Розділ 1. Новенький

У місті ферiґардів панувало пожвавлення — чекали на прибуття новеньких. Ніхто не знав, де і як народжуються чарівні захисники. Та раз на рік Учитель-кіт звідкілясь приводив до міста малюків. Вони були геть незграбні, іще не вміли давати раду слабким крильцям, а їх­ні чарівні сили ледве жевріли.

І от урочиста мить настала. На синю хмару м’яко сів білий мов сніг кіт. За ним одне за одним опустилися маленькі крилаті звірятка. Тут були кроленята, кошенята, цуценята, білочки й навіть ведмежа. Дорослі ферiґарди зустріли новачків дуже радо. Коли малюки опинилися в самому серці міста чарівних захисників, їх обсипали різнокольоровими іскрами. А потім ферiґарди закружляли над ними в танку. Нарешті Учитель змахнув лапами, і всі крилаті тварини застигли в очікуванні.

— Ласкаво просимо до міста фе­рiґардів! — весело вигукнув кіт. — Тут ви навчитеся всього, що повинні знати чарівні захисники, а головне — саме тут ви зрозумієте, що таке справжня дружна сім’я.

Учитель повів малюків до великої круглої хмарини. Він махнув лапою, і в її пухнастій поверхні утворився прохід. Кіт запросив дітлахів зайти всередину.

— У таких будиночках живуть ферiґарди. Поки ви не підростете, житимете всі разом.

— А-а-а коли підростемо? — не­сміливо спитало цуценятко.

Кіт усміхнувся й поплескав малюка по щоці.

— А коли підростете, кожен із вас спорудить собі кольоровий будиночок, такий, які ви бачите довкола. А тепер відпочивайте й набирайтеся чарівних сил. За навчання візьмемося завтра.

По цих словах крилатий кіт розчинився в повітрі. Малюки затишно влаштувалися на м’якій підлозі синьої хмари й поснули.

Наступного ранку, щойно зійшло сонце й будинок маленьких ферiґардів засяяв у його променях, малюки вилетіли назовні. Тут на них уже чекав Учитель-кіт. Дивно, але, крім нього, у небесному місті більше нікого не було.

— Учителю, а де ж решта ферiґардів? — спитало ведмежа. — Учора їх було так багато.

— Учора вони позліталися сю­ди, щоб привітати вас. А сьогод­ні їм треба було повертатися у спра­вах.

— А що роблять ферiґарди?

— Ферiґарди — це чарівні захисники. Вони завжди приходять на допомогу до тих, хто вірить у дива й потребує допомоги. Невдовзі ви також станете сміливими й силь­ними захисниками, але для цього треба добре вчитися.

— Тоді хутчіше вчіть нас! — нетерпляче пискнуло білченя.

Кіт засміявся й кивнув:

— У такому разі — нумо до занять!

Відтоді малюки старанно взялися за навчання. Вони швидко опанували мистецтво польотів, і тепер їхнім улюбленим заняттям було літати один за одним наввипередки, вправно огинаючи різнокольорові будиночки ферiґардів.

І лиш один новенький не брав участі у веселих іграх. Це було білченятко на ім’я Тайлер. Друзі запрошували його попустувати з ними, але він завжди відмовлявся. У нього були більш серйозні справи: малюк знову і знову повторював усі чарівні прийоми, які показував на уроках Учитель.

— Тайлере, — якось спитав у білченятка білий кіт, — чому ти не бавишся зі своїми товаришами?

— Учителю, як же я можу гратися, коли так багато ще не вмію! — вигукнув крилатий пухнастик. — Адже ви самі казали, що завжди є хтось, кому потрібна чарівна допомога.

— Маля, але ж дружити теж треба вміти.

— А що тут складного? Літай собі безтурботно та й літай… — пирхнув Тайлер. — А я мрію якомога швидше отримати своє перше завдання. Я так хочу стати хорошим захисником!

Кіт на якусь мить замислився, дивлячись на білченятка, а потім усміхнувся:

— Гаразд! У мене є для тебе зав­дання. Але ти повинен пообіцяти мені, що за найменшої небезпеки негайно покличеш на допомогу дорослого ферiґарда. Обіцяєш?

— Так, Учителю, обіцяю, — сяючи від щастя, закивало білченятко.

— Тоді вирушаймо в дорогу!

Крилатий кіт узяв білченя за лап­ку, і обидва ферiґарди розчинилися в повітрі. Наступної миті Вчитель зі своїм учнем вмостилися на гілці високого дерева прямісінько перед вікнами великого будинку.

— Поглянь, Тайлере, — показав лапою у вікно кіт. — Це Дженні та Майк — близнюки. І вони потребують захисту.

— А що я повинен робити? Від чого мені їх захищати?

— Річ у тім, що в них з’явилося дуже небезпечне захоплення. І тобі треба простежити, щоб вони не вскочили в халепу. Це й буде твоїм першим завданням.

— Але я думав, що доведеться боротися з чудовиськами, а не стежити за звичайними дітьми, — розчаровано зітхнув маленький ферiґард.

— Ти не хочеш допомогти Джен­ні та Майку? — примружив око кіт і уважно подивився на Тайлера.

— Ні-ні, — заквапилося з відповіддю білченятко. — Я ж захисник, тому повинен допомогти цим дітям.

— Будь дуже уважним, діти такі дзиґи. І пам’ятай про свою обіцянку, — сказав на прощання кіт і зник.

Розділ 2. Небезпечне захоплення

Тайлер вирішив відразу ж узятися до діла і, не гаючи ані хвилини, влетів у розчинене вікно. Маленький ферiґард залишався невидимим, тому близнюки не помітили гостя.

Діти зосереджено порпалися у фотоапараті.

— Тепер усе готово! — радісно вигукнув Майк. — Я встановив режим автоматичної зйомки.

— Навіть на кнопку натискати не треба? — здивувалася Дженні.

— Навіщо? Треба лиш увімкнути фотоапарат, і він сам робитиме світлини щодесять секунд. А потім ми виберемо найкращі. Ну що, ходімо?

Дженні кивнула, і близнюки вибігли з кімнати. Тайлер подався за ними. Летіти йому довелося довго, бо діти рушили до дальнього пляжу, де на стрімких схилах гніздилися морські птахи. Саме їх мали намір фотографувати дітлахи. Річ у тім, що Майк обожнював малювати й мріяв перемогти в конкурсі юних художників, який невдовзі мав відбутися в їхньому містечку. У Дженні було інше захоплення — вона полюбляла фотографувати. У близнюків з’явилася чудова ідея: зробити неймовірні світлини, з яких Майк потім малюватиме свої картини. Здаватиметься, ніби їх писали з натури.

— Птахи так близько не підпустять до себе жодного художника, — захоплено пояснював Майк сестрі. — Та й мольберт там встановити неможливо. А ми вирішимо відразу дві проблеми.

— А я зможу зробити цілий альбом із добірних світлин! — підтримала його Дженні.

Нарешті діти дісталися краю урвища. Звідси розгортався чудовий краєвид. Унизу море лунко накочувало хвилі на каміння, а вгорі, на скелях, вирувало життя. Тисячі птахів влаштували тут гнізда.

Майк скинув наплічник і дістав із нього камеру, прилаштовану до налобного ліхтарика. Хлопчик надів на голову цю складну конструкцію й рішуче попрямував до краю прірви.

— Майку, може, таки прив’яжемо тебе? — несміливо спитала Дженні.

— Я вилазив ці скелі вздовж і впоперек. Та й прив’язати мотузку тут нема до чого, — заспокоїв дівчинку брат.

Побачивши, як Майк звісив ноги зі скелі, Тайлер дуже злякався.

«Он воно яке в них захоплення! Справді небезпечне, — подумало білченятко. — Що ж його робити? Кликати Вчителя на допомогу? Але ж поки що нічого страшного не відбувається».

Ферiґард підлетів ближче й тепер кружляв коло самісінького Майкового плеча. Зумівши сяк-так прилаштуватися на каменях, хлопчик увімкнув камеру. Щоб до об’єктива потрапило якомога більше птахів, Майк став просуватися вздовж провалля. Він спритно перебирав руками й ставив ноги на зручні уступи. Йому це вдавалося так легко, що білченя заспокоїлося. Маленький захисник також захопився фотополюванням, і, помітивши гарну пташку, не втримався:

— Он ту, он ту зніми!

Тайлер забув, що Майк не знає про його присутність. Хлопчик різко смикнувся, озираючись, і враз утратив рівновагу. Широко змахнувши руками в намірі за щось ухопитися, хлопець полетів у прірву.

— Майку! — злякано зойкнула Дженні.

Тайлер устиг учепитися кігтиками в комір хлопчика й тепер щосили намагався утримати його. Але зупинити падіння він не міг, хіба що трохи сповільнити.

— Учителю! Допоможіть! — що­сили заволав малий ферiґард, відчуваючи, що останні сили полишають його, і враз знепритомнів.

Несподівано нізвідкіля виріс виступ скелі, і Майк упав на нього, скрикнувши від болю. В очах у нього спалахнули тисячі іскор, але він устиг помітити, що поруч гупнулась грудка золотисто-рудого хутра.

У повітрі з’явився великий білий кіт і став кружляти над хлопцем. Потім він акуратно доторкнувся до його чола, і біль ущух.

Кіт сказав:

— Поспи, дитино. Твоя сестра вже покликала на допомогу.

Майк заплющив очі.

Потім кіт дбайливо підхопив білченя й зник. За мить Учитель зі своєю дорогоцінною ношею з’явився в місті ферiґардів. Махнувши хвостом, він створив світлосяйну хмару, у середину якої поклав маленького захисника, який геть знесилів.

Кілька днів маленький ферiґард спав у цій чарівній хмарі. Поступово його крильця знову засвітилися рівним білим сяйвом. Коли Тайлер прокинувся, Учитель був поруч. Кіт гладив малюка по голівці й усміхався.

— Учителю, — схлипнуло білченятко. — Я все зіпсував…

На очах у малюка забриніли сльози.

— Не плач, Тайлере, сльозами лихо не виплачеш. Добре, що ти згадав про свою обіцянку й покликав на допомогу. А то все скінчилося б геть невтішно.

— А як там Майк?

— Хлопець пробуде в гіпсі кілька місяців, поки зростатимуться кістки на ногах. От тільки… — затнувся Учитель.

— Що? Що тільки?.. — злякався Тайлер.

— Майк щось дуже зажурився. Він утратив віру в дива й тепер навіть не усміхається.

— Що ж робити?

— Є лише один спосіб допомогти Майкові: маленький чарівний захисник повинен виправити свою жахливу помилку й повернути хлопчикові віру в усе найкраще.

— А я впораюся?

— Звісно. Але цього разу будь обережнішим.

Розділ 3. Диво своїми руками

Дженні сиділа за столом і щось уважно роздивлялася. Білченятко підлетіло до неї ближче й зазирнуло через плече.

— Ой! Здається, вона поламана, — вигукнув Тайлер, вказуючи на уламки фотокамери.

Дженні злякано підхопилася й роззирнулася навсібіч, намагаючись збагнути, чий голос щойно почула.

— Хто тут? — нарешті спромоглася спитати дівчинка.

— Перепрошую, — тихо озвався Тайлер. Він став видимим і тепер зависнув у повітрі перед дівчинкою на своїх прозорих крильцях. — Я не хотів тебе налякати.

— Ти білка? Але чому ти літаєш і розмовляєш? — прошепотіла Дженні, яка не йняла віри власним очам.

— Я не так щоб білка… Я — ферiґард, і мене звуть Тайлер, — засміялося крилате білченя.

— Фері… хто?

— Фе-рі-ґард, — за складами повторив Тайлер і пояснив: — Чарівний захисник. Ферiґарди приходять до всіх, хто вірить у дива й потребує допомоги.

— І ти прийшов до мене на допомогу?

— До тебе й твого брата.

— Ти знаєш про Майка?

Білченя кивнуло й сіло просто на стіл, розглядаючи фотоапарат.

— Майк обожнює малювати, — заговорила Дженні й опустилася на стілець. — Найбільше братові до вподоби зображувати птахів. Але їх майже неможливо намалювати з натури.

— З натури — це як? — не зрозумів Тайлер.

— Це коли художник дивиться на когось чи на щось і малює.

— Та вже ж, птахи надто рухливі й полохливі для цього.

— Тож ми й вирішили, що можна зробити світлини, а потім змальовувати птахів із них. Ми здерлися на скелю, що над морським узбережжям. Там гнізда морських птахів. Майк упав і зламав обидві ноги, тому він навіть на милицях не може ходити.

— Це я винен, — мало не плакав Тайлер.

— Як це? — не повірила Дженні.

Білченя все розповіло. Дівчинка пробачила малюку, адже він допоміг врятувати її брата.

— Відвідаймо Майка в лікарні, — застрибав від нетерпіння Тайлер.

Дженні лише сумно похитала головою.

— Він нікого не хоче бачити. Адже цих птахів він хотів намалювати на конкурс, а тепер усі надії зійшли нанівець…

Тайлер наморщив носа. Нараз на його мордочці сяйнула пустотлива усмішка, і він зробив переверт у повітрі.

— А я знаю, як допомогти Майко­ві! Ми можемо принести йому фотографії, фарби й усе, що потрібно для малювання. Тоді він встигне на конкурс.

— Але фотоапарат сильно пошкоджений, світлин немає… — На очах у Дженні забриніли сльози. — Усі наші зусилля були марні…

Білченятко підлетіло до самісінького обличчя Дженні й погладило її лапкою по щоці.

— Дженні, іноді дива треба створювати самим. Так завжди каже мій Учитель.

Мовивши це, Тайлер вилетів у вікно. А вже за кілька хвилин він повернувся із фотоапаратом.

— Де ти його взяв? — здивувалася Дженні. — Потягнув?

— Фух! — поклало камеру на стіл білченя. — Так, тягти його було важко.

— Та не тягнув, а потягнув, — засміялася Дженні, виправляючи Тайлера.

— Ферiґарди ніколи не вчиняють так погано, — образилося білченя. — Я лише позичив його для наших зйомок у одного доброго дідуся, містера Файна. А ще він пообіцяв допомогти нам потім зі світлинами.

— Як же ти так швидко знайшов потрібну нам людину?

— Я попросив про допомогу друзів-ферiґардів. Ну то як — ти готова до пригод?

— Даруй, Тайлере, але я не зможу робити знімки… Якщо вже Майк зі­рвався зі скелі, то я поготів не втримаюся.

— А тобі й не доведеться лізти на скелі! У мене є ідея, як зробити чудові-пречудові світлини.

— Як?! — Дівчинка недовірливо подивилася на звірятка в повітрі.

— Я просто віднесу тебе до скелі, і ти сфотографуєш усіх птахів, які там живуть.

Дженні засміялася.

— У тебе бурхлива фантазія, Тайлере. Ти ж он який маленький!

— Зате я чарівний, — відповіло білченя, — а це означає, що ти теж можеш стати дуже маленькою. Ну якщо, звісно, не злякаєшся.

Дженні уважно подивилася на Тайлера й вирішила довіритися маленькому крилатому білченяті.

— Майкові дуже потрібна наша допомога! Тож рушаймо!

Розділ 4. Мрії справджуються

Дженні про всяк випадок міцніше стиснула в руках фотоапарат і заплющила очі. Тайлер закружляв навколо дівчинки, залишаючи по собі слід із веселкових іскор.

Дженні здалося, ніби вона стрімко спускається ліфтом.

— Можеш розплющити очі, — почула вона задоволений голосок білченяти.

Дівчинка роззирнулася й не впізнала своєї кімнати. Усе довкола стало неймовірно великим, навіть Тайлер тепер був за розміром як конячка.

— Заплигуй мені на спинку, і летімо, — підморгнув дівчинці ферiґард.

Дженні сіла верхи на білченя, ухопившись за його золотаве хутро. Прозорі сяйні крильця затріпотіли, і друзі вилетіли у вікно.

Політ на ферiґарді здався Дженні дивовижним — нічого такого вона досі не відчувала.

— Ой! — скрикнула раптом дів­чинка.

— Чого ти — злякалася?

— А нас ніхто не побачить?

— Ні, ніхто й не гляне в наш бік. Це теж частина чарів.

Невдовзі наші мандрівники досягли своєї мети. Дженні злякалася, поглянувши на темні скелі, але вже за мить дівчинка опанувала себе й уже не думала про небезпеку. На спині ферiґарда вона почувалася просто чудово, а головне — безпечно.

Тайлер опинився коло самісіньких гнізд. Дівчинка побачила птахів зовсім зблизька, і в ній прокинувся фотомисливець. Дженні робила знімок за знімком. Вона просила Тайлера підлітати ближче то до одного, то до іншого птаха. Найцікавіше було те, що невидимий фотограф не лякав крилатих створінь.