Вінець Овідія довіку не зів’яне.
Безсмертний «Плач» його, гіркий і незрівнянний,
Елегії душні, як світ весняних лоз,
І чари сонячні його «Метаморфоз»,
І мудрі тонкощі ученого кохання…
Хай Цезар злоститься, і хай літа вигнання
Зігнуть високий стан і сивину вплетуть,
І хай гуде сармат і гети смерть несуть,
А гнівний Понт реве, і гори набігають, —
Народи і віки не раз іще згадають
Дзвінких його пісень легкий свавільний лад
Стогнанням ніжних альб і дзвоном серенад.
Один із грудневих днів 8 року н. е. став для Овідія, як сам він скаже, останнім у його житті, останньою, принаймні у Римі, — й ніч. Поетові, що гостював у свого приятеля на Ельбі, посланець вручив наказ негайно стати перед очі Августа. Були з уст земного Громовержця «гнівні слова», що їх почув (та чи міг у ту хвилину щось чути?) справді наче громом з ясного неба вражений поет. Розмовляли віч-на-віч, тож гнівні слова канули в небуття: для Овідія — це заборонена тема. У писаних на засланні «Скорботних елегіях» — лиш натяки на щось випадково побачене, на якусь помилку (error) чи провину (culpa), але, — на цьому вигнанець особливо наголошує, — не злочин (scelus)… Потім була уже згадана, описана у «Скорботних елегіях» (І, 3)[1], остання ніч у Римі, була сповнена небезпек, надто буремним зимовим морем, дорога до місця заслання — в містечко Томи (Північно-Західне Причорномор’я, нині Констанца в Румунії), куди ледве сягала влада римських провінційних намісників: Добруджа входила на той час до складу залежної від Риму фракійської держави одрисів, тож і видавалась римлянинові ця місцина краєм світу. Була самотність поета, що опинився в чужомовному середовищі суворих, напівдиких племен ґетів і сарматів.
Але був «найкращий лікар» — час: на засланні поет таки прожив десять років свого життя, а не просто «вмирав». Була — Муза його скорботної поезії. І хоч як нарікав її обранець на самотність, на холод, на небезпеки, були — люди: з перебігом років він і тут знаходить тепле слово для томітів, які, попри суворість звичаїв, із співчуттям поставились до поета, головне ж — вивчає ґетську мову і навіть пише нею: «Тут я чужинські слова в розміри наші кладу», — читаємо у «Листах із Понту». Було — Провидіння: з життєвою й творчою радістю, якою повнилось Овідієве, римське, п’ятдесятиліття (славними були вже його «Любовні елегії» — «Любощі», «Мистецтво кохання», «Метаморфози», «Фасти»), мала «обійнятись» журба — його засланецьке десятиліття, що принесло «співцеві любові, богів і вигнання» не лише широку славу, а й глибоке спочування прийдешніх поколінь, надто в Україні, де віддавна знають, що таке кривда, що таке журба й холодні засланецькі дороги: Шевченко, чиї «Думи» так глибоко перейняті Овідієвими «Скорботами», назве їхнього автора «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної».
Отож, «нема зла, щоб на добре не вийшло». Реалізував те зло, Овідієві страждання, як уже згадано, сам Октавіан Август, принцепс, себто «перший з-між громадян», насправді ж — єдиновладець, імператор. Поклавши край кровопролитним, що тривали ціле століття, громадянським війнам, здобувши рятівну для Риму перемогу над Антонієм і Клеоптрою у вирішальній морській битві коло Акцію (31 р. до н. е.), він повертає Римові довгожданий мир — Pax Romana: сенат, що на той час фактично виконував політичну волю Августа, в дев’ятому році до н. е. спорудив і освятив Вівтар Миру (Ara Pacis) на знак того, що доба римського миру, врешті, настала. Здобувши перемогу над Сходом, Рим відкрився світові, сам у своїй імперській неосяжності став світом; наче доказ цього — гра слів: urbs, urbis, Місто, також Рим, перегукується з orbis, круг, світ («Urbi et orbi» — Римові й світові): «orbis in urbe fuit» (світ весь у Римові був), — зауважує сам Овідій… «Сонце щедре, ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — виспівував хор хлопців і дівчат перед храмом Аполлона на Палатинському пагорбі «Пісню вікового свята», яку склав чільний римський лірик Горацій для загальноримських урочистостей з нагоди чергового, пройденого Римом вікового шляху, торжества, що збіглося з десятиліттям правління Августа: був це 17 рік до н. е. Десь саме тоді побачив світ збірник із трьох книг Овідієвих «Любовних елегій» — перші творчі плоди щасливої молодості поета. Не здогадувався закоханий у поезію і Рим (Roma — жіночого роду) юнак, що вже тоді він почав протоптувати собі стежку на далеке заслання.
Там, уже на схилі віку, в одній із «Скорботних елегій» (IV, 10) поет озирає свій життєвий шлях. Звідси знаємо й точну дату його народження в містечку середньої Італії Сульмоні — 20 березня 43 р. до н. е. (помер наприкінці 17 або з початком 18 р. н. е. у цих же Томах). Довідуємося, що походив поет із т. зв. вершників, тобто середньої щодо цензу станової групи; що здобув у Римі потрібну для подальшої кар’єри державного діяча блискучу риторичну освіту; що невдовзі рішуче відмовився від тієї кар’єри, бо з дитинства відчув непоборний потяг до поезії (мимоволі говорив і писав віршем) і присвятив себе служінню Музам, які покликали його у подорож до Греції, Малої Азії (Гомерові місця) та Сицилії; що належав до літературного гуртка Валерія Мессали Корвіна, який, хоч і лояльно, та без ентузіазму сприймав політичні заходи Августа, зокрема, щодо реставрації «ідеальних» порядків республіканської давнини; що саме там, у колах Мессали, запізнався з представниками елегійного жанру — Тібуллом і Проперцієм; що спробою пера була, вочевидь, драма (писав «Медею» — твір, який не зберігся); що став улюбленцем римської «золотої молоді», яка знала напам’ять чи не всі писані на любовну тематику його твори; що опрацьовував і поважні теми — написав на матеріалі грецької міфології знамениті «Метаморфози», а також «Фасти», тобто «Календар», на матеріалі міфології римської; що єдиний його брат помер замолоду; що від останньої дружини (одружений був тричі) мав дочку, а від неї — онуків; що батьки померли ще до того, як єдиний їхній син змушений був назавжди полишити вітчизну.
А втім, тут доречно згадати слова цього ж таки Евріпіда, чию тему, міф про Медею, ще замолоду брався опрацьовувати Овідій: «Дочкою часу Справедливість названо: / Вона, хоч пізно, але прийде й вкаже нам, / Хто з нас лихий, хто добрий». Запізнилась вона, богиня справедливості, на добрих два тисячоліття: позаторік (2017 р.), вшановуючи 2-тисячну річницю смерті Овідія, міська рада Рима скасувала указ Августа про довічне заслання великого поета. Кращою своєю часткою, своїми думками, він ніколи не покидав Міста, нині ж — поет знову повноправний його громадянин. Aeterna Roma, велична столиця, годувальниця стількох талантів, врешті, прислухалась до голосу тих, хто щиро співчував «грайливому співцеві ніжних любощів»; серед них — краянин вигнанця, поет-гуманіст Анджело Поліціано, який написав зворушливу елегію «Про вигнання й смерть Овідія» («І не сором тобі, Roma, що прогнала такого сина?..» — викликує поет), а ще — наш Микола Зеров (його вірш в епіграфі), що мав незмірно важчу долю, ніж Овідій, бо жив у суворіші часи, при значно жорстокішому «батькові народів». А вже у другій половині XX ст., з нагоди 2000-річчя народження Овідія, славетному вигнанцю присвятили свої поезії також А. Волощак («Овідієві») та В. Лучук («Реабілітація Овідія»).
Та несолодко було й Августові. Здійснити задумане, почасти щирі наміри, — повернувши Римові мир, повернути й «звичаї предків», на які, мов на гранітну плиту, опиралась Республіка, зарадити моральному занепаду суспільства, — виявилось нереальним навіть для нього, єдиновладця, земного бога. На зміну гартованому в сільському труді та в кривавих боях поколінню прийшло нове, для якого мир мав інші, аніж це бачилось Августові, цінності — ті, що їх проголошував Овідій у своїх «Любощах»: «Мир до вподоби мені й подруга миру — любов». Та й «золотий вік», що його намірявся повернути Август, був для Овідія, й не лише для нього, золотим у прямому значенні слова, як про це у «Мистецтві кохання»: «Нині направду в нас вік золотий: до посад щонайвищих / Золото шлях прокладе, золотом купиш любов» (Овідій прозирав наче й у наше, двадцять перше століття)[2]. Можна уявити собі, як боляче черкнули по душі принцепса ці й чимало інших рядків співця грайливої любові, що з таким вишуканим гумором умів сказати про реальний стан речей. Про що поет писав геть незлобливо (не раз же повторював, що йому добре саме в такому «золотому» віці: є на чому вигострювати свою кмітливість), з чого залюбки жартував, те Август сприймав усерйоз, затаюючи неприязнь до співучого любленця молоді.
Отож, при всіх найвищих почестях, несолодко було «батькові батьківщини» (Август, тобто звеличений божеством, офіційно отримав такий титул). І якщо звернутись до міфологічних паралелей, то йому, всевладному, судилось якоюсь мірою повторити гірку долю гомерівського Агамемнона, що заради перемоги приніс у жертву рідну дочку Іфігенію: як автор законів проти перелюбу, Август змушений був засудити на вигнання свою дочку Юлію (її, не без зусиль підступної Лівії, що була для Юлії мачухою, звинувачено у позашлюбних зв’язках), а згодом — і свою улюблену онучку Юлію Молодшу. А що її вигнання збіглось у часі з засланням Овідія, то вважають, що до тих скандальних історій у найвищих колах був замішаний і сам поет; припускали, що й оспівана ним Корінна — це котрась із Юлій. Та найімовірніше, що саме автора «Любовних елегій» і «Мистецтва кохання», поета, що сам себе називає наставником грайливої любові, треба було звинуватити в усіх бідах, відвернувши в такий спосіб від імператорської сім’ї зацікавлені, ба й насмішкуваті (два вигнання за аморальність!) погляди всього Риму. Одне слово, причина Овідієвого вигнання — відома: це — грайлива муза його легковажної любовної поезії, а от безпосередній привід, на що не раз натякає поет, так і залишиться вічною, у вічному Місті, таємницею.
Овідій, уже згадувалось, почавши з епосу, опрацьовував різні теми й у різних жанрах. І все-таки у зачині свого поетичного життєпису поет вирізняє одну тему — любовну, якій він присвятив майже чверть століття свого творчого життя: «Любовні елегії» почав писати двадцятилітнім юнаком, близько 23 р. до н. е., а «Ліки від кохання», що завершували цей цикл, належать уже першим рокам нашої ери. Для розуміння цих творів, отже й самого автора, важливо якомога точніше перекласти кожне слово згаданого зачину. Отож: Ille ego qui fuerim, tenerorum lusor amorum… — Я, хто був… І тут зупиняємось на слові lusor, гравець (ludere — бути у якійсь грі, забавлятися, жартувати, віршувати задля забави, жарту тощо; ludus — гра, забава, початкова школа з її елементами гри), тож хіба що описово можемо передати це важливе, ключове слово — lusor: жартівливий (пустотливий, легковажний) співець. Далі — tenerorum amorum: співець, власне, не любові (amoris), а любощів (amorum). Вони ж, любощі, не можуть бути грубими, простацькими, «селюцькими» (село з його суворими засадами не надто імпонувало міському поетові), а ніжними, витонченими, вигадливими — «цивілізованими». Любощі, якщо мовою музики, — то наче легковажні мистецькі варіації на поважну, яку ще Платон опрацьовував, тему — любові. Овідій був неперевершеним майстром таких варіацій, бо, окрім виняткового хисту й особливостей вдачі, що навіювала саме такі, витончені, але неглибокі, перелітні почуття, в чому сам не раз зізнається (скажімо, у «Любощах»: II, 4, 10), він блискуче володів неповторним у своїй звуковій гармонії інструментом — поетичною латиною доби золотого віку римської літератури, доби Августа. Поставав у своїх досконалих архітектурних формах мармуровий Рим, але ще розкішнішими були звукові форми поетичних творів, які солодили слух, а слух, відомо, — пряма дорога до серця.
