Його пам'яті
Неділя, 24 жовтня 2004 року
За місяць до Драми
Завтра мого двоюрідного брата Вуді запроторять до в’язниці. Він пробуде там найближчі п’ять років свого життя.
Дорогою з балтиморського аеропорту до Оук-Парку, де спливло моє дитинство і де ми з ним проведемо останній його день на волі, мені уявляється, як він заходить у браму чималенького виправного закладу в Чеширі, штат Коннектикут.
Цілий день сидимо ми в домі мого дядечка Сола, де були колись такі щасливі. З нами Гіллель і Александра, й на декілька годин ми знову стаємо бравою четвіркою минулої пори. Тоді мені й на думку не спадає, що означатиме той день у житті кожного з нас.
За два дні мені телефонує дядечко Сол.
— Маркусе? Це дядько Сол.
— Добридень, дядечку Соле. Як твоє…
Він не дає мені закінчити.
— Слухай мене уважно, Маркусе. Негайно приїжджай до Балтимора. Не питай ні про що. Сталося дещо серйозне.
У слухавці залунали гудки. Спершу я гадаю, що розмова урвалася, й одразу передзвонюю, та він не відповідає. Телефоную знову і знову, аж він бере слухавку і каже тільки одне:
— Приїжджай до Балтимора.
І знову гудки.
Якщо вам трапиться ця книга, прочитайте її, будь ласка. Я хочу, щоб хтось знав історію балтиморських Ґольдманів
Я — письменник.
Так прозивають мене всі. Друзі, батьки, рідня й навіть незнайомці; мене впізнають у громадських місцях і питають: «Ви часом не той письменник, що ото…» Я письменник, і цим усе сказано.
Люди думають собі, що як ти письменник, то життя твоє безтурботне. Днями один мій приятель поскаржився, що йому далеко їздити на роботу, і заявив: «Тобі воно анідесь, ти вранці встав собі з ліжка, сів за столом і пишеш на здоров’я. Та й годі». Я промовчав; нелегко усвідомлювати, що твоя праця видається всім цілковитим ледачкуванням. Люди думають, що ти гуляєш, а ти гаруєш мов чорний віл, причому якраз тоді, коли на позір нічого не робиш.
Писати книжку — це наче відкрити літній табір. У твоє самотнє мирне життя раптом без попередження вдирається цілісінька юрба галасливих персонажів і все перевертає догори коренем. Приїздять удосвіта, вилазять із величезного автобуса, галасують, ладнаючись зіграти свої ролі. І нікуди ти не подінешся: доведеться піклуватися про них, годувати, давати їм помешкання. Ти за все відповідаєш. Ти ж бо письменник.
Ця історія розпочалася у лютому 2012 року; я збирався писати новий роман і подався з Нью-Йорка до Бока-Ратона, що у Флориді, в свій новий дім. Придбав я його три місяці тому, продавши права на екранізацію нової книжки, і тепер подався туди вперше, якщо не брати до уваги коротких візитів у грудні та січні, коли завозив туди меблі. Дім був просторий, з панорамними вікнами, і стояв він біля озера, довкола якого полюбляли гуляти місцеві мешканці. У цьому зеленому й дуже затишному районі жили переважно заможні пенсіонери, тому серед них я скидався на білу ворону. Я був удвічі молодший, але місцина припала до вподоби саме тим цілковитим спокоєм. Отакий куточок і потрібен був мені, щоб писати.
На відміну від попередніх коротких візитів, тепер я нікуди не поспішав і подався до Флориди автівкою. Шлях у тисячу двісті миль нітрохи не лякав мене: останніми роками частенько мандрував із Нью-Йорка відвідати дядечка, Сола Ґольдмана, який після Драми, що спіткала його родину, оселився у передмісті Маямі. Шлях той я знав як свої п’ять пальців.
Виїхавши із засніженого Нью-Йорка, де ртутний стовпчик термометра показував мінус десять градусів, я за два дні опинився в теплих зимових тропіках Бока-Ратона. Коли понад осяяним сонцем шосе замигтіли звичні пальми, я мимохідь пригадав дядечка Сола. Мені дуже його бракувало. Усвідомив я це, коли мало не проскочив поворот на Бока-Ратон: мені кортіло прямувати далі, щоб побачитися з ним у Маямі. Подумав навіть, що минулого разу я приїздив не так задля того, щоб привезти меблі, як на те, щоб наново звикнути до Флориди. Без нього в ній було все не таке.
Найближчим моїм сусідою в Бока-Ратоні був симпатичний сімдесятирічний дідок Леонард Горовіц, в минулому чільний фахівець із конституційного права у Гарварді; він збував у Флориді кожну зиму і, щоб мати якесь діло після смерті дружини, писав книжку, проте ніяк не міг її розпочати. Запізналися ми того дня, коли я придбав дім. Він одразу прийшов до мене з цілим пакованням пивних бляшанок і привітав із приїздом; ми відразу знайшли спільну мову. Відтоді це стало в нього за звичку, і він приходив щоразу, як я приїздив. Незабаром ми заприятелювали.
Він цінував моє товариство і, здається, радів, що я поживу тут трохи. Я сказав, що збираюся писати черговий роман, і він одразу ж заговорив про свій. Він всеньку душу в нього вкладав, та сюжет ніяк не рухався з місця. Весь час носив він із собою грубий зошит на пружині, де на палітурці написав фломастером «Зошит № 1», що мало означати, ніби є ще якісь зошити. Він завжди сидів над тим зошитом з самісінького ранку то на терасі свого дому, то за кухонним столом; часом я заставав його за тим ділом десь навіть у кав’ярні в середмісті. А ось він, навпаки, бачив, що я гуляю, купаюся в озері, йду на пляж або побігати. Вечорами він дзвонив у двері й приносив свіже пиво. Ми смакували його в мене на терасі, на тлі чудесного озера та пальм, що золотіли у промінні вечірнього сонця, грали в шахи і слухали музику. Походивши і не зводячи очей із шахівниці, він завжди питав у мене про те саме:
— То що, Маркусе, як там ваша книжина?
— Помаленьку, Лео, помаленьку.
Отак минули два тижні, аж якось увечері, збираючись з’їсти мою туру, він раптом забрав руку і з несподіваною досадою запитав:
— Нащо ви оце приїхали сюди, хіба не роман писати?
— Авжеж, роман, а що?
— А те, що ви й за холодну воду не беретеся, і це нервує мене.
— Чому ви гадаєте, ніби я й за холодну воду не беруся?
— А хіба я не бачу? Ви цілісінькі дні мрієте, ходите на пробіжки або дивитеся, як хмари пливуть у небі. Мені сімдесят вісім років, це я повинен відпочивати, а ви повинні гарувати!
— А що вас нервує, Лео? Моя книжка чи ваша?
Я влучив простісінько в ціль. Він злагіднів.
— Та я хочу збагнути, як це воно у вас виходить. Мій роман не рухається. Ото мені й цікаво, як ви працюєте.
— Сідаю отут на терасі та й думаю. Це нелегка праця, повірте мені. А ви пишете задля того, щоб дати поживу розуму. Це зовсім інша річ.
Він посунув уперед коня й оголосив мені шах.
— Може, підкажете мені хороший сюжет для роману?
— Це неможливо.
— Чому?
— Ви мусите самі його придумати.
— То бодай не пишіть нічого про Бока-Ратон, прошу вас. Бракує тільки, щоб усі ваші читачі поприїжджали сюди подивитися на ваш дім.
Я всміхнувся.
— Не треба шукати сюжет, Лео. Він сам виникне. Сюжет — це якась подія, й статися вона може кожної миті.
Хіба міг я уявити, що саме тоді, коли я це казав, все так і станеться? Я помітив на березі озера силует пса. Він гасав туди й сюди, водячи носом у траві, чималенький, але сухорлявий, з гострими вухами. Людей поблизу видно не було.
— А пес наче сам тут бігає, — сказав я.
Горовіц звів голову, зиркнув на собаку і сказав:
— У нас тут нема безпритульних псів.
— Я не сказав, що він безпритульний. Я сказав, що він сам гуляє.
Псів я страшенно люблю. Я підвівся, склав долоні човником і свиснув, гукаючи пса. Той наставив вуха. Я свиснув ще раз, і він підбіг до нас.
— Ви з глузду з’їхали, — буркнув Лео, — хто вам сказав, що він не скажений? Ходіть.
— Ніхто, — неуважно відказав я й посунув туру.
За таке нахабство Горовіц з’їв у мене ферзя.
Пес підбіг до тераси. Я опустився перед ним навпочіпки. То був чималий самець, з темною шерстю, чорним писком і довгими тюленячими вусами. Він притулив до мене голову, і я погладив його. Вигляд у нього був лагідний і мирний. Я відчув, що поміж нами відразу запанувала приязнь, то було наче любов з першого погляду, хто знає псів, той зрозуміє мене. Нашийника він не мав, тож дізнатися, кому належить, було неможливо.
