СУТИЧКА
БІЛЯ
УЩЕЛИНИ КОУЛТЕРА
зі збірки «Tales of Soldiers and Civilians»
(«Історії про військових і цивільних»)
— Гадаєте, полковнику, Ваш відважний Коултер хотів би розмістити тут одну зі своїх гармат? — запитав генерал.
Він, очевидно, казав це не зовсім серйозно; то безперечно було не таке місце, де будь-який артилерист, хоч який відважний, волів би розмістити гармату. Полковник подумав, що, ймовірно, командир дивізії так добродушно хотів натякнути, що в нещодавній розмові поміж ними відвагу капітана Коултера було перебільшено.
— Генерале, — м’яко відповів, — Коултер хотів би розмістити гармату де завгодно в межах досяжності цього товариства, — і вказав рукою в напрямку ворога.
— То єдине місце, — сказав генерал. Усе ж він говорив серйозно.
Те місце являло собою улоговину, «щілину» посеред крутого гребеня пагорба. То був прохід, а крізь нього вився битий шлях, котрий звивистим підйомом через рідкий ліс добігав до цього підвищення і так само, хоч і менш стрімко, знижувався в напрямку ворога. Однак на милю праворуч і ліворуч кряж — зайнятий федеральною піхотою, що розмістилася відразу за гострим виступом та ніби втримувалася на місці атмосферним тиском — недосяжний для артилерії. Годилося хіба тільки дно ущелини, та й те було завузьке. З боку конфедератів ця територія контролювалася двома батареями, розміщеними за півмилі звідти на дещо меншому підвищенні за потічком. Усі гармати, крім однієї, ховалися за деревами садка; та одна ж — отаке, здавалося, нахабство — стояла на відкритій поляні прямо перед розкішним будинком, оселею плантатора. Ця гармата була тут у достатній безпеці, та лиш тому, що федеральній піхоті заборонили відкривати вогонь. Того приємного літнього пополудня Ущелина Коултера — так її почали називати — не була таким місцем, де хтось «хотів би розмістити гармату».
Ген на дорозі лежали розпростершись кілька мертвих коней, обіч у вузькому рові та трохи далі на схилі пагорба — кілька мертвих чоловіків. Усі, крім одного, були кавалеристами федерального передового загону. Один — інтендантом. Генерал, що командував дивізією, і полковник, котрий командував батареєю, зі своїм ескортом і персоналом заїхали до ущелини, аби подивитися на ворожі гармати, але ті зараз же заховалися за стовпами диму. Не резон заглядати за гарматами з витівками каракатиць, тож розвідування було недовгим. Як наслідок — коротке перенесення до того, з чого все почалося — сталася розмова, частково згадана вище.
— Це єдине місце, — вдумливо повторив генерал, — щоби їх дістати.
Полковник похмуро поглянув на нього.
— Тут поміститься лиш одна гармата, генерале. Одна проти дванадцяти.
— Це правда, лиш одна на раз, — мовив командувач із виразом, що був схожий, хоч і не дуже, на усмішку. — Але ж Ваш відважний Коултер один варт цілої батареї.
Тепер іронія чулася безпомилково. Це розгнівало полковника, але він не знав, що сказати. Військова субординація не дозволяє різких слів у відповідь, ба навіть заперечень.
У цю мить шляхом повільно під’їхав молодий офіцер артилерії разом зі своїм сурмачем. То був капітан Коултер. Йому навряд чи було більше двадцяти трьох. Середнього зросту, проте вельми стрункий і гнучкий, а на коні їхав якось дещо по-цивільному. Обличчя нітрохи не було схоже на тутешні: тонке, задертий ніс, сірі очі, невеликі світлі вуса, а також довге, розкуйовджене волосся такого ж кольору. В одежі виявлялась явна недбалість. Козир його кашкета сидів дещо криво; пальто, застебнуте лише біля портупеї, відкривало значну частину білої сорочки, порівняно чистої як для того етапу кампанії. Та недбалість була лиш у його одежі й вигляді, обличчя ж — повне щирого зацікавлення оточенням. Його сірі очі, котрі часиною зиркали ліворуч і праворуч по місцевості, немов ті пошукові ліхтарі, були здебільшого спрямовані в небо понад Ущелиною; до горба дороги в цьому напрямку й не було на що дивитись. Коли він порівнявся з його командирами дивізії та бригади, то механічно віддав честь і намірився прямувати далі. Полковник дав йому знак зупинитись.
— Капітане Коултер, — мовив він, — он там на наступному гребені у ворога дванадцять бойових знарядь. Якщо я правильно розумію генерала, він наказує Вам узяти гармату і вступити з ними в бій.
Постала німа тиша; генерал пильно дивився на далекий полк, що, немов роздерта й розтягнута хмара блакитного диму, повільно видирався пагорбом крізь густі зарості; капітан вдавав, наче не бачить його. Нараз Коултер заговорив, повільно і з очевидним зусиллям:
— На наступному гребені, Ви сказали, пане? То гармати біля будинку?
— О, то Ви вже бували на цій дорозі. Просто біля дому.
— І з ними… обов’язково… вступати в бій? Наказ остаточний?
Голос капітана був хрипкий і ламкий. Сам він помітно зблід. Вражений полковник аж заціпенів. Він зиркнув на командувача. У тому застиглому, нерухомому обличчі не було нічого; суворе, немов кам’яне. За мить генерал поїхав, а за ним його персонал і ескорт. Полковник, принижений і обурений, уже готовий був наказати арештувати капітана Коултера, та останній тихо промовив кілька слів до свого сурмача, віддав честь і поїхав прямо до ущелини, де незабаром на горбі дороги він завиднівся на тлі неба — з біноклем біля очей, він і його кінь, у чітких обрисах, наче статуя. Сурмач чимдуж погнав далі дорогою в протилежному напрямку і зник за деревами. Ось його сурма заграла з кедрів — і за неймовірно короткий час з грюкотом, підстрибом та здіймаючи хмари пилу на підйом виїхала одна гармата зі зарядним ящиком (кожне тягли шестеро коней і була повна артилерійська обслуга). Зняте з передка й прикрите, бойове знаряддя прямувало поміж мертвих тіл до того фатального кряжу. Порух капітанової руки, якісь навдивовижу звинні маніпуляції гарматників і — не встигли солдати уздовж шляху отямитися від гуркоту коліс, як велика біла хмара вирвалась і поповзла схилом: так з оглушливого пострілу розпочалася сутичка біля Ущелини Коултера.
Немає потреби докладно передавати перебіг та події того страшного бою — одноманітного бою, де єдиними змінами були тільки різні рівні відчаю. Майже миттєво після викличної хмари з гармати капітана Коултера з-поміж дерев біля будинку плантації здійнялося дванадцять хмар у відповідь, гримнув багатоголосий залп гармат, мов криве відлуння, і з цієї миті федеральні гарматники повели свою безнадійну битву в оточенні живого заліза, чиї думки — то блискавки, чиї діяння — смерть.
Не бажаючи бачити потуги, котрим не зарадить, і різанину, котрої не стерпить, полковник піднявся гребенем до точки за чверть милі ліворуч, де ущелина, хоч сама невидима, через почергові хмари диму звідти здавалася кратером вулкану, що гучно вивергався. Він спостерігав крізь підзорну трубу за гарматами супротивника, відмічаючи в міру сил дієвість Коултерового вогню (якби Коултер був досі живий, аби спрямовувати його). Полковник бачив, що федеральні артилеристи ігнорували ті знаряддя супротивника, позицію котрих можливо було визначити лише за димом, і повністю зосередили свою увагу на тому, котре залишалося відкритим — на галявині перед домом. Усюди побіля тієї самовпевненої гармати снаряди вибухали з інтервалом у кілька секунд. Котрісь вибухали в домі, як видно було за тонкими смужками диму, що здіймалися з-під розламаного даху. Чітко виднілись обриси полеглих людей і коней.
— Якщо наші друзі так добре пораються з однією гарматою, — мовив полковник до найближчого помічника — то їм, мабуть, непереливки під вогнем дванадцяти. Спустіться й передайте командиру того знаряддя мою похвалу щодо влучності його вогню.
