У місті ферiґардів панувало пожвавлення — чекали на прибуття новеньких. Ніхто не знав, де і як народжуються чарівні захисники. Та раз на рік Учитель-кіт звідкілясь приводив до міста малюків. Вони були геть незграбні, іще не вміли давати раду слабким крильцям, а їхні чарівні сили ледве жевріли.
І от урочиста мить настала. На синю хмару м’яко сів білий мов сніг кіт. За ним одне за одним опустилися маленькі крилаті звірятка. Тут були кроленята, кошенята, цуценята, білочки й навіть ведмежа. Дорослі ферiґарди зустріли новачків дуже радо. Коли малюки опинилися в самому серці міста чарівних захисників, їх обсипали різнокольоровими іскрами. А потім ферiґарди закружляли над ними в танку. Нарешті Учитель змахнув лапами, і всі крилаті тварини застигли в очікуванні.
— Ласкаво просимо до міста ферiґардів! — весело вигукнув кіт. — Тут ви навчитеся всього, що повинні знати чарівні захисники, а головне — саме тут ви зрозумієте, що таке справжня дружна сім’я.
Учитель повів малюків до великої круглої хмарини. Він махнув лапою, і в її пухнастій поверхні утворився прохід. Кіт запросив дітлахів зайти всередину.
— У таких будиночках живуть ферiґарди. Поки ви не підростете, житимете всі разом.
— А-а-а коли підростемо? — несміливо спитало цуценятко.
Кіт усміхнувся й поплескав малюка по щоці.
— А коли підростете, кожен із вас спорудить собі кольоровий будиночок, такий, які ви бачите довкола. А тепер відпочивайте й набирайтеся чарівних сил. За навчання візьмемося завтра.
По цих словах крилатий кіт розчинився в повітрі. Малюки затишно влаштувалися на м’якій підлозі синьої хмари й поснули.
Наступного ранку, щойно зійшло сонце й будинок маленьких ферiґардів засяяв у його променях, малюки вилетіли назовні. Тут на них уже чекав Учитель-кіт. Дивно, але, крім нього, у небесному місті більше нікого не було.
— Учителю, а де ж решта ферiґардів? — спитало ведмежа. — Учора їх було так багато.
— Учора вони позліталися сюди, щоб привітати вас. А сьогодні їм треба було повертатися у справах.
— А що роблять ферiґарди?
— Ферiґарди — це чарівні захисники. Вони завжди приходять на допомогу до тих, хто вірить у дива й потребує допомоги. Невдовзі ви також станете сміливими й сильними захисниками, але для цього треба добре вчитися.
— Тоді хутчіше вчіть нас! — нетерпляче пискнуло білченя.
Кіт засміявся й кивнув:
— У такому разі — нумо до занять!
Відтоді малюки старанно взялися за навчання. Вони швидко опанували мистецтво польотів, і тепер їхнім улюбленим заняттям було літати один за одним наввипередки, вправно огинаючи різнокольорові будиночки ферiґардів.
І лиш один новенький не брав участі у веселих іграх. Це було білченятко на ім’я Тайлер. Друзі запрошували його попустувати з ними, але він завжди відмовлявся. У нього були більш серйозні справи: малюк знову і знову повторював усі чарівні прийоми, які показував на уроках Учитель.
— Тайлере, — якось спитав у білченятка білий кіт, — чому ти не бавишся зі своїми товаришами?
— Учителю, як же я можу гратися, коли так багато ще не вмію! — вигукнув крилатий пухнастик. — Адже ви самі казали, що завжди є хтось, кому потрібна чарівна допомога.
— Маля, але ж дружити теж треба вміти.
— А що тут складного? Літай собі безтурботно та й літай… — пирхнув Тайлер. — А я мрію якомога швидше отримати своє перше завдання. Я так хочу стати хорошим захисником!
Кіт на якусь мить замислився, дивлячись на білченятка, а потім усміхнувся:
— Гаразд! У мене є для тебе завдання. Але ти повинен пообіцяти мені, що за найменшої небезпеки негайно покличеш на допомогу дорослого ферiґарда. Обіцяєш?
— Так, Учителю, обіцяю, — сяючи від щастя, закивало білченятко.
— Тоді вирушаймо в дорогу!
Крилатий кіт узяв білченя за лапку, і обидва ферiґарди розчинилися в повітрі. Наступної миті Вчитель зі своїм учнем вмостилися на гілці високого дерева прямісінько перед вікнами великого будинку.
— Поглянь, Тайлере, — показав лапою у вікно кіт. — Це Дженні та Майк — близнюки. І вони потребують захисту.
— А що я повинен робити? Від чого мені їх захищати?
— Річ у тім, що в них з’явилося дуже небезпечне захоплення. І тобі треба простежити, щоб вони не вскочили в халепу. Це й буде твоїм першим завданням.
— Але я думав, що доведеться боротися з чудовиськами, а не стежити за звичайними дітьми, — розчаровано зітхнув маленький ферiґард.
— Ти не хочеш допомогти Дженні та Майку? — примружив око кіт і уважно подивився на Тайлера.
— Ні-ні, — заквапилося з відповіддю білченятко. — Я ж захисник, тому повинен допомогти цим дітям.
— Будь дуже уважним, діти такі дзиґи. І пам’ятай про свою обіцянку, — сказав на прощання кіт і зник.
Тайлер вирішив відразу ж узятися до діла і, не гаючи ані хвилини, влетів у розчинене вікно. Маленький ферiґард залишався невидимим, тому близнюки не помітили гостя.
Діти зосереджено порпалися у фотоапараті.
— Тепер усе готово! — радісно вигукнув Майк. — Я встановив режим автоматичної зйомки.
— Навіть на кнопку натискати не треба? — здивувалася Дженні.
— Навіщо? Треба лиш увімкнути фотоапарат, і він сам робитиме світлини щодесять секунд. А потім ми виберемо найкращі. Ну що, ходімо?
Дженні кивнула, і близнюки вибігли з кімнати. Тайлер подався за ними. Летіти йому довелося довго, бо діти рушили до дальнього пляжу, де на стрімких схилах гніздилися морські птахи. Саме їх мали намір фотографувати дітлахи. Річ у тім, що Майк обожнював малювати й мріяв перемогти в конкурсі юних художників, який невдовзі мав відбутися в їхньому містечку. У Дженні було інше захоплення — вона полюбляла фотографувати. У близнюків з’явилася чудова ідея: зробити неймовірні світлини, з яких Майк потім малюватиме свої картини. Здаватиметься, ніби їх писали з натури.
— Птахи так близько не підпустять до себе жодного художника, — захоплено пояснював Майк сестрі. — Та й мольберт там встановити неможливо. А ми вирішимо відразу дві проблеми.
— А я зможу зробити цілий альбом із добірних світлин! — підтримала його Дженні.
Нарешті діти дісталися краю урвища. Звідси розгортався чудовий краєвид. Унизу море лунко накочувало хвилі на каміння, а вгорі, на скелях, вирувало життя. Тисячі птахів влаштували тут гнізда.
Майк скинув наплічник і дістав із нього камеру, прилаштовану до налобного ліхтарика. Хлопчик надів на голову цю складну конструкцію й рішуче попрямував до краю прірви.
— Майку, може, таки прив’яжемо тебе? — несміливо спитала Дженні.
— Я вилазив ці скелі вздовж і впоперек. Та й прив’язати мотузку тут нема до чого, — заспокоїв дівчинку брат.
Побачивши, як Майк звісив ноги зі скелі, Тайлер дуже злякався.
«Он воно яке в них захоплення! Справді небезпечне, — подумало білченятко. — Що ж його робити? Кликати Вчителя на допомогу? Але ж поки що нічого страшного не відбувається».
Ферiґард підлетів ближче й тепер кружляв коло самісінького Майкового плеча. Зумівши сяк-так прилаштуватися на каменях, хлопчик увімкнув камеру. Щоб до об’єктива потрапило якомога більше птахів, Майк став просуватися вздовж провалля. Він спритно перебирав руками й ставив ноги на зручні уступи. Йому це вдавалося так легко, що білченя заспокоїлося. Маленький захисник також захопився фотополюванням, і, помітивши гарну пташку, не втримався:
— Он ту, он ту зніми!
Тайлер забув, що Майк не знає про його присутність. Хлопчик різко смикнувся, озираючись, і враз утратив рівновагу. Широко змахнувши руками в намірі за щось ухопитися, хлопець полетів у прірву.
— Майку! — злякано зойкнула Дженні.
Тайлер устиг учепитися кігтиками в комір хлопчика й тепер щосили намагався утримати його. Але зупинити падіння він не міг, хіба що трохи сповільнити.
— Учителю! Допоможіть! — щосили заволав малий ферiґард, відчуваючи, що останні сили полишають його, і враз знепритомнів.
Несподівано нізвідкіля виріс виступ скелі, і Майк упав на нього, скрикнувши від болю. В очах у нього спалахнули тисячі іскор, але він устиг помітити, що поруч гупнулась грудка золотисто-рудого хутра.
У повітрі з’явився великий білий кіт і став кружляти над хлопцем. Потім він акуратно доторкнувся до його чола, і біль ущух.
Кіт сказав:
— Поспи, дитино. Твоя сестра вже покликала на допомогу.
Майк заплющив очі.
Потім кіт дбайливо підхопив білченя й зник. За мить Учитель зі своєю дорогоцінною ношею з’явився в місті ферiґардів. Махнувши хвостом, він створив світлосяйну хмару, у середину якої поклав маленького захисника, який геть знесилів.
Кілька днів маленький ферiґард спав у цій чарівній хмарі. Поступово його крильця знову засвітилися рівним білим сяйвом. Коли Тайлер прокинувся, Учитель був поруч. Кіт гладив малюка по голівці й усміхався.
— Учителю, — схлипнуло білченятко. — Я все зіпсував…
На очах у малюка забриніли сльози.
— Не плач, Тайлере, сльозами лихо не виплачеш. Добре, що ти згадав про свою обіцянку й покликав на допомогу. А то все скінчилося б геть невтішно.
— А як там Майк?
— Хлопець пробуде в гіпсі кілька місяців, поки зростатимуться кістки на ногах. От тільки… — затнувся Учитель.
— Що? Що тільки?.. — злякався Тайлер.
— Майк щось дуже зажурився. Він утратив віру в дива й тепер навіть не усміхається.
— Що ж робити?
— Є лише один спосіб допомогти Майкові: маленький чарівний захисник повинен виправити свою жахливу помилку й повернути хлопчикові віру в усе найкраще.
— А я впораюся?
— Звісно. Але цього разу будь обережнішим.
Дженні сиділа за столом і щось уважно роздивлялася. Білченятко підлетіло до неї ближче й зазирнуло через плече.
— Ой! Здається, вона поламана, — вигукнув Тайлер, вказуючи на уламки фотокамери.
Дженні злякано підхопилася й роззирнулася навсібіч, намагаючись збагнути, чий голос щойно почула.
— Хто тут? — нарешті спромоглася спитати дівчинка.
— Перепрошую, — тихо озвався Тайлер. Він став видимим і тепер зависнув у повітрі перед дівчинкою на своїх прозорих крильцях. — Я не хотів тебе налякати.
— Ти білка? Але чому ти літаєш і розмовляєш? — прошепотіла Дженні, яка не йняла віри власним очам.
— Я не так щоб білка… Я — ферiґард, і мене звуть Тайлер, — засміялося крилате білченя.
— Фері… хто?
— Фе-рі-ґард, — за складами повторив Тайлер і пояснив: — Чарівний захисник. Ферiґарди приходять до всіх, хто вірить у дива й потребує допомоги.
— І ти прийшов до мене на допомогу?
— До тебе й твого брата.
— Ти знаєш про Майка?
Білченя кивнуло й сіло просто на стіл, розглядаючи фотоапарат.
— Майк обожнює малювати, — заговорила Дженні й опустилася на стілець. — Найбільше братові до вподоби зображувати птахів. Але їх майже неможливо намалювати з натури.
— З натури — це як? — не зрозумів Тайлер.
— Це коли художник дивиться на когось чи на щось і малює.
— Та вже ж, птахи надто рухливі й полохливі для цього.
— Тож ми й вирішили, що можна зробити світлини, а потім змальовувати птахів із них. Ми здерлися на скелю, що над морським узбережжям. Там гнізда морських птахів. Майк упав і зламав обидві ноги, тому він навіть на милицях не може ходити.
— Це я винен, — мало не плакав Тайлер.
— Як це? — не повірила Дженні.
Білченя все розповіло. Дівчинка пробачила малюку, адже він допоміг врятувати її брата.
— Відвідаймо Майка в лікарні, — застрибав від нетерпіння Тайлер.
Дженні лише сумно похитала головою.
— Він нікого не хоче бачити. Адже цих птахів він хотів намалювати на конкурс, а тепер усі надії зійшли нанівець…
Тайлер наморщив носа. Нараз на його мордочці сяйнула пустотлива усмішка, і він зробив переверт у повітрі.
— А я знаю, як допомогти Майкові! Ми можемо принести йому фотографії, фарби й усе, що потрібно для малювання. Тоді він встигне на конкурс.
— Але фотоапарат сильно пошкоджений, світлин немає… — На очах у Дженні забриніли сльози. — Усі наші зусилля були марні…
Білченятко підлетіло до самісінького обличчя Дженні й погладило її лапкою по щоці.
— Дженні, іноді дива треба створювати самим. Так завжди каже мій Учитель.
Мовивши це, Тайлер вилетів у вікно. А вже за кілька хвилин він повернувся із фотоапаратом.
— Де ти його взяв? — здивувалася Дженні. — Потягнув?
— Фух! — поклало камеру на стіл білченя. — Так, тягти його було важко.
— Та не тягнув, а потягнув, — засміялася Дженні, виправляючи Тайлера.
— Ферiґарди ніколи не вчиняють так погано, — образилося білченя. — Я лише позичив його для наших зйомок у одного доброго дідуся, містера Файна. А ще він пообіцяв допомогти нам потім зі світлинами.
— Як же ти так швидко знайшов потрібну нам людину?
— Я попросив про допомогу друзів-ферiґардів. Ну то як — ти готова до пригод?
— Даруй, Тайлере, але я не зможу робити знімки… Якщо вже Майк зірвався зі скелі, то я поготів не втримаюся.
— А тобі й не доведеться лізти на скелі! У мене є ідея, як зробити чудові-пречудові світлини.
— Як?! — Дівчинка недовірливо подивилася на звірятка в повітрі.
— Я просто віднесу тебе до скелі, і ти сфотографуєш усіх птахів, які там живуть.
Дженні засміялася.
— У тебе бурхлива фантазія, Тайлере. Ти ж он який маленький!
— Зате я чарівний, — відповіло білченя, — а це означає, що ти теж можеш стати дуже маленькою. Ну якщо, звісно, не злякаєшся.
Дженні уважно подивилася на Тайлера й вирішила довіритися маленькому крилатому білченяті.
— Майкові дуже потрібна наша допомога! Тож рушаймо!
Дженні про всяк випадок міцніше стиснула в руках фотоапарат і заплющила очі. Тайлер закружляв навколо дівчинки, залишаючи по собі слід із веселкових іскор.
Дженні здалося, ніби вона стрімко спускається ліфтом.
— Можеш розплющити очі, — почула вона задоволений голосок білченяти.
Дівчинка роззирнулася й не впізнала своєї кімнати. Усе довкола стало неймовірно великим, навіть Тайлер тепер був за розміром як конячка.
— Заплигуй мені на спинку, і летімо, — підморгнув дівчинці ферiґард.
Дженні сіла верхи на білченя, ухопившись за його золотаве хутро. Прозорі сяйні крильця затріпотіли, і друзі вилетіли у вікно.
Політ на ферiґарді здався Дженні дивовижним — нічого такого вона досі не відчувала.
— Ой! — скрикнула раптом дівчинка.
— Чого ти — злякалася?
— А нас ніхто не побачить?
— Ні, ніхто й не гляне в наш бік. Це теж частина чарів.
Невдовзі наші мандрівники досягли своєї мети. Дженні злякалася, поглянувши на темні скелі, але вже за мить дівчинка опанувала себе й уже не думала про небезпеку. На спині ферiґарда вона почувалася просто чудово, а головне — безпечно.
Тайлер опинився коло самісіньких гнізд. Дівчинка побачила птахів зовсім зблизька, і в ній прокинувся фотомисливець. Дженні робила знімок за знімком. Вона просила Тайлера підлітати ближче то до одного, то до іншого птаха. Найцікавіше було те, що невидимий фотограф не лякав крилатих створінь.
