того до Венери охоче,
460 Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.
461 Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,
462 Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу
463 Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим
464 Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї
465 Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу.
466 Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем роздирає.
467 Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз
468 Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання.
469 Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал
470 Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.
471 Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.
472 Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої
473 В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається
474 Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає.
475 Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво
476 Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.
477 Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.
478 Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;
479 Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї —
480 І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну
481 Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька, — він хоче
482 Стільки ж разів бути батьком, — чеснішим не став би, одначе.
483 Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає
484 Батькові дяку, сердешна, — приймає за спільний їх успіх
485 Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.
486 Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні
487 Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.
488 Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото
489 Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.
490 Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,
491 Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;
492 Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,
493 В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.
494 От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання
495 Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:
496 «Зятю мій, дівчину цю, — на похвальний зважаючи намір,
497 І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,—
498 Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)
499 Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько
500 Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної
501 Старості, швидше в мій дім, — рахуватиму кожну хвилину.
502 Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина
503 (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!»
504 Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,
505 Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.
506 Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,
507 Тих попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука
508 Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.
509 Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання
510 Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним.
511 Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,
512 Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,—
513 «Я переміг! — він гукнув, — палка моя мрія — зі мною!»
514 З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься
515 Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.
516 Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить
517 Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.
518 Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.
519 Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя
520 Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона
521 Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.
522 Там він її зачинив — перелякану, зблідлу, тремтливу,
523 Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу
524 Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же
525 Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно
526 Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше.
527 Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі
528 Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;
529 Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,
530 Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.
531 Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала
532 Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.
533 «Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках
534 Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття
535 Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,
536 Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;
537 Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині,
538 Ти — нам обом чоловік, мені ж за суперницю — Прокна.
539 Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших
540 Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно
541 Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.
542 Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу
543 Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,—
544 Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,
545 Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді
546 Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню
547 Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.
548 Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»
549 Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся
550 Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху,
551 З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,
552 Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину
553 Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,
554 Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.
555 Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась
556 Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,
557 Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,
558 Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.
559 Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,
560 Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.
561 Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще
562 Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.
563 Ще й повернутись посмів, — після вчинку такого! — до Прокни.
564 Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,
565 Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.
566 Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна
567 Шати, що сяла на них золота облямівка широка.
568 В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї
569 Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,
570 Й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!
571 Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.
572 Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна
573 Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.
574 Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,
575 Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.
576 Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,
577 Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну —
578 Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла,
579 Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку
580 Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала.
581 Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,
582 Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає
583 І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.
584 Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати
585 Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе
586 Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні помсти.
587 Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали
588 Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.
589 Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.
590 Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний
591 Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.
592 Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра —
593 Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці.
594 Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,
595 В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,
596 Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.
597 Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері,
598 І забирає сестру відтіля. Напинає на неї
599 Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим
600 І силоміць у палати свої перелякану тягне.
601 Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,—
602 Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.
603 Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,
604 Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.
605 Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,
606 Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.
607 В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,
608 Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство
609 Вчинено, — знаки лише подає. Розлютилася Прокна,
610 Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! —
611 Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом,
612 Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу
613 Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова
614 Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої
615 І винуватця біди — лиходія Терея — у пломінь
616 Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними
617 Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього
618 Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,
619 Тільки вагаюсь — на що». Поки так гарячилася Прокна,
620 Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,
621 Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий,
622 Сину, на батька свого!» Проказала і більше — ні слова:
623 Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.
624 Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,
625 Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,
626 Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина —
627 Полагіднішала враз, її гнів, перервавшись, пригаснув.
628 І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.
629 Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське
630 Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,
631 Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,—
632 Каже, — ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!
633 «Мамо!» — він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!»
634 Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!
635 Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин».
636 Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу —
637 Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.
638 В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї
639 Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,
640 «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна
641 Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя
642 Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,
643 Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,
644 Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло,
645 Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,
646 Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.
647 Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.
648 «Є в нашім краю, — збрехала, — обряд, на якому, крім мужа,
649 Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.
650 Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,
651 Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.
652 Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!
653 Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.
654 Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,—
655 «Те, чого хочеш ти, — каже, — всередині». Той озирнувся,
656 Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,—
657 Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,
658 Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця
659 Кинула просто в обличчя Тереєві. Їй ще ніколи
660 Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом.
661 Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер
662 Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці.
663 То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?)
664 Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,
665 Плаче й себе називає живою могилою сина.
666 На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,
667 Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.
668 Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,
669 Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї
670 Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство.
671 Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,
672 Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь,
673 Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає
674 Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.
675 Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти
676 Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней.
677 Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,
678 Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати.
679 Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні
680 Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.
681 Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола[13],
682 Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці.
683 Він Орітії коханої довго не мав побіч себе.
684 Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.
685 Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,
686 Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних.
687 «Так мені й треба! — скипів. — Чому, відкладаючи грізну
688 Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,
689 Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?
690 Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,
691 Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті,
692 В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;
693 В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону
694 Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь
695 Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі.
696 Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.
697 І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину
698 В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі —
699 Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.
700 Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,
701 Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!»
702 Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею
703 Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом
704 Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.
705 Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне
706 Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху
707 Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.
708 Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.
709 Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів,
710 Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.
711 Владар північний актеянку взяв там собі за дружину,
712 Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила.
713 Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько.
714 Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились:
715 Поки русявого заросту їх підборідки не знали,
716 Поти й були ті хлоп'ята безкрилими — Зет і Калаїд.
717 Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір'ям,
718 Як у птахів, поросли, — зажовтів тоді й заріст на лицях.
719 Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво,
720 Через незвідане море з мінійцями разом пустились
721 Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.
1 Море судном пагасейським уже борознили мінійці.
2 Скоро й Фінея побачили. В пітьмі очей своїх вічній
3 Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона
4 Птиць — півжінок відігнати вдалось од злощасного старця.
5 Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились,
6 Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег.
7 До владаря приступили відразу по Фріксове руно,
8 Й він їм нечувані виклав умови — труди непомірні.
9 В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання.
10 Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити
11 Розум жаги не здолав, — «Опираєшся марно, Медеє, —
12 Мовила, — певно, вмішався тут бог, і було б мені справді
13 Дивно, якби це не був саме той, що керує любов'ю.
14 Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим.
15 (Втім, він і є такий!) Але чому так боюсь, щоб не згинув
16 Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій?
17 Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця,
18 О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала?
19 Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить,
20 Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю,
21 Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко,
22 Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне?
23 Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо,
24 Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх
25 Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець.
26 Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду,
27 Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив
28 Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу.
29 Кину в біді юнака — його спалять бики вогнедишні,
30 Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті,
31 Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона.
32 Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця —
33 Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо.
34 Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням
35 Не осквернити очей і биків не нагнати на нього,
36 Й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія?
37 Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати —
38 Ділом зайнятись пора… Маю зрадити батькове царство,
39 Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу,
40 Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене,
41 Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила?
42 Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу,—
43 Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця,
44 Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась
45 Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу.
46 Поки що хай присягається він, хай боги те почують —
47 Їх я покличу за свідків. Твій страх — без причини. Тож годі
48 Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане.
49 Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських
50 Будуть тебе, — їх мужів рятівницю, жінки прославляти.
51 Значить, і брата, й сестру, й свого батька, й богів свого краю
52 Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину?
53 Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна.
54 Брат ще малий; у сестриці — таке ж, як і в мене бажання.
55 Бог над богами — в мені. Не багато я втрачу, набуду ж —
56 Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані,
57 Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула
58 Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї.
59 Стане моїм Есонід — і нікому нізащо на світі
60 Не відступлю його. Скажуть: «Богам вона мила й щаслива
61 За чоловіком таким!» — і зірок головою торкнуся.
62 Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть
63 Скелі, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду,
64 То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами
65 Скілла — напасниця гавкає, люта, з глибин сіцілійських,—
66 Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши,
67 Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду
68 В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа.
69 Вже й про заміжжя згадала… Красиві слова, та за ними
70 Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя
71 Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!».
72 Мовила — й знов перед нею постали цнотливість, і чесність,
73 І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону.
74 Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати.
75 В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу.
76 Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає.
77 Та, лиш зустрівсь Есонід, — і вогонь палахкоче у грудях.
78 Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову
79 Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом,
80 Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла,
81 Й полум'ям знову стає, і вбивається в силу колишню,
82 Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім,—
83 Щойно Ясон появивсь, — на сам вид його знов запалала.
84 Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі,
85 Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього.
86 Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні
87 Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді —
88 Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може.
89 Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво
90 По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати
91 Мужем її,— у сльозах йому ось що сказала Медея:
92 «Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди,
93 Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю,
94 Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому
95 Править обряд свій богиня трилика, й майбутнього тестя
96 Батьком, що світ озирає довкіл і ділами своїми,
97 Й тим, задля чого життям своїм важиш». — Ясон присягає.
98 Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля,
99 Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся.
100 Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила,
101 Став напливати народ на священне Мавортове поле,
102 Пагорби всі обліпив. Посередині — владар на троні
103 Пурпуром сяє; в руці його — берло слонової кості.
104 Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі
105 Струменем вирвавсь вогонь — і зелені, в росинках ще, трави
106 Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись,
107 Полум'я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим
108 Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою.
109 Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані
110 Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона
111 Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього
112 Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги.
113 Землю копитом роздвоєним б'ють, підійнявши пилюку.
114 Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле.
115 Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно
116 До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!).
117 Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло
118 Гонить биків під ярмо — вони тягнуть, покірні, важкого
119 Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють.
120 Колхів — диво бере, а Ясона мінійці вітають,
121 Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома
122 Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле.
123 М'якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться
124 Проростом — людом небаченим — щойно засіяні зуби.
125 Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає
126 Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи,
127 Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря,
128 Так і вони, коли в лоні земному засів поступово
129 Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали,
130 Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю!
131 Тільки-но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі
132 В бік юнака гемонійського, серце прошити готові,
133 Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги.
134 Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла:
135 Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило!
136 Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола.
137 Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах,
138 Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне.
139 В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом,
140 Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе.
141 Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні,
142 Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці,
143 Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона.
144 Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє,
145 Та не зробила цього: про ім'я своє добре подбала.
146 Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором.
147 Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо,
148 Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття.
149 Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія.
150 Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами,
151 Жах розсівав навкруги — злотосяйного дерева сторож.
152 Соком летейського зілля Ясон, того змія скропивши,
153 Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту,
154 Втишують буйні моря та стрімливі потоки, — й на вічі
155 Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом
156 Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий,
157 Ще одну здобич, — призвідницю першої,— взяв і невдовзі
158 В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину.
159 Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі
160 Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся
161 Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву
162 Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно:
163 Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він.
164 Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку
165 Я — неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю, — від тебе,
166 Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства,
167 Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?)
168 Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!»
169 Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина —
170 Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність.
171 Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово, — жахнулась,—
172 Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку
173 Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката
174 Згоди не дасть: незвичайне-бо в тебе прохання. Одначе,
175 Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне.
176 Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років
177 Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика
178 Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!»
179 Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши,
180 Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі
181 Повня повисла, широкі моря озираючи й землі,—
182 З дому босоніж виходить вона, розпустивши на плечах
183 Довге волосся своє, і в широкій, по п'яти сорочці
184 Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну
185 Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів
186 Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі,
187 Стихли верхів'я дерев, заніміло й повітря вологе.
188 Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні,
189 Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши,
190 Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув
191 Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче,
192 Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним
193 Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато,
194 Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш
195 На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське!
196 Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш!
197 Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера!
198 Всі лісові, всі нічні божества — на мій голос озвіться.
199 З вашої ласки до витоків можу річки повертати,
200 Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою,
201 В тихому — хвилю зіб'ю заклинаннями. Небо й очищу,
202 Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії — і скличу.
203 Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю.
204 Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу
205 З місця, й дрімучі ліси. Повелю — і здригаються гори,
206 Стогне земля, а з-під плит надмогильних привиддя зринають.
207 Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю
208 Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця
209 Блідне від слова мого; від отруйного зілля — Зірниця.
210 Ви полум'яних биків усмирили і зігнутим плугом
211 Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули.
212 З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні.
213 Ви охоронця безсонного сном подолали — і руно,
214 Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі.
215 Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість
216 Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши.
217 Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір'я
218 І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони
219 Мчали сюди недарма». Й колісниця спустилася з неба.
220 Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою
221 Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши,
222 Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе,
223 Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів.
224 Там і на Отрію, й Оссі-горі, на стрімкім Пеліоні,
225 Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає
226 Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням,
227 Інші — під корінь серпом підтинає півкруглим із міді.
228 Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана,
229 Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився.
230 Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо
231 Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий.
232 На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала —
233 Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка.
234 Ось і дев'ятий вже день, і дев'ята ніч її бачить,
235 Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки
236 Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів,—
237 Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе.
238 Після повернення — все за порогом вона й за дверима;
239 Над головою — саме тільки небо. Цураючись мужа,
240 З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч —
241 Той, що призначений був для Гекати, для Юності — зліва.
242 Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо
243 Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий
244 Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє
245 Ніж і гарячою кров'ю широкі заповнює ями.
246 Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші,
247 Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші.
248 Шепче й закляття слова; божества закликає підземні:
249 Владаря тіней, дружину його, котру викрав для себе,—
250 Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла.
251 Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням,
252 Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього
253 Чарами сон непробудно-міцний насилає відразу,
254 Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави.
255 Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі,
256 Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли.
257 Всі, хто там був, одійшли. Розпустивши волосся, Медея,
258 Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні;
259 В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши,
260 В полум'ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі,
261 Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона.
262 В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом,
263 Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву.
264 Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських,
265 Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки.
266 Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу,
267 Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі.
268 Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала.
269 Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом,
270 Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини
271 Може змінити. Змії кініфійської[14] шкіру тоненьку
272 Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка
273 Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею
274 Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала.
275 Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають,
276 Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш,
277 Все це від самого дна заколочує аж до блідої
278 Піни давно вже засохлим уламком старої оливи.
279 Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій,
280 Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася
281 Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі.
282 Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну
283 Полум'я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі,
284 Трави ростуть соковиті, м'які, розсипаються квіти.
285 Щойно помітила це — гостролезим мечем розтинає
286 Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові
287 Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе
288 Раною й ротом — волосся його й борода, що віддавна
289 Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово;
290 Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча,
291 Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі.
292 Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона,
293 Що сорок років тому відбулось, те на пам'ять спливає.
294 З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову,
295 Лібер-отець зміркував, що й його годувальницям юні
296 Можна б вернути літа — й від колхідянки дар цей отримав.
297 Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала
298 З мужем. І ось припадає благальницею до порогів
299 Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали
300 Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди
301 Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману.
302 Про добродійства свої почала; зупинилась на тому,
303 Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати.
304 Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька,
305 Можна так само з похилого віку в юнацький вернути.
306 Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату.
307 Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко
308 Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава.
309 Врешті, погодившись, каже таке: «Щоб моя обіцянка
310 Мала вагу, барана — вожака приженіть, що найстарший
311 З-посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям».
312 Бачить, уже барана, що років йому годі злічити,
313 Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши.
314 Тільки-но в горло худе йому ніж гемонійський встромила,
315 Лезо тонке заплямивши подекуди кров'ю скупою,
316 Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу
317 Суміш міцну туди ллє — й на очах його члени маліють,
318 Роги зникають цілком, а з рогами — й роки незчисленні.
319 Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді.
320 Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти
321 Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає.
322 Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку
323 Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати.
324 Три рази коней своїх, що в Іберську ріку поринали,
325 Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли
326 Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь
327 Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить.
328 Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло.
329 Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький
330 Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали.
331 В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли,
332 Стали край ложа його. А вона: «Розгубились ви, бачу,—
333 З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові,
334 Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах.
335 Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю.
336 Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка,—
337 Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте,
338 Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла!
339 Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша.
340 Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька,
341 Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього,
342 Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп.
343 Він, хоча кров'ю підплив, та, насилу опершись на лікоть,
344 Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні
345 Серед мечів піднімаючи, — «Що ви, — звернувся благально, —.
346 Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька
347 Вклав у правицю?» В них запал погас, опустилися руки.
348 Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла
349 Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила…
350 Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих
351 Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном
352 Тінявим лине вона, де оселі філірські; під нею —
353 Отрій, а далі — місця, що прадавній Керамб їх уславив:
354 Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе
355 Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув
356 Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі.
357 Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана
358 В'ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі;
359 Й Іди затінений гай, де бичка — свого сина крадіжку —
360 Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лібер.
361 Далі — горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта,
362 Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши, Мера[15];
363 Й Кос[16], Евріпілове місто міцне, де рогатими стали
364 Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла.
365 Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів
366 Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати,—
367 В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер.
368 Давньої Кеї Картейська твердиня лишилась позаду,
369 Де колись Алкідамант заніміє з великого дива,—
370 Батько, — як донька його переміниться в тиху голубку[17].
371 Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе,
372 З явою лебедя вславлені: подарував юнакові
373 Філій пернатих приручених і велетенського звіра —
374 Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати —
375 Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок,
376 Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем.
377 «Ще пожалкуєш!» — обурився Кікн, і з високої скелі
378 Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився,
379 Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних.
380 Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином,
381 Вся розпливлася слізьми — Гіріеєю, озером, стала.
382 З тими місцями межує Плеврон, де на крилах тремтливих
383 Ран од своїх же дітей офіянка уникнула, Комба[18].
384 Ось і поля Калавреї, що милі були для Латони;
385 Там володар із дружиною злинули в небо птахами.
386 Справа Кіллена лежить, де, за звичаєм дикого звіра,
387 З рідною матір'ю ложе своє мав Менефрон ділити.
388 Бачить Кефіса[19] здаля, що оплакував долю невтішну
389 Внука: його замінив Аполлон у тюленя товстого;
390 Бачить домівку Евмела, який побивався за сином[20].
391 Врешті, в Ефіру Піренську домчали Медею — чаклунку
392 Крила зміїні. Прадавніх людей ще від першого віку
393 Виник там рід од грибів лісових, що зросли під дощами.
394 Потім, коли наречену спалила колхідська отрута,
395 Й море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге,
396 Й кров'ю дітей обагрилось залізо, — тікає злочинна
397 Мати од гніву й меча, відімстивши зрадливцю Ясону.
398 Злинувши знов на Тітанових зміях, вона прибуває
399 В замок Паллади. Тебе, справедлива Фенеє, в повітрі
400 Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе;
401 Там на незвичне оперлась крило й Поліпемона внучка.
402 Владар Егей прихистив утікачку. В однім тільки схибив:
403 Їй, крім притулку, ще й руку подав, поєднавшись у шлюбі.
404 Скоро й Тесей появився, дитя, не відоме для батька,
405 Мужній герой, що зумів упокорити Істм двобережний.
406 Щоб подолати його, аконіт заварила Медея —
407 Десь аж на березі скіфськім чаклунка його назбирала.
408 Кажуть, з-під зуба собаки, котру народила Ехідна,
409 Зілля те вбивче зросло. Де печера глибока темніє,
410 В'ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець
411 Кербера-пса, що пручавсь і від променів сонця сліпучих
412 Очі сховати хотів, на ланцюг адамантовий взявши,
413 Вивів-таки з-під землі. Тоді Кербер у люті скаженій,
414 Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши,
415 Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене.
416 Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних
417 Соків тієї землі, набула смертоносної сили.
418 Пнеться й по схилах те зілля цупке і тому аконітом
419 Назване серед селян. Із намови хитрунки-дружини
420 Батько Егей подає його синові (думав — що ворог).
421 Келих узяв у правицю Тесей, не чекаючи лиха,
422 Й тут на руків ї меча запримітив здивований батько
423 Знак свого роду — й злочинний напій з-перед уст йому вибив.
424 Та врятувалась Медея закляттями — в хмару пірнула.
425 Батько, хоч як і зрадів, що живим його син залишився,
426 Довго був наче не свій, аж не вірив, що міг мимоволі
427 Руку на сина здійнять. Уже вівтарі роздуває,
428 Щедро складає безсмертним дари. Розсікають сокири
429 Шию могутніх биків; на рогах у них — стрічки жертовні.
430 Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів,
431 Радісно так не заблис. До гостини сідають вельможі
432 Й простий народ. За вином, що людей звеселяє, по колу
433 Пісня пішла: «Гомонить про діла твої славні, Тесею,
434 Весь Марафон, зачудований кров'ю бика-Мінотавра.
435 Те, що спокійно за плугом іде селянин кроміонський,—
436 Також заслуга твоя. Завдяки тобі край Епідавра
437 Бачив, як велет, озброєний києм, упав — син Вулкана[21].
438 Бачили мертвим Прокруста[22] жорстокого хвилі Кефіса.
439 Як поваливсь Керкіон, — Елевсін це побачив Церерин.
440 Впав і Сініс, що для зла застосовував рук своїх силу:
441 Стовбури він нагинав; до землі, було, схилить верхів'я
442 Сосни, щоб ген розметать пошматоване тіло людини.
443 До Алкатої, до стін лелегейських безпечний провадить
444 Шлях, коли згинув Скірон[23]. Лиходія розсіяні кості
445 Ні суходіл, ані хвиля морська не схотіли прийняти.
446 Довго ще, кажуть, їх вітер носив, поки з часом не стали
447 Скелями; й досі така ж у них назва: Скіронові скелі.
448 Та, коли б ми твої вчинки й літа зрахувати взялися,—
449 Подвигів більше було б, ніж років. Ми за тебе, могутній,
450 Купно благаєм богів. Піднімаємо келих — за тебе!»
451 Схвально на слово те люд одгукнувсь, і розлігся в палаці
452 Гомін. Кутка не було, де б смутились, у цілому місті.
453 Все ж (отакою вже куцою в нас насолода буває:
454 Щось неодмінно її скаламутить!) Егей, повернувши
455 Рідного сина собі, безтурботно не міг веселитись:
456 Мінос готує війну. Нездоланні морські в нього й піші
457 Сили, та батьківський гнів — наймогутніша Міноса зброя:
458 За Андрогея, загиблого сина, спішить відомстити.
459 Та перед тим він союзні війська до війни залучає.
460 Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті.
461 Ось вже Анафа війська подала йому й Астіпалея:
462 Цій він мечем пригрозив; обіцяв подарунки — Анафі.
463 Взяв і низинний Мікон, і Кімол, що на крейду багатий;
464 Далі й Сірон, де квітує чебрець, і Серіф, де рівнини,
465 Парос, де мармур, і край, що його нечестива фракійка
466 Арна колись продала: пожадане отримавши злото,
467 Птахою стала вона, що на золото й нині поквапна;
468 Птаха ця, з чорними ніжками й чорним оперенням, — галка.
469 Лиш Оліар і Дідіми, лиш Андрос, Гіара і Тенос,
470 І Пепарет — острівець, на блискучі оливки багатий.
471 Суднам із Кноса не слали підмоги. Тож Мінос вітрила
472 Вліво звернув, до Енопії, де Еакідів країна.
473 Так називали її в давнину, та Еак їй дав іншу
474 Назву: Егіна — це ймення колись його мати носила.
475 Юрмиться люд: роздивитись такого преславного мужа
476 Прагне. Спішить Теламон, а за ним підбігає молодший
477 Від Теламона Пелей і третій — Фок, вслід за ними.
478 Повагом, не поспішаючи, — все-таки вік за плечима,—
479 Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну.
480 Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель
481 Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами:
482 «Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході
483 Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну».
484 Парость Асопа йому: «Надаремне благаєш: не може
485 Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа
486 Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами».
487 Той, спохмурнівши, пішов; «Пожалієш об тім договорі!» —
488 Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом,
489 Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили.
490 Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі
491 В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний
492 З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю.
493 На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни.
494 Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала,
495 Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши,
496 В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком
497 Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди,
498 Входить, оливкову гілку тримаючи, — знак свого краю.
499 Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч —
500 Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили.
501 Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч,
502 Волю Егея Кефал переказує, просить подати
503 Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їх віддавна, згадавши.
504 Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос.
505 Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку
506 Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,—
507 «Помочі ви не просіть, а беріть її,— мовив, — Афіни!
508 Сили всього мого острова, все, що мені постачає
509 Нинішня влада моя, — ви своїм без вагання вважайте.
510 Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.
511 Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве».
512 «Хай буде й далі так, — мовив Кефал, — громадян хай прибуде
513 В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь
514 Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті,
515 Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,
516 З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше».
517 Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:
518 «Кращою долею, друже, змінився печальний початок.
519 О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!
520 Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.
521 Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам'ятаєш.
522 З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!
523 Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала
524 В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.
525 Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки
526 Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.
527 Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.
528 Темною млою в цей день над землею нависло понуре
529 Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.
530 Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте
531 І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте, — та все ще
532 Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:
533 В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера.
534 А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке
535 Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.
536 Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,
537 На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу.
538 З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,
539 Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.
540 Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала
541 Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.
542 Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,
543 Пальми не гідний тепер: забуваючи славу колишню,
544 Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.
545 Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна
546 Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.
547 Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах
548 Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.
549 Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець
550 Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять
551 Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.
552 Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,
553 Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.
554 Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий
555 Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,
556 Здерев'янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом
557 Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.
558 Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:
559 Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим
560 Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.
561 Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,
562 Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду.
563 Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,—
564 За допомогою й сам загибав. І коли всі надії
565 Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,
566 Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому
567 Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму
568 Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;
569 Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше.
570 Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,
571 Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити.
572 Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,
573 З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,—
574 Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі
575 Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.
576 Всяк винуватить куток свій — не знає, де корінь нещастя.
577 Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;
578 Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби
579 Вже через силу запалими глибоко водять очима,
580 Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.
581 І видихають життя свого залишок, де доведеться.
582 Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,
583 Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?
584 Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,
585 Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі
586 Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя.
587 Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний
588 З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно
589 Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,
590 Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,
591 На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,
592 І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!
593 Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,
594 Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,
595 Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.
596 Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе
597 І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька
598 Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,
599 Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.
600 Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба
601 Людям боги подають: перетлила недуга утробу.
602 Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,
603 Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась.
604 Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю
605 Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.
606 Не хоронили, а просто виносили скошених мором:
607 Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.
608 То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,
609 Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала
610 Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.
611 Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні
612 Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.
613 Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало.
614 Вражений вихором бід і смертей, — «О Юпітере-батьку! —
615 Вигукнув я, — коли й справді колись поспішав ти в обійми
616 Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,
617 О всемогутній, не соромно бути, — тоді мені, батьку,
618 Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!»
619 Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.
620 «Знак цей приймаю, — сказав я, — і хай він потвердженням добрим
621 Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!»
622 Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця
623 Дерево недоторканне — насіння додонського парость.
624 Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши
625 Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим
626 Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.
627 Подивувавшись їх кількістю, — «Дай громадян мені стільки ж,
628 Батьку ласкавий, — кажу, — щоб залюднити вимерле місто!»
629 Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово
630 Шелест по ньому пройшов. Переляк одійняв мені мову,
631 Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю
632 З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,
633 Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні.
634 Злинула ніч і турботами денними зморене тіло
635 Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих
636 Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.
637 Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати
638 Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.
639 Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;
640 Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,
641 Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику
642 Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.
643 Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю:
644 Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях
645 Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору
646 Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю
647 Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері,
648 Каже: «Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі!
649 Вийди ж!» Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, що недавно
650 Бачив у сні,— наяву їх усіх у такому ж порядку
651 Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають.
652 Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом
653 Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало.
654 Щоб пам'ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я.
655 Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього —
656 Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем'я.
657 Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє
658 Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою
659 Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо,—
660 З Евром ти справді приплив, — ходовим переміниться Австром».
661 Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались,
662 Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,
663 Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,
664 Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.
665 Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком
666 Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта —
667 Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.
668 Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,
669 Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.
670 В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить
671 Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.
672 Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці
673 Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.
674 Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,
675 Каже таке: «У лісах я бував, не новак і на ловах,—
676 Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав
677 Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б
678 Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.
679 Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду
680 І між найкращих списів ось такого метального списа».
681 «Ще якби ти його в дії побачив, — на те Еакіду
682 Мовив один із актейських братів, — ще б не так дивувався!
683 Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.
684 Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим».
685 Все хоче знати Нереїв юнак, — випитує далі,
686 Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.
687 Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною
688 Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши
689 Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:
690 «Через цю здобич, нащадку богині,— та хто в це повірить? —
691 Плачу і довго ще плакати буду, — якщо мені доля
692 Жити ще довго дала, — бо з дружиною милою спис цей
693 Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!
694 Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію
695 Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна.
696 Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,
697 Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,
698 Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався —
699 Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.
700 Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.
701 Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.
702 Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета
703 Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї
704 Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині —
705 Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем,
706 Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,
707 Хоч споживає нектар, — я кохав тоді тільки Прокріду.
708 В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда.
709 Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь,
710 Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,—
711 Тим я богиню зворушив. «Ну годі, невдячний! — сказала,—
712 Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,—
713 Ще пожалієш об тім!» — І дозволила йти мені, гнівна.
714 Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі
715 Чую богині грізьбу. «А чи там, — промайнула підозра,—
716 Жде, як належить, на мене жона?» Її вік, її врода
717 Наче б шептали: «Не вір!» — «Можеш вірить їй!» — вдача казала.
718 Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,
719 Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.
720 Мучить підозра. «Візьми подарунками, — радить, — на пробу
721 Вірність цнотливої». Страх у мені роздуває Аврора,
722 Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.
723 От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.
724 Вже я в оселі своїй, але злочином навіть не пахне:
725 Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.
726 Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.
727 Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу
728 Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,
729 Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.
730 В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,
731 Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею
732 Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою
733 Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!
734 Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо
735 Спроби мої! Скільки раз повторяла: «Лише одному я
736 Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього».
737 Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню
738 Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі.
739 Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.
740 Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.
741 Далі не втримавсь: «Піймалась-таки! — у долоні я сплеснув,—
742 Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!»
743 Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,
744 З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.
745 Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,
746 В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.
747 Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом
748 Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався
749 І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,
750 Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.
751 Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,
752 Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.
753 Ще й піднесла мені дар, — наче б мало того подарунка,
754 Що повернулась сама, — гончака, що його віддала їй
755 Кінтія[24], мовивши: «Скільки б не бігло з ним — він буде перший».
756 З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.
757 Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?
758 Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.
759 Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших
760 Загадку-пісню — і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала
761 Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.
762 Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда —
763 Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім
764 Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить
765 І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,
766 Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:
767 Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,
768 Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.
769 Зграї собак напускали на неї, але вона птахом
770 Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.
771 Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись
772 Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково
773 Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.
774 Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив,
775 Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.
776 Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі
777 З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,
778 Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.
779 Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.
780 З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:
781 То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка
782 Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,
783 Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману
784 Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.
785 Пес у хитрунки висить на хвості, вже готовий у бік їй
786 Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами.
787 Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці
788 Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,
789 Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе
790 Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:
791 Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає.
792 Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця
793 Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними».
794 Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» —
795 Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.
796 «Радість була для нас, друже, початком великого болю.
797 Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,
798 Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,
799 Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка.
800 Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..
801 Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,
802 Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера
803 Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.
804 Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,
805 Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.
806 В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра
807 Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней —
808 Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця
809 Хижого звіра вкладать, — я шукав собі тіні, спочинку.
810 Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди.
811 Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.
812 Тільки її виглядав, коли зморений був, — охолоду.
813 «Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,—
814 Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!
815 Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила».
816 Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! —
817 Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо!
818 Ти покріпляєш мене, — промовляв я звичайно, — ти пестиш,
819 Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,
820 Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!»
821 Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу
822 Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,
823 Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.
824 З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий
825 І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.
826 Тільки-но він закінчив і — така вже любов легковірна! —
827 Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,
828 Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.
829 Все дорікала мені й під вагою уявної зради
830 Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.
831 Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.
832 Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку,
833 Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати
834 Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.
835 Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови
836 Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу
837 Знов: «Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!»
838 Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик
839 Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: «Прийди, наймиліша!» —
840 Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:
841 «Певно, хижак причаївсь», — і метнув туди спис непохибний.
842 Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,
843 Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї
844 Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.
845 Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі
846 Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає.
847 Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,
848 Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,
849 Пробую кров зупинить, перев'язую рану глибоку.
850 Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.
851 Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася
852 Ще на тих декілька слів: «Ради нашого шлюбного ложа,
853 Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,
854 Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,
855 Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,
856 Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди».
857 Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки
858 І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?
859 Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.
860 Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,
861 Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.
862 Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала».
863 Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору
864 Входить Еак із синами двома й до походу готовим
865 Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.
1 Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця
2 Темряву, — втишився Евр; набубнявіли в небі вологі
3 Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись
4 Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,
5 Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.
6 Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,
7 Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,
8 Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього
9 Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,
10 Волос виднівся один — запорука великої влади.
11 Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,
12 Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата
13 Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.
14 Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,
15 Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони
16 Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.
17 Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,
18 Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,
19 Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто
20 З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.
21 З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,
22 Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.
23 Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обличчя
24 Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався
25 Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне
26 Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю
27 Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці
28 Ратище довге розгойдував, — діва й тоді вихваляла
29 Вправність і силу його. А коли напинав широченний
30 Лук, щоб несхибну пустити стрілу, — присягалась, що тільки
31 Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,
32 Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім
33 На білосніжного сівши коня, на барвисту попону,
34 Поводом туго стягав рисакові запінену морду,—
35 Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала
36 Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю
37 Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях.
38 Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути
39 Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова
40 Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський
41 Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,—
42 Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа
43 Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе
44 Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй, — не знаю:
45 В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася, — ворог;
46 В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.
47 Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б
48 Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.
49 Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,
50 Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.
51 П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши
52 Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.
53 Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною
54 Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще
55 Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,
56 Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись —
57 Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.
58 Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина,
59 Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.
60 Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно
61 Впасти, — крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти
62 Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства
63 Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:
64 Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,
65 Міносе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,
66 Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!
67 Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій
68 Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.
69 Задум, однак, — ще не все: біля входів усіх — охорона;
70 Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька
71 Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї.
72 О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,
73 Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля.
74 Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу
75 Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.
76 Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу
77 І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,
78 Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,—
79 Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний
80 Може мене ощасливити, те, чого прагну, — здійснити».
81 Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих —
82 Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.
83 Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло
84 Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає
85 В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього
86 Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,
87 Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,
88 Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)
89 До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:
90 «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,
91 Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.
92 Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний
93 Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос —
94 Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка
95 Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся
96 Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:
97 «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,
98 Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!
99 Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,
100 Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»
101 Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,
102 Бо справедливість любив над усе, й повелів одв'язати
103 Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.
104 Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,
105 Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,
106 Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.
107 Руки простягши, кричить, — розлючена, простоволоса:
108 «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,
109 Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?
110 О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин
111 Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили
112 Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,
113 Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?
114 Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,
115 Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?
116 Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,
117 Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу
118 Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити.
119 Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,—
120 Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі,
121 Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.
122 Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав
123 Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був,
124 Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,
125 Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,
126 Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла
127 Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.
128 Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло
129 Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,
130 Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни
131 Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина,
132 Що, дерев'яним зображенням хитро бика підманувши,
133 Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає
134 Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний
135 Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?
136 Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла
137 Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.
138 Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,
139 Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.
140 Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,
141 Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,
142 Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море,
143 Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),
144 Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.
145 Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,
146 Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),—
147 Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.
148 Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море —
149 Й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:
150 Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку
151 Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься «Кіріда».
152 Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів,
153 Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку
154 Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.
155 Роду неслава тим часом зросла: материнської зради
156 Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.
157 Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,
158 В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.
159 Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,
160 Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним
161 Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.
162 Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі
163 В'ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,
164 Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,
165 То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне
166 Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає
167 Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте
168 Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли!
169 Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем.
170 Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,
171 З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився:
172 Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив
173 Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви.
174 Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея
175 Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий,
176 Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню
177 Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками
178 Славою діва втішалась, — вінок із чола її знявши,
179 В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори,
180 Лине — й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.
181 Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси:
182 Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією.
183 Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання;
184 Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,—
185 «Хай собі,— мовив якось, — перекриє моря й суходоли,—
186 Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому.
187 Землі й моря хоч посів — не посів, проте, Мінос повітря».
188 Мовив і думку свою скерував на нечуване діло,
189 Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни,
190 Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали;
191 Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни
192 Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку.
193 Ниткою зв'язує їх посередині, скріплює воском
194 При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає,
195 Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька
196 Хлопець Ікар; що торкається згуби своєї — не відав.
197 То, сміючись, перехоплював пір'я, що ним час од часу
198 Бавився вітер — блукач, то розм'якшував пальцем жовтавий
199 Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій,—
200 Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець
201 Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши,
202 Ледь ворухнув ними — й наче гойднувся в легкому повітрі.
203 Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю,
204 Шляхом лети: бо занизько полинеш — то стануть важкими
205 Крила від плескоту хвиль, а зависоко — сонцем їх спалиш.
206 Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота,
207 Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона.
208 В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту
209 Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале.
210 Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця
211 Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив Ікара,—
212 Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах,
213 Першим летить, боячись за супутника — сина, мов птиця,
214 Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше.
215 Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва,
216 Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить.
217 Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає
218 Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий —
219 Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі
220 Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,
221 Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули,
222 Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом.
223 Тут захопився польотом Ікар і, налігши на крила,
224 Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе
225 Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця
226 Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило.
227 Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, у небі
228 Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.
229 Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове
230 Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем[25].
231 Батько нещасний — уже ж і не батько, — «Ікаре мій! — кличе,—
232 Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?»
233 Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір'я на хвилі,
234 Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло
235 Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі[26].
236 Те, як безрадісний батько тужив над останками сина,
237 Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу
238 Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи.
239 В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця,
240 Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале.
241 Сина в науку сестра віддала йому, — хто ж бо то може
242 Долю свою передбачити? — Тільки шість років подвоїв
243 Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний.
244 Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби,
245 Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі
246 Густо нарізав — і вийшла пила з-під руки його вперше.
247 Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні
248 Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,—
249 Твердо одна з них стоїть, а друга — коло обводить.
250 Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мінерви
251 Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина
252 Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада,
253 Здібних людей опікунка, — і в пір'я в повітрі вдягнула.
254 Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні
255 В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним.
256 Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда
257 Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,—
258 Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце;
259 Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння.
260 Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій
261 Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї,
262 Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни
263 Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею.
264 Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву,
265 Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно
266 Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим.
267 Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка
268 По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї
269 Став допомоги благать, опинившись у скруті великій.
270 По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,
271 Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби
272 Дикий кабан був — служитель і месник Діани гнівної.
273 Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний
274 Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея,
275 Соком оливок Палладиних — жовтоволосу Мінерву.
276 Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських
277 Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони
278 Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли.
279 Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари!
280 В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!»
281 Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея
282 Месника шле — кабана: ні в Епірі, що травами славний,
283 Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних.
284 Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия,
285 Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині —
286 Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні.
287 Рикне той звір — і спливає з його страхітливої морди
288 Піна, скипаючи; ікла ж у нього — мов бивні слонові.
289 Блискавка — подих його, що на відстані спалює листя.
290 То потолочить посів, який тільки що в полі заврунивсь,
291 То — обважнілі жита, селянина сподіванки марні.
292 Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно
293 Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно.
294 Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю,
295 З ними — й зелена, в плодах, засихає підрита оливка.
296 Вже й на стада він упав, і ніхто — ні пастух, ні собаки,
297 Ні круторогі бики не були порятунком худобі.
298 Люд утікає з полів і безпечним себе почуває
299 Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних
300 Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави:
301 Два близнюки там були, Тіндарея сини: один вершник,
302 Другий — кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний,
303 Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм — Пірітоєм;
304 Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий
305 Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва,
306 Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати,
307 Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора — Фенікс,
308 Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди.
309 Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько,
310 З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом,
311 Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу,
312 З Наріка — жвавий Лелег; Панопей[27], і Гілей, і суворий
313 Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку,
314 Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів.
315 Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний
316 Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини,
317 Врешті,— й окраса лікейських гаїв була — діва тегейська.
318 Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко;
319 Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала.
320 Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості,
321 Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий.
322 З виду такою була: як на хлопця, то — можна б сказати —
323 Надто дівоча, але як на дівчину — надто хлоп'яча.
324 Тільки-но вгледів її калідонський герой — і любов'ю
325 Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний
326 Пал, — «О щасливим, — сказав, — буде той з юнаків, кого мужем
327 Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив,
328 Ні соромливість, бо вже починались небачені лови.
329 Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись,
330 Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся.
331 Щойно туди прибули — за роботу взялися сміливці:
332 Ті вже розтягують сіті, ці — псів із припону спускають,
333 Інші — по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать.
334 Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно
335 Води пливли дощові. По вологому дні того долу
336 Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий,
337 Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра.
338 Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців
339 Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний.
340 Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола
341 Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці
342 В кожного — спис наготові; тремтить його вістря широке.
343 Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса,
344 Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих.
345 Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно:
346 Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.
347 Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям,
348 Певно, в хребет кабанові б уп'явсь, а не в землю, далеко
349 Спереду; списом метнув так потужно Ясон-пагасеєць.
350 «Фебе! — шепнув Ампікід, — я ж тебе шанував і шаную,
351 Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!»
352 Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив
353 Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила
354 Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко.
355 Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду:
356 Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає.
357 Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно
358 Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі
359 Мури, як дик ошалілий — у гурт юнаків із розгону
360 Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли:
361 Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі.
362 Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись,
363 Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі,
364 Зблідлий, та пізно було — підколінки підтяті ослабли.
365 Може б, і Нестор — пілосець, троянських часів не діждавшись
366 Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині,
367 Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба —
368 Звідти, врятований чудом, на ворога — вепра дивився.
369 Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий,
370 Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий,
371 Зранює іклом кривим Еврітідові-велетню литку.
372 Два близнюки, що зірками не стали ще в небі, тим часом
373 На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні,
374 З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали
375 Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові.
376 Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий,
377 В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне.
378 Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь,
379 Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, — необачний.
380 Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну,
381 Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва-тегейка.
382 Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши
383 Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно.
384 Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась,
385 Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині,
386 Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній,—
387 «Честь і хвала за цей постріл, — сказав, — тобі буде по праву!»
388 Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком
389 Духу собі додають і списи безуспішно метають:
390 Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо.
391 Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний,
392 Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам, — гукає,—
393 Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча!
394 Хоч під опікою звір у мисливиці — доньки Латони,
395 Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!»
396 Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче
397 Над головою підняв, її в руки обидві узявши.
398 Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим
399 Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні
400 Ікла під низ живота, де смертельною рана буває.—
401 Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього
402 Кишки, що кров'ю набухли, земля багряніє довкола.
403 Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок,
404 Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці.
405 «Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне,
406 Втіхо моєї душі! — йому крикнув Егід, — бо й хоробрим
407 Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!»
408 Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним.
409 Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею,—
410 Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі.
411 Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь
412 Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра
413 Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь.
414 Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший — у землю,
415 Другий — у вигнуту спину страховиська глибоко вбився.
416 Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю,
417 Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно,
418 Той, хто поцілив — не гається: вибравши мить відповідну,
419 Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку.
420 Скрикнули, радісно друзі; потиснути хоче негайно
421 Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю.
422 Аж заніміли на вид хижака: на землі розпростертий,
423 Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє
424 Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі.
425 А переможець, ногою притиснувши голову звіра,—
426 «Здобич ця, — каже, — по праву твоя, нонакрійська красуне,
427 По справедливості й славу та честь розділю я з тобою».
428 Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту
429 Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра.
430 Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок.
431 Інші — позаздрили; чутно було невдоволений гомін.
432 Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати
433 Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу,
434 Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся,
435 Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!»
436 В неї — цей дар відняли, дарувати можливість — у нього.
437 Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті,—
438 «Знайте ж ви, — кинув, — усі, хто до слави чужої охочий,
439 Як од погрози до діла далеко!» — й злочинне залізо
440 В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки.
441 Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата,
442 Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся.
443 Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства
444 Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю.
445 Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами,
446 Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних.
447 Б'є себе в груди вона, голосними риданнями місто
448 Повнить і не в золотім — у жалобнім іде Одіянні.
449 Щойно дізналась, хто вбивця, — і вмить забуває про тугу,
450 Сліз надаремно не ллє — переймається прагненням помсти.
451 Дерева шмат був; його, коли Тестія донька лежала,
452 Сина родивши, в огонь три богині, три сестри, поклали
453 І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено,
454 Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили,
455 Новонароджений, і деревині тій». Тільки-но сестри,
456 Долю звістивши йому, відступили, — з вогню те поліно
457 Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває.
458 Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок.
459 Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче.
460 Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла
461 Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої.
462 Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась,
463 Та не зробила того: в ній боролася мати — з сестрою.
464 Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу.
465 То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний,
466 То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі.
467 Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось,
468 Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому.
469 Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна — звідки
470 Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю
471 Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,—
472 В другий, — ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,—
473 Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних,
474 Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває.
475 Врешті, над матір'ю в ній — сестра бере верх поступово:
476 Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні,
477 Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву
478 Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій, — сказала,—
479 Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно,
480 З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:
481 «О Евменіди, — звернулася, — помсти богині суворі!
482 Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних!
483 Знаю: так мститися — гріх, але смерть треба сплачувать смертю.
484 Злочин — до злочину, вбивство — до вбивства потрібно додати.
485 Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий!
486 Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій
487 Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє!
488 Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих,
489 Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні
490 Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя!
491 Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір!
492 Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті
493 Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати?
494 Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий
495 Матиме весь Калідонії край під своєю рукою?
496 Вам же тут — жменькою пороху, тіні холодні, лежати?
497 Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом
498 Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!..
499 Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги?
500 Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?
501 О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком,
502 Я ще могла б це знести! Те, що жив ти, — моя в тім заслуга.
503 Що помираєш — твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане
504 Двічі — народженням, а опісля врятуванням поліна —
505 Нині верни або дай і мені до братів приєднатись.
506 Прагну — й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима
507 Рани братів постають і видіння жахливого вбивства.
508 Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає.
509 Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога.
510 Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами
511 Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла.
512 Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно.
513 Й тут — чи здалось їй, чи справді — це дерево видало з себе
514 Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним.
515 Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе —
516 Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує
517 Полум'я; болі великі приборкує силою духу.
518 Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю
519 Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани.
520 Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих
521 Сестер; останньою — ту, що ділив з нею ложе подружнє;
522 Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають;
523 Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.
524 Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.
525 Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.
526 Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;
527 Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси
528 Доньки Евена, голосять жінки й матері калідонські.
529 Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,
530 І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.
531 Мати, до тями прийшовши, свого ж таки вчинку жахнувшись,
532 Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.
533 Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким.
534 Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова.
535 Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри;
536 Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі.
537 Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,
538 Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.
539 Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця
540 Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами
541 Ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.
542 Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,
543 Що навалилось на дім Партаона, — крім Горги й невістки
544 Славної родом Алкмени, — сестер оперила й у небо
545 Їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.
546 Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає.
547 Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,
548 В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків.
549 Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий
550 Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,—
551 Просить він, — деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:
552 Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,
553 Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,
554 Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня
555 Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням.
556 Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,
557 Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.
558 Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,—
559 Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля».
560 Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою, — мовив,—
561 Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними.
562 Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого
563 Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.
564 Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.
565 Гіперіон за той час дві третини світу відміряв,
566 І розмістились на ложах Тесей та супутники — друзі:
567 Син Іксіона — по цій стороні, а по тій, проти нього,—
568 Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.
569 Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий
570 Виявив шану однакову, гостю високому радий.
571 Різного роду наїдками тут же й столи заставляти
572 Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,
573 В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,
574 Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:
575 «Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву
576 Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну».
577 Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів:
578 П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.
579 Тож не одна лиш Діана — мисливиця мстить за зневагу;
580 Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву
581 Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,
582 Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.
583 Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,
584 Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,
585 Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю.
586 Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,
587 Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському
588 Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,
589 Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш.
590 Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,
591 Любий мені; Перімелою нині його називають.
592 Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.
593 Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню
594 Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море.
595 Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне,
596 Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба.
597 Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,—
598 Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!
599 Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,
600 І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним.
601 То пожалів би її, нам обом дарував би провину.
602 Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.
603 Дай їп притулок якийсь, — чи сама нехай стане притулком,—
604 Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою
605 Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.
606 Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,
607 Поки пливла, — і тремтіло воно під моєю рукою.
608 Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче
609 Тіло, а груди м'які мовби шаром землі затяглися.
610 Я щось кажу, — а земля поступово їй сковує рухи:
611 Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає».
612 Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала
613 Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,
614 Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь;
615 «Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика
616 Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати».
617 Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,
618 Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий.
619 Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри
620 Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.
621 Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба
622 Липа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька.
623 Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я
624 З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько.
625 Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,
626 Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.
627 В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же —
628 Син його, крила відклавши та різку, — потомок Атланта.
629 В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились —
630 Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,
631 Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.
632 В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда.
633 Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні
634 Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість — сусідку:
635 Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.
636 Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:
637 Двоє їх-ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє.
638 Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів,
639 І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,—
640 Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув,
641 А господиня заслала її полотном груботканим.
642 Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні
643 Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою
644 Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.
645 Кілька полінець і в'язанку хмизу приносить у хату
646 І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.
647 З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх.
648 Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,
649 Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно
650 Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,
651 У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.
652 Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім
653 Час непомітно спливав. Там, у закутку, — з бука цеберко
654 Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло.
655 Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили
656 Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові
657 Поручні й ніжки. М'який очерет — постіль заміняє.
658 Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято
659 Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке.
660 Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.
661 Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо
662 Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.
663 Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку
664 Хутко підклала. Зеленою м'ятою столик натерши,
665 Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду —
666 Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;
667 Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала
668 Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.
669 В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором,
670 Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера —
671 Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.
672 Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;
673 Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.
674 Далі й вони поступилися місцем новій переміні:
675 Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,
676 Й свіжі, у широких кошах, запахущі плоди яблуневі,
677 Й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,
678 Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі
679 Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність.
680 Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,
681 Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.
682 Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні
683 Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда.
684 Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.
685 Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.
686 От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих.
687 Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго
688 Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,
689 Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:
690 «Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів
691 Кара, — промовили, — ви ж не страшіться обоє: це лихо,
692 Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї
693 І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами
694 Разом рушайте!» Старенькі — не проти: з ціпком у правиці
695 Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.
696 Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла
697 Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать:
698 Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина.
699 Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,
700 Хата стара, що й для двох затісна була, — їхня оселя,—
701 Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,
702 Де була стріха гнила, — вже вилискує золото щире.
703 В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері.
704 Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:
705 «Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино,
706 Мужа достойна свого». Пошепталися ті між собою,
707 І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:
708 «Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати
709 Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,—
710 Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив
711 Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась».
712 Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,
713 Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,
714 Стали вони перед східцями храму, й про давні події
715 Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда —
716 Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано
717 Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею
718 Листя рясне. «Прощавай!» — він їй шепче. «Прощай!» — одночасно
719 Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,
720 Тихнуть обом їм уста… Ще й нині вам житель тамтешній
721 Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.
722 Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?),
723 Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті
724 Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я:
725 «Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані».
726 Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач.
727 Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння
728 Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе,
729 Бог калідонський звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий,
730 Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши.
731 Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею,
732 Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають.
733 То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким
734 Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї
735 Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись;
736 Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим,
737 Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою
738 Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою.
739 Так і жона Автоліка, донька Ерісіхтона може
740 Постаті різні приймать. Її батько, великий безбожник,
741 Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням.
742 Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець;
743 Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом.
744 Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний,
745 Сам наче гай — у стьожках, у присвятних табличках довкола
746 Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних.
747 Часто дріади кружляли під ним у святковому танці,
748 Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити
749 Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п'ятнадцять,
750 Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся
751 Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім — трави.
752 Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього
753 Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали
754 Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,—
755 «Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,—
756 Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!»
757 Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині.
758 Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же
759 Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені,
760 Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли.
761 А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши,
762 Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом
763 Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири,
764 Що розсікла йому шию могутню, — струмком пурпуровим.
765 Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі,
766 Зважився лютий топір одвести від священного дуба.
767 Та фессалієць на те: «За побожність прийми нагороду!»
768 Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,—
769 Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати.
770 Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:
771 «Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери,
772 Й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару,
773 Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю».
774 Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте
775 Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю
776 Падає — широко ліс під його тягарем вилягає.
777 Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись,
778 Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися
779 Всі до Церери гуртом — Ерісіхтону кари просити.
780 Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула —
781 Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите.
782 Кару, що гідна була б співчуття, — якщо грішник у когось
783 На співчуття заслужив, — підшукала для нього Церера:
784 Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині
785 Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі
786 Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї
787 З тих, що по горах гасають, богинь — Ореади сільської:
788 «Єсть, — каже їй, — на околицях Скіфії сніжної місце,
789 Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки.
790 Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там,
791 І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні
792 Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива
793 Не заспокоїть її — нехай навіть мене перевершить.
794 Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю.
795 Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними».
796 Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо,
797 В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної,
798 Що називають Кавказом її, зупинила драконів.
799 Поле було кам'яне, де й побачила німфа Голодну:
800 Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала.
801 Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці,
802 Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз'їло їй зуби;
803 Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї;
804 Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали.
805 Там, де мав бути живіт, — тільки місце лишилось для нього;
806 Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі;
807 Від худини їй суглоби побільшали; повипинались
808 Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти.
809 Здалеку вздрівши її — підійти не наважилась ближче —
810 Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,
811 Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,—
812 Голод відчула-таки, — й колісницю назад повертає,
813 В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі.
814 А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї —
815 Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу
816 До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця
817 Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,—
818 Пізня була, тоді ніч, — обома обнімає руками;
819 В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло,
820 В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх.
821 Діло звершивши своє, покидає багатий плодами
822 Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери.
823 Солодко сон Ерісіхтона «рилами ніжними все ще
824 Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне,
825 Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті,
826 Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? —
827 Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря.
828 Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти
829 В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало.
830 Тут же б із'їв усе те, чим багаті повітря, і землі,
831 Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому — все замало:
832 Їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити
833 Багатолюдні міста, — тих наїдків одній лиш людині
834 Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає.
835 Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає
836 Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки,
837 Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму:
838 Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,—
839 Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу,
840 Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом
841 Їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову
842 Й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно, — порожній.
843 Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно
844 Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,—
845 Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним
846 Полум'ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась
847 Тільки єдина дочка, — не такий би належавсь їй батько!
848 Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі
849 Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала:
850 «Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне
851 В мене дівоцтво відняв!» — це Нептун був, кого закликала.
852 Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею
853 Пан її вже поспішав, — їй поставу і вид чоловічий
854 Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне.
855 Власник, на неї зирнувши: «О ти, хто шматочком поживи
856 Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку, — промовив,—
857 Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку
858 Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить!
859 Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті,
860 На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла.
861 Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались».
862 Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї
863 В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє:
864 «Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку,
865 Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом.
866 Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,—
867 Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому,
868 Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла».
869 Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні —
870 Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою.
871 Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо:
872 Знову й знову її продавав, а вона замінялась
873 То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.—
874 Так постачала весь час ненаситному батькові їжу.
875 Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі
876 Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу:
877 Взявся до членів своїх — шматувати почав їх і гризти,
878 Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом.
879 Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе,
880 До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.
881 Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів'юся змією.
882 То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,—
883 Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене.
884 Бачиш — нема на чолі…» — й за цим словом зітхання почулись.
1 Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався,
2 Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський
3 Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся:
4 «Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями
5 Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці.
6 Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою.
7 Що переможець такий — це велика для мене розрада.
8 Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка
9 Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню?
10 Навперебій домагались її женихів цілі юрми.
11 З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя.
12 «Зятем, — кажу, — ти назви мене, сину ясний Партаона!»
13 Те ж саме мовив Алкід. Усі інші нам двом поступились.
14 Вабить Алкід його сватом — Юпітером, славою грізних
15 Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити.
16 Я ж на те: «Сором, — кажу, — коли смертному бог уступає
17 (Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря
18 Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються.
19 Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись,—
20 Я — твій земляк і твоїх володінь неабияка частка.
21 Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу,
22 Тож і на подвиги йти — вибачай вже — не мав я нагоди.
23 Ти натякав, що Юпітер — це батько твій, сину Алкмени:
24 Значить, або ти — брехун, або він таки зрадив Юнону.
25 Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду
26 Ти народивсь, або вигадки це, що ти — син Громовержця».
27 Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене
28 Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився.
29 Словом таким обізвавсь: «Не язик, а рука — моя сила.
30 Ним можеш ти брати верх, ну а я — довіряю правиці!»
31 І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно.
32 Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений.
33 Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі,
34 Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою.
35 Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі —
36 Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав.
37 То він за шию хапає мене, то за ноги проворні.
38 То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити.
39 Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала.
40 Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі
41 Б'ють раз у раз, — не схитнеться вона, тягарем своїм горда.
42 То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем,
43 Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові
44 Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись,
45 Пальцями — в пальці, чолом — у чоло, що є сили, впираюсь.
46 Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої,
47 Щоб нагороду здобуть — усього пасовища оздобу,
48 Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо:
49 Хто, перемігши, тепер вожаком буде, — годі вгадати.
50 Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався
51 Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий
52 Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши.
53 Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду)
54 Тут же всією вагою насів, так що (хочете — вірте,
55 Хочете — ні, все одно ж не до того веду я розмову,
56 Щоб похвалитися) наче горою мене придавило.
57 Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу
58 Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів,
59 Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись
60 З силами — шию уже захопив. Ось тоді я коліном
61 Мусив торкнутись землі, а губами — пісок зачерпнути.
62 М'язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся:
63 Змієм роблюся в'юнким, висковзаю із рук йому спритно.
64 Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло,
65 Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю.
66 Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа:
67 «Зміїв бороти, — сказав, — це забава моя ще з колиски!
68 Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській
69 Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти — дрібна її частка.
70 Множилась навіть од ран; із голів — а їх сто було в неї —
71 Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці
72 Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия.
73 Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала
74 Зміями, наче галуззям новим, од ударів — рясніша.
75 Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою
76 Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям».
77 Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув
78 Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах.
79 Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити.
80 Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє,
81 Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю.
82 Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене.
83 Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю
84 Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись.
85 Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці,
86 Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив.
87 Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами,
88 Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили».
89 Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана,
90 Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала
91 Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж — дарунки
92 Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.
93 Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею
94 День, — розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки
95 Стали спокійними знов, — щоб, опавши, розбурхані води
96 Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя
97 І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.
98 Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба,
99 Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко
100 То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.
101 Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе!
102 Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.
103 Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,
104 В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном,
105 Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,
106 Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу.
107 Поки вагався Геракл (за жону — не за себе боявся),
108 Несс підійшов, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.
109 «Я вже подбаю, — сказав, — щоб вона на тім березі стала.
110 Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»
111 Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,
112 Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив.
113 Сам же, як був, — сагайдак мав на плечах і лев'ячу шкуру.
114 Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,—
115 «Вже як почав я плисти — течію подолаю!» — промовив.
116 І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше
117 Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.
118 Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;
119 Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею
120 Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість
121 Ніг своїх! — грізно гукає Алкід. — Я до тебе звертаюсь,
122 Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!
123 Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона,
124 Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних.
125 І не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:
126 Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом
127 Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою
128 Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо.
129 Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками
130 Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.
131 Несс, підхопивши цю кров, — «Не помру я, одначе, без помсти»,—
132 Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,
133 Тій, котру викрав, дає: «Ти любов, — каже, — нею привернеш».
134 Часу чимало спливло, і Геракла великого слава
135 Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.
136 Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець,
137 Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась
138 Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду
139 Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.
140 Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли
141 Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової,
142 Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла
143 Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо
144 Так побиваюсь? Хіба що суперниці,— каже, — на втіху.
145 Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,
146 Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.
147 Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?
148 Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір чинити?
149 Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),
150 Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,
151 Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».
152 Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:
153 Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю
154 Несса, — як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.
155 Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить,
156 Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше
157 Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,
158 Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.
159 Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні
160 Мовить великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.
161 Й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута
162 В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.
163 Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.
164 Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,
165 Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті.
166 Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку —
167 З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! —
168 То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо,
169 То, відділившись, оголює виразки, де-не-де — й кості.
170 Вже й сама кров, — як розпечене лезо, бува, в прохолодну
171 Воду занурити, — і закипає, й шипить на отруті.
172 Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,
173 Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю.
174 Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока
175 В мозок пробивсь кістковий, — тоді, знявши до неба долоні.—
176 «Болем моїм, — закричав, — упивайся, Сатурнова донько!
177 Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку.
178 Серце жорстоке втішай! Та коли б нині зглянувсь на мене
179 Ворог тяжкий, тобто ти, — то зболілу в стражданнях, немилу
180 Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!
181 Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.
182 Я Бусіріда зборов, що невинною кров'ю мандрівців
183 Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав
184 Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський
185 Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий?
186 Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я?
187 Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських,
188 І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки,
189 Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.
190 Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.
191 Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель
192 Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась
193 Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.
194 Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі
195 Кров'ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,—
196 Їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.
197 Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.
198 Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази
199 Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі.
200 Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі
201 Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,
202 Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.
203 Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині
204 В те, що існують боги?» — простогнав, і верхів'ями Ети,
205 Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці
206 Списом бреде, хто ж метнув, — порятунку шукає у втечі.
207 То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.
208 То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.
209 То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі
210 Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.
211 Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,
212 Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,—
213 «Ліхасе! — крикнув йому. — Чи не ти мені дав цей смертельний
214 Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку
215 Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.
216 Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.
217 Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські
218 Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;
219 Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.
220 Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі
221 Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,
222 Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.
223 Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,
224 Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,
225 В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.
226 Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає
227 Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.
228 Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,
229 Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,
230 Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе
231 Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні
232 Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,
233 Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває
234 Полум'я. Поки пожадливо лиже воно деревину,
235 Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева
236 Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,
237 Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі
238 Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.
239 Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,
240 Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний
241 Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине
242 Славний землі захисник. Їм, відчувши те, з радістю в серці
243 Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба,
244 Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю
245 З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько,
246 Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.
247 Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,
248 Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху
249 Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:
250 Все подолавши, — й вогонь, котрий бачите, він подолає.
251 Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;
252 Що ж є у ньому від мене, — те вічне, позбавлене смерті,
253 Їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.
254 Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі
255 Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять
256 Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами
257 Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,—
258 Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги».
259 Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця
260 Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,
261 Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.
262 Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,—
263 В попіл Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі
264 До невпізнання змінивсь. Що від матері мав, — спопелівши,
265 З димом пішло; що було від Юпітера в ньому, — лишилось.
266 Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,
267 Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем,
268 Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.
269 Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався
270 Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.
271 Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний
272 На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.
273 Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву
274 Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,
275 Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені
276 Вірна Іола була, їй звіряла вона свою тугу,
277 Їй повідала про синові подвиги, світу відомі,
278 Їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла
279 Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,
280 Лоно їй виповнив сім'ям чудовим. До неї Алкмена
281 Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать
282 Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію
283 Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,
284 Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.
285 День наставав, коли мав трудівник народитись великий —
286 Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.
287 Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша
288 Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька
289 В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти
290 Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,
291 Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.
292 Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,
293 Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба —
294 Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.
295 І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:
296 Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.
297 Тільки-но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар
298 Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,
299 Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,
300 Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала —
301 Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.
302 Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,
303 Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,
304 Що й кам'яний би розм'як. Побіч мене — й жони кадмейські
305 Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.
306 Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,
307 Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині
308 Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона
309 Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,
310 Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,
311 Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.
312 «Хто б не була ти, — їй каже, — вітай цього дому хазяйку:
313 Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!»
314 Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками
315 З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.
316 Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.
317 Поки сміялась, її за волосся схопила богиня
318 В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу
319 Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.
320 Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина
321 Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.
322 А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,—
323 Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає».
324 Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання
325 Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:
326 «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина
327 Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну
328 Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,
329 Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала —
330 Я народилась од другої — вродою перша Дріопа
331 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,
332 Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,
333 Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця.
334 Озеро є, берегами своїми похилими схоже
335 На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє.
336 Стала над озером тим-бо ж не відала долі — Дріопа,
337 Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;
338 Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині
339 Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле.
340 Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,
341 Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.
342 Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,
343 Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку
344 Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз
345 Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.
346 Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду
347 Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,
348 В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.
349 Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла
350 Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:
351 В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,
352 Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі
353 Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.
354 З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені —
355 Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.
356 Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта
357 Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди
358 Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.
359 Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,
360 Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,
361 Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити.
362 Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.
363 Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько
364 Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,
365 Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,
366 Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.
367 Тільки обличчя одне, моя сестро — голубонько, в тебе
368 Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно
369 Тілом були, — наче сльози пливуть. Поки слово ще може
370 Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:
371 «Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра —
372 Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!
373 Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну,
374 Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.
375 Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати!
376 Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто
377 Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.
378 А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився
379 Й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою».
380 Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває
381 Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.
382 Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!
383 Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,
384 Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.
385 А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,
386 Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,
387 Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!
388 Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну
389 Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.
390 Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки
391 Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне».
392 Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;
393 Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».
394 Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена
395 Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,
396 Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом
397 Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,
398 З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум'яних,
399 Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.
400 Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,
401 Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,
402 Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.
403 Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах
404 Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька
405 Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,
406 Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,
407 Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,
408 Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька.
409 Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,
410 Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,
411 Поки злочинного золота в нього жона не попросить,
412 Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.
413 Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,
414 Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям
415 Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.
416 Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку
417 Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить».
418 Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,
419 Віща Феміда, — гуртом почали гомоніти всевишні:
420 Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись
421 Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,
422 Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,
423 Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий
424 Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,
425 Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.
426 Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті
427 Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,
428 Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага,
429 Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі
430 Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула
431 Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли
432 Їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.
433 Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились —
434 То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,
435 Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,
436 Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався
437 З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,
438 Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало».
439 Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді
440 Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,
441 Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,
442 Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,
443 Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета,
444 Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним,
445 Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.
446 Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.
447 Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним
448 Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських
449 Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.
450 Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,
451 Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,
452 Стрілась тобі й віддалась, — незрівнянна вродою німфа.
453 Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна.
454 Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука.
455 Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь.
456 Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.
457 Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,
458 Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком
459 Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:
460 Все це сестринським чуттям називає вона помилково.
461 Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,
462 Прихорошившись, іде, перед ним хоче звабною стати.
463 Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.
464 Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання
465 Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.
466 Вже він для неї не брат: його милим волить називати,
467 Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба».
468 Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє
469 В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно
470 Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму
471 Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.
472 Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще
473 Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:
474 «Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?
475 Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!
476 Він, проте, — що не кажи, — мене вродою вабить; такого
477 Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.
478 Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!
479 Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,—
480 А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.
481 В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.
482 Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,
483 З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду
484 Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!
485 Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:
486 Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.
487 О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,—
488 Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,
489 Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.
490 О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш
491 Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!
492 Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,
493 Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,
494 Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина!
495 Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось
496 Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?
497 Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:
498 Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;
499 Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону.
500 В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти
501 Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?
502 Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний
503 Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне
504 Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.
505 Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:
506 Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.
507 Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?
508 Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?
509 Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!
510 Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.
511 Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,
512 Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.
513 Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,
514 В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?
515 Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою
516 Сором, — прихований жар у рядках спалахне потаємних».
517 Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.
518 Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,
519 Мовила: «Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь.
520 Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»
521 Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;
522 Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.
523 Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.
524 То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.
525 Дощечку кинувши, знову бере її; взявши, — відкине.
526 Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —
527 Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.
528 Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,
529 Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:
530 «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,
531 Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!
532 Певно, спитаєш, який в мене намір, — я спершу б хотіла.
533 Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась
534 Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.
535 Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:
536 Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі
537 Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,
538 Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —
539 Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.
540 Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,
541 Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —
542 Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.
543 Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній
544 Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,
545 Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:
546 Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;
547 Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.
548 Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —
549 Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути
550 Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв'язком поєднатись.
551 Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,
552 Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.
553 Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні
554 Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —
555 Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.
556 Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?
557 Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —
558 Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи.
559 Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,
560 Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.
561 Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому
562 Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем
563 Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».
564 Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами
565 Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.
566 Й тут же падіння своє вона — стверджує відтиском персня,
567 Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.
568 Потім із слуг одного, спалахнувши рум'янцем, позвала
569 Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…—
570 І зупинилась; а зважившись, — братові», — ледве шепнула.
571 Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.
572 «Не до добра це», — подумала. Лист одіслала, одначе.
573 Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.
574 Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра
575 Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,
576 Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.
577 «Геть, — прокричав, — поки цілий, пособнику блуду гидкого!
578 Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно
579 Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!»
580 Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині
581 Кавна жорстокі слова. Їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;
582 Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.
583 Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,
584 Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:
585 «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти
586 Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,
587 Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?
588 Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,
589 Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус
590 Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям
591 Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:
592 На буревії незнані туге скерувавши вітрило,
593 Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє
594 Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.
595 Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета
596 Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила
597 Дощечку з рук — ось тоді й сподівання мої занепали.
598 Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.
599 Краще, мабуть, — таки день. Чи ж мене очевидним знаменням
600 Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!
601 Слід було словом живим, а не так ось, черкнувши по воску,
602 Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.
603 Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.
604 Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.
605 Хоч не бажав би, — могла б його шию обняти любовно,
606 А відштовхнув би мене, — йому ноги обвивши руками,
607 Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.
608 Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці
609 Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом.
610 Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:
611 Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу
612 Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.
613 Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,
614 В грудях не адамант, не залізо й не камінь у нього —
615 Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.
616 Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо
617 В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!
618 Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.
619 Не починала б того, — та, почавши, закінчувать мушу!
620 Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,—
621 Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.
622 Може подумати він, що сестра захопилася легко,
623 Врешті,— що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.
624 Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу
625 Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.
626 Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала —
627 Вже ж не вернути того — і якої зазнала зневаги!
628 Хай поступлюся — вини все одно вже не знімуть із мене;
629 Спроба ж якась не применшить гріха, та надію — примножить».
630 Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)
631 Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила
632 Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.
633 Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу
634 Кидає він і в чужому краю закладає оселю.
635 Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне
636 На Мілетіду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі
637 Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.
638 Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,
639 На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле
640 Вогнище дому свого й подається за братом — вигнанцем.
641 Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють
642 Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само
643 Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні
644 Чули бубаські жінки. Їх лишивши, вона до карійців,
645 І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.
646 Ось залишила вже й Краг, і Ліміру, й Ксантові хвилі,
647 Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера —
648 З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.
649 Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,
650 Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,
651 Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя.
652 Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,
653 Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній
654 Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:
655 Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені,
656 Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.
657 Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,
658 Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?
659 Зразу ж, неначе живиця — сльоза, що сочиться з надрізу,
660 Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,
661 Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону[28],
662 Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,
663 Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,
664 Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення
665 В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.
666 Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту,
667 Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно
668 Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс.
669 Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом,
670 Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,
671 Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,
672 Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих —
673 Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі
674 Мала родити, він якось звернувся такими словами:
675 «Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче
676 Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі.
677 Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!)
678 Станеться так, що народиться дівчинка, — я, мимоволі
679 Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине».
680 Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,
681 В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.
682 Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,
683 Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.
684 Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса
685 Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.
686 От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї
687 Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа
688 Стала, — чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині —
689 Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився.
690 І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий,
691 Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола
692 Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем.
693 Сестри були там і той, кого й досі шукають, — Осіріс,
694 І чужоземна змія, на снодійну отруту багата.
695 Начебто вже й не вві сні — наяву Телетуса почула
696 Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць!
697 Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка.
698 Тільки-но звільнить Люціна тебе, — повивай без вагання,
699 Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня,
700 Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,—
701 Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню.
702 Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба
703 Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою.
704 Біль її раптом пойняв — і тягар тоді випав із лона
705 Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько:
706 Доню — запевнивши всіх, що то син, — віддала вона няні,
707 Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши.
708 Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько:
709 Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення
710 Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде.
711 Так у невинній неправді обман приховавсь початковий.
712 Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко:
713 Як для хлопчини, так і для дівчинки — рівно хороше.
714 Десять тим часом пролинуло літ, потім — три, й уподобав
715 Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту.
716 Серед фестійських дівчат вирізняв її чистої вроди
717 Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась.
718 Віком і вродою рівні були. Початкову освіту —
719 Раннього віку знання — здобували в наставників тих же.
720 Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану
721 Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!
722 Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,
723 Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.
724 Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?
725 Жар не вщухає, однак, — і вже дівчина дівчини прагне.
726 Сльози насилу тамуючи, — «Що маю діяти, — каже,—
727 Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди
728 Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували —
729 Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,—
730 Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!
731 Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці,
732 Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.
733 Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,
734 Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.
735 Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда
736 Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,—
737 Все-таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати,
738 Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати
739 Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,
740 Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!
741 Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,
742 Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів'ється,—
743 Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви
744 Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.
745 Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,
746 Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?
747 Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,
748 Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!
749 Тільки надія і живить любов, і її викликає,
750 В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,
751 Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість
752 Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама-вона рада —
753 Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий
754 Світ сколихни, — хоч би люди й боги потрудились для тебе.
755 Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:
756 Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:
757 Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,
758 Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша, — проти.
759 На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана:
760 Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,
761 Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.
762 Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,
763 Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?»
764 Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта
765 Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.
766 А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,—
767 Як тут весілля справлять? — то знамення якесь лиховісне
768 Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:
769 Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін
770 Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,
771 Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,
772 Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо,
773 Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла
774 Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,
775 Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!
776 В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні,
777 По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні
778 Систрів, усе, що ти мовила, — все береже моя пам'ять.
779 Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій
780 Не поплатилась, — у цьому твоя і заслуга, й порада.
781 Зглянься ж на нас, поможи!» — й на очах забриніли їй сльози.
782 Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня
783 Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли
784 Місяця роги, й зненацька озвалися систри[29] дзвенючі.
785 В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,
786 Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс.
787 Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало
788 В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь
789 Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.
790 Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно
791 Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,
792 Радістю серце сповніть, — і вони обдаровують храми,
793 Й напис ще додають, що в короткий рядок помістився:
794 «Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс».
795 Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,
796 Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера
797 Стали — й Іфіс — юнак пригорнувсь до своєї Іанти.
