Цю книгу можна би було використовувати як путівник. Біда лише в тому, що описується в ній переважно бездоріжжя. Такий собі лейтмотив українських революцій: зірвані залізничні полотна, розмиті дощами дороги, відсутність зв’язку, відсутність комунікацій, відсутність розуміння. З розумінням, можливо, найгірше. Автор із притаманною лише іноземним туристам наївністю намагається зрозуміти причини цього нашого внутрішнього нерозуміння та взаємного непорозуміння. Ясна річ, марно й безнадійно, залишаючись і надалі сам на сам зі своїми наївними питаннями, на які в нас немає ні часу, ні бажання відповідати.
Ну так — наївними, очевидними, простими питаннями. Адже в усіх їхніх спробах нас зрозуміти ми не бачимо нічого, крім наївності й недалекості. Адже нас так важко зрозуміти, ми такі неоднозначні, такі непрості. Парадоксальні. Поморочені, одне слово. Разом із тим нам завжди подобається, коли нас намагаються зрозуміти. Ми традиційно хочемо, аби про нас дізналися в світі. Й традиційно ображаємось, коли про нас таки дізнаються. Тому що й дізнаються не про те, й трактують потім не так.
Хоча, здавалося б, що може бути простіше: автор проїздить потягом нашу країну, спілкується з нашими співвітчизниками, користується всім відомими джерелами, доволі коректно викладає історичні факти. І якщо на виході ми отримуємо щось таке, що нас не влаштовує, — проблема точно не в авторі. З ним проблем узагалі немає: його книжка читається легко, а зібрана в ній інформація укладається у жвавий і напружений сюжет. Тож якщо хтось із певних причин не ознайомився з цим сюжетом раніше, має тепер чудову нагоду почути коротку історію українського анархізму в переказі польського автора. Заодно почувши й усе те, що він, польський автор, мимоволі висловлює на нашу адресу. Навіть якщо нічого особливо приємного він не висловлює.
Життєвий шлях Нестора Івановича добре надається до описування — байдуже, йдеться про художні тексти, історичні розвідки чи просто подорожні нотатки. Яскрава драматична біографія, характерні до неправдоподібності персонажі, історія, що сама по собі здатна вчити будь-якого письменника вибудовувати карколомний сюжет та закручувати інтригу. Ну і, звичайно, краєвиди — безкінечні, пласкі, наповнені запахами, кольорами та звуками. У цій книзі все згадане, звісно, є. Автор використовує доволі традиційний, але від цього не менш дієвий прийом: він просто переказує історичні події, перебуваючи серед тих-таки ландшафтів, де ці події сто років тому розгорталися. Просто згадує й фіксує. Переказує й звертає увагу. Ось родичі історичних героїв: вони нічого не знають і знати не хочуть про жодних героїв. Ось будинки, в яких історичні персонажі зупинялися: вони ледве тримаються купи. Ось загалом уся ця територія: позбавлена будь-яких історичних слідів, позбавлена пам’яті. Ось населення, що на цій території живе: переповнене страхами й фобіями. Подібне зіставлення та проведення паралелей дає несподіваний результат: раптом починаєш відчувати масштаб тих подій, їхню виразність та прописаність, особливо — в порівнянні з випаленим ландшафтом сьогодення, особливо — на тлі всієї тієї пустки, що розлягається довкола. Мимоволі виникає бажання далі порівнювати, віднаходити спільне, звертати увагу на відмінне, з’являється розуміння масштабу поразок, утрат і трансформацій, що відбулися з головними героями всієї цієї історії. Та й не лише з головними. Персонажів другорядних, «масовки», всіх тих безіменних учасників повстань і наступів, поразки й утрати стосуються не менше — можливо, навіть більше.
Бо історія загалом стосується нас усіх. Так само, як усіх нас — хочемо ми того чи ні — стосується вся ця реальність в усіх її химерних (чи навпаки, цілком реальних) виявах: місцева й центральна влада, вулична торгівля й культурна політика, міністр внутрішніх справ, який ставить пам’ятник головному анархістові країни, і нащадки цього анархіста, які готові встановлені пам’ятники нищити. Сільради, музеї, стадіони. А ще випадкові подорожні й неадекватні краєзнавці, молоді анархісти й націоналісти, ідейні комуністи й невиразні ліберали — коротше, всі ми, ті, хто тут живе і хто потрапив на очі молодому полякові, який і спробував описати всю цю піратсько-пострадянську екзотику, відштовхуючись нібито від універсальної постаті Махна, але торкаючись насправді багатьох речей, що виходять поза межі підручників з історії. Оскільки більшість революцій між собою подібні. Більшість громадянських конфліктів так само. Не кажучи вже про інтервенції. І сьогодні, читаючи короткий курс вітчизняного анархізму, за яким чітко проглядає історія цілої української революції, згадуючи те спекотне мирне літо 2006 року, до якого потрапив автор, бачиш безліч натяків, безліч знаків, більш чи менш очевидних, із яких великою мірою й виросла вже нова, теперішня революція: і пасивність цивільних, і запеклість активістів, і спроби політиків законсервувати час, загальмувати його, зупинити хід історії і цілком її привласнити.
Ну, але як можна зупинити історію? Її можна хіба що змінити. Якщо ти, звісно, справжній пірат.
Сергій Жадан
Харків,
грудень 2014
Рік 1919, десь у степовій Україні. Тут і на всій території Російської Імперії триває громадянська війна. Перед нами двоє чоловіків: високий і низькорослий. Постава вищого штивна, але дещо зухвала. Наче й струнко, але щойно відірвав цигарку від губ, другу руку тримає у кишені. На ньому польовий мундир і галіфе, на голові військова шапка з зіркою. Це Павло Дибенко, командир (начдив) Задніпровської Дивізії Червоної Армії, більшовик і чоловік соціалістки-феміністки Олександри Коллонтай. Його приземкуватий товариш напружено вдивляється у фотографа. Він не такий розкутий, як Дибенко, руки тримає «по швах», стискаючи в рукавах малі кулаки. Схожий на дитину, якій щойно наказали заспокоїтися. На ньому смушкова папаха і куртка з відірваним ґудзиком. Це Нестор Махно, колишній в’язень царату, очільник (комбриг) Бригади імені батька Махна. Анархіст і засновник автономної робітничо-селянської республіки у загубленому серед степів селищі Гуляйполе.
Здається, що чоловіки недолюблюють один одного, і вся ситуація з позуванням їх аж ніяк не тішить. Вони не кидаються навзаєм в обійми, немає ні піднесення, ні церемоніальних потисків рук. Немає навіть усмішки. Можливо, це провина фотографа? Може, це якийсь нездара, що не дає собі ради з налаштуванням? Може, дедалі роздратованіші, вони вже вкотре стають до фотографії? Привід важливий і його треба увічнити, закарбувати створення спільного фронту проти Добровольчої Армії генерала Денікіна. Отже, Червона Армія, а в її складі анархістська бригада, що воює під власними чорними знаменами, повинна дати відсіч наступу сил старого, царського порядку.
Це радше шлюб з розрахунку, ніж із кохання: більшовики, цілком позбавлені тилу в землеробській Україні, потребували авторитету Махна і сил його селянської армії. Махновці ж потребували набоїв і рушниць. Порозуміння крихке: існує кілька тем, яких не варто торкатися, кілька глибоких ідеологічних розбіжностей, що кидають тінь на цей союз. Проте наразі небагато солдат підозрюють, що багнети братніх армій можуть бути повернуті одні проти одних. У цю мить перед ними стоїть обов’язок захисту революції: врешті-решт і ті, й інші борються за кращий, справедливіший світ, хоча й бачать його по-різному.
Більшовики вважають Махна авантюристом, але не нехтують ані його талантом, ані військом. Селянська армія одягнута абияк, але воює самовіддано. Махно непоказний, але на півдні України цей заледве тридцятилітній чоловік розділяє й володарює. Люд співає, що воюватиме «не за Леніна, не за Троцького, а за батька гуляйпольського», а пани моляться, щоби випадково не опинитись на його шляху. Село вважає його наступником великого бунтівника Омеляна Пугачова, месником, що відплатить гнобителям за століття селянських злиднів. Селяни вірять, що він відбере у багатих і роздасть бідним, що подарує їм у власність землю, яку вони обробляють. Махно їх розуміє — він знає смак важкої праці на чужому полі.
