Сікстен спить у своєму ліжку. Над ним на стіні висить мамина фотографія. В кімнаті темно й тихо. Місяць освітлює зелений будинок на Родзинковій вулиці.
Далеко звідти порожніми вулицями їде нічний автобус. За його кермом сидить Сікстенів тато. Ось він зиркає на свій годинник. А потім дивиться на фотографію Сікстена, прикріплену липкою стрічкою до вікна.
Потім він завертає на узбіччя дороги. Хоч зупинки там і немає. Але є телефонна будка.
— Вибачте, — каже він пасажирам у мікрофон. — Я зараз повернуся.
Він бере сумку з квитками та грошима й виходить з автобуса.
На жаль, коли він підходить до телефонної будки, то бачить, що вона зайнята.
У кабіні стоїть жінка з довгим волоссям. Надворі її чекає прив’язаний собака, а жінка базікає по телефону так, ніби й не збирається закінчувати. Тоді Сікстенів тато схиляється над собакою й розстібає нашийник.
— Отак, собако! Тепер біжи! — шепоче він.
І тільки-но собака втікає, Сікстенів тато підносить порожній повідок до шибки телефонної кабіни. А тоді стукає по склу своїм компостером для квитків.
І ось у Сікстеновому помешканні дзвонить телефон.
Він дзвонить довгенько, бо ж Сікстенові потрібен час, щоб прокинутися.
Але потім Сікстен скидає з себе ковдру. Тоді біжить через кімнату, де всюди валяються шкарпетки, футболки та труси. І так, зіщулившись, перебігає передпокій і опиняється на кухні.
Це там не вгаває телефон.
Сікстен бере слухавку й засапано каже:
— Алло.
— Привіт, — відповідає голос у слухавці. — Це я!
— Я знаю, — каже Сікстен.
Він відразу здогадується, що це тато. Той має звичку телефонувати посеред ночі, коли їде кудись автобусом, а Сікстен лишається вдома сам.
— Ти не спиш? — питає тато.
— Ні-і, — відповідає Сікстен. — Я спав.
— А ти не бавишся сірниками?
Ось про що думає тато, сидячи за кермом свого автобуса. Що Сікстен підпалив будинок. Що він забув замкнути вхідні двері, і в квартиру залізли якісь покидьки.
Тато думає про жахливі речі.
— Та ні, — відповідає Сікстен. — Я ж спав.
— Гаразд. А ти не забув, що я казав про замикання проводів?
— Та ні. Не хвилюйся.
Сікстен бере в руку олівець і малює на папірці, що лежить на кухонному столі, блискавку.
— Але я ще про дещо думаю, — провадить голос далі. — Знаєш, про що я зараз думаю?
— Про плиту, — відповідає Сікстен.
— Атож, — каже тато. — Я її вимкнув. Мені не варто було залишати тебе на ніч самого.
— Нічого, — каже Сікстен. — Мені подобається бути самому. До речі, телефонувала мама.
— Я люблю тебе, — каже тато. — Та мені вже пора в автобус. Добраніч.
Але Сікстен не засинає. Принаймні ще довго не засинає.
Він сидить у кухні біля столу в татовому боксерському халаті, що на нього завеликий. Тоді зіжмакує папірець із намальованою блискавкою і кладе його на сковороду. Потім підпалює його. І дивиться на вогонь. Сікстен щасливий.
Він щасливий, що сам удома.
Коли вогонь гасне, він несе сковороду в мийницю й гарненько її споліскує.
Коли тато кричить, що їжа готова, Сікстен саме нюхає шкарпетки, що колись були білі.
— Ти вже скоро? — питає тато.
— Так, скоро, — кричить Сікстен і морщить носа.
Немає ніякого чистого одягу. Немає навіть нічого напівчистого. Відколи пральна машина поламалася, його літнього вбрання не лишилося. У тата не дійшли руки її поремонтувати. Після того, як мама від них перебралася, у тата ні до чого не доходять руки. Пральну машину він тільки розкрутив і поклав деталі на газету у ванній кімнаті.
Тепер усі літні футболки у великих плямах. А останні джинси Бобо заляпав йому в шкільній їдальні м’ясною підливою.
Тож Сікстен заходить до кухні нескоро.
Тато вже почав снідати.
Він їсть з апетитом, як старий боксер, що працював цілу ніч. Він наминає підсмажену шинку й печену картоплю. На Сікстеновій тарілці лежить чимала порція. Свій водійський піджак тато повісив на спинку стільця.
Адже сьогодні жарко, й сонце пече крізь нерівно повішені штори.
— Ну й погода! — каже тато, дивлячись у тарілку. — Почалося справжнє літо.
— Та-ак, — каже Сікстен. — Завтра закінчується навчальний рік.
Тоді тато зводить очі вгору. Він дивиться на Сікстена. А потім нахмурює брови. Він оглядає Сікстена з ніг до голови.
— Ти ж не підеш отак? — питає тато.
— Як отак? — перепитує Сікстен.
— У цьому вбранні, — каже тато.
— Чого це? — дивується Сікстен.
Він вдягнув лижні штани, які на нього дуже тісні. А до штанів — підходящий светр. На ноги натягнув сірі вовняні шкарпетки. Сікстен опустився на стілець і наколов на виделку шмат картоплі.
— І чого це я не можу так піти?
— Бо почалося літо! Надворі спека! З тебе глузуватимуть!
— Чого б це з мене глузували! — відповідає Сікстен. — До твого відома — всі так ходять.
— У зимовому вбранні? — дивується тато.
— Так, — відповідає Сікстен. — Я більше нічого не знайшов. Ти, мабуть, нічого не помічаєш. Бо цілими днями тільки спиш. Це справді найкраще з усього, що було, тату.
Тато усміхається і зітхає так голосно, що, здається, наче то хтось відчиняє двері автобуса. Він не зводить ніжного погляду з Сікстена, який запихається шинкою.
— Йо-йой, — каже тато. — Мабуть, тобі цього буде мало? Хочеш іще чогось?
— Може, підсмаж яйце, — відповідає Сікстен.
Тоді тато виймає з холодильника яйце. Він розбиває його на сковороду. І поки дивиться, як на вогні загусає білок, Сікстен устигає перекласти на татову тарілку більшу частину своєї порції. Потім дожовує останній шматок. Тоді підводиться.
— Ну, мені вже пора йти!
— А яйце?
— З’їж його сам, тату.
Якусь мить Сікстен стоїть на порозі. Він розстібає верхні ґудзики на лижних штанях. Глибоко вдихнувши повітря, він з усіх сил намагається вдати з себе щасливу людину.
Потім Сікстен вибігає на осоння.
Він підстрибцем петляє між автомобілями на паркувальному майданчику, а за плечима в нього трясеться рюкзак. Сікстен вистрибує, як веселий маленький кенгуру, бо знає, що тато дивиться на нього з кухонного вікна. Так він дострибує аж до Юнте.
Юнте — Сікстенів найкращий друг, на два роки за нього старший. Він завжди чекає Сікстена біля таблички паркувального майданчика на своєму чоловічому чорному велосипеді. Юнте вже стоїть і примруженими очима дивиться на Сікстена з-за товстих скелець окулярів.
— Привіт! — каже він. — Ти запізнився! Сідай до мене на велосипед і поїдеш, як король.
— Ти здурів, — сопе Сікстен. — Я без шолома. Тато цього не переживе.
Їм доводиться котити велосипед до повороту, і лише там Сікстен сідає на багажник.
— Це вам сьогодні загадали тепло вдягатися? — питає Юнте, коли вони мчать з пагорба до центру на такій швидкості, що вітер куйовдить їм чуби.
— Ні. Це єдине, що було чисте. Поламалася пральна машина.
— Чого ж ти не сказав про це своєму татові?
— Казав! — зітхає Сікстен. — Але ж ти знаєш, який він.
Так, Юнте знає. Далі хлопці якийсь час їдуть мовчки.
Вони минають хімчистку й квіткову крамницю. А тоді — мчать повз крамницю Сліпого Свена, якому Юнте часто допомагає після занять. Що ближче до школи, то більше пітніє Сікстен.
— Чорт, мене засміють, — зітхає він.
— Дурниці, — каже Юнте. — Ти думаєш, Бетховен дуже переживав, у що був одягнений?
— Мабуть, Бетховен не носив лижних штанів, — відповідає Сікстен.
Та коли вони завертають на шкільне подвір’я, де біля флагштока стоїть усміхнена Емма, Сікстен все-таки вдає, що він Бетховен.
У класі Сікстен боїться привернути до себе увагу.
Він сидить, як мишка, у своїх лижних штанях та пропахлому потом светрі і хоче, щоб його ніхто не помітив. На перервах Сікстен тримається осторонь. Весь час ховається в туалеті й п’є воду.
Але на останній перерві Сікстен не встигає сховатися. Бо Емма просить його допомогти їй полічити гроші, які вони зібрали на квіти для вчительки. Коли він виходить у коридор, там уже стоять Бобо, Арне та Мікаель Бурфош.
Вони загиляють носаками по футбольному м’ячу, який Бобо носить із собою. І гатять ним по стінах. Але коли з’являється Сікстен, вони ціляться по ньому.
— Мішень — Сікстен! — кричить Бобо і щосили б’є по м’ячу.
Той пролітає дуже близько від Сікстенової голови. А потім Арне та Мікаель Бурфош теж б’ють. Бо вони завжди роблять те, що й Бобо.
Однак ніхто в Сікстена не влучає, і він таки добігає до дверей туалету. Поки він біля них стоїть, Бобо прицілюється.
— Хапай його! — реве Бобо й загилює м’яч.
Сікстен трохи відступає вбік. Тоді відчиняє двері, щоб у них залетів м’яч, а сам забігає слідом і замикається.
Він чує, як Бобо грюкає в двері.
— Що ти в біса надумав? — репетує той.
— Я схопив м’яча, — відповідає Сікстен.
— Ти сказився чи що? — кричить Бобо. — Забув, хто я такий?
— Я подумаю про це, як зіллю воду, — відповідає Сікстен.
Він не виходить з туалету, аж поки до нього долинає голос учительки.
Він іде близенько біля неї. А за ними плентається Бобо, рухаючи руками, як спортсмен на лижному марафоні.
— Ти знову ходив у туалет? — питає вчителька.
— Так, мені захотілося пити, — відповідає Сікстен і нагинається зав’язати шнурівки на черевиках.
Потім настає година співів. Діти тренуються співати псалом «Пора квіток надходить». Бо завтра їх будуть слухати батьки.
— Починаймо! — каже вчителька.
Вона натискає на клавіші синтезатора, який принесла з собою з дому.
Сікстенові подобається ця красива музика. Вчителька теж красива. На ній вузькі джинси і біла блузка, а ще в неї полаковані нігті. Вона — найкрасивіша вчителька в школі. Дивлячись на неї, Сікстен забуває про своє зимове вбрання.
Але ненадовго.
Бо скоро Бобо починає співати.
— Ой, гляньте, гляньте, сніг іде! — співає він.
Його підхоплюють Арне та Мікаель Бурфош.
— Усім буде весело! Ура! — співають вони.
Тоді вчителька перестає грати.
— Бобо, ану замовкни! І ви також, Арне та Мікаелю! Вам не здається, що тепер недоречно співати цю пісню?
— Недоречно? — перепитує Бобо. — Та гляньте на Сікстена!
— Чого це? — дивується вчителька.
— Він же в лижних штанях! — фиркає Бобо.
Діти повертають голови й дивляться на Сікстена. Вони дивляться на його лижні штани, светр і вовняні шкарпетки.
— Він тільки забув лижі й шапочку на голову, — каже Арне.
І тут учителька спалахує гнівом.
— Та перестаньте верзти казна-що! — кричить вона. — Якщо ви й далі будете вигадувати такі дурниці, то я не знаю, що зроблю. А тепер співаймо ще раз!
Але цього разу Сікстен не співає. Він обертається до Бобо.
— Ти — коров’яче лайно! — сичить він. — Купа смердючого коров’ячого лайна!
Бобо вирячує очі.
Ніхто ще так його не називав. Бо він найдужчий у класі. Він стискає кулаки і червоніє як рак.
— Не треба було тобі цього казати. Ти ще пожалієш. О-йо-йой.
О-йо-йой.
Бобо зробить із нього пюре.
Коли всі пішли, Сікстен лишився в класі. Він прибирає в парті, а вчителька тим часом виймає кольорову крейду. Вона пише кучерявими літерами на чорній дошці «ЩАСЛИВОГО ЛІТА». А потім малює кілька квіточок і берізок.
— Чого ти не йдеш додому? — питає вона, малюючи на дошці сонце з довгими променями. — Надворі таке ясне сонце.
— Ет, мені байдужки до сонця, — відповідає Сікстен. — Можна, я вам допоможу? Віднести книжки абощо.
Вчителька невдоволено дивиться на дошку.
— То, може, допоможеш на дошці? Я не люблю малювати. Може, намалюєш сюди щось гарне?
— Корову?
— Атож. Чудово.
І Сікстен малює корову з великими очима. А вчителька домальовує ще кілька квіточок і метелика з кривими крильцями.
— Фу, як погано! — каже вона і витирає метелика. — До речі, Сікстене, чого ти так тепло вдягнувся?
— Я просто випробовую вбрання, — відповідає Сікстен. — Можливо, ми з мамою поїдемо згодом в Гренландію. Ви ж знаєте, вона живе в Данії.
— Так, знаю.
— Хоч воно дуже тісне. Добре, що я його випробував. Але я вже домалював. Тепер можна і йти.
Сікстен відходить від дошки.
— Більше нічого не намалюєш? — питає вчителька.
— Ні.
— У тебе все гаразд?
— Так, — відповідає він.
Сікстен махає рукою і зникає за дверима.
У кожнім разі він задоволений своїм малюнком.
Бобо був не з тих, хто лишається в школі просто так.
Сікстен виходить у порожній коридор. Ніде нікого.
Там лежить тільки його лівий черевик. Де правий, можна лише здогадуватися. Але про всяк випадок він б’є носаком по ящику, куди учні запихають шкільні підручники.
Потім Сікстен виходить на сліпуче осоння.
Він роззирається по шкільному подвір’ї. Але Бобо він не бачить, доки не доходить до спортивного майданчика. Бобо стоїть у затінку сосни і нетерпляче тупцяє на місці. Так само, як і Арне та Мікаель Бурфош.
Вони скоро підуть, думає Сікстен.
Вони не зможуть довго чекати.
Сікстен зіщулюється за зеленим контейнером. Місце зручне. Тут прохолодно й затишно. До того ж йому нема чого поспішати, бо тато в цей час міцно спить.
Сікстен зітхає і тут же бачить Емму, що йде мимо.
Вона радісно всміхається і тільки-но розтуляє рота щось йому сказати, як Сікстен затягує її за контейнер.
— Цс-с! — шепче він їй на вухо.
І вони обоє мовчать. Вона стоїть так близько, що він відчуває запах її кіс. Вони пахнуть настільки гарно, що він не стримується й проводить по них рукою.
— Ну, я вже піду, — шепче вона по хвилі. — Але ми ще побачимося. Красивий! — Емма киває головою на Сікстенів светр.
— Ет, просто натягнув на себе, що захотілося, — мимрить він.
Тоді Емма біжить. Вона біжить, як та дівчина з ролика, де рекламують якийсь засіб для миття волосся. Та не добігши до спортивного майданчика, вона обертається.
— Бувай, Сікстене! — кричить вона і махає в бік контейнера рукою.
Але дарма Сікстен біжить так швидко, що не чує землі під собою.
Бобо, Арне та Мікаель Бурфош таки наздоганяють його. Бо всі троє на швидких велосипедах.
— Агов! — кричить Бобо. — Зараз я тобі покажу коров’яче лайно!
— Авжеж, — додає Арне.
Тоді вони накидаються на Сікстена з кулаками.
Він одразу падає на землю. Власне, в тому немає нічого дивного, бо Сікстен — найслабший хлопець у класі, дарма що його тато був боксером.
Сікстен лежить на шкільному подвір’ї в своїх лижних штанях та светрі. Він лежить доти, доки вони стомлюються його гамселити.
— Тепер будеш знати! — каже Бобо й витирає руки об штани.
Сікстен підводиться лиш тоді, як вони сідають на велосипеди і їдуть геть.
Страшного болю не було. І те, що тріснули штани, не мало ніякого значення. Однак він їх улітку більше не вдягатиме.
Додому Сікстен іде через міст.
Обережно стає ногами на поручні. Одна нога в черевику, друга без черевика. Над головою в нього верещать чайки. А він іде поручнями, намагаючись зберегти рівновагу, і тримає руку біля носа.
Бо він і досі відчуває запах Емминих кіс.
Коли Сікстен приходить додому, тато ще спить.
Він лежить одягнутий на ліжку, і в нього такий спокійний вигляд, що Сікстен завмирає на порозі і якусь хвилю не зводить з нього погляду.
Потім Сікстен зачиняє двері й дивиться на себе. Дзеркало в передпокої тріснуте ще відтоді, як вони з татом колись грали у футбол подушками з канапи. А тепер він сам увесь тріснутий.
Штани тріснули. Губа тріснула. А светр заляпаний кров’ю та брудом.
Йому треба піти у ванну кімнату й причепуритися.
Але не встиг він ступити й двох кроків, як тато крикнув:
— Агов, Сікстене, це ти?
— Ага-а, — відповідає Сікстен. — Та ти спи.
Але тато вже підвівся. Коли він відчиняє двері до ванної кімнати, Сікстен саме стягає через голову светр.
— То як було в школі? — питає тато.
— Добре, — відповідає Сікстен. — Загалом чудово.
— Добре, — повторює за ним тато й простягає руки до светра. — Добре, що в тебе все чудово.
Тоді тато стягає із Сікстена светр. А потім дивиться на побите Сікстенове обличчя.
— А це що? Хто таке зробив?
— Нічого, — відповідає Сікстен. — Ніхто нічого не зробив.
— Нічого? Та ти ж увесь заюшений кров’ю! Думаєш, я не знаю, що таке розквашена губа?
Він каже так, оскільки колись був боксером. І Сікстен щосили намагається усміхнутися. Бо він сподівається, що тато заходиться зараз розповідати про той час. Іноді він розповідає. Але не сьогодні. Сьогодні він тримає Сікстенову голову в своїх руках.
— Хто це був, Сікстене? — питає він. — Хто тебе так побив?
— Ніхто, — відповідає Сікстен.
— Ти повинен мені все розказати. Хіба не розумієш? — питає тато. — Я мушу поговорити про це в школі.
Сікстен чує, що в тата тремтить голос.
— Це правда, — каже Сікстен. — Ніхто мене не бив. Ми просто грали у футбол.
— У футбол? — перепитує тато. — Губами? Жартуєш?
Але Сікстен не жартує.
Він просто прикидається.
— Я стояв на воротях, — каже він. — Я стояв на воротях, а потім з’явився той хлопець з іншої команди. Ось так усе було.
Сікстенові доводиться розповідати кілька разів.
Останній раз він розповідає у великій кімнаті. Він стоїть між двома стільцями у самих трусах і з пластирем на губі. Тато гилить туди-сюди по кімнаті подушку.
— Ось так усе було, — каже Сікстен. — З’явився той хлопець. Ми з ним опинилися віч-на-віч. Що в біса я мав робити? Йому лишалося кілька метрів до воріт.
— Отак? — питає тато, попихаючи подушку поперед себе.
— Ага-а, — відповідає Сікстен. — Тоді я побіг. Я біг навпригинці і підскочив до нього, як він хотів ударити по м’ячу.
Сікстен кидається до татових ніг і відбирає подушку.
— І тоді він розквасив мені губу, — вихекує Сікстен.
Тато підіймає його вгору.
— Ти перехопив м’яча? — питає він.
— Авжеж, — усміхається Сікстен. — Хіба я міг його пропустити?
— Молодець! Ну й хлопець у мене росте! Ану дай сюди м’яча.
Тато бере подушку.
Він перекидає її з ноги на ногу. Тоді кладе собі на голову й кілька разів киває. Потім вона падає додолу.
— Бери! Він твій! — кричить тато і загилює подушку.
Вона пролітає над телевізором.
І збиває зі стіни годинник.
Але тато не засмучується.
— Я його потім полагоджу. А тепер — святкувати!
Вони святкують спагеті з кетчупом та биточками.
Потім татові пора йти на роботу.
Сікстен замикається у ванній кімнаті. То гарне місце. Там можна побути в спокої. Він лежить у ванні разом із одягом, який йому треба буде на завтра.
— Сікстене! — кричить тато.
Сікстен засовує голову під воду.
А коли висовує, то чує татів голос.
— Що ти там робиш? — кричить тато. — У тебе болить живіт? Ти, мабуть, забув, що треба гарно й довго пережовувати їжу?
— Шістдесят п’ять разів, — каже Сікстен. — Але в мене живіт не болить. Я просто перу. Бо закінчилося все чисте вбрання. А завтра останній день у школі. Тобі треба зателефонувати комусь, хто вміє ремонтувати пральні машини.
— Так, — мимрить тато. — Але зараз мені таки треба йти.
Сікстен чує, як тато відходить від дверей.
І тут його починає гризти сумління. Навіщо було ляпати про пральну машину? Він тільки стривожив тата.
Хоч іноді Сікстен не може стриматися.
Відколи мама стала жити зі своїм новим чоловіком, то Сікстен — єдина людина, яка в тата є. А хіба легко бути для когось єдиним? Тато весь час хоче, щоб вони були разом. Чи сиділи біля телевізора, чи їхали кудись за місто дивитися на корів.
Ось знову чути татові кроки.
— Я вже йду, — каже тато. — Ти теж кудись підеш?
— Не хвилюйся, — відповідає Сікстен і занурює светр під воду.
— Якби ж то, — каже тато. — Знаєш, як мені хотілося б побути вдома. Ми б у щось зіграли. Або кудись майнули на велосипедах.
— Я вже виріс зі свого велосипеда, тату, — каже Сікстен. — На ньому ж і досі приставні колеса!
— Гаразд. Добраніч.
Сікстен чує, як зачиняються вхідні двері.
Тоді він вилазить із ванни. Тепер йому треба побачити Юнте. Просто необхідно.
Бо з Юнте в нього нема потреби прикидатися.
Сікстен знає, де шукати Юнте.
Він у свого приятеля Сліпого Свена. Юнте любить заходити туди після занять, говорити на дорослі теми і дивитися кіно. Сліпому Свенові п’ятдесят років. Він тримає невеличку крамничку, що зветься «Тютюн та відео». Юнте йому в усьому допомагає. Скажімо, виставляє рядами консервні бляшанки і пачки з цигарками. Насипає в коробки на полицях всілякі лагоминки і рахує гроші.
Юнте подобається допомагати. А ще він любить кіно.
У комірчині Сліпого Свена за крамничкою він може дивитися його скільки завгодно.
— Привіт, Свене, — кричить Сікстен, заходячи в двері. — Це Сікстен. Юнте тут?
Сліпий Свен обертається від полиці з французькими фільмами.
Він перекочує губами сигару в куточок рота й дивиться на Сікстена своїми сірими невидющими очима.
— Він у комірчині, — відповідає Свен. — Іди туди. Тільки не сидіть там довго. Бо сьогодні до мене в гості прийде жінка.
У комірчині темно. Там витає запах хтозна-колишнього диму. І так тісно, що ледве вистачає місця для телевізора та двох крісел.
В одному сидить Юнте.
— Сідай, — каже він і киває на друге. — Зараз побачиш кохання.
Потім Юнте натискає на пульті кнопки, поки знаходить те, що хоче показати.
— Бачиш? — шепче Юнте. — Вони просто дивляться одне на одного. Їм не треба нічого говорити. Бо для них немає нікого іншого в світі. Оце таке кохання, Сікстене. Воно схоже на розмову подумки.
Вони ще трохи дивляться. Сікстен бачить чоловіка й жінку, що стоять, притулившись одне до одного.
І йому на думку спадає Емма.
Потім Юнте вимикає телевізор і каже:
— Ходімо до мене.
Удома в Юнте вирує життя.
У великій кімнаті його малий братик тренується розвертатися на скейті. Він їздить між прасувальною дошкою, де тато прасує випрану білизну, й мамою, що розбирає на підлозі шкарпетки. А у дитячому манежику перед телевізором щось голосно поспівує його сестричка.
— Привіт, Сікстене! — гукає тато Юнте.
А мама, коли вони її минають, махає їм шкарпеткою.
Вони заходять до кімнати Юнте.
Кімната затишна. На одній стіні висить фотографія Бетховена — та, де в нього скуйовджене волосся, — і Мадонни в корсеті. На письмовому столі стоять шахи, глобус і друкарська машинка. Біля незасланого ліжка — аудіосистема.
— Пограємо в шахи? — питає Юнте і прибирає із столу якісь папери.
— Ні, — відповідає Сікстен. — Не можу. Мені треба бути вдома, коли дзвонитиме тато.
Юнте сідає за письмовий стіл. Він морщить лоба.
— Так не годиться, — каже він. — Ти ніколи собі не належиш. Невже він думає, що ти мала дитина?
— Не знаю, — мимрить Сікстен. — Такий він уже є.
— Просто йому треба одружитися, — каже Юнте.
— Навіщо?
Сікстен витріщається на Юнте. Але Юнте відводить очі. Він дивиться на Мадонну, бо вона для нього найкрасивіша жінка в світі.
— Йому треба одружитися зі справжньою жінкою, — каже він.
— Ет, викинь це з голови, — каже Сікстен. — Він не хоче одружуватися. Він уже був одружений.
Але Юнте не з тих, що поступаються.
— Тоді він дасть тобі спокій, — веде своєї він. — Бо матиме інші клопоти. І тобі не доведеться весь час бути біля нього.
— Йому байдуже до жінок. Справді, — каже Сікстен.
— Просто він не зустрів підходящої, — каже Юнте.
Потім він обертає глобус. Так ніби хоче показати на ньому підходящу для тата жінку.
— А як йому її зустріти? — питає Сікстен.
— Ми щось придумаємо.
Але цього вечора вони нічого не придумують. Бо Сікстен уже поривається іти додому. Та Юнте хоче, щоб він послухав його новий вірш.
А той вірш доволі довгий.
Юнте починає налаштовувати мікрофон і крутити ручки на аудіосистемі. Він хоче, щоб голос із гучномовця звучав як належить — цебто був схожий на приглушений голос справжнього поета.
Сікстен усідається на ліжку зручніше і чекає.
— Вірш називається «Ніколи», — каже Юнте.
А потім починає читати.
Ніколи я не відчував гарячих вуст жіночих на своїх губах вночі, коли бузки цвітуть, мов зорі.
Ніколи кров не закипала в моїх жилах так, що в небі бліднув місяць.
— Як тобі? — питає Юнте, коли закінчує читати.
— Здорово, — каже Сікстен. — Але мені пора йти.
Сікстен біжить цілу дорогу додому. Бо він поспішає. Уже посутеніло. А він забув повісити випраний одяг.
Тільки-но він відчиняє вхідні двері, дзвонить телефон.
Сікстен знає, хто це.
Сікстен і тато запізнюються на збори з нагоди закінчення навчального року. Бо Сікстенові довелося ще й сушити одяг, який він учора виправ.
Він сушив його феном. На щастя, фен ще не поламався.
— Ти вже скоро? — гукає тато.
— Скоро, — відповідає Сікстен.
Коли Сікстен із татом заходять у клас, там уже співають «Пора квіток надходить». Вони стоять у дверях, а Емма в цей час збирає у всіх квіти, щоб подарувати вчительці.
Емма вбрана в кофтину з торочками й поношені джинси.
Такою Сікстен її ще ніколи не бачив.
— Це від усього класу, бо ми всі збирали гроші, — каже вона вчительці.
— Так, назбирали десять крон, — додає Бобо.
Батьки сміються. Атож, шкільний рік уже позаду, і тепер їх легко розвеселити. І вчительку також. Вона радісно всміхається, притискаючи червоні троянди до своєї квітчастої сукні.
— Дякую, — каже вчителька. — Дякую вам усім.
Аж тут вона помічає Сікстена та його тата, що стоять біля дверей. Сікстен — в одному черевику. А тато — в уніформі водія автобуса.
— А от і Сікстен, — каже вчителька. — Це він намалював цю чудову корову.
Вона відступає трохи вбік, щоб усі могли побачити корову.
Під задраним угору хвостом корови було написано БОБО.
А намальована стрілочка показувала вниз — на невеличку брунатну купку.
— Ось і все, — каже вчителька. — Можете йти купатися й засмагати. Бажаю вам приємних літніх канікул!
І діти підводяться. І разом зі своїми батьками йдуть потиснути вчительці руку. Лише Бобо швиденько вшивається. Арне та Мікаель Бурфош слідом за ним.
— Може, вже підемо? — питає тато.
— Ні, спершу попрощаємося з учителькою, — відповідає Сікстен.
Тато стає в чергу. З самого краю. Перед ним, тримаючись за живіт, стоїть Еммина мама. Потім підходить Емма і стає біля Сікстена.
— Привіт, — каже вона. — Учора було весело.
— Так, — каже він.
— Бачиш, як я вбралася? — питає вона.
— Так, — каже він.
— Я сьогодні теж натягнула на себе, що захотілося. Побачимося згодом на узбережжі?
— Так, — відповідає Сікстен.
Коли Емма та її мама пішли, лишається тільки Сікстен зі своїм татом.
— Це мій тато, — каже Сікстен.
— Та я це зрозуміла, — каже вчителька. — Бажаю вам веселого літа.
— Дякую, — каже тато і простягає їй руку.
— Мама не тут. Вона живе в Данії. І знов одружилася. Тож ми з татом живемо самі. Він водить автобус.
— Он як, — каже вчителька і дивиться на татову уніформу.
— Але замолоду він був боксером, — додає Сікстен. — Тепер йому тридцять дев’ять. Правда ж, це ще не старість?
— Звичайно, ні, — усміхається вчителька.
Тато забув відпустити вчительчину руку. І лише тепер відпускає. До того ж його обличчя стає кольору червоного автобуса.
— Ну, тоді дякуємо вам за все, — каже тато. — Дякуємо, дякуємо.
Він іде до дверей. Сікстен — за ним. Але потім зупиняється.
— Пані вчителько, а ви любите танцювати?
Вчителька мовчки киває головою. І тепер вона здається Сікстенові ще красивішою, ніж завжди.
— Тоді ви могли б разом танцювати, — каже він. — Тато страшенно любить танцювати. А я можу побути сам. Я звик бути сам уночі. Мені це навіть подобається.
— Мені також, — каже вчителька.
Тоді тато тягне Сікстена за руку.
— Ми вже підемо, — каже він. — Вибачте.
Але Сікстен не хоче йти. Йому дещо треба запитати у вчительки. Тоді тато каже, що вийде надвір і почекає його на свіжому повітрі.
— Ну, про що ти хочеш запитати? — цікавиться вчителька.
— Про свій правий черевик, — відповідає Сікстен. — Я думаю, він лежить в ящику для шкільних підручників.
Надвір Сікстен виходить в обох черевиках.
На шкільному подвір’ї тато грає у футбол з Бобо, Арне, Мікаелем Бурфошем та ще кількома хлопцями.
Він веде м’яча, легко обходячи Бобо. Потім підгилює його носаком і підкидає головою вгору.
Хлопці завмирають на місці, захоплені його майстерністю.
— Оце-то клас, — сопе Бобо.
— Ходімо, тату! — гукає Сікстен.
Тоді тато вдаряє по м’ячу, посилаючи його в бік Бобо.
Той приймає удар головою.
— Чудовий прийом, — каже тато.
Потім Сікстен з татом ідуть геть. Вони простують алеєю у затінку зелених дерев. Тато спітнілий і щасливий. Іде і пританцьовує на жорствяній стежці.
— Сікстене, — озивається тато.
— Га?
— Чого це ти згадав про танці?
— Я не знаю. Просто спало на думку.
Тато простягає руки й кружляє в танці — одне коло... друге.
— Хтозна, коли я востаннє танцював. Мабуть, сто років тому.
Сікстен збентежено розглядається довкола. Ген удалині їдуть на велосипедах у їхній бік якісь школярі.
— Мабуть. Але годі вже танцювати, — каже Сікстен. — Який ти подарунок хочеш на день народження?
— Мені однаково, Сікстене. Який завгодно. Тільки б це був сюрприз.
— А я хочу велосипед, — каже Сікстен.
Увечері вони сидять на канапі. Адже тато якийсь час працюватиме вдень, тож тепер вільний. Він міцно обіймає Сікстена за плечі.
Вони дивляться телевізор.
Там показують, як у Норвегії ловлять раків. Зображення періодично мерехтять. Сікстен дивиться на воду. І тоді йому на думку спадає узбережжя та Емма.
Тато дивиться на раків у телевізорі й усміхається.
— Правда ж, нам добре? — питає він. — Нам із тобою добре.
Коли Сікстен іде шукати Юнте, сонце вже стоїть високо в небі. На шиї в нього рушник, а під джинсами плавки. Він готовий купатися.
А от Юнте ні. Йому ще треба допомогти Сліпому Свенові вставити чекову стрічку в касовий апарат. А потім насипати в коробки бананових карамельок і виставити їх на порожні полиці.
— Тато не переймається коханням, Юнте, — каже Сікстен, допомагаючи Юнте.
— Він просто не знає, що це таке, — пирхає Юнте.
— А що це таке?
— Ходімо, я тобі покажу.
Він веде Сікстена в комірчину і вмикає відео. На екрані телевізора з’являються чоловік і жінка. Вони качаються по піщаному узбережжі, а їх раз по раз омивають хвилі.
— Оце таке кохання, — каже Юнте. — А скоро ти побачиш іще дещо.
Перед тим, як виходити з комірчини, Юнте захоплює поліетиленовий пакет.
— Агов! — гукає Сліпий Свен. — Куди ви?
— Я беру сьогодні вихідний, — відповідає Юнте.
На узбережжі Юнте виймає з пакета цілу купу газетних сторінок.
— Дивися, — каже він.
Юнте навіть не перевдягається. Він у сорочці, штанях і картузику з козирком. Бо не любить засмагати.
Потім Юнте розкладає перед Сікстеном газетні сторінки.
— Тут є всі види жінок, — каже він. — Лишається тільки вибрати.
— Що вибрати? — дивується Сікстен.
— Жінку, з якою твій тато одружиться. Тут їх скільки завгодно.
І це справді так. У газетах повно невеличких оголошень від жінок, які шукають собі чоловіків для спільного життя.
— Невже всі вони хочуть одружитися? — ошелешено питає Сікстен.
— Ага, — відповідає Юнте й показує одне оголошення. — Ось послухай! «Приваблива, молода вегетаріанка життєрадісної вдачі шукає охайного практичного чоловіка. Відповідати на 2591».
— Тато любить курятину, — каже Сікстен.
— Таж ми, друже, не будемо вибирати перше, що трапило під руку, — каже Юнте. — Проглянемо всю купу.
І вони проглядають. На це йде немало часу. Вони читають про порядних жінок, що люблять прогулюватися пішки, і жінок середнього віку, що люблять мандрувати.
Сікстен коли-не-коли окидає оком узбережжя.
— Тепер тобі треба визначитися, — каже Юнте.
— Але я не думаю, що якась із них і справді підійде, — відповідає Сікстен.
— А ось ця? «Струнка жінка шукає чоловіка, з яким приємно було б ходити в кіно і просто жити. Я — чуттєва, а ти — високий. Шлю фото. Бажано, щоб чоловік носив уніформу. Відповісти на 2623».
— О, — каже Сікстен. — Тато носить уніформу.
Потім він підводиться. Бо саме тієї миті побачив дівчину, яка стоїть неподалік у світло-червоному купальнику.
— Ну от, — каже Юнте. — Це саме те, що треба. Тож зупиняємося на 2623, так?
— Гаразд! — вигукує Сікстен. — Бувай, ще поговоримо!
І він чимдуж біжить до Емми.
Увечері, коли Сікстен збирається спати, приходить тато, щоб уголос почитати книжку. Він читає йому гарно ілюстровану книжку про мавпу, яку Сікстен любив слухати в шестирічному віці.
Тоді тато кладе мавпу біля Сікстена і вкриває обох.
— Добраніч, — каже він і підводиться.
— Тату, — каже Сікстен.
— Ну-у.
— Що означає «чуттєвий»?
Тато заклякає на місці.
— Чуттєвий? — перепитує він. — Ага, чуттєвий. Це означає... Навіщо тобі це знати?
— Просто цікаво.
— Он як. Власне, я знаю, що це означає. Тільки не знаю, як тобі пояснити.
— Це означає щось гарне?
— Так.
— Добре.
— Якщо ти трішки почекаєш, то я пошукаю в словнику.
Тато простує до дверей. Але коли доходить до порога, Сікстен ще раз його гукає.
— Що ще? — питає тато.
— Я вже знаю, що подарувати тобі на день народження, — каже Сікстен.
Коли тато повертається назад, Сікстен уже спить. Але тато все-таки знаходить те слово у товстому словнику.
Далі він мовчки його читає.
«Чуттєвий. Пристрасний, хтивий, жагучий».
Тоді здивовано дивиться на свого сплячого хлопчика.
А потім переводить погляд на фотографію своєї колишньої дружини, що висить на стіні.
Наступного дня Сікстен сидить у кімнаті Юнте. А Юнте сидить за письмовим столом, розклавши перед собою оголошення жінок, які хочуть вийти заміж. Оголошення чуттєвої пані він обвів червоним олівцем.
— Це нескладно, — пояснює він. — Той, кого зацікавила котрась жінка, всього-на-всього надсилає в газету листа. А звідти того листа пересилають їй.
— Атож, — каже Сікстен. — Але є одна проблема.
— Яка? — питає Юнте.
— Це неможливо, — відповідає Сікстен.
Юнте знімає окуляри й протирає скельця.
— Чому неможливо? — цікавиться він.
— Таж тато ніколи в світі не напише листа! — відповідає Сікстен.
— So what?[1] — питає Юнте. — А він і не писатиме.
— Ні? — каже Сікстен. — А хто писатиме?
— А як ти думаєш? — питає Юнте.
Юнте хоче стати письменником, як виросте. У нього під ліжком стоїть ціла картонна коробка з віршами.
Зараз він чухає потилицю, смикає себе за кінчик вуха і схиляється над друкарською машинкою. Потім починає вдаряти по клавішах.
— Треба знайти відповідний тон, так би мовити, — каже Юнте. — Щоб лист був простенький. І не дуже довгий. Вона, здається, не має нічого спільного з літературою.
«Зустрінемося в кінотеатрі. Сидітиму поруч тебе. А на уніформі буде троянда», — пише він.
І ось лист готовий.
— Тепер напишемо ім’я та прізвище твого тата, — каже він. — Вкладемо квиток з його фотографією й пошлемо.
Юнте розмашистим почерком пише: «Бенні Антонсон».
— Думаєш, вона прийде? — питає Сікстен.
— Звісно, прийде, — відповідає Юнте.
Квитки вони вже купили. Сікстен сам вибирав фільм, який тато й жінка 2623 дивитимуться. Бо він знає, що татові подобається.
Тож тепер не вистачало тільки фотографії.
Сікстен сидить на канапі з фотоальбомом на колінах. Він переглядає всі фотографії, де є мама, тато й він сам.
Ось мама сміється на камеру. Вона міцно тримає Сікстена за руку. А за їхніми спинами виблискує море. То було в Данії.
Це остання фотографія, яку він вклеїв до альбому.
Потім Сікстен вибирає одну з найперших фотографій. Ту, де тато був у боксерських трусах. Ту, де він напружує м’язи рук і всміхається мамі, що стоїть поруч.
Тільки-но Сікстен розрізає фотографію, як відчиняються двері в передпокій.
Та коли тато заходить у кімнату, він сидить з альбомом на колінах, наче нічого й не було.
— Он як, — каже тато. — Ти роздивляєшся давні фотографії? Може, подивимося разом?
— Ні, мені якраз треба вийти, — відповідає Сікстен.
— Тобі треба вийти саме тоді, як я прийшов? — дивується тато.
— Просто мені треба дещо влаштувати, — каже Сікстен. — Для твого дня народження. І це справді дуже спішно.
І Сікстен вибігає.
Залишившись сам, тато сидить на канапі й гортає альбом з фотографіями. Він навіть не питає, коли Сікстен повернеться додому.
Сікстен та Юнте стоять біля поштової скриньки неподалік хімчистки.
Вони засовують фотографію в конверт. Тоді про всяк випадок приклеюють аж три марки. Старанно їх послинивши.
— Ось так, — каже Юнте. — Тепер кидай у скриньку!
І Сікстен кидає.
Конверт із легеньким шурхотом падає у скриньку.
— А тепер сплюнь, — каже Юнте.
Сікстен спльовує на скриньку.
— Ні, тричі, — каже Юнте. — Щоб пощастило.
Тато працював цілу ніч. Тож тепер він спить майже до вечора. Хоч сьогодні в нього день народження.
Аж тут до його кімнати заходять Юнте та Сікстен.
Юнте грає на своєму синтезаторі. Сікстен несе тацю, на якій стоїть чашка кави і лежать троянда, тістечко з універмагу та чималенький пакунок.
— For he’s a jolly good fellow[2], — співають вони.
— Пора вже прокидатися, — каже Сікстен.
Тато розплющує очі й усміхається.
— Авжеж, — каже він.
Потім він обіймає і Сікстена, і Юнте. Тоді відкушує шматочок тістечка й відсьорбує трохи кави, яку вони самі зварили.
— Може, розгорнете пакунок? — питає Юнте.
— Ну звісно, — каже тато.
Він зумисне не поспішає розв’язати стрічку. Потім поволі розмотує папір. Бере в руки картонну коробку, пробує її на вагу і ледь струшує.
— Невже це свічник? Той, що ти зробив на уроці праці? — питає він.
— Ні, я подарував його тобі торік, — каже Сікстен. — А цього року тебе чекає сюрприз.
Тоді тато порпається в коробці. І врешті-решт виймає з неї пакет бананових карамельок із крамниці Сліпого Свена. Та ще й конверт, де лежить квиток у кіно.
— Це на вечірній сеанс, — каже Сікстен. — На «Тарзана».
Тато дивиться на рожевий квиток, і йому на очі навертаються сльози.
— Уявляю, як то буде весело! — каже він.
— Напевно, так, — каже Сікстен.
О пів на сьому тато стоїть у передпокої й оглядає себе в дзеркалі з тріснутим склом.
— Не розумію, чого я маю йти в уніформі, — каже він. — У мене дурнуватий вигляд.
— Але ж сьогодні як-не-як твій день народження, — каже Сікстен. — І втягни живіт, якщо можеш. Ти взяв з собою карамельки?
— Узяв, — каже тато. — Так добре?
Юнте бере троянду й засовує її в петельку.
— Тепер добре, — каже він.
Потім тато йде.
— Не забудь, що на квитку зазначено місце, — нагадує Сікстен, перш ніж двері зачиняються.
Сікстен і Юнте біжать цілу дорогу. А потім дуже довго чекають. Їм не хочеться ризикувати, щоб тато, чого доброго, їх побачив. А з іншого боку, не хочеться проґавити цікавої сцени.
Розпашілі й спітнілі, вони сидять у темряві. Сидять всього на два ряди позад тата і дивляться на його потилицю.
Фільм уже почався. Тарзан сидить біля мавпи Чити.
А місце біля тата порожнє.
— Вона не прийшла, — шепче Сікстен.
— Може, просто запізнюється, — шепче Юнте.
Так і є. Бо за хвилю в бічному проході з’являється якась жінка. Рудокоса й кучерява. Вбрана вона в костюм, що облягає тіло. А на грудях у неї теж троянда. Жінка зупиняється біля татового ряду.
— То вона, — шепче Юнте. — Бачиш?
— Ага-а, — шепче Сікстен. — Здається, вона чуттєва.
Вони бачать, як жінка пробирається між сидіннями, а люди підводяться з місць, щоб її пропустити. Діставшись до тата, вона зупиняється, і вони стоять одне навпроти одного.
— Вибач, я трохи запізнилася, — каже вона.
— То пусте, — каже тато. — Але, може, сядеш?
Сікстен і Юнте чують, про що вони говорять. А тоді бачать, як жінка сідає біля тата.
— Тобі подобаються такі фільми? — питає вона.
— Авжеж, — відповідає тато. — «Тарзан» подобається.
— А ти трішки схожий на нього, — каже вона.
Тато щось мимрить, але їм не чути що. А потім виймає карамельку. Тарзан тієї миті їсть банан.
— А вона що робить? — питає Сікстен.
Юнте трохи підводиться.
— Вона бере в твого тата карамельку, — каже він. — І кладе її в рот. Здається, вони сподобалися одне одному!
— Цс-с-с! — шепче Сікстен. — Мабуть, вона щось каже.
Вони бачать, як тато повертає голову до жінки. А потім чують її хрипкуватий голос.
— Я вперше так знайомлюся, — каже вона.
— Он як, — мимрить тато.
— Я ніколи досі не шукала спілкування таким чином, — каже вона. — Власне, трохи страшнувато.
Потім вона кладе руку татові на плече. І притуляється своєю щокою до його щоки.
Тоді тато підводиться. І біжить бічним проходом.
— Агов! Куди ти? — питає жінка.
— У туалет, — відповідає тато.
Тоді жінка теж напівпідводиться.
— Хочеш, я піду з тобою? — питає вона.
Але тато навіть не озирається. Тоді жінка знов сідає. Вона бере бананову карамельку з пакета, який залишив тато. А троянду, яка була в неї на грудях, кидає на підлогу.
— Я нічого не розумію, — каже Юнте. — Так гарно все починалося.
— Чорт! — каже Сікстен. — Мені треба бігти!
Сікстен мчав вечірніми вулицями, не чуючи під собою ніг. Бо хотів устигнути прибігти першим за тата.
Але минає ціла вічність, перш ніж тато вертається.
Годинник показує далеко за дев’яту. Сікстен уже лежить у ліжку, коли тато заходить його обняти.
Увесь він пахне свіжим вечірнім повітрям.
— Дякую, синку, — каже тато. — Це справді чудовий фільм. Найкращий з усіх, які я коли-небудь бачив.
— А кінець? — цікавиться Сікстен.
— Що кінець? — не розуміє тато.
— Кінець теж гарний? — питає Сікстен.
— Так, звичайно, — відповідає тато. — Дуже гарний.
І Сікстен розуміє, що тато просто прикидається. Так само, як часом прикидається Сікстен. Він прикидається щасливим.
Тоді Сікстен ховає обличчя в подушку.
— Я хочу спати, — каже він.
Господи, як його втомили всі ці прикидання!
До того ж тепер Сікстен розуміє, що всьому цьому немає кінця-краю.
— Тоді добраніч, — каже тато. — У п’ятницю приїздить мама.
Сікстен нічого не каже. Та коли тато виходить, щосили жбурляє іграшкову мавпу в стіну.
— Ми спробуємо ще раз, — каже Юнте.
Сьогодні саме він запропонував піти на узбережжя. Задля того, щоб розвеселити Сікстена.
Ось він знов вийняв із пакета оголошення.
— Глянь же! — каже він. — Тут їх ще тьма-тьмуща.
Але Сікстен не підводить очей. Він лежить долілиць на траві, і до нього долинає радісний галас і плюскіт води тих, хто купається.
— Можна вибрати кого завгодно, — каже Юнте. — Хоч би й ту вегетаріанку, еге ж?
Сікстен підводиться на лікті.
— Тато не хоче кого завгодно, — каже він. — Він загалом не хоче ніяких жінок. Невже ти не розумієш? У тебе ж така мудра голова.
— Я тільки хотів тобі допомогти, — каже Юнте.
— А мені не потрібна твоя допомога, — сичить Сікстен. — Ми чудово впораємося без тебе. Краще мотай звідси!
Юнте підводиться. Він обтрушує штани і зиркає на свого приятеля.
— Сікстене, — каже він.
— Чого ти ждеш? — питає Сікстен. — Чеши додому й строчи там свої недолугі віршики!
І Юнте йде. Він навіть не озирається. Бо йому несила витримати, коли хтось про його вірші каже щось погане.
— А я думав, що ми підемо наступного вівторка в літній кінотеатр у Гамарб’ю, — каже він.
Сікстен дрімає біля пластикового пакета, який залишив Юнте.
Пообіднє сонце припікає в спину.
Але в нього немає ніякого бажання купатися. Він загалом нічого не хоче. Єдине, чого він хоче, то це щоб Юнте повернувся.
Аж тут він відчуває на своєму плечі чиюсь руку.
— Як добре, — каже Сікстен. — Я такий радий! Звичайно, я піду з тобою в кіно.
Та коли Сікстен розплющує очі, то бачить Емму, яка стоїть біля нього в червоному купальнику і всміхається.
— Я також рада, — каже вона.— Може, скупаємося?
І вони спускаються на узбережжя.
Але перш ніж дістаються до води, бачать Бобо, Арне та Мікаеля Бурфоша. Вони їздять туди-сюди на своїх велосипедах і валяють піщані замки, які позводили малі діти.
Тоді Сікстен хапає Емму за руку.
— Гайда, — каже він. — Біжімо!
Вони біжать поміж людей, що п’ють каву на пляжних покривалах. Потім вибігають на місток. А згодом добігають до вишки для стрибків у воду.
— А тепер куди? — вихекує Емма.
— Просто лізь, — сопе Сікстен. — Лізь якомога вище!
Вони стоять на краю вишки, до неба — рукою подати, і вітер куйовдить їм волосся.
Далеко внизу блищить синя вода. А ген удалині видно ліс, будинки й дороги, де гудуть автомобілі. Сікстен бачить, що Бобо, Арне та Мікаель Бурфош позлазили зі своїх велосипедів.
Вони вже стоять біля сходинок на вишку і роздумують, що робити.
— Леле, як високо! — зітхає Сікстен.
— Так, — усміхається Емма. — Я нізащо не наважилася б сюди вилізти, якби не ти. Бачиш мою маму? Вона така маленька.
— Моя мама розлучається, — каже Сікстен.
— Як? Хіба вона не розлучена? — дивується Емма.
— Розлучена, але тепер розлучається знову, — каже Сікстен. — Вона до нас навідається у п’ятницю.
— А я майже не бачу свого тата, — каже Емма. — До речі, коли ми підемо в кіно?
— Наступного вівторка, — відповідає Сікстен. — У літній кінотеатр. Це в Гамарб’ю.
Тепер їм треба квапитися. Оскільки Бобо, Арне та Мікаель Бурфош вже лізуть вгору. А на узбережжі стоїть Еммина мама й махає руками.
— Еммо! Еммо! Негайно звідти злазь! — кричить вона.
— Гаразд, зараз зліземо! — кричить Емма.
Вона хапає Сікстена за руку.
І стрибають вони вже вдвох.
Увечері тато вдома. Він говорить по телефону. Тим часом Сікстен сидить на канапі й дивиться на мерехтливі зображення в телевізорі.
— Це була мама, так? — питає Сікстен, коли заходить тато.
— Так, — відповідає тато. — Хочеш соку?
— Ні, — каже Сікстен.
— А молока?
— Ні, не хочу нічого. Що вона казала?
— Вона сказала, щоб я тебе обняв.
— Виходить, вона не приїде в п’ятницю?
— Ні, Сікстене. Тепер не приїде. Бо вони вже знов помирилися.
Тато хвильку дивиться на Сікстена. Потім переводить погляд на телевізор, де й досі мерехтить зображення.
— Що показують? — питає він.
— Велоперегони, — відповідає Сікстен.
Тоді тато підходить до телевізора і вдаряє по ньому рукою так, що той зовсім гасне.
— Що ж, — каже він. — Потім його полагоджу. А на п’ятницю ми щось придумаємо. І нам буде весело, тільки тобі й мені.
У п’ятницю тато схоплюється дуже рано. Сікстен чує, як він гримить посудом на кухні.
Потім він забігає в Сікстенову кімнату. З нагоди такого дня тато причесаний і вбраний в сорочку від уніформи.
— Ти ще не встав? — кричить тато.
— Чого це? — позіхає Сікстен. — Хіба сьогодні якийсь особливий день?
— Та ні, аж ніяк, — каже тато зумисне байдужим тоном — так завжди роблять, коли щось приховують.
І тоді Сікстен вдягається.
А коли тато тягне його через передпокій, підхопивши на ходу багажного кошика, якого заздалегідь поставив, Сікстен забуває про свою журбу. Бо зверху в кошику лежить велосипедний насос.
— То ми сьогодні не снідатимемо? — питає він.
— Ні, сьогодні ми поснідаємо на свіжому повітрі, — відповідає тато. — А тепер заплющ очі і не розплющуй їх доти, доки я скажу «вже».
Сікстен із заплющеними очима спускається східцями.
Не розплющує їх і тоді, коли тато веде його через вхідні двері.
— Ти часом не підглядаєш? — питає тато.
— Ні, — усміхається Сікстен.
— Добре, — каже тато. — Тоді можеш розплющити очі!
І Сікстен розплющує.
Перед ним стоїть зелений велосипед підходящого розміру. Але не гірський. І не спортивний чи перегоновий велосипед, що має багато передач. Це блискучий, новенький, дівчачий велосипед. На сідлі висить велосипедний шолом. А біля багажника прикріплено світловідбивач, щоб будь-який автомобіліст помітив Сікстена.
