Присвячується усім чудовим татам.
Колись давно у Всесвіті існувала планета на ім’я Тея. Вона була велика, кругла й гарна, але іноді відхилялася від курсу — у ті часи з планетами часто таке траплялося. Сонячна система — це суцільне кружляння планет, не дивно, що котрійсь могло запаморочитися в голові.
І ось одного дня, чудового дня, коли планети собі мирно, як і належиться, оберталися навколо своєї осі, Тея закружляла швидше. Швидше, ніж зазвичай. Туди крутнулася, сюди крутнулася, заметалася, раз по раз вистрибуючи з глибокої синяви своєї атмосфери, раптом втратила орієнтацію, зірвалася з власної орбіти й гепнулася просто на Землю, здійнявши в повітря фонтан каміняччя.
Велетенський бабах. Аж Всесвіт крекнув.
Це сталося якось нехотячи. Зовсім нехотячи. Лише мить неуважності, як посеред швидкого руху на дорозі. Але вже нічого не вдієш. Земля досі перехилена після того удару. Так ніколи й не оговталася.
Для планети Теї усе скінчилося ще гірше. Вона зникла назавжди.
Але з каміння й пилу, які здійнялися після удару, утворився маленький м’ячик. Так заведено у Всесвіті — усе стає м’ячиками, великими й маленькими. Цей м’ячик став Місяцем.
Наш Місяць — це рештки гігантського зіткнення.
— А Місяць — добрий товариш, — закінчив свою казку тато.
Не відразу — минуло трохи часу, — і я зрозумів, що він мав на увазі.
Та почнімо від початку. Я мав би здогадатися, що щось не те. Зазвичай тато не надто приглядається, коли я ремонтую свій велосипед. Латання шин — не його клопіт. Але саме сьогодні він з незвичайним інтересом розглядав велосипедну шину, занурену у воду.
Певно, відчув, що настала слушна мить. Ось нагода, на яку він чекав. Тож тато кахикнув, двічі обійшов мене й відро з водою і знову кахикнув. Майже нічого надзвичайного.
І все ж вони застали мене зненацька, оті його слова над відром з водою:
— Так-так, дивні наслідки може мати невеличкий прокол у гумі…
Подальша розмова аж ніяк не стосувалася велосипедної шини.
Згодом у моєму списку небажаних знань з’явилися два пункти:
1. Які протизаплідні засоби вживали мої батьки (на які, як виявилося, не можна покладатися).
2. Я, Антон Альбертсен, — наслідок подертої гумки.
Мої батьки докладали купу зусиль, щоб я НЕ з’явився на світі. За допомогою кондома.
А вже після цієї розмови тато розповів мені казку про Місяць. Про велике зіткнення і м’ячик. Казка мала б мене розрадити.
Мені відразу спало на думку щось значно серйозніше, ніж зазвичай.
Я подумав: «Це, мабуть, десь так, як у тата з мамою. Таке собі зіткнення, як у Всесвіті».
Хай там як, мами не стало, як і Теї. Після зіткнення з автобусом № 15. Мама теж не надто дотримувалася правил дорожнього руху.
Тато досі кружляє на своїй орбіті. Трохи перекособочений. Приблизно, як земна куля.
І цієї миті Антон Альбертсен збагнув:
Місяць — нещастя. Точнісінько, як і він сам.
У світі дуже важливий баланс.
Це як іти по дошці. Розставивши руки й переставляючи одну ногу поперед другої. Іне і я, кожне від свого дерева. Дошку ми взяли вже давно в домі Іне, коли її тато ремонтував кухню, і поклали між двома деревами, на найнижчу гілляку одного і на найнижчу — другого. На тій дошці ми щодня ходимо-балансуємо. Можливо, трохи по-дитинячому, але це вже стало традицією. Саме тому, повертаючись зі школи, ми обоє не відразу йдемо додому, а робимо гак до нашої дошки.
— Нещастя? — Іне дивиться на мене зі свого дерева.
— Ага! — відповідаю я. — Гумкове нещастя.
Вона підходить ближче. Хитрувато всміхається.
— Це те, про що я здогадуюся? — хихоче вона й на мить зупиняється — ану ж я її ударю.
— Дурепа! — я теж сміюся.
Ловлю рівновагу, дивлюся просто поперед себе, переставляю одну ногу. Я ще ніколи не вдарив Іне по-справжньому.
Ось ми вже зійшлися разом. Тепер найважче: руки вгору, щоб ненароком не скинути одне одного додолу, розвернутися на п’яті й пальці ноги, відновити баланс.
— Так-так, — каже Іне. — Можеш себе втішити, що твоїм батькам було принаймні приємно.
Знову розставляємо широко руки й рухаємося назад — кожне до свого дерева.
— О?
— Звісно, їм було приємно, — каже Іне, злазячи з дерева. — Якби не було приємно, не захотіли б того робити.
Я зістрибую на землю. Очко Іне!
— У моїх батьків навіть цього не було.
— Чого не було? — перепитую я.
— Ну, а ти як думаєш? Їм навіть любитися не довелося, — стишила вона голос. — Чув про пробірки?
Я вже саме хотів запитати, чи вона не дитя непорочного зачаття чи щось таке.
Ага, отже, дитина з пробірки. Це вже щось новеньке. Люди в білих халатах беруть у батьків те, що їм треба, і змішують у пробірці. Які ж люди різні.
— Нема чого витріщатися! — вигукує Іне.
Та я зовсім не тому витріщаюся. По-перше, у її волоссі застрягли сухі гілочки. А по-друге, я щойно відкрив для себе: Іне має страшенно маленькі вушка й трохи кривий передній зуб.
Але нічого про це не кажу. Розповідаю натомість історію про Тею та Місяць, про планети й кружляння на орбіті, зіткнення й фонтан каміняччя у повітрі. А ще про тата, маму й про себе.
Іне зовсім не вражена. Хіба можна порівнювати Всесвіт і автобус № 15. Треба ж знати міру! До того ж я говорю, як старий філософ, каже вона. Ну ось, знову прозивається!
Ми підбираємо наші наплічники і йдемо далі дорогою додому.
— Але можу в одному з тобою погодитися, — підводить риску в розмові Іне. — У твого тата таки трохи зсунулася вісь.
Я знову вражено роззявляю рота.
— Гадаєш, став гомо?
— Та ні… просто трохи пошкодився. Депресняк у нього чи що…
Сердечно дякую! Мені страшено кортіло пояснити їй, що я ще й не таке знаю. Небажані знання на довгі часи. Вона ж не психолог. Крім того: тато ж має мене.
— Депресняк? — перепитав я.
— Єп-п!
— Але ж… він не рюмсає… нічого такого?
— Їм не обов’язково рюмсати, — каже Іне.
— А ще в нього купа книжок з анекдотами…
Я й сам чую, що аргумент слабенький.
Іне теж це чує.
— Йому потрібна жінка, — каже вона.
Я підгилюю черевиком камінець.
— Тато вже мав жінку, — відповідаю я. — Маму… І цього достатньо.
Дорогою ми заходимо до Уле. Його не було сьогодні в школі, тому мама Уле попросила взяти з його полички в класі книжку й принести після уроків. Про гриби.
Іне передбачила, що на нас чекатимуть булочки, і вона мала рацію — ми ще здалеку це відчули. Іноді я думаю, що мама Уле навмисне широко відчиняє вікна. Вони завжди так радіють гостям!
— Твої друзі прийшли! — вигукує вона й усміхається до Уле, впускає нас до помешкання.
Звісно, я бачу різницю. Квіти в горщиках, декоративна кераміка, уявляю собі тут Уле маленьким дитинчам. Навіть свічки з ванільним запахом. Якщо вже нам з татом заводити в хаті жінку, то хіба таку.
Удома в Уле найбільше балакаємо ми з Іне. Може, виною тут булочки або тато Уле, який з величезним досвідом лікаря-стоматолога розуміє, що говорять люди з напханим ротом… Хай там як, та я набагато більше розповідаю про школу батькам Уле, ніж рідному татові.
Однак саме сьогодні мене через це замучило сумління. Тому я мовчу, хай Іне торохтить.
І вона торохтить: регоче, жує, розповідає, як ми до випускного свята вчитимемося танцювати полонез — парами. І про Сару й Вільде, які побилися за Кевіна, бо він страх, який гарний.
— Схоже на Сару й Вільде, — кажемо ми.
— Ага, схоже на Сару й Вільде, — підхоплює Уле.
Батьки Уле завжди тішаться, коли ми одностайні у чомусь.
Якщо добре подумати, то мій тато теж радіє, коли ми в чомусь погоджуємося. Тоді треба взятися мізинцями й задумати якесь бажання. Дурня повна, ніхто з нас у таке не вірить, але такі традиції, і ми їх любимо. Я зазвичай бажаю собі менші вуха, миру в світі або купу грошей.
Але досі ніколи не цікавився, яке ж бажання загадує собі тато.
— Хочу вам щось показати, — каже тато Уле.
Він киває нам, веде до комори, відчиняє шафу в кутку. Там стоять три вудочки. Новісінькі.
— Для весняної риболовлі, — гордо всміхається він. — Я подумав, як буде чудово, якщо ви всі троє матимете власні вудочки.
Ось такий в Уле тато.
Ми усміхаємося від вуха до вуха, і я, й Іне. Уле з родиною щовесни запрошують нас на одноденну рибацьку виправу на озеро. Там ми рибалимо, печемо на вогні ковбаски й купаємося до посиніння, а батьки Уле сидять тим часом на коцику й тримаються за руки. Потім тато Уле грає з нами в футбол і бадмінтон, щоб зігрітися після купелі. Він дуже приємний — тато Уле. І завжди веселий.
Я раптом думаю: «Приємно, мабуть, мати жінку, яку можна тримати за руку, сидячи на коцику? Хтозна».
Тато Уле зачиняє комору.
— До речі, Антоне, як справи з твоїм велосипедом?
Це він навчив мене ставити латки на колеса. Уле велосипеди не цікавлять, тож його тато неймовірно зрадів, що можна хоч комусь передати свої знання.
— О, чудово, — кахикаю я. — Велосипед класний. Лише трішки проколов… гуму.
— Чи класний твій тато? — перепитує Іне.
Ми їдемо на велосипедах додому. Іне здивовано дивиться на мене.
— Я маю на увазі, — намагаюсь пояснити я, — якби ти була дорослою жінкою, як би ти його оцінила за шкалою привабливості?
Іне на хвильку замислилася.
— Десятибальною? Ну… десь на восьмому місці.
Я звів угору брови.
— Так мало?
— Дев’ять було б уже занадто. Sorry…
Чудово… У мене його гени. Усе ясно: вочевидь, вирости красенем мені не судилося. І знову дякую! Більше знати й нема потреби.
— Про що ти думаєш? — питає Іне.
— Ні про що…
Будинок Іне стоїть на вершечку пагорба. Він найбільший. Вона — єдина дитина у великому будинку зі скульптурами в саду й латунними штучками на дверях. Це тому, що її батьки мають силу-силенну грошей. Її мама адвокат.
Іне каже, що я теж цілком певно можу стати адвокатом, бо вже зараз, коли говорю, їй здається, ніби вона слухає новини по телевізору. Хтозна, чи це комплімент.
— Почекай хвильку! — командує вона.
Я чекаю, доки вона знову вийде з дому. Іне виходить з чимось схожим на каталог.
— Це мамин, — каже вона. — Але, думаю, можеш собі позичити.
Я дивлюся на книжку, читаю. «Вечірня школа», — написано на обкладинці, а нижче: «Вечірні курси та гуртки». Жінка з пензлем у руках і чоловік з вудочкою. Я запитально дивлюся на Іне.
— Йому просто необхідно вийти між люди, — каже Іне.
Я можу їхати, стоячи на педалях, усю дорогу аж донизу, до наших багатоповерхівок. Ми з татом мешкаємо в трикімнатній квартирі на першому поверсі. На дверній табличці написано: «Тут мешкають Пол і Антон». Та ось цієї миті, коли заходжу й скидаю в коридорі наплічник, у помешканні лише Пол. Тобто тато. Сам. Чомусь раніше це мені ніколи не спадало на думку.
Тато дивиться телевізор.
— Піца в духовці, — каже він.
Я відсуваю набік дві порожні картонки з-під піци, купку листів і гепаюся на канапу поруч з татом. Розмова чоловіків. Тата й сина.
Тато:
— То як?
Я:
— Нормально.
Ми викладаємо ноги на столик. Трохи пахне брудними шкарпетками й ледь пригорілою піцою. Та все ж ліпше, ніж вести бесіди про проколоті шини й гумкові нещасні випадки.
— Гарний був день? — цікавлюсь я.
— Гріх жалітися.
Тато приносить піцу, відрізає найбільш пригорілі краї.
Ми їмо й дивимося передачу «Довкола Норвегії». Про одну жінку, яка живе в лісі, і чоловіка, який так любив плести на шпицях, аж потрапив зі своїм плетивом у Книгу рекордів Ґіннеса. Що кому подобається…
Я крадькома поглядаю на тата. Так ніби збоку, ніби на незнайому людину. Чоловік, сорок років, видуті на колінах штанини, легка неголеність, волосся зв’язане в обвислий кінський хвостик. І хоч як мені не хочеться, мушу визнати: Іне знову заробила очко.
