До 120-річчя з дня народження великого єврейського поета Переца Маркіша
Ні! Із залиплої не злиже бороди
І небо дьоготь, що вивергується з рота,
Брунатний розчин крові і блювоти —
Земля вгинається від чорної води…
Повітря б! Геть! Куди? Я покидьок, смердюк!
Шукаєш ти батьків, товаришів своїх?
Це я отут гребусь! Це я! Це тхне від мене і від них!
Геть! Геть від дротом скручених,
заллятих кров’ю рук!
Нас в купу скидано, немов брудну білизну!
Рви, вітре! Повіншуй! І на вінках наймення
віднови…
Навпроти церква возсіда, як тхір, над купою
потрощених людей…
О небеса трефні! Щасти вам! Сало вже от-от
на сорочки суботні бризне…
Хай вам здоровиться між падла день у день,
І каяттю не буде місця…
Володіннями смерті іду,
День медами криваво довершений.
Смерть утуплює пику бліду,
З мене гóлуба має найпершого —
Голубочку, спускайся з гори!..
І гойдається присуд мій —
Закривавлений місяць,
Послід сяєвом висвітив,
З пилом нутрощів місиво —
До світання всі сни прибери…
З мого серця йде місто зурочене,
Ріг плечем підпира…
— Гей, сюди, козенятко, це гра:
Дві пігулки гіркі, позолочені,
Ще один обрізання обряд…
О, батьки, о, засліплі батьки!
Чом в розпусті я жив безпросвітній?
Чом сп’янілим тинявся по світі?..
Як же лячно у цім лихолітті
Крокувать по всесвітній біді!..
Гей, світ зá очі, світе, розвітрись
Понад Нілом і тут, по Дніпру,
Ти, кому попроштрикано очі,
Купи покидьків у лихоманці,
Сіроманці, цвинтáрні вигнанці…
Ти, Самсоне, засліплений велет!
Відросте в тебе знову волосся…
Знову вхопиш ти лук свій і жорном
Ненависну цю далеч струснеш —
Всенький світ хай обрушиться теж!..
На осонні містечко припада до землі,
Як в болоті возів перекинутих валка.
О, хоч хтось би увагу йому приділив,
Хоч би словом до нього озвався…
Яструб то — а чи вітру на сході то зойк,
І засліплі дахи, мов жебрацькі долоні…
О, з потятого спектра потятих зірок
Всемогутньому —
Руки червоні…
Я б в молитві з’єднався з Тобою, Господь,
Замість клясти Твою сивину,
Богохульством бруднити і серце, і рот:
Руки, що відмолились, Тобі простягну,
І вдесяте клену:
От Тобі, от!..
Як собака, хлебчи, припадай, скаженій
З ран роздертої шкіри — кривавицю, гній, —
Це від мене — пожертва Тобі!..
Я в базарній юрбі прислужуся Тобі,
В чорній купі, що кров’ю стікає…
Ти із даху свого в груди цілиш мої,
Крук, старезний ватаг тої зграї…
Моє серце, те серце, що молилося ревно,
В спільній купі непотребу — рийся у смітнику!..
Дзьобай, длубай це м’ясо! Возами смердючими
пре воно —
Перетравиш пожертву таку?..
Геть ціпок мандрівничий для рішучого кроку,
Накажи своїй правій нозі,
На крові присягнися,
Як шиї сокири — кашкет,
Охолонь…
О Всепомічний!
Он спинилася чорна бідарка із людом поснулим,
То кривавий наш вирок зловісний…
Зворухнулося щось там іще…
О нестулені ріки, ви, очі мої!
Їх вихлюпую криком — це пожертва Тобі!
Я — у чорній бідарці, у поснулій сім’ї,
У кривавому присуді долі…
Забирай мене вже, забирай мене вже, забирай…
Клич, хрести, зарахуй і мене —
Поголовно рабів,
Поголів’я рабів
Відштовхни, як завжди це робив,
Я — за них відступне,
Я — пожертва…
Гей, ходаче засліплений, гей,
вавилонський арфісте,
У престолу Всевишнього на козенятко обміняний,
В мертве місто ходи, розкриває там купа обійми!..
Гей, музи́ко, виплач відчай свій, гей,
вавилонський арфісте!
Гей, ходаче осліплий на стежині до Віфлеєма.
Хай цимбали в руках різника з Вавилона,
хай лемент,
Вип’є хай все посутнє скрипки мова казкова,
Заклинаючи
Сповіддю
Серце бузкове!
Вавилон розцяцькований, він, лихвар,
прагне сплати,
Тата замість ягняти,
Молока із грудей, що розтято,
Де маля, заніміле у камінь,
В місті, вславленім кістяками!..
Гей, ходаче осліплий, вавилонський музи́ко,
Для престолу Всевишнього ти — пісне козенятко,
Кров’ю землю ненатлу втамуй,
В купі гною зіщулься зерня́тком, —
Нагодуєш саму
Матір Божу,
Застиглу з квітучим малим боженятком…
Гей, арфіст вавилонський,
Те й благають цимбали,
Де й скрипковому серцю,
Віфлеємському птаху, не зносить голови,
Продірявлену вись од ганьби
Оголивши, одмити в кровí —
Таїну благодаті і любові яви́!..
Поволі! Вітре, стережись у мандрах ґудзуватим полем!
Як йти по купі черепів, по снігу, змішаному з кров’ю?
Оце бенкет тисячоліть, ця шкіра мамонта обсмолена
Доплюне кров’ю — й ти свої крилá важенні, вітре,
згорнеш!..
Чигають нáвколо криниць з підзем’я животи порубані,
І випинають кістяки, як рогів і копит луна.
В криницях двох тисячоліть блукання завірюх розгублене,
І досі їх тужливий схлип не досягає дна…
Поволі! Купа в небо пре, роти дрилями хмари смокчуть,
І гній з роздряпаних кісток світ порохом переміря,
Червона юшка божевіль плачем перекипа в моря…
На шибениці батька ти не дуже, вітре, перекочуй,
Він смертю в купи відкупивсь, де мама просто спить моя.
Поволі! Вітре, стишуй крок, за кроком крок повз мої очі!..
Поспішає повз купу древня, згорблена ґава,
Розпашіла, патлата, із дзьобом трухлявим…
— Ти куди це летиш в надвечір’ї осінньому?
— Щоб була не сама, хай злетяться сини мої…
Щоб не скиглили, з голоду пухнучи в гніздах.
— Ну, лети, хай щастить, поки ще не запізно…
І злетілась до купи гайвороняча зграя,
Недосвідчених ґава стара намовляє:
— Ми городи і броди всі позаду лишили,
Гайворонячі крила ми вітром підшили…
Звеселяє поява гайвороняча купу!
Діти, гості, дорослі — радо шкіряться трупи.
Жити хочеться зграї, і в ній — кожній ґаві,
Чорнокрило варнякають, як цигани гаркаві…
Вже на падаль хапливо накидатися можна…
Їжте! Бог допоможе плодитись і множитись…
О, яструбе, розпороши цю купу сміття, цю суміш
снігу і лахміття,
Промерзле звалище нестям, німого голосіння шмаття
Сповідувати — мій зарок, бо я заручник,
З тобою вкупі присуд мій цим ідолам служи́ть…
Христос! Аллах! До біса — хто там ще?.. Ходіть,
паломники, до мене,
Тут ваш, блукальці, мертвий син лежить!..
З усіх світів, земель, з усіх небес,
Хай горні янголи тебе в цій купі коронують!..
Ходіть, заки́дайте пітьмою притьма нутрощі смердючі,
Тупцюйте, витопчіть ущент злопінявий засів,
Як здитинілий товк султан своє добро —
ви гаддя це плодюче…
О яструбе, і ти заквиль!
Вже кров’ю обважніли крила вітру,
Лиш я, сповідник ваш, несу безсонну варту…
О, плачте і квильте, нічні поїзди,
У плямах кривавих, гейби в копійкáх сургучевих…
Крізь гавкіт і ґвалт рівчаками червоними,
Крізь слів і буслів огорожі,
Хай вам привид біди
Не розбýдить сторожі…
Із задимлених чорних ровів
Вам націлені в груди
Змії напханих туго лузгою із гречки кишок…
— Заспокойся, менше з тим,
Споруджу високий тин,
Спи, стулюй мертві вічка,
На скрипці колискова-нічка, —
Не треба свічки…
Анічичирк… До кого хоч озвися,
Ніхто, ніхто не піде звідси…
Вагон, іще вагон — мов Іродові таці,
Стрічаються і шлють гудки вітань…
Чи тішить світ кривава ця ілюмінація? —
Та я, немов задимлений ліхтар,
Немовби дзвін,
Йду сам-один
Збуди́ть з кровопролиття,
Розбурхати, звеліти:
«Гей, купо, годі кліпать,
Хапайте смолоскипи!»
