+ + +
Ще нічого немає. Зелена ніч,
і в кожної тиші міра своя.
І, знаючи, скільки потрібно сторіч,
щоби з’явилась найперша річ,
він вимовляє її ім’я.
Немов відчиняє нічне вікно
і ловить напружено кожен рух,
сподіваючись на щось все одно,
і небуття важке полотно
покірно дається йому до рук.
І все, що буде з ними тепер, —
гольфстріми, айсберги мертвих морів,
щоденний рух повітряних сфер,
спів кашалотів і крик химер,
поява запахів і кольорів,
коріння трав і листя дерев,
озерні льоди і пташиний свист,
руди і вугілля натруджений трем,
слухняних тварин шепіт і рев,
жага лунких торговельних міст,
вогонь, що спалює кораблі,
смерть на темних шовках знамен,
згаслі зірки на високому тлі,
тихі мерці в літній землі,
кров, ніби лава в покладах вен:
прийде все, що мало прийти,
і зникне все, що колись було,
як мито за явлені їм світи,
за голос із домішками темноти,
за видих у вивільнене тепло.
І, знаючи все, що чекає на них,
він все ж вимовляє її ім’я,
зіткане з приголосних і гірких голосних,
доки йому підступає до ніг
ніжності сутінковий сніг,
любові смарагдова течія.
+ + +
Марат помер уві сні.
На початку березня, навесні.
Коли тануть сніги
і ріки лишають свої береги,
як діти лишають батьківські доми
після тяжкої зими.
Марат тренувався на «Спартаку».
Мав техніку — вивірену і тривку,
мав треноване тіло,
ходив із серйозним лицем,
був, мабуть, справді найкращим бійцем
у напівсередній вазі,
носив наколку з Фіделем на лівій нозі.
Імам говорив, стоячи над ним:
«Пророк, — говорив, — ніколи не був сумним.
Пророк знав: зло зжирає зло.
Буде так, як буде. Завжди так і було.
Ось і Марат матиме що сказати
про кожну з власних провин.
Пророк і вигадав пневмонію
для таких, як він».
Маратова мама мовчала в кутку.
Маратів брат слухав молитву гірку.
А коли імам поклав долоню
йому на плече худе
і сказав:
«Усе, що зникає, знову колись зійде», —
«Ніщо не зникає, — відповів йому брат. —
Я заберу собі капу, з якою бився Марат.
Я знаю, чому він помер.
Щоранку він бився проти своїх химер.
Щодня він збивав у кров кулаки.
Щовечора він відчував,
як згасають над ним зірки.
Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу.
Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу.
Як може зникнути те, що є?
Що з ним робитиме той, хто все нам дає?
Зникнути може хіба що страх.
Решта лишається в нас — молодших братах,
які розбивають собі серця,
стоячи до кінця».
Брат відійшов убік.
Він був молодший на рік.
Марата вважав головним.
Всюди ходив за ним.
Тепер ось мовчав, відійшовши нараз,
і стримував сльози, певно, соромлячись нас.
Коли виносили тіло, почався сніг.
Падав із темних небес до ніг.
Імам ішов попереду, ніби мара.
Рання весна на цвинтарі — не найкраща пора.
Жінки починали плакати, а чоловіки
відчували, як тихо згасають над ними зірки.
+ + +
Бої без правил — заробіток святих,
коли суддя щось кричить і натовп затих.
І молоді апостоли б’ються
проти місцевих,
себто проти чужих.
І Ісусу теж намотують бинти на кулаки,
і виштовхують в коло, ніби у води ріки,
і проти нього стоїть юний вантажник,
і, вітаючись, не подає руки.
І коли Ісус падає на циркове сукно,
коли зісковзує в пекло, кудись на дно,
тіло його стає ламке, мов хліб,
а кров — суха, як вино.
Але хтось кричить йому в спину: «Давай, зберись!
Згадай усе, що ти говорив нам колись!
Якщо ти не встанеш, про це дізнаються всі,
відразу й скрізь!
Підіймайся й бийся, як умієш лиш ти!
Вали цю наволоч! Не давай йому звідси піти!
Кожна твоя перемога —
ще один крок до мети!
Жодного прощення тим, хто боявся між рік і трав!
Жодної ласки Господньої, жодних прав!
Давай, ти ж стільки разів
падав і помирав!
Вони всі тут — зрадники й слабаки!
В них замість совісті — зябра,
замість крил на спині — плавники!
Вали їх, Спасителю, рань об них
кулаки!
Вали їх за їхню слабкість і їхні плачі!
Вали за те, що вони про все забувають вночі!
За те, що вони дивляться на власну смерть,
мов глядачі!
Вони все одно не слухають ні нас, ні тебе,
їх ніщо не врятує, їх ніщо не гребе,
знищуй їх, Господи, доки вони самі
не винищили себе!
Знищуй їх за їхню продажність і їхню лінь,
за їхню зсученість, що залягла в кожному з поколінь,
за хитрість, яку вони вплітають
до своїх молінь!»
…І він підіймається, і спльовує чорну кров,
підіймається, потім падає, потім підіймається знов,
і вантажники шепочуться, ну ось, знову
смертю смерть поборов.
І валить правим прямим просто під дих!
За кожне із заподіяних ними лих!
Оскільки бокс — справді справа завзятих
і молодих.
І юний вантажник, вилітаючи із життя,
встигає йому подякувати, тішачись, як дитя,
мовляв, блажен, хто вірить
у спасіння і забуття.
І апостоли прикладають йому рушник до лиця,
і говорять, що вірили йому до кінця.
І той, хто ставив на нього,
ставить далі
так само —
на досвідченого бійця.
+ + +
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку,
й знався на справі, пухом йому земля.
Любив говорити: «Справжньому моряку
важливіша честь флоту, аніж репутація корабля.
Тому де б ти не кинув якір, де б не зійшов у порт,
тримай своє серце відкритим для всіх вітрів.
Навіть коли на ранок будеш блювати за борт,
тримайся лише за те, за що триматись хотів.
Навіть коли будеш висіти між рей,
навіть коли тебе волочитиме океанським дном,
завжди пам’ятай, що за кожними із дверей
хтось на тебе чекає з надією та вином!»
Нам дається не так багато знань.
Та й ті, що даються, не надто потрібні в житті.
Але я готовий був без жодних вагань
бачити правду в його маренні й каятті.
Тому що всі його вигадки, байок п’яний сувій,
всі його темні прокляття й чорнильна лють
були про те,
що не можна здавати своїх, які встрягли в бій,
і не можна вибачати чужих, які тебе б’ють.
Я пам’ятаю всіх, хто там сидів,
кого виводили нарвані патрулі
до березневих відлиг і листопадових холодів
від утіхи та справедливості при кожнім столі.
Темні обличчя професорів і робітників,
які слухали його розповіді про Чорноморський флот —
частина з них тепер харчується зі смітників,
частина померла від голоду та сухот,
частина залишила ці пропащі місця
й поїхала вартувати втрачений Єрусалим.
Але я не пам’ятаю жодного серця й лиця,
яке б не готове було померти разом із ним.
«Давай, дядь Саша, — кричав кожен із них, —
нам воздасться з Господніх щедрот.
Ця країна не заслуговує на власний флот.
Це місто з його ріками й золотим піском
ще пом’яне нас паленим коньяком.
Це світло ще відіб’ється в далеких зірках,
ще будуть тліти чорні троянди в дівочих руках.
Серце згасає в кожному з нас без вороття.
Смерть приходить лише по тому,
як закінчується життя».
Вони заступали за ріг
і збивалися з ніг.
І я, мабуть, єдиний беріг
те, що лишалось по них.
Срібло, зашите в пасках.
Тварини, діти, жінки.
Дерева в літніх пісках.
Джерела на дні ріки.
+ + +
Команду розформували ще до початку сезону —
власник вивів активи й купив готель у Єгипті.
Чорні ворони ходили сторожко по газону.
І пахли поразкою в роздягальні м’ячі розбиті.
Саня, наш правий край, надія команди,
навіть заплакав, забираючи речі на базі.
Тримав свої бутси, ніби не мав чого більше тримати,
склавши руки, наче суніт при намазі.
Та ладно, не вірив я, він же це робить навмисно,
мовби, крім нього, до нас немає нікому діла.
Брат Сані був правим, сидів, мріяв спалити це місто
за те, що вибрали мером такого дебіла.
І тато теж, здається, сидів, і теж був правим.
Я навіть не знаю, як йому з ними жилося.
В нього й було з хорошого в цьому житті
хіба що травми,
старі щитки й довге чорне волосся.
І тоді я йому говорю: все, Сань, досить нити,
досить оплакувати трудові резерви,
що ми тут стоїмо, наче справді якісь суніти,
давай, Сань, пішли лікувати нерви.
Месопотамія
Підемо на завод, влаштуємося на роботу,
вступимо до аспірантури чи запишемось в охорону.
Маючи вибір, завжди обирай свободу,
граючи в меншості, тримай глуху оборону.
І тоді він відповідає: яка робота?
Яка охорона, що ти таке говориш?
Все, що я бачив в житті, — це чужі ворота.
Єдиний, хто мене поважав, — це місцевий сторож.
Все, що в мене було, — номер на спúні
і місце в основі, за яке я рвав свої жили.
І чим мені тепер займатися в цій країні?
Як мені розібратися поміж своїми й чужими?
З ким мені взагалі тут битися і лишатись?
Кину все на хуй, переберуся в Росію,
гратиму, де поставлять, ловитиму свої шанси,
тікатиму від маразму, чекатиму на амнезію.
…Я знав, що він не поїде, що все триватиме далі,
що насправді всі наші втрати доречні й невипадкові,
що не можна втекти від себе і від своєї печалі,
від своєї ненависті і своєї любові,
що ніхто нічого не зробить зі споминами і снами,
ніхто ніколи не спинить сутінки і комети,
що нічого не зміниться, що все залишиться з нами,
скільки б ми не жили і як би ми не померли.
Наші нічні небеса, наші пташині зграї,
наші ріки, наші міста, наші споруди:
ніхто й ніколи нічого про нас не згадає,
ніхто й ніколи нічого нам не забуде.
+ + +
Ось знову я пишу про неї,
розповідаю про балкони
та її домашні розмови.
Ось я згадую, що вона
ховала від мене,
що зберігала між сторінок
антологій усіх тих прóклятих поетів,
які старанно псували
нам життя.
«Минулого літа, — говорила вона, —
сталося щось із моїм серцем.
Воно почало дрейфувати, мов корабель,
команда якого померла
від лихоманки.
Рухалось углибині мого дихання,
підхоплене течією,
атаковане акулами.
Я йому говорила:
серце, серце, жодні вітрила й канати
не допоможуть тобі.
Сузір’я висять надто високо,
аби можна було знайти дорогу.
Серце, серце,
забагато чоловіків
наймалось у твої команди,
забагато їх сходило в британських портах,
гублячи душі
зеленими слізьми алкоголю».
Так і я —
згадую її литки, за які готовий
був битись до крові,
і повторюю за нею:
серце, серце,
хворе на лихоманку,
одужуй скоріше,
йди на поправку,
ще стільки пекучої любові чекає на нас,
ще стільки прекрасних трагедій
приховано від нас у відкритому морі.
Серце, серце,
мені так радісно слухати,
як ти б’єшся,
схоже на лисицю —
пійману,
але не приручену.
+ + +
Принцеса носить
помаранчеві кліпси
і темний мішок,
у якому тримає свої скарби.
Іноді розповідає:
— Це косметика, яку мені
купив тато. Це сигарети,
які я беру в старшої сестри.
Це срібло, що лишилось
від мами, вона носила його,
доки не померла.
— А це, — питаю, — хто це на фото?
— Мої подружки, — відповідає, —
вони ненавидять мене за моє
золоте волосся і чорну білизну,
якої немає в жодної з них.
Мої приятелі, вони ладні
розірвати мене на шматки
за всю ту літню вологу,
що нагрівається в моєму
серці.
В чому сутність поезії?
Писати про те, що всім давно відомо.
Говорити про речі, яких ми позбавлені, о
звучувати наші розчарування.
Говорити так, щоби викликати
злість і любов, заздрість, ненависть
і співчуття. Говорити
під місяцем, що висить
над нами, тиснучи всім своїм
жовтим відлунням.
Кожна доросла жінка має
в собі цей механізм,
цю солодку мелодію,
яку можна почути, лише
розламавши серце,
яку, лише розламавши серце,
можна спинити.
+ + +
Ця лисиця
плаче вночі на місяць,
і оминає всі мої пастки,
так, нібито нічого не сталось,
так, нібито її це не стосується.
Колись вона носила на шиї
прикраси, від чого їхня вартість
лише зростала.
Плед, в який вона загорталась,
був ніби соняшникове поле,
і ним ходили птахи,
визбируючи пізні зерна
ніжності.
І коли вона гнівалась,
лють підіймалась її венами,
наче волога стеблом троянди.
В любові найголовніше —
не вірити тому, що говориться.
Вона кричала: «Лиши мене в спокої»,
намагаючись сказати:
«Розірви моє серце».
Вона відмовлялася
говорити зі мною,
насправді відмовляючись
видихати повітря.
Так, ніби хотіла зробити
мені ще гірше, ніж є.
Так, ніби найбільша наша проблема
була в повітрі,
яким ми дихали.
+ + +
Я їй говорю:
— Що ти малюєш увесь час?
— Це чоловіки, — відповідає вона, —
а це жінки.
— Чому жінки в тебе завжди плачуть?
— Вони, — відповідає, — плачуть за вітром,
який ховався в їхньому волоссі,
плачуть за зібраним виноградом,
від якого терпкими були їхні язики.
І ніхто — ні чоловіки в прокуреному одязі,
ні діти з сірниковими коробками,
де лежать золоті скорпіони непослуху, —
ніхто не зуміє їх втішити.
Любов чоловіків і жінок —
це отримані нами ніжність та безпорадність,
довгий перелік дарунків і втрат,
занурення вітру в травневе волосся.
Ах, як гірко покладатись на того,
кому довіряєш, як солодко розчаровуватись
у тому, хто торкався вночі твоїх вуст.
Бо є речі примхливі й небачені,
і як би не розфарбовував їх,
виходить завжди те саме:
зірка висить над тобою,
повітря перекипає теплом.
Скільки світла ховає в собі
кожне жіноче горло.
Скільки ховає мороку.
