У цій книжці піде мова про трансформацію національних ідей, причини етнічних чисток та підстави для національного примирення. У ній також ітиметься про боротьбу за простір та спірні території, які в різні часи називались по-різному різними людьми, а тому й про несхожість історії та пам'яті, що стає очевидним, коли звертати увагу на власні назви. Для цього наведений нижче географічний покажчик містить топоніми вісьмома мовами, які використовувались під час написання цієї книги[1].
Кількох зауваг потребують і назви країн. У цій праці все, що стосується середньовічної Київської Русі, позначається як «києво-руське». Культура східних слов'ян ранньомодерної польсько-литовської Речі Посполитої називається «руською». Прикметник «російський» використовується для Російської імперії, Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки і Російської Федерації. Термін «український» позначає географічне поняття в Середньовіччі та ранньомодерному часі, але політичне — в сучасному контексті. «Литовський» і «польський» стосуються відповідних політичних утворень і культур у відповідні часи. Історичні землі «Галичини» та «Волині» так і називатимуться протягом усього тексту.
Ця книжка грунтується на архівних матеріалах, збірках документів, парламентських стенограмах, міністерських меморандумах, газетах (місцевих, загальнодержавних і національних меншин різних країн і періодів), щоденниках, спогадах і листуванні, наукових публікаціях та інших друкованих і рукописних джерелах, а також на інтерв'ю з державними службовцями, депутатами парламентів, міністрами та головами держав. Назви архівів подано абревіатурами, збірок документів — їхніми короткими назвами: пояснення знаходяться в кінці книжки. Назви статей і книжок спочатку цитуються повністю, а потім подається лише прізвище автора та скорочена назва; решта джерел вказуються повністю.
Коли з'являються нації? Що стає причиною етнічних чисток? Як держави можуть примиритися?
Ця книга про народження модерних націй. Вона починається зі створення в XVI ст. найбільшої держави ранньомодерної Європи, Речі Посполитої, націю якої складала її шляхта: католицька, православна й протестантська. Об'єднані спільними політичними та громадянськими правами шляхтичі польського, литовського та східнослов'янського походження визначали себе, латиною чи польською мовою, як належних до «польської нації». Для них було цілком зрозумілим і природним, що мови держави, приватних розмов, літератури та літургії є мовами різними. Після поділів Речі Посполитої у XVIII ст. імперіями-суперниками деякі патріоти почали асоціювати націю з народом, а національність — з народною мовою. Наприкінці XX ст., яким і закінчується ця книга, землі колишньої Речі Посполитої поділили між собою держави, названі за націями: Польща, Україна, Литва та Білорусь. Відповідно до найпоширенішого на цей момент уявлення про національність державні кордони мали охоплювати мовні спільноти, а мови повсякдення, політики та релігії мали бути одною і тою самою. Яким чином з одної ранньомодерної національної ідеї постали чотири модерні?
Наш шлях крізь ці зміни вестиме від уявлень про націю в ранньомодерній Речі Посполитій (1569–1795) та імперіях XIX ст., які її розділили (1795–1918), до національних ідей у незалежних державах і радянських республіках, що витіснили останніх (1918–1939). Ми побачимо, що ранньомодерна ідея польської нації пережила поділи й процвітала в імперські часи, а її дезінтеграція почалась лише наприкінці XIX ст. Проте навіть тоді модерні національні погляди виникли зі змагання з їх ранньомодерними попередниками на тлі дещо віддаленої імперської влади. Ця прихована боротьба традиційного патріотизму й етнічного націоналізму тривала навіть у нових державах, створених після Першої світової війни. І хоча державотворення після 1918 р. нав'язувало необхідність вибору, обмежуючи альтернативи, нова ідея модерної етнічної нації все ще не була панівною. Лише організоване насильство Другої світової війни остаточно зламало історичну оболонку, в межах якої могли співіснувати ранньомодерні ідеї про націю. Депортації, геноцид та етнічні чистки знищили історичні землі й спустошили багатокультурні міста, звільнивши шлях модерному націоналізмові; масові вбивства та переміщення еліт викорінили традиції. Розвиваючи цю тезу, наша праця фокусує увагу на воєнному досвіді поляків та українців і шукає причини їхніх взаємних етнічних чисток. Після чотирьох років радянської та нацистської окупації українці й поляки впродовж наступних чотирьох років продовжували проводити взаємні етнічні чистки, що забрали понад 100 тис. життів і стали причиною переселення 1,4 млн осіб. Як дійшло до такого? Чи етнічні чистки справді викликані націоналізмом, чи, навпаки, саме вони ведуть до подальшої націоналізації населення?
Як національні держави дають собі раду з такою історією? Чи можуть вимоги модерних національних ідей, так жахливо втілені в етнічних чистках, мати також і мирний прояв? Ці питання порушувалися від 1940-х до 1990-х рр. Після революцій 1989 р. між Польщею, Литвою, Білоруссю та Україною існували всі можливі передумови національного конфлікту: розпад імперій, історично нелегітимізовані кордони й провокуючі меншини, реваншистські заклики, нерішучі еліти, недосвідчені демократії, різні пам'яті про етнічні чистки та національні міфи про одвічний конфлікт. Попри все це, польська східна політика, усвідомлюючи, чим є модерна нація, змогла забезпечити геополітичну стабільність. На розпад СРСР чекали, його пришвидшували й мирно завершили. Найочевиднішим доказом польського успіху стало незнання на Заході про історичні конфлікти та воєнні чистки, про які йтиметься в цій книжці. Там, де у 1990-х рр. дійшло до збройних конфліктів, як, наприклад, у Югославії, громадськість дізналась про прецеденти часів Другої світової війни і начебто взаємну прадавню ненависть їхніх учасників. Там же, де запанували мир і благополуччя, як, наприклад, у Польщі, центральне місце зайняв історичний наратив «повернення до Європи». Іншим доказом успіху польської східної політики стала польська інтеграція із Заходом. Так 1999 р. став роком величезних досягнень і неймовірних невдач нової Європи: надавши членство Польщі, НАТО бомбардувало Югославію, і поки світ спостерігав за конфліктом між сербами та їхніми сусідами, у Косово було відправлено спільний польсько-український миротворчий батальйон. Чому Північно-Східна Європа об'єдналась, а Південно-Східна розпалася?
Ці три питання — коли з'являються нації, що стає причиною етнічних чисток і як держави можуть примиритися — визначають хронологічні рамки цієї праці: 1569–1999 рр. Рік 1569 — це час створення ранньомодерної польської нації. Тоді польські та литовські шляхтичі уклали угоду, відому як Люблінська унія, й створили Річ Посполиту. Відтоді вони мали спільний парламент і разом обирали монархів, творячи спільну цивілізацію. За умовами унії Польське королівство та Велике князівство Литовське зберігали окремі право та адміністрацію, а також внутрішній кордон, хоча він і був змінений на користь Польщі, передавши тій південні, переважно східнослов'янські, території Литви. Це розділило східнослов'янську шляхту та простолюд, розмежувавши території, які ми сьогодні називаємо Україною та Білоруссю. Хоча Люблінська унія й виходила з принципів релігійної толерантності, вона також збіглася з амбітною церковною реформою. Перехід східнослов'янської шляхти зі східного на західне християнство став причиною нового поділу — між шляхтичами та простолюдом — на теренах, що сьогодні належать Україні та Білорусі. Отже, об'єднання польської шляхетської нації супроводжувалось новими поділами між іншими соціальними групами. Повстання в Україні, що відбулося пізніше, у 1648 р., окреслило, зрештою, контури подальшої польської, української і навіть російської національних історій.
Рік 1569 — це нетрадиційний відправний пункт для роздумів над національними історіями Польщі, Литви, Білорусі, України чи Росії, які зазвичай починаються від часів Середньовіччя і начебто виказують тяглість у розвитку нації аж до сьогодення. Щоб відчути зміни в цьому процесі, найкраще почати з появи єдиної ранньомодерної нації на розлогих територіях Речі Посполитої, а потім звернути увагу на її вплив на сучасну політику. Хоча ця ранньомодерна нація і називалась «польською», цей термін позначав швидше громадянство та цивілізацію, ніж мовну або етнічну належність. Почавши з 1569 р., ми зможемо зрозуміти злагодженість і привабливість ранньомодерної польської нації, а також звільнити себе від сучасних уявлень про те, якою саме має бути національність. А оскільки це дослідження саме нації, а не держави, його перехідна цезура також не буде традиційною. XIX ст. стало «золотим віком» польської цивілізації, незважаючи на те, що поділ 1795 р. поклав край Речі Посполитій. Тому замість концентрувати увагу на 1795 р., як це роблять романтична, національна й історіографічна традиції, ця книжка пропонує 1863 р. як початок кінця ранньомодерної політики. У 1863 р. польські шляхтичі востаннє повстали проти російської влади; після 1863 р. Російська імперія почала підважувати польське культурне й економічне домінування у своїх західних губерніях. Після невдалого повстання велика частина традиційної польської еліти відкинула традиційні визначення держави і нації. До них приєднались окремі імперські чиновники й народні діячі, які вважали, що нації визначаються релігією та мовою. Тому лише після 1863 р. з'являються модерні польський, литовський і російський націоналізми, ворожі ранньомодерним уявленням, а також стають помітними обриси білоруської ідеї. Подібного розриву не сталось у маленькій частині колишньої Речі Посполитої, що відійшла до Австрії. В цьому випадку ми маємо зосередити увагу на 1876 р., коли в Російській імперії було заборонено українські публікації; відтоді в Австрії почала набувати сили українська ідея, а в австрійській Галичині з'явились умови для українсько-польського протистояння.
