Весна 1909 року
Київ, шинок на Батиєвій[1] вулиці
е треба різких рухів, пане Чечель. Я попереджений про ваші фокуси.
— Господь із вами, які фокуси?
— Ви чудово мене розумієте, Платоне Яковичу. Стійте спокійно. Витягніть правицю перед собою.
— Коли наставляють револьвер, завжди велять підняти руки вгору.
— Не гарикайтеся. Ця ваша манера теж добре відома... кому слід. Робіть, що велено.
Платон Чечель підкорився міцно збитому й незграбному на вигляд дядькові. Сиві пишні вуса робили його подібним до козацького полковника. Але не справжнього, а намальованого художником — з тих, що не застали живими жодного нащадка запорожців. Тому надихувалися описами з публікацій пана Яворницького й малюнків, які їх ілюстрували. Образ дещо перекреслював візницький сіряк, франтувато оздоблений трохи витертим бобровим коміром, і висока, трохи приплюснута згори шапка.
Іван Захарченко завжди любив маскуватися, і в нього дуже добре виходило.
Коли Платон тільки почав служити, Захарченко два роки як подався у відставку. Та легендарною персоною лишався. Його можна було зустріти в будинку на Великій Житомирській — завжди мав якісь справи у головному поліцейському відділку Києва. Особливо на третьому поверсі, надбудованому спеціально для розміщення там розшукової поліції.
З відставним сищиком рахувалися, бо Захарченка цінував сам недавно померлий, царство небесне, пан Мастицький[2] — київський поліцмейстер, з якого, кажуть, почалися успіхи міського розшуку. А пристав Георгій Рудий[3], той самий, хто придумав заносити відомості про злочинців в окремі картки, при зустрічі тиснув Захарченку руку й навіть поважно кланявся.
Відставний поліцейський не надто й приховував, що виконує приватні доручення за грубі гроші. Авторитет, а головне — зв’язки як у поліційному департаменті, так і в київських нетрях були старому сищику в поміч. Потай Платон хотів стати схожим саме на Захарченка, заслуживши повагу передусім сумлінною службою. Навіть кілька разів намірявся набратися духу й підійти до свого кумира, чемно попросити поділитися досвідом, напроситися на науку — якщо Іван Макаровим бере учнів.
Не думав, що Захарченко прийде сам.
Що шукатиме його.
Взагалі не уявляв собі, чим завершиться кар’єра поліцейського, яка так стрімко й навіть дуже вдало розпочалася для нього лише три роки тому.
Платон привчив себе спати чутливо. Тож коли ззовні в замкову шпарину щось вставили, зрозумів: не сниться. Одразу скочив із ліжка, благо лежав одягнений, хай без піджака. Проте незваний гість уже зайшов. Поштовхом лівої руки причинив двері з огидно рипучими, давно не мащеними петлями, а озброєну праву руку направив на Платона. Спершу дуло дивилося Чечелю в лице, та наступної миті опустилося на рівень грудей.
Цілило в серце.
Платон упізнав прибульця й зрозумів: влучить із першого пострілу. Туди, куди наставив зброю. З будь-якої відстані, яка не перевищує передбачену зброярем дальність стрільби. Вайлуватий вигляд Захарченка, за переказами, обманув не одного зарізяку.
— Тепер спокійно покладіть ліву руку на зап’ясток правої. — Візитер говорив, не опускаючи револьвера, і, щойно Чечель виконав наказ, легенько гойднув дулом. — Дуже делікатно засукайте рукав сорочки до ліктя.
— Нічого там не...
— Роби, як сказано, щеня! — гаркнув Захарченко, тупнувши ногою. — Балакаєш густо! Ну!
Чечель не засукав просторий рукав шовкової, давно не праної сорочки — підсмикнув, оголюючи руку.
— Отак. — Сищик задоволено кивнув. — Дамський браунінг у рукаві на гумці. Де таке бачили, у кого з колег?
— Вичитав. Думав, вигадка, та спробував практикувати. Тут головне — тренуватися.
— Еге. Щодня перед люстром. Замість ранкової гімнастики. — Й одразу, без переходу: — Де?
Платон кивнув собі за спину.
Старий сищик опустив зброю і, більше не чекаючи небезпечної для себе витівки, обійшов Чечеля, відтерши міцним плечем. Спокійно перекинув подушку з брудними розводами, гмикнув, побачивши згаданий уже браунінг, але брати не став. Повернувся, присів на краєчок ліжка, покрутив свою зброю, підбив дулом край візницької шапки.
— Це все?
— Стилет, під низом.
— А ще? Чув, з вас кепкували через надмірну любов до зброї. По-доброму, Платоне Яковичу, по-доброму. Заздрили, я б сказав.
— Більше нічого нема. Казенний кольт здав.
— Забрали.
— Забрали, — визнав Платон.
Захарченко розгладив вуса, зітхнув.
— Стежив я за вашим сходженням, Платоне Яковичу. Ви подавали дуже великі надії. Власне, ту справу ніхто, крім особи з вашими природними вміннями й зрозумілими амбіціями, розплутати б і не зміг. Зараз розчарували.
— Чому?
Старий сищик обвів револьверним дулом убоге приміщення.
— Пішли шляхом найменшого опору. Благо, нинішні київські поліцейські — через одного довбаки. Досвідчений агент найперше шукатиме того, хто ховається, у гадючниках, подібних до цього. Але ти, синку, — він знову заговорив фамільярно, — навіть зараз маєш мадам Фортуну за коханку. Полюють на тебе не ті, хто добре це вміє робити. Є тут, як любив казати душогуб Шельменко, нью-анс.
— Не зовсім зрозумів...
— Охо-хо... — Захарченко знову зітхнув. — З квартири ти, ясна річ, з’їхав, бо домовласник зі зрозумілих причин відмовив. Ті, хто тебе шукає, нишпорять по мебльованих кімнатах. Тільки мені стукнуло в голову попитати тут, на Батиєвій. Бруднішого місця в усьому Києві не знайти. Добре ведеться з блощицями?
