У Долині драконів панував сонний спокій. З моря клубочився туман, стелячись між горами. У вологому мареві лунав тихий пташиний щебет, сонце ховалося за хмарами.
Раптом схилом донизу шмигнув щур. Він спіткнувся, стрімголов скотившись замшілим камінням, і знову став на лапи.
— Я ж казав! — бурчав він собі під ніс. — Я ж їм казав!
Він покрутив гострим носом, прислухався і чкурнув до ялинового лісочку біля підніжжя найвищої гори.
— Ще восени… — бурмотів щур. — Я відчував ще восени, але вони не хотіли мені вірити! Вони почувалися тут у безпеці. У безпеці, аякже! Що за маячня!
Під зігнутими ялинками було темно, так темно, що не кожен помітив би в скелі розщелину. Туман затягувало у неї, як у жерло труби.
— Вони нічого не знають, — буркотів щур. — У цьому вся біда. Вони нічого не знають про світ. Анічогісінько.
Уважно роздивившись довкола, він зник у розщелині, за якою таїлася простора печера. Щур прошмигнув усередину, але біля самого входу хтось схопив його за хвіст і підніс вгору:
— Привіт, Щуре! Ти що тут робиш?
Щур потягнувся було вкусити волохаті пальці, які його тримали, але в зубах у нього залишилося лише кілька волосків кобольдового хутра. Він розлючено сплюнув.
— Сірчана шкурко! — засичав він. — А ну відпусти мене негайно, дурнувата пожирателько грибів. У мене немає часу на твої кобольдові жарти!
— Немає часу? — Сірчана шкурка всадовила щура собі на лапу. Це була дівчинка-кобольд, заввишки з дитину, з плямистою шерстю і ясними котячими очима. — 3 чого б це, Щурику, в тебе немає часу? Що в тебе за важливі справи? Хочеш попросити дракона, щоб захистив тебе від голодних котів?
— Кішки тут ні до чого! — злобно просичав щур. Він не любив кобольдів. Зате всі дракони люблять ці волохаті морди. Вони слухають їхні дивакуваті пісеньки, коли їм не спиться. А якщо дракону сумно, ніхто не може розважити його краще, аніж ось такий нахабний, нікчемний кобольд.
— У мене погані новини, якщо хочеш знати, гірше нікуди, — прогугнявив щур. — Але я розповім все тільки Лунгу, і вже точно не тобі.
— Погані новини? Гриб запліснявілий! Як, цікаво? — Сірчана шкурка почухала живіт.
— Відпусти мене негайно! — розлючено прогарчав щур.
— Добре, відпущу, — Сірчана шкурка розчаровано зітхнула і пустила щура на кам’яну долівку печери. — Але знай, що він ще спить.
— Отже, я його розбуджу, — просичав щур і кинувся вглиб печери, туди, де палало блакитне вогнище, розганяючи темряву і сирість гірських надр.
За язиками полум’я спав дракон. Він згорнувся клубком і поклав голову на лапи. Його довгий зубчастий хвіст звивався навколо вогнища. Луска виблискувала у відсвітах полум’я, а на стіні печери вимальовувалася величезна тінь. Щур підбіг до дракона, видерся йому на лапу і посмикав за вухо.
— Лунгу! — гукнув він. — Лунгу, прокидайся! Вони йдуть!
Дракон сонно підняв голову і розплющив очі.
— А, це ти, Щуре, — пробурмотів він. Голос у нього був трохи хрипкий. — Що, сонце вже зайшло?
— Ні, але тобі все одно доведеться прокидатися! І розбудити решту! — Щур зістрибнув із лапи Лунга і збуджено забігав печерою. — Я ж вас попереджав! Але ви нічого не хотіли слухати.
— Про що це він? — дракон запитально подивився на Сірчану шкурку, яка присіла навпочіпки біля вогню, гризучи якийсь корінець.
— Навіть гадки не маю! — Сірчана шкурка смачно прицмокувала. — Він від самого початку меле якусь нісенітницю. Ясна річ, у маленькій голівці багато розуму не поміститься.
— Ах так! — Щур аж задихнувся з обурення. — Та я…
— Не слухай її, Щуре, — Лунг підвівся, покрутив довгою шиєю і обтрусився. — У неї поганий настрій, тому що хутро від туману відсиріло.
— Так, звичайно! — Щур єхидно глянув на Сірчану шкурку. — У кобольдів завжди поганий настрій. Я з самого рання на ногах, щоб вас попередити. А яка подяка за це? — його сіра шерстка встала дибки від образи. — Я ще мушу вислуховувати усі ці волохаті дурниці!
— Про що саме попередити? — Сірчана шкурка пожбурила обгризений корінець вглиб печери. — Бліда поганка! Якщо ти не перестанеш розводити тут таємничість, я тобі хвоста вузлом зав’яжу.
— Сірчана шкурко! — Лунг сердито вдарив лапою по багаттю. Сині іскри бризнули в хутро кобольдихи й згасли там, немов падаючі зірочки.
— Добре, добре, — буркнула вона. — Але цей Щур із розуму може звести своїми безглуздими розмовами.
— Ось як? Ну то послухай! — Щур випростався на повен зріст, вперся лапками в боки і вишкірив зуби. — Люди-и-и йдуть! — вигукнув він так пронизливо, що печерою прокотилося відлуння. — Люди йдуть! Ти розумієш, що це означає, землерийко, пожирачко грибів? Вони йдуть сюди-и-и!
Раптово запала мертва тиша. Сірчана шкурка і Лунг немов скам’яніли. Тільки Щур все ще трусився з люті. Вусики його здригалися, а хвіст смикався по землі з боку на бік.
Першим заворушився Лунг.
— Люди? — недовірливо запитав він, зігнув шию і простягнув Щурові лапу. Він з ображеним виглядом видерся на неї. Лунг підніс лапу і глянув Щурові в очі. — Ти впевнений?
— Абсолютно, — відповів Щур.
Лунг опустив голову.
— Це мало статися, — сказав він тихо. — Вони тепер всюди. Мені здається, їх все більше й більше.
Сірчана шкурка досі сиділа приголомшена. Раптово вона схопилася і плюнула в полум’я.
— Цього не може бути! — вигукнула вона. — Тут же нічого немає, що їм потрібно. Анічогісінько!
— Та невже? — Щур перехилився так низько, що мало не впав із лапи Лунга. — Не кажи дурниць! Ти ж сама знаєш цих людей. Немає нічого, що б їм було не потрібно. Немає нічого, чого б вони не прагли будь-що здобути. Ти що, забула?
— Так, так, так, — пробурчала Сірчана шкурка. — Ти правий. Вони ненаситні. Хочуть все загарбати собі.
— Так, саме цього вони й хочуть, — кивнув Щур. — І вони йдуть сюди, кажу я вам.
Вогнище в печері поволі згасало. Язички полум’я стали опускатися, поки темрява не злизала їх, мов чорний звір. Так швидко загасити полум’я у сховищі Лунга можна було лише сумним настроєм господаря. Зітхнувши, дракон тихенько дмухнув на кам’яну долівку печери, і полум’я спалахнуло знову.
— Справді, новини дуже погані, Щуре, — сказав Лунг. Він посадив Щура собі на плече і повільно побрів до виходу. — Ходімо, Сірчана шкурко, — сказав він. — Треба розбудити решту драконів.
— Ото вже вони зрадіють! — пробурчала Сірчана шкурка, пригладила шерсть і пішла за Лунгом надвір, у туман.
Зубчаста борода був найстарішим драконом у долині. Він бачив на своєму віку більше, ніж міг згадати. Луска його давно вже не блищала, проте він ще міг вивергати полум’я, і молодь частенько питалася в нього поради, коли не знала, як бути. Лунг розбудив Зубчасту бороду, коли інші дракони вже з’юрмилися біля входу в печеру старого. Сонце зайшло. Над долиною повисла чорна, беззоряна ніч, дощ все не припинявся.
Вийшовши назовні, старий дракон невдоволено глипнув на небо. Кістки у нього крутило від вогкості, а суглоби не гнулися від холоду. Дракони шанобливо розступалися перед ним. Зубчаста борода повагом роззирнувся довкола. Дракони всі були тут, зате з кобольдів нікого, крім Сірчаної шкурки. Старий дракон, тягнучи хвіст, важко рушив мокрою травою до скелі, що видавалася над долиною, як замшіла голова велетня. Він, відсапуючись, видерся на неї і ще раз оглянув присутніх. Дракони дивилися на нього знизу, як перелякані діти. Деякі з них були ще зовсім молоді і нічого не бачили на світі, крім цієї долини, інші прийшли разом із ним із дуже далеких місць і ще пам’ятали про те, що світ не завжди належав людям. Усі вони відчували біду і сподівалися, що Зубчаста борода прожене її геть від їхнього порога. Але він був старий, сили давно покинули його.
— Підведись до мене, Щуре, — хрипко сказав він. — Розкажи, що ти бачив і чув.
Щур справно стрибнув на скелю, видерся хвостом Зубчастої бороди і став навшпиньки на його спині. Під темним небом стало так тихо, що було чути лише шум дощу і шарудіння лисиць, які полювали у темряві. Щур випростався.
— Люди йдуть! — вигукнув він. — Вони розбудили свої машини, нагодували їх і вивели на дорогу. Усього лише за два дні звідси, вони вже вгризаються в гори. Феї затримають їх на якийсь час, але рано чи пізно вони будуть тут, тому що їхня мета — ваша долина.
