Одного чудового літнього ранку батьки Єви вирішили разом із донькою поїхати до озера. Тато дівчинки — офіцер поліції містер Джонс — багато працював, тому, коли в нього траплялися вихідні, намагався провести їх із родиною на природі.
Для Єви ця поїздка була особлива, — адже вона обіцяла пригоди. Річ у тім, що зовсім недавно, на її сьомий день народження, батьки подарували їй цуценя. Його назвали Лонні. І ось тепер вони разом із ним їхали в машині і з цікавістю розглядали, що діється за вікном.
— Ура! Приїхали! — зраділа дівчинка, коли автівка зупинилася на березі озера. — Матусю, можна я покажу Лонні нашу галявину?
— Чому б і ні! Але візьми його на повідець. Він уперше на природі й може втекти.
Єва начепила на цуценя нашийник із повідцем і відчинила дверцята машини. Лонні радісно заскавучав і став гасати по галявині. Дівчинка ледь встигала за ним.
Батьки збирали хмиз для багаття, а Єва із цуценям вирушила до струмка. Дівчинці подобалося милуватися прозорою водою, що дзюрчала між камінням, і запускати кораблики з листочків.
Вона йшла знайомою стежкою, Лонні жваво біг попереду. Йому було все цікаво, і він раз по раз завертав у кущі, що росли обабіч стежки. Повідець чіплявся за гілки, заплутувався в них, і Єві весь час доводилося розплутувати його. Нарешті, їй усе це набридло, і вона відстебнула його від нашийника.
— Лонні, ти ж далеко не біжи, а то заблукаєш, — суворо наказала дівчинка цуценяті.
Собача радісно загавкало у відповідь і стрибнуло в чагарникові хащі.
— Лонні, ти куди? Нам в інший бік! — скрикнула Єва й кинулася за ним.
Дівчинка чула віддалік гавкіт свого неслухняного вихованця і, оминувши кущі, бігла на звук. У просвіті між деревами промайнув Лонні, але за мить зник з очей. Дівчинка бігла й бігла, але ніяк не могла наздогнати цуценя. Тепер вона вже не чула і його дзявкотіння.
Озирнувшись, Єва зрозуміла, що не знає, де опинилася.
«Треба просто повернутися назад», — вирішила дівчинка й розвернулася, як їй здавалося, у той бік, звідки прибігла. Але всі дерева були такими однаковими, і вона ніяк не могла вийти на стежку.
Єва зрозуміла, що заблукала, і неабияк злякалася. Вона покликала на допомогу, але ліс відповів їй тільки пташиними голосами.
Єва заплакала.
— Такого прекрасного сонячного дня плакати негоже, — почула раптом дівчинка коло себе дзвінкий голос і підвела очі.
Перед нею на веселкових крильцях пурхало маленьке золотисто-руде лисеня.
— Хто ти? — несміливо спитала Єва.
— Мене звати Ґолді.
— Ти ж лисеня? То чому літаєш, та ще й розмовляєш?
— Я не звичайне лисеня, я — феріґард. Чарівний захисник.
— Так ти мені не примарився? Ти є насправді? — досі не йняла віри своїм очам дівчинка.
Лисеня підлетіло до Єви ближче й лапкою змахнуло сльозинку з її щоки.
— Я справжній, але побачити мене може тільки той, хто вірить у дива. А ти в них, гадаю, віриш.
— Аякже! І ти прилетів, щоб допомогти мені?
— Саме це і є покликанням феріґардів, — поважно відповіло лисеня. — Ну ж бо, ходімо, нам треба якнайшвидше знайти твоє цуценя.
— Лонні? Ти знаєш, де він?
Лисеня поманило Єву лапкою, і дівчинка пішла за ним. Вони бігли крізь густі чагарники, але прямувати за феріґардом було напрочуд легко — гілки самі розступалися перед Євою, відводячи від неї свої колючки.
Уже за кілька хвилин Єва почула неспокійне гавкотіння цуценяти й голоси своїх батьків, які гукали її.
Дівчинка стала прощатися з лисеням. На її очах бриніли сльози.
— О, Ґолді, ти так допоміг мені! А тепер ти… зникнеш? — сумно спитала Єва.
— Я залишуся коло тебе, а твої батьки не зможуть побачити мене, — заспокоїло дівчинку лисеня.
Єва заквапилася до тата й мами. Вона не могла натішитися з того, що Лонні сам знайшов дорогу на галявину. Утім, дівчинка пообіцяла батькам не ходити в ліс сама.
Увечері, коли сім’я повернулася додому, золотисте лисеня все ще залишалося з Євою. Воно літало побіля неї і з цікавістю розглядало все навколо. Будинок нової подруги здався Ґолді таким затишним, що він став прилітати до дівчинки щодня.
Одного разу Єва гралася з Ґолді у своїй кімнаті, а у вітальні мама й тато дивилися телевізор. Раптом мама покликала доньку. Показували передачу про скульптури зі скла. Єву вразило, що скляні квіти й метелики мали такий вигляд, немов справжні.
З передачі стало відомо, що в місті, де жила Єва, незабаром мала відбутися виставка скляних скульптур.
А за кілька днів тато, повернувшись увечері з роботи, просто з порогу радісно повідомив:
— Я купив квитки на виставку «Живе скло». — І помахав у повітрі яскравими папірцями.
— О, нарешті ми побачимо ці чарівні скульптури! — заплескала в долоні мама.
Єва теж зраділа. Увечері, уже лежачи в ліжечку, дівчинка сказала Ґолді:
— А ти полетиш із нами на виставку скляних скульптур?
— Ну… — скривило носика лисеня. — Там буде дуже багато людей. Та й що там цікавого?
— Люди, звісно, не вміють творити дива, але іноді щось по-справжньому прекрасне створити можуть. Будь ласка, летімо зі мною.
Єва так палко вмовляла Ґолді, що пухнастий упертюх нарешті погодився.
На виставці і справді було дуже багато людей. Єва хвилювалася, коли б, бува, хто-небудь не побачив Ґолді. Але маленьке лисеня слухняно сиділо на її плечі, залишаючись невидимим.
Вироби зі скла були напрочуд прекрасні: яскраві букети, ніжні метелики, розкішні дерева. Роботи деяких майстрів вражали своїми розмірами — над глядачами височіли величезні кораблі під вітрилами й казкові за́мки.
В окремій залі були виставлені роботи художниці Крістал Гартлесс. Саме тут зібралося найбільше глядачів. Адже містянам цікаво було подивитися не лише на унікальні фігури зі скла, але й на саму мисткиню. Міс Гартлесс жила у великому будинку на пагорбі, на схилах якого розкинувся незвичайний парк. Вона не мала друзів, і ніхто ніколи не ступав за високу огорожу, яка надійно захищала її таємниці. Жителі містечка назвали це місце Страшним парком.
— Подейкують, — прошепотіла Єва так, щоб тільки Ґолді міг її почути, — що в парку міс Крістал немає жодного живого дерева. Але мені здається, що це неправда. Просто вона дуже загадкова, тож люди й вигадують.
Ґолді кортіло якнайшвидше побачити скульптури цієї таємничої жінки. Тому лисеня, залишаючись невидимим, злетіло над головами людей і вмить опинилося в залі з виробами міс Крістал.
Єва пішла за своїм крилатим другом. І завмерла на порозі. Усе тут було не таке, як в інших залах виставки. Стін, здавалося, не існувало — їх густо заплітали виноградні лози. Покручені гілки, різьблене листя, ґрона фіолетових ягід були зроблені зі скла, але мали такий вигляд, ніби вони справжні.
— Це диво! Просто неймовірно! Вони немов живі! Яка майстерна робота! — лунало звідусіль.
— Рушай у кінець зали, — нараз почула Єва схвильований шепіт лисеняти.
— Що ти там угледів?
— Сама побачиш.
Дівчинка пробралася крізь натовп відвідувачів виставки в кінець зали. Їй було цікаво, що ж привернуло увагу її крилатого друга.
На скляній гілці сиділа фіолетова кішка. Але не це вразило Ґолді, а тепер і Єву. За спиною скляної тваринки були… крильця кольорів веселки.
— Так це ж феріґард! — зойкнула дівчинка.
— Так, — злякано прошепотіло лисеня. — Це Флері — моя подруга.
— Значить, міс Крістал бачила Флері і зробила її фігурку зі скла.
— Дуже сподіваюся, що це так. А раптом вона зачарувала справжню Флері? — злякався малюк. — Тоді все інше теж справжнє…
Єва охнула. На гілках сиділо безліч птахів і дрібних тваринок, а в кутку примостився великий ведмідь.
— Ти зможеш зняти з них чари? — з тривогою в голосі спитала Єва.
— Тут особливе чаклування. Зняти його може лише той, хто створив. Я повинен потрапити в Страшний парк, — пробурмотів чарівний захисник.
— Я піду з тобою, — твердо мовила Єва. — Слід зрозуміти, хто зачаклував феріґарда й усіх тварин, і врятувати їх.
— Мені не потрібен захист такої маленької дівчинки, як ти, — усміхнулося лисеня.
— А я геть не впевнена в цьому, — заперечила Єва, кинувши погляд на скляну кішечку.
Ґолді хотів був вирушити до будинку міс Гартлесс простісінько з виставки. Але Єва не хотіла і слухати про це.
— Ти бачиш, що сталося з Флері? А вона ж так само, як і всі феріґарди, чарівний захисник. Не можна квапитися з цим. Спочатку треба обміркувати план.
Увечері Єва сказала батькам «на добраніч» і пішла до своєї кімнати. Тут на неї вже чекали Ґолді й Лонні. Лисеня нервово кружляло кімнатою, а цуценя стежило за ним і тихенько скавуліло.
Щойно Єва увійшла до кімнати, як Ґолді кинувся до неї.
— Єво, мені здається, я здогадуюся, хто зачаклував Флері. Це міг зробити тільки феріґард!
— Але хіба феріґарди здатні заподіяти комусь шкоду? Ти ж казав, що чарівні захисники покликані допомагати тим, хто втрапив у халепу.
— Саме це й непокоїть мене! Флері володіє дуже сильними чарами, вона не дозволила б себе зачаклувати.
— Але… — спробувала заперечити Єва.
— Гадаю, їй навіть на думку не спадало, що їй можуть заподіяти зло. А це, найімовірніше, означає, що у міс Гартлесс у полоні ще один феріґард.
— А хіба феріґарда можна взяти в полон? — здивувалася дівчинка.
— Щось підказує мені, що все це робота міс Гартлесс. Вона якимось чином утримує феріґарда.
— Тоді треба якнайшвидше звільнити його, — кивнула Єва. — Але самі ми можемо не впоратися.
— Хто ж нам допоможе? Я, звісно, міг би покликати на допомогу інших феріґардів. Але що, коли це небезпечно й вони теж потраплять у пастку? Я не можу так ризикувати.
— А я, здається, придумала, — раптом радісно скрикнула Єва. — Я попрошу свого татка. Він працює в поліції і має пістолет!
— Він не повірить тобі, — похитав головою Ґолді. — Крім того, дорослим краще не знати про феріґардів. А то ж їм обов’язково захочеться використовувати наші чари, щоб стати заможними.
— Твоя правда. Мабуть, і з міс Гартлесс сталося те саме.
Єва задумалася. Раптом її обличчя осяяла усмішка.
— Є ще одна людина, яка змогла б нам допомогти. Наш сусід Тоні. Він дуже сміливий хлопчик, і він мій друг.
— Де він живе? — діловито спитало лисеня.
Єва підійшла до вікна й показала на сусідній будинок. Обернувшись, Ґолді вона вже не побачила.
Кімната Тоні була оповита темрявою. Лампа освітлювала тільки письмовий стіл. За столом сидів хлопчик і зосереджено збирав модель літачка. Раптом він прямо над вухом почув тоненький голосок:
— А цей клей, гадаєш, витримає?
Тоні навіть не підвів голови, і лише важко зітхнув:
— Джилсе, тобі давно час спати. Я ж просив тебе не блукати вночі будинком.
— Твоя молодша сестричка давно в ліжку. Вона завжди слухається брата. Ну, майже завжди, — промовив той самий голосок, тамуючи сміх.
— Покинь свої жарти! — невдоволено буркнув Тоні, озирнувся й побачив золотисте лисеня, яке пурхало перед ним.
У темряві яскраво світилися веселкові крильцята таємничої істоти.
— Тільки не лякайся! Я Євин друг, феріґард. Мене звати Ґолді.
— Я й не злякався, — запевнив феріґарда хлопчик. — Що ти тут робиш?
— Нам із Євою потрібна твоя допомога. Ходімо мерщій зі мною. Ми тобі все розповімо.
— Але вже пізно. Мама заборонила мені виходити вночі з дому.
Ґолді замислився на мить, а потім, хитро примружившись, спитав:
— А вилітати з дому вона тобі не забороняла?
— Ні, — відповів Тоні, геть спантеличений запитанням загадкового незнайомця. — Але як? Хіба це можливо?
— Для феріґарда майже все можливо. Тепер стань прямо й постав цю штуковину на стіл. — Ґолді показав на модель, усе ще затиснуту в руці Тоні.
Хлопчик слухняно поставив іграшку на стіл і випростався. Лисеня повільно облетіло навколо Тоні, ніби оглядаючи його з усіх боків. А потім раптом швидко-швидко закружляло. Хлопчик бачив лише лінії, які світилися й обплутували його з ніг до голови. Тоні відчув, ніби спускається в ліфті, а наступної миті він… зменшився.
