Правила гри в рулетку напрочуд прості. Є стіл, поділений від «нуля» до «тридцяти шести» на квадрати однакової величини. Є дзиґа, її нижня частина складається з осередків, кожен з яких здатен затримувати кістяну кульку, яка при попаданні визначає число, що виграло.
Наприклад, «тридцять один».
Кулька зупинилася в чорному (а бувають ще і червоні) осередку з цифрами «три» і «один». Круп’є кричить:
— Виграло «тридцять один», «чорне»! Вітаю! — і поздоровляє тих, хто виграв.
Опісля він — чоловік, завжди вбраний у чисту сорочку і яскравий жилет — ставить на стосик фішок (вони стоять на намальованому на столі числі «тридцять один») прозору кришталеву або непрозору золоту пірамідку, згрібає лопаткою решту фішок і виплачує переможцеві виграш.
А рівно через дванадцять поворотів рулетки, як автомат, кричить:
— Ставки зроблено! Ставок більше немає!
Оце й усі правила.
Є стіл із числами від «нуля» до «тридцяти шести», розташованими стовпцями й по порядку. Є колесо, з тими ж числами, тільки розміщеними дещо хаотично. Тому залишається єдине — угадати, яке число буде наступним і встигнути зробити ставку ще до того, як кулька зупиниться на ньому.
Тільки й того.
Ось що потрібно знати для того, щоб програти машину, квартиру і все своє життя.
Тож нехай процвітають казино на берегах океанів. Вийшов на набережну, прив’язав до краватки камінь і… Деякі, щоправда, вважають, за краще застрелитися. Більш витонченим натурам подобається отрута…
Але якщо, програвши машину, квартиру, всі заощадження і гроші, таємно зняті з рахунку фірми, де ви працюєте, ви вирішили, незважаючи ні на що, спробувати відігратися, читайте далі. Можливо, вам буде цікаво.
Я чув тільки голос, і нічого більше для мене не існувало:
— Гра. Тільки гра. Нічого, крім гри. Ти маєш виграти. І більше тебе ніщо не повинно цікавити. Тільки гра. Немає грошей. Немає фішок. Вони лише засіб для досягнення єдиної мети — перемоги в грі. Нічого, крім перемоги.
Цей голос заслонив мені весь світ:
— Ніщо не зможе відвернути твоєї уваги. Ніщо не перешкоджатиме тобі виграти. Ти мусиш виграти, бо тільки задля цього живеш. Тільки виграш. Тільки перемога.
Нічого, крім цього голосу, я не чув, коли на мене одягали піджак. Тільки цей голос лунав, коли ми спускалися ліфтом, а потому їхали в машині:
— Вони намагатимуться перехитрите тебе, але ніхто не зможе обіграти. Ти знаєш усі їхні викрутаси, але ти не думатимеш про них. Ти не думатимеш узагалі ні про що. Жодних розрахунків, жодних обчислень імовірності виграшу. Це живе в тобі. Ти лише машина для виграшів. Твоє завдання — виграти. Удача чекає на тебе.
Навіть тоді, коли ми приїхали, і дверцята з мого боку відчинилися, голос усе ще бринів:
— Слушної миті тобі скажуть «досить» і торкнуться твого плеча. І ти віддаси усі фішки, і підеш. Тоді зможеш розслабитися. А зараз тільки гра і виграш. І нічого, що відволікатиме тебе. Тільки гра.
Я вийшов із машини, мене не турбували сторонні думки.
Тільки гра і необхідність виграти.
— А зараз тільки гра і виграш. Нічого більше. Тільки гра.
— Ну ж бо, давай, — сказав він і підштовхнув мене уперед.
А я навіть не зміг кивнути на знак згоди.
Я вийшов із машини. Був вечір. Казино тільки починали запалювати свої вогні, а шикарні жінки в розкішних сукнях ще не зайшли в їхні зали, як і більшість гравців.
Швейцар — чорні туфлі, тріснутий пластиковий кінчик шнурка — відчинив мені двері. Перед ними — мармуровий ґанок, після — червона вовна килима. Наче уві сні. І цей сон приносив сотні тисяч за ніч.
Я йшов, утупившись у підлогу. Червоний килим, сіра облямівка і знову червоний килим. Попіл від цигарок. Сходинка. Я зробив крок і ступив на неї.
Витяг із кишені руку і стиснув у ній пачку грошей.
— На всі? — запитала дівчина за скляним віконцем.
— Авжеж.
Вона висунула мені лоток з фішками:
— Вдалої гри.
— Дякую.
Я оминув кілька столів. Не звертаючи уваги на те, чи відбувається за ними гра, чи вусатий круп’є і чи чорного кольору його метелик-краватка. Зупинився біля столу, що привабив мене найбільше.
Поставив фішки на його край і почув голос послужливого офіціанта:
— Що-небудь випити? Може, попільничку?
Мій супутник відповів:
— Принеси йому табурет, а мені попільничку.
Стіл, біля якого я опустився на високий табурет, був порожній, і круп’є щойно запустив рулетку.
— Робіть ваші ставки.
Перша гра, але це не мало значення. Тим паче, я поки що не грав. Я чекав. Я дивився, як грає той, що попросив для мене табурет.
А він із двома жменями фішок по п’ять доларів робив ставки — по одній фішці. Просто так. Або на число, або на пару, або ж просто на колір.
Він курив. Гра була для нього лише забавкою. І виграючи, він кидав круп’є фішку на чай.
Той кланявся:
— Спасибі, — і клав фішку в щілину в столі, у скарбничку, куди ховалися всі чайові.
І вони починали спочатку: «Робіть ставки». Фішка на будь-яке число. «Ставок більше немає». І кришталева пірамідка на порожнє поле. «Виграло двадцять чотири. Ви програли». І так майже сорок разів, поки безупинне випадання виграшних номерів не почало вимальовуватися в систему.
Поки я не відчув, що вже час.
І, взявши чотири фішки по «п’ятдесят», я зробив ставку на «шістнадцять».
Обертання колеса і голос круп’є, який остаточно відключив мене від усього, що відбувалося навколо:
— Виграло «шістнадцять».
Я поринув у той стан, що перетворював ніч на чотири хвилини і притлумлював моє сприймання навколишньої дійсності. Ми залишилися вдвох із круп’є, і не існувало нічого крім його голосу, моїх пальців, стосиків фішок і його лопатки з довгою ручкою.
— Робіть ваші ставки.
«П’ять».
— Ставок більше немає.
Я навіть не глянув на колесо. Не чув стукоту кульки.
— Виграло «п’ять».
— Робіть ваші ставки.
«Дев’ятнадцять».
— Ставок більше немає.
— Виграло «дев’ятнадцять».
— Робіть ваші ставки.
«Двадцять дев’ять».
— Ставок більше немає.
— Виграло «двадцять дев’ять».
— Робіть ваші ставки.
«Двадцять вісім».
— Ставок більше немає.
— Виграло «двадцять вісім».
Я вигравав, ні на секунду не задумаючись про гру. Я був налаштований на виграш. Хоча, правильніше сказати, на виграш був налаштований мій мозок, він віддавав накази пальцям.
«Тринадцять».
«Тридцять шість».
«Одинадцять».
Я поставив на «тридцять п’ять» і програв.
Але одразу ж знову виграв, збільшивши ставку вп’ятеро.
Я вигравав раз за разом, і система не підводила мене. І я знав, що виграє «п’ятнадцять», коли попросив круп’є поміняти мої фішки з «п’ятдесяти» на «двадцять п’ять», віддавши йому весь залишок на чай.
«Двадцять два».
«Вісімнадцять».
«Дванадцять».
І через два кони відразу чотири ставки:
«Три», «третя дюжина», «червоне», «лишка» — я виграв у всіх чотирьох.
Я знав цю гру. Я жив нею вже багато років. Я придумав стільки систем, що «теорія імовірності» була для мене просто дитячою лічилкою. Я грав і вигравав без емоцій, без почуттів. Стіл перетворився на конвеєр, за яким стояло два круп’є на одному кінці, а я на іншому, — звідти сипалися фішки з виграшем.
Я знав десять із одинадцяти чисел, на яких зупинялася кулька. Мій мозок породжував їх, тому що в ньому не існувало нічого, крім них.
Я не сумнівався, що наступним випаде «тридцять шість», і поставив на нього.
Я був упевнений, що виграє «двадцять вісім», коли міняв фішки по «двісті п’ятдесят» на фішки по «тисячі», але виграло «чотири», а розпорядники гри вирішили, що й цього разу я зміг угадати числа. Круп’є поміняли, навіть не попередивши мене.
— Виграло «чотири».
Я глянув на гору фішок, які вони підсунули до мене.
Я зрозумів, що колесом керує інша людина, тільки коли почув її голос:
— Робіть ваші ставки, — голос був злим.
Але даремно круп’є сердився.
«Двадцять один».
— Ставок більше немає.
І через секунду:
— Виграло «чотири». Я одразу зрозумів, що круп’є навмисно направив кульку на «четвірку», і що тепер виграватимуть тільки ті номери, які вибере він.
Гра втратила сенс, але я не міг зупинитися. Ніщо не могло зупинити мене. І я поставив на «сім», будучи впевненим, що це число випаде наступним, і зовсім не здивувався, коли кулька зупинилася ліворуч від сімки на «двадцять вісім».
Наступним мало виграти «десять», і я потягнувся до стосика фішок, щоб поставити на «десять». Але тут чиясь рука торкнулася до мого плеча, і чийсь голос сказав мені:
— Досить, — те слово, після якого я мав зупинитися.
Дотик, слово — і гра закінчилася, перестала існувати для мене.
— Досить, — і я спам’ятався.
Казино було переповнене. Дим над столами, офіціанти з тацями, заставленими келихами. Люди навколо мене. Хтось сміявся. Хтось показував великий палець. Хтось говорив:
— Молодець.
І дві жінки з обох боків від мене — блондинка і рудоволоса. Одна тримала довгий мундштук, інша поклала підборіддя на зведені руки, завдяки чому її ямочки на щоках стали ще помітнішими.
— Ти чудово грав, — сказала білявка, пускаючи дим малими кільцями.
— Пригости мене чимось, — попросила руда, голосом, що обіцяв мені любов.
Я глянув на фішки.
Вони були чорні по краях, із трьома нулями й одиницею на кожному з пласких боків.
Дві фішки першій:
— На удачу.
І дві фішки другій — жриці кохання:
— Замов собі чого-небудь.
— Чого захочу?
— Авжеж, — я всміхнувся.
— Цього буде мало.
— Скромність, — нагадав я, — скромність і стриманість.
— Скромні вмирають першими, — сказала вона. — Від голоду і випадкових хвороб.
Рудоволоса мала слушність, і я дав їй ще одну фішку. Однаково я б не збіднів, бо того вечора виграв їх більше трьох кілограмів.
Скільки це в грошах? Ціла купа.
Почуваючи себе заможною людиною, я розклав їх по відділах лотка і подав фішку круп’є зі злим голосом:
— Ти вмієш грати.
— Ви теж, — відповів він.
Мій подарунок не зробив його навіть на йоту привітнішим.
Я пішов до виходу з ігрового залу, відчуваючи втому і задоволення від виграшу. Як завжди, хотілося випити і провести залишок ночі в солодких обіймах. До того ж, можна було не сумніватися, що мені вже підібрали ту, з якою я…
— Цей, — кивнув один із кремезних охоронців.
А двоє інших пішли разом зі мною до виходу з ігрового залу.
Там, у холі, один поклав мені руку на плече і сказав:
— Не розсип фішки, бо потім збиратимеш.
А той, що став з лівого боку і підняв борт піджака, щоб я міг побачити пістолет у кобурі, мовив:
— Ходімо з нами.
— Пішли, — погодився я.
Я граю в ці ігри досить давно, тому звик не сперечатися, бо знаю, що охоронці казино, яке програло, бувають дуже і дуже злими.
Вони провели мене сходами, що вели до ресторану зі скляним дахом, до громила-охоронця, який стояв на майданчику між поверхами. Він схрестив величезні руки внизу живота, кивнув їм і відчинив двері в стіні, оббитій таким самим червоним шовком, як і весь поверх.
