То був восьмий день піщаної бурі. Такої бурі, як ця, ніхто не пам'ятав. Навіть Мустафа, старий погонич верблюдів, який сам був такий старий, що в порівнянні з ним усі інші в каравані здавалися хлопчаками, теж такого не пам'ятав.
Прикриваючи обличчя гутрою, він насилу брів до намету Фуада — ватажка каравану, щомиті зупиняючись, щоб зиркнути крізь вузьку щілину між складками матерії і впевнитися, що не збився з напрямку і не подався з крихітного притулку оази у пекучий вир піску відкритої пустелі. Щоразу, коли він зупинявся, зернятка піску впивалися в його обличчя, мов шротинки з рушниці. Перед тим як зайти до невеликого намету, він похаркав, намагаючись відплюватися і прочистити горло. Та слини не було, на зубах потріскував лиш пісок.
Фуад сидів на стільці, що стояв біля маленького столика, на якому блимав каганець, лише кидаючи темні тіні. Він зиркнув на погонича верблюдів, але не проронив ні слова. Здоровенний дядько рідко коли подавав свій голос. Мустафа випростався на весь зріст — трохи менше п'яти футів, як це він завжди робив, коли говорив з ватажком каравану.
— Пісок запорошив очі Господу,— сказав він.— Всевишній осліп і втратив нас зі свого поля зору.
Фуад крякнув. Нараз у нього знайшлися слова.
— Ти, віслюче,— гаркнув він.— Тепер, коли ми сходили на прощу до Мекки, ти вважаєш, що на шляху додому Він може втратити нас із поля зору?
— В повітрі витає смерть,— вперто продовжував Мустафа.— Навіть верблюди відчувають її. Вперше вони так розхвильовані.
— Накинь їм на голови ковдри,— сказав Фуад.— Якщо їм не буде видно, то вони будуть спати і їм будуть снитися верблюжі сни.
— Я вже так робив,— сказав Мустафа.— Та вони поскидали ковдри геть. Вже дві ковдри загубилися в піску.
— То дай їм пожувати трохи гашишу,— наполягав Фуад.— Та не стільки, щоб вони почали казитися, а до міри, щоб заспокоїти їх.
— Так вони ж просплять цілих два дні.
Ватажок каравану глипнув на нього.
— То й нехай. Ми нікуди не збираємося їхати.
— І все ж — це погана прикмета. Як там справи у нашого хазяїна?
— Він — хороший чоловік,— відповів Фуад.— Він не скаржиться, весь час дивиться за своєю дружиною, а його молитовний килимок завжди спрямований на Мекку.
Погонич верблюдів прицмокнув губами.
— Ви вважаєте, що їхні молитви дійдуть до Бога після того, як вони побували на прощі?
Фуад зиркнув на нього виразно.
— Все в руках Аллаха. Та її час підступає все ближче і ближче. Скоро ми дізнаємося.
— Син,— мовив Мустафа.— Я молю Аллаха, щоб він послав їм сина. Три дочки — це важкий тягар. Навіть для такого хорошого чоловіка, як він.
— Син,— повторив Фуад.— Аллах буде милостивий.— Він підвівся зі свого стільця, нависаючи над дрібненьким чоловічком.— Ану, віслюче,— раптом гарикнув він,— чеши до своїх верблюдів і пантруй за ними, а то я поховаю твої старі маслаки в їхніх кізяках.
Великий намет, поставлений посеред оази між чотирма гігантськими пальмами, сяяв жовтим світлом електричних лампочок, стратегічно розвішаних по кутках основного покою. З-за однієї завіси долинало приглушене торохтіння бензинового двигуна, який приводив у рух генератор, що давав електрику. Із-за іншої завіси пробивався солодкий аромат м'яса, яке в маленькому міднику смажилося на деревному вугіллі.
Вже вдвадцяте за цей день лікар Самір Аль Фей підіймав завісу, підходив до зовнішньої стінки намету і визирав надвір, але не міг прозирнути крізь піщану віхолу.
Пісок засипав вузькі щілинки повік і впивався в очі. Не було видно навіть верхівок дерев на висоті п'ятнадцяти футів над наметом чи краю оази, де, як видавалося, вируючий пісок стояв стіною, що звивалася в небо. Він закрив отвір і, простуючи до основного покою намету, витирав з очей пісок. Він ходив беззвучно, бо його капці занурювалися в м'які килими, що повністю покривали піщану долівку.
Його дружина Набіла звела на нього очі.
— Не вщухає? — спитала вона тихим голосом.
Він заперечливо похитав головою.
— Як ти гадаєш, коли стихне? — спитала вона.
— Не знаю,— відповів він.— В усякому разі нічого не віщує, що буря ущухне.
— Шкодуєш? — в її голосі бриніла ніжність.
Він підійшов до її стільця, дивлячись на неї згори.
— Ні.
— Якби я не наполягала, ти б не пішов на прощу.
— Я пішов на прощу не тому, що ти наполягала, а заради нашого кохання.
— Але ж ти не вірив, що подорож до Мекки зможе якось вплинути,— сказала вона.— Ти говорив мені, що стать дитини визначається при заплідненні.
— Це тому, що я лікар,— сказав він.— Але я також віруючий.
— А якщо народиться дівчинка?
Він не відповів.
— Ти б розлучився зі мною та взяв би іншу дружину, як радить тобі твій дядько князь?
Він стиснув її руку в своїх долонях.
— Дурненька моя Набіло.
Вона заглянула йому в вічі, на обличчі їй світилася тривога.
— Наближається час. Мені стає лячно.
— Зовсім немає чого боятися,— сказав він заспокійливо. Опріч того, ти народиш сина. Хіба я не казав тобі, що серцебиття у немовляти характерне для хлопчиків?
— Саміре, Саміре,— прошепотіла вона.— Ти говоритимеш мені що завгодно, щоб відвернути від тривожних думок.
Він узяв її руку і притиснув до вуст.
— Я кохаю тебе, Набіло. Я не жадаю іншої дружини, іншої жінки. Коли у нас не буде сина тепер, то буде наступного разу.
— Для мене наступного разу вже не буде,— сказала вона сумно.— Твій батько дав слово князеві.
— Ми залишимо країну. Ми зможемо виїхати до Англії і жити там. Я там навчався, у мене там є друзі.
— Ні ж бо, Саміре. Твоє місце вдома. Ти потрібен нашому народові. Те, чому ти навчився, вже приносить йому користь. Хто міг подумати, що генератор, який ти привіз із Англії для освітлення своєї операційної, започаткує фірму, яка принесе на нашу землю світло?
— І дасть більше багатства нашій родині,— додав він.— Багатства, в якому у нас немає потреби, бо і так усе належить нам.
— Та вжити багатство на благо всіх, а не декількох, зумієш лиш один ти. Ні, Саміре, ти не можеш виїхати. Наш народ потребує тебе.
Він мовчав.
— Ти мусиш заприсягнутися мені,— вона заглянула йому в вічі.— Якщо буде дівчинка, дай мені померти. Я не допускаю життя без тебе навіть подумки.
— Буря,— сказав він.— На тебе вплинула буря. Іншого пояснення, чому ти надумала таку дурницю, я не знаходжу.
Вона не витримала його пильного погляду і опустила очі.
— Це не буря,— прошепотіла вона.— Вже починаються перейми.
— Ти впевнена? — спитав він. Згідно з його підрахунками, лишалося ще три тижні.
— Я народила трьох дітей,— сказала вона спокійно.— І я знаю. Перші перейми були зо дві години тому, останні — ось зараз, коли ти дивився на віхолу.
Затулившись від віхоли трьома ковдрами та накрившись з головою, Мустафа спав, зігріваючись з обох боків теплом верблюдів. Йому снився рай, наповнений золотим сонячним сяйвом, кругом снували прекрасні гурії з шкірою такого ж золотавого кольору, з повними грудьми, пухленькими животами та сідницями. То були прекрасні гашишові сни, бо він не був уже таким безкорисливим чоловіком, щоб дати своїм верблюдам гашишу і відмовитися самому від самокрутки, та й відправити їх блукати по раю без свого нагляду. Без нього бідолашні створіння заблудилися б.
А над ним вирувала віхола, вітер шарпав його ковдри, потім повернувся і дмухонув з іншого боку і зірвав їх. На самому краю раю один із верблюдів відсунувся від Мустафи, і раптовий холод став пробиратися до його старих кісток. Інстинктивно він підсунувся до тепла тварини, але та відсунулася від нього далі. Підтягуючи ковдри, він підсунувся до іншого верблюда. Та й цей відсунувся, і тепер холод напав на нього з усіх боків. Повільно він став очунюватися.
Верблюди спиналися на ноги. Як завжди, коли вони нервувалися, то починали випорожнятися, а потім і мочитися. Бризки, що падали на його ковдри, розбудили його зовсім. Лаючись, що йому перебили сон, він відповз від гарячого кислого потоку.
