У Лілі була незвичайна родина. Її мама, тато, дідусь та бабуся дуже любили квіти, і всі вони працювали в ботанічному саду, де вирощували рідкісні рослини.
Оселя Лілі теж була незвичайна: у ній скрізь панували квіти! Мама любила орхідеї і тому свою з татом кімнату заставила горщиками з їхнім яскравим цвітом.
Дідусь зібрав чималу колекцію кактусів, і тепер його кабінет нагадував африканську пустелю, порослу колючками.
Бабусине царство було на кухні. У ньому раювали запашні лікарські рослини.
А за будинком тато Лілі побудував справжню оранжерею. Там він вирощував дуже рідкісні рослини. Саме це й було його професією: рятувати унікальні квіти.
Коли в дівчинки випадала вільна хвилина, вона бігла до тата в оранжерею. У неї був особливий талант: вона могла повернути до життя навіть зовсім хирляву й слабку стеблину. Отож друзі та знайомі приносили їй свої хворі квіти, і затишна кімнатка Лілі невдовзі перетворилася на невеличку лікарню для рослин. А горщики, які вже нікуди було ставити в кімнаті, дівчинка перенесла до оранжереї.
Якось увечері Лілі засиділася в оранжереї, аж поки не впали на землю сутінки. Вона не стала вмикати світло і зручно вмостилася у своєму низенькому крісельці серед квітів. Їй подобалося спостерігати, як густішає темрява — оксамитова синява ночі перетворювала їхню оранжерею на таємничий казковий сад.
Нараз серед листя дівчинка помітила маленький вогник.
Лілі завмерла. «Може, це світлячок?» — подумала вона.
Вогник зненацька затремтів і з гучним виляском спалахнув яскравим золотистим світлом. Від несподіванки дівчинка замружилася, а коли розплющила очі, в оранжереї знову було темно. І лише під розкішним трояндовим кущем щось мерехтіло, випромінюючи тепле світло. Вона придивилася і побачила… кролика!
Звірятко було таке гарнесеньке, що Лілі не могла відвести від нього очей. Якусь мить воно сиділо, нашорошивши вушка, а потім раптом… спурхнуло. І Лілі побачила за його пухнастою спинкою прозорі райдужні крильцята.
Дівчинка тихенько зісковзнула з крісла і підкралася до диво-кролика. Їй хотілося розгледіти його зблизька.
Маленький крилатий гість, мов велетенська бджола, кружляв над квітами і діловито обнюхував троянди.
— Добрий вечір, — тихесенько привіталася з ним Лілі.
Від несподіванки кролик перекинувся в повітрі і втупився в господиню оранжереї.
— Це ти зі мною привіталася? — спитав кролик тоненьким голоском. — Ти мене бачиш?
Лілі обережно, щоб не сполохати звірятка, кивнула, а потім пошепки спитала:
— Ти хто?
— Я феріґард, — усміхнувся кролик. — Мене звуть Тінкі. А тебе?
— Я Лілі, — відповіла дівчинка. І, боячись, що звірятко зникне так само миттєво, як і з’явилося, попросила: — Тільки не відлітай. Ти такий гарний!
Кролик знову усміхнувся їй у відповідь.
— А хто такі феріґарди? — поцікавилася Лілі.
— Ми — чарівні захисники, завжди приходимо на допомогу тим, хто вірить у дива, і не лише до них.
— А чому ти з’явився в нашій оранжереї? — спитала Лілі. — Ти когось рятуєш?
— Ні, просто я терпіти не можу, коли на вулиці зимно, — засміявся Тінкі й розповів Лілі, яким дивом він опинився в її оранжереї.
А було це так…
Якщо коли-небудь ви побачите на небі велетенську синю хмару, то знайте — це місто феріґардів. Саме там живуть маленькі чарівні істоти, які завжди ладні прийти на допомогу тому, хто вірить у дива й потребує захисту.
Усередині маленьких круглих хмаринок мешкають чарівні захисники. І кого тут тільки немає: котики та цуценята, поні і кролики, ведмежата й лисички! А за їхніми пухнастими спинками майорять райдужні крильцята.
Цієї студеної темної ночі синя хмара повільно пропливала над крижаними берегами Північного моря. Дув сильний вітер, і феріґарди почувалися незатишно.
— Агей, маленькі лінюхи! Уставайте, а то пропустите цікавий урок, — крізь сон почув Тінкі.
Вилетівши зі своєї хмаринки, кролик приєднався до решти феріґардів.
— Ох і холодно, — пробурмотів кролик. — І навіщо нас сюди занесло?!
— Так, Тінкі, тут дуже холодно, — промовив сніжно-білий кіт, з’явившись із нізвідки перед змерзлими малюками. — І це стане в пригоді нам на сьогоднішньому уроці.
— Ми що — вирощуватимемо бурульки? — захихотів Тінкі.
— От і не вгадав! Ми вирощуватимемо маленькі сонечка! — відповів кіт-учитель, хитро примружившись. — Отже! Складіть лапки човником і уявіть, ніби в них лежить маленька зірочка.
Маленькі феріґарди взялися старанно складати лапки і супитися, уявляючи зірочки.
Тінкі теж щосили намагався уявити собі теплу маленьку зірочку. Але перед його уявним поглядом чомусь виникали сонячні зайчики, що виблискували в зеленому листі, і квіти, які він так любив.
— А тепер тихенько подуйте в долоньки, — вів далі вчитель.
Малюки слухняно пішли за порадою кота, і в їхніх лапках одна за одною спалахнули малесенькі зірочки. Феріґарди захоплено заохкали, показуючи вчителю вогники. І лише лапки Тінкі залишалися порожні.
— Тінкі, не бійся. Просто подуй на долоньки, — підбадьорив золотистого кролика кіт-учитель.
Тінкі рішуче набрав у щоки якомога більше повітря, подув у складені човником лапки і… нараз із гучним виляском зник!
— Ото і вся історія! — закінчив свою розповідь кролик. — Я так хотів опинитися в теплому місці серед запашних квітів, що не міг не думати про це. Ось і начаклував не вогник, а садок.
— Я теж дуже люблю квіти. Може, тому ти й опинився в моєму садку? — І, подумавши, Лілі запропонувала: — Тінкі, а давай-но дружити.
Кролик засміявся і перекинувся в повітрі.
— А чом би й ні! Тим паче що мені аж ніяк не хочеться повертатися на урок. Там надто холодно.
— Ходімо до мене в кімнату, я покажу тобі свої квіти.
— А хіба квіти можуть рости в будинках?
— Але ж ці ростуть… — показала на троянди Лілі.
Тінкі здивовано закліпав очима.
— А ми хіба не в садку?
— У садку, — засміялася Лілі. — Тільки це садок зимовий. Так його називають тому, що він розташований у теплиці. У ній скляні стіни та стеля. І навіть узимку тут так само тепло, як і влітку.
Кролик розгублено навсібіч роззирнувся. Підлетівши до скляної стіни, Тінкі лише охнув:
— А ми й справді в будиночку!
— Звичайно, — засміялася Лілі. — Ходімо мерщій. За якусь мить прийде бабуся кликати мене додому й побачить тебе.
— Не побачить, — впевнено мовив Тінкі.
— А я ж побачила… — збентежилася дівчинка.
— Феріґардів бачать тільки ті, хто вірить у дива.
І друзі вирушили до Лілі додому.
Передусім Лілі показала Тінкі свою кімнату. Маленький феріґард довго обнюхував квітку за квіткою, а деяким із них навіть щось тихенько нашіптував.
— Що ти робиш? — спитала Лілі.
— Знайомлюся з квітами, — відповів Тінкі.
— Вони вміють розмовляти? — здивувалася дівчинка.
— Звичайно. Але своєю мовою…
Кролик ураз замовк, бо до кімнати заглянув тато Лілі.
— Люба, час вечеряти… — сказав він і вклякнув на місці, втупивши очі у феріґарда, який зручно вмостився в Лілі на колінах. — А… а це хто?
Тінкі завмер. Лілі злякано подивилася на тата і тремтячим голосом мовила:
— Це Тінкі, мій іграшковий кролик.
— Іграшковий?.. Ох! А мені здалося, що він ворушиться. Мабуть, я втомився, — засміявся тато. — Ну ми чекаємо тебе на вечерю.
Батько Лілі зник за дверима, а Тінкі збентежено подивився на дівчинку.
— У тебе дуже незвичайний тато. Він, напевно, по-справжньому вірить у дива, раз зумів побачити мене. Треба бути обережнішим.
— А ти можеш стати зовсім невидимим? Таким, щоб ніхто-ніхто не міг тебе помітити?
— Звичайно, — зрадів Тінкі і вмить розчинився в повітрі.
— Ну як? — почула коло свого вуха Лілі шепіт феріґарда.
— Чудово, — зраділа дівчинка. — Хочеш повечеряти з нами?
— Я не їм людської їжі. Ти йди їсти, а я посиджу в тебе на плечі.
На вечерю зібралася вся родина Лілі. Тінкі затишно влаштувався в дівчинки на стільці і з цікавістю розглядав людей.
— Лілі, я їду в експедицію! — весело повідомив тато.
— У справжню?! А куди? — вигукнула від несподіванки Лілі.
— До Китаю. Мій друг із Пекіна, який працює в ботанічному саду, сказав, що вони готові прийняти мої саджанці! Я такий радий, що можу повернути на батьківщину цю унікальну квітку!
— Тато, це ж чудово!
— Ще зовсім недавно у світі залишалося тільки дві рослини цього виду камелій. А тепер міддлеміст червоний буде врятований від зникнення.
— А пам’ятаєш, — усміхнулася Лілі, — коли я була маленька, ти читав мені казку про Красуню і Чудовисько? І розповів мені тоді, що саме міддлеміст і є тією чудовою зачарованою квіткою!
Тато розсміявся:
— Скажу тобі по секрету: я досі так думаю.
— Це добре, що ти їдеш на батьківщину нашої камелії, — підтримала розмову мама. — Але як же бути з відкриттям тропічної секції?
— Не певен, чи встигну… Але я постараюся.
Лілі одразу заспокоїла тата.
— Найважливіше — повернути міддлеміст! А з твоїми орхідеями я й сама впораюся. Вони прекрасно ростуть.
— Чудово! — зрадів тато. — Отже, наша виставка буде дуже успішною!
Лілі почувалася щасливою, і своєю радістю їй хотілося з кимось поділитися. Увечері, залишившись сама в кімнаті, дівчинка покликала феріґарда.
— Тінкі, ти чув? Тато їде до Китаю! Це справжнє диво!
Тінкі враз виник із повітря і опустився до Лілі на подушку.
— А як твій тато знайшов цю рідкісну квітку?
— О Тінкі. Це родинна легенда! Коли мій дідусь був маленький, батьки взяли хлопчика із собою на виставку квітів. До нього підійшов містер Міддлеміст — отой відомий ботанік і мандрівник, якому пощастило вивезти з Китаю камелію, яку згодом назвали його ім’ям. Учений подарував хлопчику, тобто моєму дідусеві, гілочку цієї рослини.
— Це ж було багато років тому… — здивувався Тінкі. — І ця квітка досі жива?
— Звичайно! — вигукнула Лілі. — Дідусь не викинув гілку, а довго й старанно доглядав за нею, аж поки вона не пустила корінці. Відтоді вся наша родина піклується про чудесну камелію.
— А твій тато? Він тепер хоче повернути цю квітку до Китаю?
— Мій тато хоче повернути не одну квітку — він зумів розсадити камелії. І тепер до Китаю повернеться близько сотні рослин!
— Це просто диво! — захоплено зітхнув кролик і відразу поцікавився: — А що це за відкриття, на яке твій тато може спізнитися?
— Татові й мамі пощастило зібрати велику колекцію орхідей. Тож у нашому ботанічному саду відкривають цілий зал із тропічними рослинами. А ще на відкритті тато хоче показати всім червону камелію.
— А він не боїться, що таку рідкісну квітку хтось може викрасти?
— Звісно, боїться. Тому до дня відкриття камелія знаходиться в нашій оранжереї. Але про це знають тільки найближчі друзі нашої родини.
— Значить, я теж тепер твій найближчий друг?
— Звісна річ! — Лілі ніжно погладила кролика і невдовзі непомітно для себе заснула.
Наступного ранку Лілі прокинулася, щойно перші промені сонця заглянули до неї у вікно. Дівчинка відразу підхопилася з ліжка й покликала феріґарда. Але Тінкі ніде не було.
«Напевно, він повернувся до Вчителя», — подумала Лілі й вирушила до школи. Їй було трохи сумно, що кролик навіть не попрощався з нею.
Після занять Лілі заквапилася до оранжереї. Вона сподівалася, що крилатий кролик чекатиме її там. Але Тінкі так і не з’явився. Лілі дуже засмутилася. «Теж мені друг», — сумовито подумала вона.
Щоднини Лілі приходила до оранжереї й заглядала під трояндовий кущ. Але чарівний кролик зник.
Тиждень перед татовим від’їздом в експедицію промайнув непомітно. І ось уже вони з мамою в аеропорту.
— Як би мені хотілося поїхати з тобою! — мало не плакала Лілі, обіймаючи тата.
— Не журися, я часто телефонуватиму й надсилатиму фотографії своїх пригод, — пообіцяв тато.
— Гаразд, — закивала Лілі, ледве стримуючи сльози.
Літак полетів, і Лілі з мамою повернулися додому. Тут на них чекав неприємний сюрприз: скляні двері оранжереї були розбиті! Нажахана Лілі кинулася в зимовий сад.
— Не поранься об скло! — тільки й устигла гукнути їй навздогін схвильована мама. Але дівчинка була вже всередині.
Тут панував жахливий безлад: горщики з квітами були перекинуті, багато рослин зламано або обчухрано, а головне — зник міддлеміст червоний — найрідкісніша квітка світу.
Мама ввійшла вслід за дочкою до оранжереї і охнула від жалю: Лілі сиділа на підлозі серед зламаних рослин і плакала.
— Доню, не плач, — обняла її мама. — Дуже шкода, що так сталося, але ми всьому дамо лад.
— Наша камелія! — крізь сльози мовила Лілі. — Що ж тепер робити…
— Поліція у всьому розбереться, моя дівчинко. А тепер ходімо додому, вип’ємо чаю, заспокоїмося. — І мама допомогла дочці підвестися.
Лілі увійшла до своєї кімнати і впала на ліжко. Дівчинка ніяк не могла вгамувати сльози.
— Досить було мені покинути тебе, як тут уже потоп, — почула раптом Лілі веселий голосок феріґарда.
Дівчинка сіла на ліжку й побачила чарівного кролика, який пурхав прямо перед нею.
— Тінкі, — вигукнула вона і кинулася обіймати малюка.
— Ой-ой! — захихотів феріґард. — Ти мені крила зімнеш.
— Перепрошую, — шляхетно попросила пробачення у кролика Лілі і випустила його зі своїх обіймів. —Я така рада тебе бачити!
— Що трапилося? Чому ти плачеш?
— Хтось заліз до оранжереї і вкрав нашу камелію, — відповіла Лілі, і сльози знову покотилися з її очей.
— Викрадач квітів? Уперше чую, щоб хтось крав квіти, — здивувався Тінкі.
— Це ж рідкісна квітка. А що скаже дідусь? Він же виростив її… — І Лілі знову залилася сльозами.
Тінкі підлетів до самого обличчя дівчинки й торкнувся пухнастою лапкою її щоки. Лілі звела очі на кролика.
— Ти ж не покинеш мене знову? — несміливо спитала дівчинка.
— Я буду з тобою і допоможу тобі знайти квітку.
Залишок дня минув за прибиранням оранжереї. Дідусь замінив розбите скло, а мама, бабуся й Лілі піднімали горщики, вимітали землю, збирали зламане листя й гілочки. Надвечір зимовий сад мав майже звичайний вигляд.
Тінкі теж час даремно не марнував: він облетів все місто в пошуках вкраденої квітки. Коли Лілі вже лягала спати, пухнастий кролик раптом влетів до її вікна. Малюк був чимось стурбований…
— Тінкі, ти щось знаєш? — злякалася Лілі, дивлячись на кролика.
— О Лілі! Я ніколи не бачив таку дивну і моторошну людину… — відповів феріґард, сідаючи дівчинці на коліна.
— Про кого ти говориш?
Кролик зіщулився.
— Мені здається, я знайшов викрадача твоєї квітки, — сказав він примружившись. — Але я не впевнений, що ми зможемо її в нього забрати…
— Чому?
— Тобі відомо, що на околиці вашого міста живе чаклун? — злякано прошепотів Тінкі. — У нього величезний будинок без вікон і незвичайний садок, де ростуть хижі рослини…
— Чаклун? — розсміялася Лілі. — Та що ти, Тінкі? Це ж не чаклун, це звичайний учений. Містер Нокс. Він працює разом із моїм татом.
— Ти впевнена? Аж надто вже він на лихого чаклуна з казки схожий. Ніс у нього гачком, спина горбата, а руки сині!
— Сині? Це були гумові рукавички! Вчені часто в них працюють. Ох, Тінкі, ти такий кумедний! І приверзлося тобі таке — містер Нокс викрадач!
— Я, звісно, не собака, але зміг вистежити його за запахом, — гордо сказав кролик. — Саме до його домівки він і привів мене.
— Дивно, — пробурмотіла Лілі. — А чи можна непомітно прокрастися до його будинку?
— Для цього тобі доведеться навчитися літати. Або я можу перенести тебе через паркан сам, — засміявся Тінкі.
— Але ж я така велика, — здивувалася дівчинка.
— Я можу зменшити тебе, тільки… — запнувся раптом феріґард, — я раніше цього ніколи не робив.
— Ну що ж, спробуймо, — несміливо запропонувала Лілі. — Сподіваюся, ти зможеш потім збільшити мене?
— Учитель завжди казав, що це дуже просте чаклунство. Тож я спробую. Але невже ти оце зараз, серед ночі, хочеш потрапити до Нокса?
— Звичайно, — закивала дівчинка, — адже до виставки залишилося зовсім мало часу.
— Тоді мерщій одягайся й полетімо, — спурхнув над ліжечком кролик.
Коли Лілі була готова, Тінкі скомандував їй стати рівно, а сам почав кружляти довкола неї чимдалі швидше і швидше. Дівчинці нараз здалося, що вона спускається на швидкісному ліфті. Усе почало збільшуватися, а Лілі стала зовсім маленькою.
— Ну як? Подобається? — засміявся феріґард, підлітаючи до Лілі.
— Це ж справжнісіньке диво! — вигукнула дівчинка. — Але в мене все одно немає крил. Як же я полечу?
— Ти стала зовсім маленькою, і я тепер легко підніму тебе. Тож полетімо?
Лілі радісно закивала. Крилатий кролик підставив дівчинці свою пухнасту спинку. Лілі залізла на Тінкі і міцно вхопилася за його шерсть. Райдужні крильцята затріпотіли, і друзі злетіли в повітря.
Цей чарівний політ був зовсім не схожий на подорож на літаку. Вітерець обвівав Лілі, доносячи до неї запахи квітів. А замість гулу моторів дівчинка чула лише спів нічних комах та шелест крилець Тінкі.
— А он і будинок цього Нокса, — вказав лапкою Тінкі на чималу споруду.
Лілі побачила попереду темну будівлю, подібну до велетенського куба. Здавалося, у ній не було ні вікон, ні дверей. Друзі облетіли навколо будинку й помітили неподалік оранжерею. Скляні стіни поблискували в темряві.
Тінкі приземлився побіля оранжереї.
— Запах веде сюди, — вказав кролик на одну зі скляних панелей.
— Як же ми потрапимо всередину? — занепокоїлася Лілі.
Раптом вона побачила біля самої землі ґратчастий отвір у стіні. Вона зістрибнула зі спинки феріґарда й побігла до ґрат.
— Тінкі, поглянь! — Дівчинка пролізла крізь пруття, й за ними відкрився темний прохід. — Напевно, це стік для води.
Друзі пішли по трубі. Крильця Тінкі мерехтіли в темряві, і Лілі майже не було страшно.
Тунель швидко закінчився, і наші шукачі пригод потрапили до оранжереї.
Лілі знову залізла Тінкі на спинку, і вони злетіли над довгими рядами столів із безліччю квітів у горщиках. У темряві це було схоже на досить густий ліс.
— Ох! Уночі всі квіти однакові, — зітхнула дівчинка. — Як же нам знайти нашу камелію?
— А я спробую запалити чарівний вогник, — прошепотів кролик.
— Тоді ми зможемо облетіти всі квіти і розглянути їх ближче, — закивала дівчинка.
Тінкі склав лапки човником і зосереджено подув у них. Лілі побачила, як спалахнула в темряві маленька золотиста зірочка.
— Чудово! — зраділа дівчинка. — А як ми понесемо вогник?
— Він сам полетить поряд, — хихикнув феріґард.
Друзі злетіли над рослинами, і вогник справді слухняно висвітлив їм дорогу. Нараз Лілі скрикнула і показала на стіл — в обрисах однієї з квіток вона пізнала камелію.
Друзі сіли на стіл, і дівчинка підбігла до високих горщиків.
— Ага! Попалася! — почула Лілі в себе над головою хрипкий голос.
І не встигла вона збагнути, що сталося, як потрапила під скляний ковпак!
Лілі опинилася в пастці. Навколо спалахнули лампи, і яскраве світло засліпило її. Дівчинка зрозуміла: містер Нокс здогадався, що до оранжереї хтось пробрався, і зумів непомітно підкрастися до столів. Переляканий Тінкі сховався за найближчим квітковим горщиком, забувши, що цей страшний чоловік не міг його побачити.
— Що ж ти таке? — мовив неабияк подивований містер Нокс, нахиляючись до самого скла. — Може, ти ельф? Або гном? Як же мені пощастило, що спіймав отаку незвичайну істоту! Анумо віднесу я тебе в лабораторію.
Учений, який був більше схожий на чаклуна, спритно змахнув Лілі в якусь банку і щільно закрив кришкою. Старий поніс свою здобич до будинку, а Тінкі, невидимий і беззвучний, полетів за ним.
Лабораторія містера Нокса була чималою. Уздовж однієї стіни стояли високі стелажі, заставлені баночками та колбами. Тінкі заглянув в одну із цих дивних банок, але одразу відлетів подалі. Через скло великими неживими очиськами на нього дивилася жаба. А ось вздовж другої стіни були полки з клітками. У них сиділо безліч нещасних тварин: хом’ячки та миші, кролики і навіть дві мавпочки.
— Та цей учений гірший за будь-якого чаклуна з казки, — пробурчав феріґард.
Тим часом Нокс пересадив Лілі у великий порожній акваріум, накрив його склом і кудись пішов.
Тінкі враз опинився коло дівчинки.
— Лілі, — покликав кролик, намагаючись зрушити скло, — тобі треба якнайшвидше вибратися з акваріума. Тоді я зможу забрати тебе звідси.
— Відлети кудись, сховайся, — раптом почув кролик приглушений голосок Лілі. — Нокс іде.
Тінкі вмить розчинився в повітрі.
— Так-так, подивимося ж, хто ти є насправді, — бурмотів учений, наближаючись до своєї незвичайної здобичі.
Нокс почав розглядати дівчинку через велике збільшувальне скло.
— Гм, ти схожа на дитину. Але діти не бувають такими маленькими, — розгублено мовив учений. — Гаразд, розберуся я з тобою, мабуть, завтра, а зараз… піду спати.
Містер Нокс зробив крок, щоб піти, але відразу ж повернувся. Він поставив у акваріум блюдце з водою, поклав носовичок і шматочок печива.
— Отак буде краще, — засміявся він. — Пригощайся, ти у мене в гостях.
Учений пішов і вимкнув світло в лабораторії.
Тінкі трохи почекав, а потім підлетів до акваріума. Він знову спробував зрушити скло, але не зміг.
— Я надто маленький, — зітхнув кролик. — Що ж його робити?
— Тінкі, ти ж чарівний захисник. Гадаю, тобі необов’язково бути сильним, щоб зрушити скло, — пролунав раптом таємничий шепіт.
— Ой! — скрикнув Тінкі.
— Хто це? — злякано озирнулася Лілі, намагаючись зрозуміти, хто говорить.
— Це мій Учитель, — розгублено сказав кролик і вмить радісно перекинувся в повітрі. — Справді! Я так був розхвилювався, що мало не забув: я ж можу творити дива!
Кролик облетів акваріум, у якому перебувала Лілі, і скляна кришка здригнулася, а потім відлетіла вбік так, ніби вона стала легка мов пушинка.
— Обережно! — скрикнула дівчинка. — Нокс може нас почути.
Тінкі відразу уповільнив політ скла, і воно м’яко лягло на стіл. Кролик залетів в акваріум, і Лілі застрибнула йому на спинку. Друзі злетіли до самої стелі.
— Ура! Ми на волі! — заверещав феріґард. — Нумо хутчій летімо з цього моторошного місця. Утім… Ми ж так і не забрали квітку твого тата…
— Тінкі, здається, у нас з’явилися важливіші справи… — Лілі вказала на клітки. — Ми повинні врятувати всіх цих бідолашних тварин.
— Мені навіть страшно подумати, що може з ними зробити цей лихий Нокс, — із тремтінням подивившись на банки, сказав Тінкі. — Запитаймо в них, де Нокс зберігає ключі від кліток.
— Здається, я бачу зв’язку якихось ключів, —прошепотіла Лілі. — Дивись он туди.
Тінкі і справді побачив якісь ключі, що висіли на стіні. Друзі підлетіли до зв’язки.
— Які ж вони величезні, — простогнала дівчинка й відразу попросила Тінкі: — Мерщій зроби мене великою.
Феріґард приземлився на підлогу, і Лілі зістрибнула з його спинки. Кролик обсипав дівчинку золотими іскрами, і вона почала швидко збільшуватися.
— Ух! — вигукнула Лілі. — Ніби на ліфті піднімаєшся.
Дівчинка підбігла до стіни і схопила ключі. Вона спробувала відімкнути клітку з мишами, але ключ не підійшов. Лілі намагалася робити це знову і знову, але нічого не виходило. Та нарешті, їй пощастило знайти потрібний правильний ключ. Замок клацнув, і дверцята відчинилися.
Побачивши, що миші на волі, інші бранці занепокоїлися й завовтузилися в клітках.
— Тихіше… Бо Нокс вас почує, — попередив тварин Тінкі.
Малюк літав від клітки до клітки і заспокоював звіряток. А Лілі тим часом відкривала замки!
І ось, нарешті, воля!
Тварини скупчилися коло ніг дівчинки. А маленька мавпочка й цуценя видерлися до неї на руки. Усі вони з нетерпінням чекали, коли ж їх випустять з цієї страшної лабораторії.
— Тінкі, треба якось вивести всіх тварин із будинку, — стривожено мовила Лілі. — Гадаю, у нас залишилося зовсім мало часу до ранку…
Нараз у лабораторії спалахнуло світло, і в кімнату увірвався містер Нокс. Оскаженілий старий тримав у руках рушницю.
— Злодії! — заволав він. — Перелякані тварини завмерли. Вони так боялися вченого, що не могли навіть поворухнутися. А він продовжував репетувати: — Ну ж бо повертайтеся до своїх кліток!
І тут Тінкі сяйнула думка! Безстрашний феріґард закружляв над Ноксом, і лихий старий став швидко зменшуватися. Уже за мить із гучним брязкотом впала на підлогу рушниця, і вчений злякано став роззиратися. А зусібіч його вже оточували тварини, які тепер здавалися йому велетенськими.
