Давно вже Шевченко сказав:
... Нема тепер нічого...
Ні Бога навіть, ні півбога...
Живемо на початку кінця світу — «сповнений сліз день цей...». «Народу багато, а людей мало». 666 із 667 живуть без Божества і без натхнення. Світ треба рятувати. Українцям треба рятувати Україну. Вона вже на нашому порозі «очі в очі стоїть зі свічкою в руці».
Може, досить
Галасливих схвалень і поем,
Слів гарячих на ослизлих мурах
Про славетні подвиги, про час?..
Рятувати треба не минуле, —
Нас потрібно рятувати, нас,
Душі наші!
То крик душі українця Павла Гірника, який живе і рятує Україну своїм словом у селі Садовому на Хмельниччині. Знову вся надія на Поетів?.. Поет залежить від володарів, а на них — безталання.
Нинішні «вожді» не врятують наші душі — вони не відають, як і де рятувати свої: президент Порошенко молиться в церкві московського патріархату, прем’єр Яценюк — нібито греко-католик, голова парламенту Турчинов — баптист, Юлія Тимошенко — сповідається у київському патріархаті... А всі «українсько-коломойські» мільярдери б’ють поклони в синагогах, наповнюючи бюджет Ізраїлю.
І ніхто з наших нинішніх «вождів» не розмовляє вдома українською мовою!. «Постали лжепророки між народом...»
...Зараз нелегко бути Українцем. А хіба легко було бути Українцями Святославу Хороброму, Ярославу Мудрому, Григорію Сковороді, Тарасу Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці, Миколі Міхновському, Степану Бандері, Олегу Ольжичу, Олені Телізі, Василю Стусу, В’ячеславу Чорноволу, Миколі Вінграновському, Василю Симоненку, Ліні Костенко?.. А вони — були! І тому була Україна. Була, є і буде. Віра врятує вірних!
Не може нарікати на долю народ, з лона якого вийшли такі Люди. «Сто століть у мого роду»... Не може нарікати на долю народ, якому Господь дав таку землю, таку мову і таку віру: «Бог один у множестві»!
Життя — найчарівніша вигадка природи.
Вся мудрість минулих, теперішніх і майбутніх часів у триєдиному: Пізнай себе. Знай міру. Виконуй заповіді.
Навіть якщо «не лише в світі дії, але також і в світі ідей наш час є тотальним розпродажем», навіть якщо «блазень, політикан, нагримована і манірна, умнякаюча телемавпа, кривоязикий багатій, розшаманена самичка, співуни і співухи, анекдотники й дригалки, всі, як один, чарівні, розніжені, прості, всі ненагляднєйші звьоздолічності, всі вони стали щирозубими героями цього людоїдного часу; смаки і вподобання здебіліли, закони і звичаї перевершують содомські; біла раса своє оджила і вся з’абортована; людина спотворніла в жадібне споживаюче ніщо», — не забуваймо:
«Ти несеш у собі найвеличнішого Друга, якого не знаєш, бо Бог обитає всередині кожної людини, але немногі можуть знайти його. Пізнай же: душа, яка знайшла Бога, звільняється від народження і смерті, від старості і страждання і п’є воду безсмертя».
П’є воду безсмертя душа українця Григорія Сковороди — нашого «пробудника пробудників», що дав нам і всьому світові гостре духовне лезо: «Подяка Блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне — непотрібним... Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі Вічного... Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не плазуй по земній кулі, не вештайся по Єрусалимах...» Григорій Савович залишив нам ще й такий заповіт: «Ти ж наглядай за душею! І не соромся полоть, як де недобре зійшло».
В грандіозній давньоіндійській «Махабхараті» в уста Всевишнього вкладено такі слова: «Я знаю все, що відбувалося в минулому; все, що відбувається тепер; і все, що має ще звершитися». В Єдиному Енергоінформаційному Полі Абсолюту записано все, що було, є і буде. І лише одинакам-ясновидцям Господь дарує доступ до цього безмежного поля.
Нема історії, яка чомусь учить, крім історії Духа. Давно се сказано. І це чиста правда. Війни, революції, хрестові походи, гільйотини, газові камери, голодомори, гулаги, Хіросіми й Нагасакі, Чорнобилі і Фукусіми нічому не навчили людство. Людство вчилось, вчиться і буде вчитися у Піфагора, Сократа, Платона, Христа, Магомета, Будди, Конфуція, Гомера, Дайте, Леонардо, Шекспіра, Гете, Моцарта, Шевченка...
