Скільки себе знаю, ніколи не думав про те, куди котиться моє життя. Дехто вважає, що так і треба. Інші кажуть, що життя без цілі це чи не найгірший гріх. Щодо мене то я й не намагався робити щось правильно. І це спрацьовувало — роки мого життя тихо плинули у небуття, наповнені рутиною.
Проте цього ранку щось пішло не так. Ліла, котра завжди спала до десятої, встала десь о сьомій. Вона довго щось робила, ходячи по квартирі, а я слухав це крізь сон. І було у цьому, зрештою, щось зворушливе. У тому, що поки ти спиш, десь там у квартирі хтось начебто стереже тебе, виконуючи якісь свої ранкові ритуали.
Але все виявилось зовсім не так, як у солодких снах.
— Доброго ранку, ко…
…хана. Я нахилився до своєї дівчини (можливо, майбутньої дружини. Я уже думав про це. Ми були разом чотири роки. Три із яких — прожили в одній квартирі), щоб поцілувати її, але вона сахнулась. І тоді, весь розпатланий, сонний, стоячи у вітальні, я побачив, що Ліла зібрала свої речі.
Відчуття змінились, як вода у душі, коли перемикаєш із гарячої на крижану.
— Не треба мене цілувати, Пол, — відмахнулась вона, скривившись.
— Що сталось? — промовив я не своїм голосом. Це був особливий, стерильний голос для ситуацій, у яких я не хотів себе бачити.
— Я йду від тебе, — стиснула вона свої голосові зв’язки так, що я заледве почув її.
— Чому? — стерильно запитав я.
Якийсь час вона нібито заклопотано складала речі.
— Що знову сталось, Лі? Чому ти психуєш?
І тут дівчина вибухнула:
— Я психую?! Я психую?!
— Так… Ти ж останнім часом була така задоволена. Така щас…
— Я це робила навмисне. Навмисне! Я… я… — вона затнулась, на очах виступили сльози. — Я хотіла виправити все. Думала, що якщо почну поводитись як щаслива, то все зміниться. Вони ж кажуть: радій і тоді реальність зміниться.
— Хто каже?
— Автори довбаних книг! Але нічого не змінилось…
Я відступив від неї крок назад. Всередині мене все похололо, ніби я стояв під крижаним душем уже довгий час. І хотілось атакувати. Бити у відповідь.
— А що тобі не так? Що тобі постійно не так?
— Пол, у тебе нема майбутнього. Ти гнилий чоловік. Заледве зводиш кінці із кінцями. Нікуди не прагнеш. У тебе нема цілі, нема… мрії.
— Це ти також прочитала у тих книгах? — хмикнув я.
— Що прочитала? Що ти гниляк? Це навіть дурному ясно, — вони зиркнула на мене, мов плюнула люттю зсередини.
— А ти? Чого ти варта? Принцеса, так? Ти постійно пердиш! І… від тебе може смердіти. Ти не заслужила кращого!
Я сів у крісло — не хотілось кричати на неї зблизька. Адже я міг не стриматись і вдарити. Ліла відійшла до вікна і зітхнула.
— Я знаю, що не принцеса, Пол.
Припини називати мене по імені, сучка!
— Але я думаю про майбутнє своїх дітей. І народжувати від тебе… Жити у твоєму майбутньому… Немов взяти кредит на квартиру і кинути роботу. Безнадійно.
Вона завжди була мастак придумати невдалі порівняння.
— Діти, блять…
Я фиркнув і замовк. У кімнаті настала тиша. Одна із тих, за спиною якої приховується найстрашніше прагнення людини — убивати. При чому не просто знищити суперника, а змусити його мучитись якомога довше. Дивно, ще кілька хвилин тому я думав про Лілу дуже ніжно.
Дівчина підійшла до сумок, присіла на мить на диван, але пролунав дзвінок мобільного.
— Так? Ви уже під під’їздом? Гаразд, я виходжу.
Вона підвелась. І тут я зрозумів, що це кінець. Нікому нічого не докажеш. Нема сенсу для злості — мій об’єкт ненависті покидає мене.
— Я допоможу із сумками, — зриваюсь із місця. Вона не заперечує.
Уже біля дверей, взуваючись, Ліла раптом каже фразу, яка западає мені глибоко у свідомість. Можливо, це гасло всього мого життя:
— Я старалась тебе любити, але тебе легше ненавидіти…
Я прокинувся. Є така мить після сну, в якій ти ще не розумієш, хто ти і де. Мозку потрібна якась секунда, щоб почати наповнювати себе (тебе? кого?) спогадами. Короткою біографічною інформацією. Ну, і от уже за мить ти розумієш, що життя твоє лайно, а прокинувся ти також не у кращому місці на планеті. Так от, я готовий віддати все, аби ця мить незнання тривала вічність. Хтось у мені окремо від мозку прагне НЕ знати нічого!
Проте я прокинувся. І одразу відчув запах — моя постіль смердить потом, сигаретами і алкоголем. Насправді, тут є ще якісь далеко не прекрасні запахи, але я їх не розрізняю. Підводжусь на ліжку і опускаю голову. Переді мною волохате, велике тіло чоловіка. М’язи, що колись були потужними і рельєфними. Тепер я більше схожий на рестлера, що після багатьох поразок, пішов на пенсію спиватись дешевим алкоголем.
Пропитий рестлер. Сморід. Пожовкла постіль і приреченість. Чим ще мені наповнити дійсність?
Після миті незнання, між сном і реальністю, у нас завжди є вибір — що взяти першим у голову? Яким уявити себе? Мозок не спинити — він обов’язково зробить свою справу. У цій ситуації особисто я просто намагаюсь ігнорувати його.
Підводжусь на весь свій майже двохметровий зріст і йду у ванну. У дзеркалі знаходжу своє відображення — лису голову, хмуре обличчя, квадратну щелепу. Коли я встиг полисіти? Чому?
— Раґнар, — спльовую я слово у раковину і починаю чистити зуби затертою щіткою, котрою стидно навіть унітаз протерти. — Раґнар…
Що це за слово? Що воно значить? І чи хочу я згадати про це?
Буквально змушую себе залізти у душ, обмитись. Де кляте мило? Мені вдається знайти огризок мила, але більшість часу я просто стою під душем. Рушник смердить так, що його хочеться не викинути, а спалити.
Що ж, здається, тепер я готовий діяти. Але що «діяти»? Повертаюсь у кімнату і розумію, що просто необхідно відкрити вікно. І як я спав у такому затхлому приміщенні і не задушився? Знадвору проникають звуки мегаполісу. Ось чому я ніколи не відчиняю вікно перед сном: надто багато криків, надто багато поліцейських сирен. Безкінечний потік злочинності.
Не те, щоб я не міг терпіти це все. Просто воно мені нагадує дещо. Нагадує про те, що я забув. До речі, забув сказати — надворі уже вечір.
Я прокинувся у мегаполісі. У великому чорному місті, що, немов страшний сон, виринає із пітьми. Який він? Просякнутий знущаннями людей над людьми. Насичений щурами. Ці істоти переносять із собою всю ту заразу, котру ми так старанно намагаємось приховати. Але щури пов’язують нас. Пов’язують багатих і доглянутих людей у своїх розкішних оселях і бідних та занехаяних мешканців міських нетрів. Щури це наочний доказ того, що нам не відмежуватись від лайна. Навіть, якщо ти сидиш у якомусь фешенебельному готелі і тобі смокче якась вимита хвойда — ти відчуєш це. Брудну людську сутність, що сочиться крізь кольорову, красиву картинку. Ти відчуєш щурів, що прогризаються у дірах цих дорогих стін.
— Раґнар, — губи мимоволі промовляють це слово, і я відчуваю обриси кривої посмішки на своєму обличчі. Щурі нас пов’язують. Ви навіть можете передати ними звістку. «Здоров, моє життя лайно. А твоє?»
Я відчиняю холодильник і довго витріщаюсь на його внутрішню порожнечу. Прірва дивиться у прірву. Схоже, я уже давно нічого не готую вдома. Потрібні гроші. «Вони у тумбочці. Під чистими трусами, котрі ти ніколи не вдягаєш», — підказує мені мозок. Дістаюсь туди і бачу цілі пачки. Невже я такий багатий?
