Ванда плела рукавички й думала. От стоїть на пагорбку хата. В садку достигли вишні. Садком тече струмок, у ньому водиться форель. Можна рвати вишні, ловити рибу, переходити струмок слизьким білим камінням, гратися в хованки чи майструвати гарненьких довгокосих ляльок із кульбаби, що росте на пагорбку і в садку. Можна — якби у Ванди була сестра. Сестра — це Вандина мрія. Вероніку можна не брати до уваги, бо вона на десять років старша, жодних спільних уподобань. Ще є братик Віктор, на три роки старший. Та в нього на думці самі полотна, ґрунтування, пензлики з білячого хутра і чудовий краєвид, що відкривається з Вандиного вікна о п'ятій ранку: світанок понад річкою. Відтоді, як Ванда почала зачиняти двері своєї кімнати на ніч, Віктор набурмосився, заявив, що вона позбавила світ геніального пейзажу і що йому, Вікторові, нема про що розмовляти з людиною, яка у слові «олія» не бачить іншого значення, окрім як кулінарного.
Зараз Віктор сидить десь на березі річки: він обіцяв бабусі картину «Очерет під вербами» чи щось на кшталт цього повісити над каміном у спальні. А Ванда плете прабабці нитяні тонкі рукавички — три пари, до кольору трьох улюблених бабусиних суконь: білі, рожеві й блакитні. Прабабця не любить похмурих відтінків.
«Сьогодні вівторок, — подумала Ванда. — Прабабчин день народження завтра, в середу».
Та всидіти вдома несила, і Ванда — рукавички вже виплетено — вирішила піти до прабабці, дізнатись, якого замовили торта і чи всі гості зможуть прийти.
Прабабця живе недалеко: спустися з пагорбка, дорогою назбиравши букет ромашок, пройди Вечірньою вулицею повз аптеку і Школу гарних манер, за банком поверни на Пролісковий бульвар, і от — двоповерховий старовинний будинок. Над дверима позолоченими літерами вивіска: «Антикварна крамничка». За прилавком у кімнатці стоїть Котик, син директора банку. Причина, з якої Котика привернули до себе не мішки з грошима, а запилюжені полиці, напхані скриньками, канделябрами, срібними годинниками і підзорними трубами, проста: Котик — поет. Він дивиться на гобелени, камеї, табакерки, люльки, інкрустовані прядки і уявляє собі середньовічний замок, гобелени на стінах, а в кріслі біля каміна — звичайно, чудова принцеса. Вона пряде золоте прядиво і з тугою дивиться на вогонь. А хто ж курить люльку? Звичайно, лихий король. Він тримає принцесу під замком, тільки чого, Котик не знає, не встиг іще вигадати: заважають відвідувачі. Одному забаглося портсигар із потаємною застібкою, другому — бронзову вазу, третій шукає сережки для нареченої, і Котик кличе прабабцю: дорогоцінності продає господиня.
Ванда тихенько прослизнула досередини. Котик помахав їй рукою, прабабця усміхнулась і підморгнула.
— Ось ці сережки — золоті метелики, всипані діамантами, — сподобаються вашій нареченій, — сказала прабабця.
— Вона не… не любить комах, — промурмотів відвідувач.
— Тоді візьміть ось ці рубіни в круглій оздобі, просто й елегантно.
— Вони завеликі. — Покупець витер хусточкою спітніле чоло.
— Може, перли? — Прабабця розчинила черговий футляр. — Дуже рідкісні рожеві перли, до них іще кольє.
— Не треба кольє! — злякався покупець. — Я просив самі сережки, звичайнісінькі.
— А якого кольору очі у вашої нареченої? — спитала Ванда. — Підберіть до кольору очей.
— Очі? — розгубився покупець. — Теж мені.. до чого… навіть і не…
Ванда пішла до сусідньої кімнати, напханої старовинними речами. Котик сидів у оксамитовому витертому кріслі й крутив у руках яшмову кицьку.
— Як продається? — спитала Ванда.
— Так собі, — сказав Котик. — За тиждень продали три речі: набір мельхіорових кавових ложечок, біле віяло…
— Те гарнюнє біле віяло, розмальоване драконами? — засмутилась Ванда. — А я хотіла з ним позувати для родинного портрета. Японська парасолька з ланцюжком бодай залишилася?
— Залишилася, — мовив Котик.
— А що ще продали?
— Сірничницю, — відповів Котик. — Ти просто так прийшла чи батьки прислали?
— Просто так, — сказала Ванда. — Дома сумно, нема з ким погратися. От якби в мене була сестра…
— Твоя заповітна мрія, — сказав Котик і глянув на підлоговий годинник, що заграв бравурний марш. — Усе, крамничка зачиняється.
До кімнати зайшла прабабця.
— Ну і скупердяй, — сказала вона.
— Які сережки він купив? — спитала Ванда.
— Жодних. — Прабабця похитала головою. — Пішов у ломбард, там сьогодні розпродаж біжутерії. У нас для нього задорого. Не заздрю його нареченій: бідолаха.
— Прадідусь повернувся? — спитала Ванда.
Прадідусь зрідка бував удома, він їздив різними містами й селами, інколи навіть за кордон, і привозив дивовижні й рідкісні старовинні речі на продаж.
— Ще немає. — Прабабуся хитренько усміхнулась. — Я проговорилася при ньому, що мерзну вечорами. Упевнена, він шукає мені на подарунок щось унікальне, на зразок хустки з драконячого пуху.
— Хіба такі бувають? — спитав Котик.
— Ходіть вечеряти, — засміялася прабабця. — Я приготувала ваші улюблені картопляники.
Вони їли втрьох у затишній прабабчиній кухні за круглим столом, застеленим жовтою скатертиною, а тарілки були яскраво-сині, і Вандині ромашки стояли в гарнюній білій вазочці. Прабабця розповідала про завтрашнє свято. Торта вона спече просто-таки велетенського, просочить його лимонною горілкою, начинить горіхами, цукатами й шматочками ананаса, а зверху поллє шоколадом і притрусить кокосовою стружкою. Всередині, як і завжди на свій день народження, заховає золоту монету. Кому вона дістанеться, той може бути певен, що справдиться його найзаповітніше бажання. Ванді монетка не траплялася ще жодного разу.
Ввечері Котик проводжав Ванду додому. Над ними загорялися зорі, звідусіль долинали трояндові пахощі: довкола кожної хатки в місті був садочок із фруктовими деревами, галявинкою, альтанкою і неодмінно трояндами.
— Забув тобі показати, — сказав раптом Котик. — Учора прибирав у комірчині у твоєї прабабці, ось, дивися, що випало зі старовинної книжки витрат.
— Світлина, — сказала Ванда. — Ой, та це ж я!.. Але з ким? Я не знаю в нас у місті дівчинки з таким довгим волоссям… Ні, це не я. У мене немає такої сукні…
Ванда перегорнула світлину. На звороті вицвілим фіолетовим чорнилом було написано: «Віруліна і Якобіна».
— Ти знаєш такі імена? — спитав Котик.
— Віруліна — то моя мама, — сказала Ванда. — А друге — ні. Можна, я візьму цю світлину?
— Знаєш… — Котик помовчав. — Не ображайсь, але я хочу залишити її в себе. Ця довгокоса дівчина — вона така… казкова… Коли я дивлюсь на неї, прекрасні вірші народжуються в мене в голові. Раніше ніколи так добре не виходило…
— Гаразд, — мовила Ванда. — Коли ти закохався в цю Якобіну, нехай залишається тобі.
— Зараз вона вже доросла, як твоя мама, — сказав Котик зітхнувши. — І, певно, вже зовсім змінилася. Та, може, в неї є дочка… Схожа на неї.
— Хочеш, я запитаюсь у мами?
— Не треба, ти що! — зніяковів Котик. — Все одно вона живе не в нашому місті, а десь далеко. Нехай залишається мрією…
Удома Ванду зустрів запах сирних булочок і кави, отже, мама з татом уже прийшли з роботи й повечеряли.
— Неси рукавички, ми загортаємо подарунки! — гукнув з вітальні Віктор. — І хутчіш іди поглянь: я закінчив картину!
— Вандо, хочеш їсти? Тюфтельки ще гарячі, — сказала мама, а Вероніка вийшла у передпокій і прошепотіла:
— Прийшов мій наречений. Прошу, стули рота, жодних зауважень на мою адресу, особливо про колишніх наречених і колір волосся.
Ванда зітхнула. Така сестра — все одно що жодної. Хіба побалакаєш із нею про щось серйозне? Вероніка любить обговорювати лише помади, фарби для волосся і модне цього сезону взуття.
У вітальні шурхотів папір, брязкали ложечки в чашках, тріскотіли в каміні дрова — мама любить топити камін ввечері навіть улітку. Вона каже, що в їхній родині всі обожнюють дивитись на полум'я. І таки так, Ванда знає це по собі.
— Сьогодні до бабці такий скупердяй приходив, — сказала вона, запхнувши до рота сирну булочку. — Шукав сережки для нареченої…
— І що він вибрав? — спиталася мама. — Я пригадую, там є чудові смарагди.
— Нічого не вибрав, пішов до ломбарду, — сказала Ванда. — Це моя кава?
— Так, — мовила мама. — Який збіг, Альберт саме сьогодні подарував сережки Вероніці. Рожевий пластик, дуже гарненькі.
Ванда подивилась і мало не розлила каву: на дивані, поруч із її сестрою, сидів той самий скупердяй і нервово бгав серветку в руках.
— Ти принесла рукавички? — запитав тато. — У нас у родині ніхто не вміє плести, окрім Ванди, — пояснив Альбертові.
— Я… я теж не вмію, — сказав той.
Віктор гигикнув, та затулив рота рукою і зробив на обличчі пісний вираз.
— Ми з татом подаруємо прабабці кошеня, — сказала мама.
— А я подарую фарбу для волосся, — сказала Вероніка. — Сучасні жінки кажуть «ні» сивому волоссю.
— То, виходить, у тебе теж було сиве волосся?! — вигукнув Віктор. — От чому ти його пофарбувала!
— Ти фарбуєш волосся? — спитався Альберт розчаровано. — Я думав, що воно таке чорне й блискуче від природи.
— Вас, наречених, не зрозумієш, — сказала Ванда. — Карлові, навпаки, подобалося, що у Вероніки фарбоване волосся, він сам просив її фарбуватися тільки в рудий…
— В рудий? — прошепотів Альберт. — Карл? Але ж ти казала мені, що виховувалася в монастирі й до мене не знала чоловіків…
— У монастирі? — перезирнулися мама й тато.
Тато непевно закашляв, а мама хутенько запропонувала:
— Альберте, ще кави?
— Мама варить найсмачнішу каву в місті, — сказав Віктор. — Усі Веронічині наречені були в захваті.
— Ні, дякую, — мовив Альберт і підвівся. — На жаль, мушу вас залишити: згадав про невідкладну справу.
Коли за ним зачинили двері, Вероніка запитала:
— І що, він справді пожалів грошей на антикварні сережки? Але ж такий багатій.
— Тому ти з ним і зустрічалась? — запитався Віктор.
— Ні, просто в моїй колекції наречених не було хлопця на ім'я Альберт.
Західне сонце золотило виноградне листя й калюжі, які лишилися після дощу. Крізь віконні ґрати виднілося золотаво-рожеве небо. Далеко в садку гавкали собаки. Рипів тяжкий віз садівника.
Янтарина відклала золоту пряжу і встала, бо до кімнати увійшов король.
— Прядеш? — запитав він, потираючи руки.
— Мені набридло, — відповіла Янтарина. — Я хочу танцювати й розмовляти з іншими людьми.
— Розмовляти?.. — здивувався король і погладив її по голові. — Твоє волосся відростає так швидко. Альма взяла двох селянок у помічниці: вони не встигають ткати, а по парчу все надсилають. Усі хочуть носити сукні тільки з нашої парчі.
— Мені це набридло, — повторила принцеса.
— Так, так, ти хочеш розмовляти, — кивнув король. — То порозмовляймо, ти ж можеш поговорити зі своїм батьком, золотце? До королеви тебе також пускають безперешкодно. Альма і Чес завжди раді поговорити. Та й усі слуги. Що ж тобі ще треба?
— Мені потрібна подруга, — зітхнула Янтарина. — Мені потрібна музика. Я хочу сміятися й танцювати. Чес каже, що раніше до замку приїздили гості: інші королі й королеви з дітьми й почтом, що були бали, перегони, феєрверки, театр і човни… Що раніше були відчинені всі поверхи й кімнати…
— Звідки б то йому знати? — здивувався король. — Ви майже однолітки, то ж чого б це він пам'ятав, а ти ні? Він просто вигадує, золотце.
— Але невже до нас ніхто не може приїхати?
— Я ж розповідав тобі. Чи ти не віриш рідному батькові?
— Можна мені погуляти до вечері? — спитала Янтарина.
— Гаразд, гуляй, — сказав король і пішов.
Янтарина вдягла плаща, зав'язала коси хусткою, щоб їхнє сяйво не виказувало, де вона гуляє. Хоча — де б вона не гуляла, де б не ховалася — її все одно вистежать, знайдуть, візьмуть за руку і приведуть у цю кімнату з заґратованим вікном.
Вона вийшла з замку. Дорогою в коридорах їй трапилося двоє слуг: покоївка несла паку простирадл, а кухарчук тягнув на кухню повні відра води. Обоє вони, побачивши принцесу, відсахнулися й пришвидшили крок. Янтарина знала: вони її бояться. Усі слуги в замку, крім Альми і Чеса, її бояться, перешіптуються про неї. А ще — за нею стежать.
