Ні в чому я не впевнений так, як у непевному.
Жульєн Порталь.
Маг.
Раджапур.
Доктор С.
Президент Дельбек.
Лора.
Марі.
Хлопець у білому (роль без слів).
Дівчина в білому (роль без слів).
Обстава весь час однакова.
На початку — дуже дивний звук, подібний до гудіння потужного протягу…
Таке враження, ніби цей вітер надзвичайної сили може підхопити й понести на крилах могутнього подиху будь-що — людей, човни, будинки, дерева…
Завивання гучнішає, надувається, харчить, розбухає аж до неможливого — й раптом за кілька секунд згасає. Одночасно з останнім бурмотінням вітру чути і гуркіт ліфту, що зупиняється.
На сцені спалахує світло.
Перед нами — рецепція у готелі.
Зала вабить око стриманістю, затишком, притлумленим штучним світлом — а ще традиційними кріслами перед низькими столиками; від стійки рецепції — цієї миті за нею нікого немає — уявні пожильці розходяться двома коридорами, які ведуть до кімнат; перший коридор позначено літерою В, другий — літерою Ж.
Лампочка над ліфтом показує, що хтось прибув. Дзенькання. Дверцята відчиняються.
Сторожко роззираючись, із явно збентеженим виразом обличчя Жульєн — ще досить молодий чоловік у світлому плащі — однією рукою чухмарить собі голову, а другою спирається на дверцята ліфта. Потерши чоло, він збирається з силами і поволі виходить. Рухається він досить непевно, ніби щойно зазнав пригоди, яка його спантеличила.
Якусь мить Жульєн роззирається, потім підходить до стійки рецепції. Відразу бозна-звідки з’являється довготелесий служка, що ґречно всміхається.
Жульєн спирається на стійку.
Жульєн. Де я?
Замість відповіді служка повагом простягає Жульєнові ключ.
Жульєн. Авжеж, ви маєте рацію — мені слід відпочити.
Служка робить знак. Дівчина в білому — така ж вправна й мовчазна, як і він, — наближається до Жульєна. Вона мовчить, але Жульєн відповідає їй так, ніби вона до нього звертається.
Жульєн. Звісно, в мене є речі — вони у моєму авто, — проте… (Він нишпорить у кишенях, шукаючи ключі, але не знаходить їх. Тоді сумно зауважує:) Нехай… повернемося по них пізніше…
Служниця бере його за руку й веде до коридору, позначеного літерою В. Проте Жульєн раптом зупиняється й обертається.
Жульєн. Певно, ви мали б занотувати моє ім’я… бо що як хтось мені потелефонує…
Служка показує йому журнал реєстрації пожильців.
Жульєн. О… то ви вже занотували… це добре… (Він явно збентежений.) Авжеж, ви маєте рацію, мені конче слід відпочити…
Служниця дбайливо підтримує Жульєна. Вони зникають у коридорі В.
Тим часом із коридору Ж виходять двоє пожильців. Маг Раджапур, убраний у шовковий халат, озирає передпокій.
Маг. Казав же я вам, що прибув новенький!
За ним чимчикує Президент Дельбек — черства, трафаретна людина, вдягнена зі стриманістю, властивою персонам, які понад усе цінують респектабельність.
Президент. Ні, я нічого такого не чув!
Маг. Не дивно — ви ж бо глухий, мов стара батарея!
Президент (ображено). Даруйте?!
Маг. Ось бачите! (Обертається до служки.) Рафаїле, до нас прибув хтось новий?
Хлопець усміхається.
Маг (сприйнявши це як підтвердження). Ага, так я і думав!
Президент (здивовано). Ви його кличете Рафаїлом? А я — Гавриїлом.
Маг. І що, він вам відповідає?
Президент. Аякже!
Маг. То ми обидва вгадали його ім’я!
Президент. Не може бути! (Обертається до стійки рецепції.) Гавриїле, як вас насправді звати: Рафаїлом чи Гавриїлом?
Проте хлопець уже зник, не зронивши ні слова.
Маг (сідає). Чому б вам не визнати, що ми обидва вгадали?
Президент. Бо ви кажете одне, а я — друге.
Маг. І що з того?
Президент. Істина — це або перше, або друге, проте ніяк не перше й друге водночас! Або так, або інак. Або ви маєте рацію і я помиляюсь. Або ж моя правда, а помиляєтесь ви.
Маг. А ваша істина з моєю ужитись не може?
Президент. Звісно, що ні!
Маг. Ти диви… Достоту заміжня пані: ділити її не можна ні з ким.
Президент. Я пані Президентову ніколи ні з ким не ділив!
Маг. О, в це я охоче вірю! Адже вчора ви показували мені її фото…
Президент (ображено). Даруйте?!
Маг (повторює, ніби глухому). Бо вчора ви показували мені її фото!
Маг розгортає газету і занурюється у читання. Та це не зупиняє Президента.
Президент. Ви бачили сьогодні Доктора С.? (Маг відкриває рота, щоби відповісти, але не встигає.) А я досі його не бачив! Зранку навмисно зробив запит на побачення — проте відповіді не отримав і досі. Хіба можна так поводитися з людьми?! Га?! Я вас питаю! (Маг знову відкриває рота, щоби відповісти, але знову не встигає.) Це абсолютно неприпустимо! Адже на кожного з нас складено докладні й вичерпні досьє, тож Доктор С. знає, з ким має справу. Як гадаєте, чи можна вважати таку людину компетентною? (Маг знову відкриває рота, щоби відповісти, але знову не встигає.) У мене складається враження, що нині медичну освіту дають неправильно: студентів напихають знаннями, мов різдвяних індичок, але головному — навичкам — їх не вчать! Із такою «сучасною медициною» ми отримуємо не освічених фахівців, а варварів, напакованих інформацією. Ви ж зі мною згодні, чи не так? (Маг знову відкриває рота, щоби відповісти, але знову не встигає.) Яке гниле покоління — вони ж ніколи не відали ні голоду, ні холоду, не спізнали війни! З народження плавають, як вареники у сметані, — розкошують, насолоджуючись життям!
Маг. Слухайте, Президенте, вам узагалі потрібні відповіді на ваші запитання?!
Президент. Даруйте, що?
Маг (ніби до глухого). Мої відповіді вам потрібні, га?
Президент. Та що ви до мене чіпляєтесь?! Звісно, я дуже ціную вашу компанію, проте — дайте мені договорити!
Маг зітхає і повертається до газети.
Маг. А шум від читання газети вам не заважає?
Президент. Даруйте?
Заходить Марі.
Марі. Я чотири рази заправляла ліжко, п’ять разів мила раковину, відпарювала фіранки — вже й не знаю, чим себе зайняти! Чи не дасте мені, бува, якоїсь роботи? Не знаю… Може, ґудзика якого пришити? Чи підрубити кант?
Президент (сухим, офіційним тоном). Мадам, вас сьогодні приймав Доктор С.?
Марі. Ні. Однак я просилася.
Президент. Це неприпустимо! До нас ставляться, мов до якоїсь прислуги!
Маг (докірливо). Пане Президенте!
Марі (радісно). О, що ви, пане, він не помилився: я й справді служниця!
Президент. Ага! Бачите!
Маг. Президенте, тут рекомендаційні листи не потрібні.
Президент. Хочете сказати: всі рівні? Егалітаризм? Ця республіканська проказа просотилась усюди! Тепер усім байдуже, хто є хто. Посада й ціна людини вже не мають значення!
Маг. А як на мене, то справжня цінність людини в тому, що вона — людина, оце й усе.
Президент. Яка дурня! І небезпечна дурня!
Марі (до Мага). Цей месьє має рацію: хіба можна прирівнювати Президента до служниці?
Президент. Бачите? Навіть вона визнає! Дозвольте запитати, мадам: яка ж між нами різниця?
Марі. Ну…
Президент. Будь ласка, не соромтеся, дайте відповідь — я наполягаю! Нехай наш друг це почує. (Підвищує голос.) А Доктор С., якщо він нас чує, хай дізнається, яка ж — із вашого погляду — різниця між Президентом і служницею!
Марі. З мого погляду? Ну, гадаю, передусім справа у письмовому столі…
Президент (заохочуючи її). Тобто?
Марі. Президент смітить на столі, а служниця прибирає сміття.
Маг (зацікавившись). О, кажіть далі!
Марі. З манерою розмовляти — іще гірше. Президент звертається до людей так, ніби вони всі гівнюки, а служниця — ніби вона сама дурепа.
Маг. А що ще?
Марі. У Президента перед іменем завжди стоїть ціла упряж регалій: месьє Президент Такий-то, генеральний директор Такого-то акціонерного товариства, член Наглядової ради чогось там, командор Ордену Почесного легіону… А у служниці є тільки прізвище — ба ні, часом і цього немає, воно швидко втрачається. Бо… значно зручніше зватися просто Марі, адже господарі трапляються забудькуваті, тож я миттю перетворююсь на просто Марі…
Маг (обернувшись до Президента). А й справді: дивно, що, за такої очевидної різниці між вами, Доктор С. вас досі не прийняв!
Тимчасом заходить Жульєн. Йому вочевидь ведеться значно краще.
Жульєн. Усім доброго дня.
Усі підводяться на знак вітання.
Жульєн. Мене звати Жульєном Порталем.
Маг. Дозвольте представити вам месьє Президента Дельбека та мадам Мартен.
Марі. Марі Мартен. Утім — просто Марі. Банальне ім’я…
Маг. А я — маг Раджапур.
Жульєн. Даруйте, вас це, певно, здивує, але мені незрозуміло, що я тут роблю. Не пригадую, щоб резервував номер у цьому готелі, а проте — щойно я увійшов, як моє ім’я було вже занотоване в журналі. Хто тут головний? І що це взагалі за місце?
Маг. Що ви маєте на увазі під «місцем»?
Жульєн. Як називається місто? Яке тут проходить шосе?
Маг. Гадки не маю!
Жульєн. Тобто як? Ви тут теж новенький?
Маг. О ні, що ви! Я — найдавніший пожилець у цьому готелі. Живу тут уже півроку.
Жульєн. Даруйте, але від ранку я досить збентежений, тож мені важко розуміти, що кажуть інші. Як називається цей готель?
Пожильці мовчать. Жульєн дивиться по черзі на кожного з них. Вони німують. Жульєн знову тре собі чоло. Марі кладе руку йому на плече.
Марі. Ви потрапили до аварії?
Жульєн. Так… або ні… (Напружено намагається пригадати.) Не знаю. Так, я справді був на якомусь шосе, була ніч. Хоч я й щедро приливав вином вечерю, все ж упевнено керував автівкою — «Пародео-С6», остання модель. Чули?
Маг. Я розрізняю лише два види автівок: ті, в яких на даху є позначка «Таксі», та решта інших.
Жульєн. Авжеж, я гнав, проте точно пам’ятаю, що вів упевнено! Я повертався додому…
Марі. На вас хтось чекав?
Жульєн (похнюпившись). Ні…
Марі. Шкода. Завжди хтось має чекати… це — єдиний спосіб уникнути катастрофи.
Жульєн (ображено). Не було ніякої катастрофи!
Усі дивляться на нього співчутливо і скептично водночас.
Жульєн (протестує). Аварії не було! Не було!
Усі мовчать. Жульєн сідає.
Жульєн. Я мав зрозуміти, що сплю, коли заїхав перепочити до цього мотелю.
Маг. До «мотелю»?! Але ж ви й дивак! Тільки послухайте! До «мотелю»!
Марі і Маг не можуть втриматися від сміху. Президент величезним зусиллям приєднується до їхніх веселощів.
Раптом вітальнею проходить служка в білому. Зупинившись на мить, він дивиться на пожильців і лагідно усміхається.
Гигикання миттю стихає.
Марі (присоромлено). Так, Еммануїле, ви маєте рацію: кепкувати неввічливо.
Президент (подивовано). А ви, бачу, його кличете Еммануїлом?
Служка виходить.
Жульєн. То ви можете мені допомогти?
Маг (Жульєнові). Повірте моєму досвіду, юначе: збагнути, де ви, можна лише одним способом — запитати в кожного з нас, що він робив перед тим, як потрапити сюди.
Марі схвально киває. Президент, трохи повагавшись, теж.
Президент. Якщо це вам справді допоможе…
Жульєн. Але ж це абсурд!
Маг. І все ж іншого способу не існує…
Марі. Його правда. (Жульєнові.) Запитайте мене! (Жульєн не реагує.) Та питайте ж мене, трясця! (Жульєн спантеличено кривиться, але Марі тлумачить це як згоду.) Ну ось, ви всі бачили — він мене запитав! (Радісно зітхає і починає свою оповідку.) Марі — саме так мене назвали батьки. До біса чудова думка! Цілісіньке життя я підтирала і витирала. Підтирала і витирала! Батьки ніби ще тоді знали, що губка, віник і ганчірка — єдиний для мене шлях. От і начепили мені на чоло це ім’я — Марі! Татко наймався працювати в селі — красенем був: такий темний увесь і волохатий. Зранку поголиться — а вдень уже відросло. Знаєте, що це означає, ні? Усе це волосся, що так і пре, — це чоловіча сила, тобто всередині забагато сперми, і чоловіку весь час кортить їбатися. Мама щовесни приводила нам братика чи сестричку. Менших за мене було аж дванадцять! Тож я мала весь час купу роботи — бідна матуся занадто втомлювалась. На щастя, тринадцятий — Паскаліто — прийшов на світ не дуже здоровим: личком був подібний до соняха і весь час куняв, байдужий до всього. Батьки всім казали, що бідолашне гепнулося з воза із буряками. Після цього таточко став одягати резинку. Я оце думаю, що матуся навмисне пошкодила собі рожачку…
Президент (перелякано). Ближче до справи, будь ласка, ближче до справи…
Марі. Ближче, ніж є, вже не буде! Ви ж ніколи не даєте мені поговорити — тож тепер мене не зупинити!.. Я, отже, махала шматою з рання до смерку, і хвилиночки не маючи на дурні мрії; тож, коли мені виповнилось вісімнадцять, першому ж хлопові, який ледве торкнувся моїх трусиків на танцях, я дозволила укласти себе в його благенькій кімнатці — отак і залишила батьківську хату, перебравшись до нього разом із малою. Я обрала його, бо він скидався на татка — ну, був так само волохатий; але ж татусь хоча б працював, а мій… о, мій — він не був ні до чого здатний, єдине, що він мав, — це волохате тіло… Ледарюга — страшенний! І знову було те саме: я працювала прибиральницею, аби прогодувати спочатку його, а потім іще двох — еге ж, у мене аж дві доньки, це діло я вмію! А натомість — хоч би спасибі! Ні пестощів, ні любощів — ні, на це в нього теж бракувало духу! Але ж трохи псячих ласок, хай навіть на скору руку, — лише це дозволяє нам, жінкам, відчути себе самицями!
Президент. Та переходьте ж до справи!
Марі. Кажу ж вам — інакше не вмію!
Президент. Нас цікавить кінець, а не початок.
Марі. Про моє життя мало що можна розповісти, тож коли вже я розповідаю, то кажу про все, і якщо вам не подобається — не варто було й питати! Отже, одного дня він подався собі по тютюн і не повернувся. Зрештою, було це не так уже й погано, однак вродливішою від цього я не стала… Хай там як, а донечки виросли. Не знаю, в кого вони — певно, у свого дідуся: такі непосидючі, чоловіків міняли швидше, ніж трусики. Господи, скільки ж я доклала зусиль, аби прилаштувати їх і спинити цю гонитву за товстими сардельками! Місяць тому я достроково вийшла на пенсію… Усе життя я заспокоювала себе: останньому господареві останнього дня я скажу — та пішов ти! Проте одного дня замість цього, відклавши вбік віники і совки, я відчула тривожну тяжкість у тілі, задуху — і просто посеред чужої вітальні загриміла догори ногами на підлогу! О, в лікарні до мене так мило ставилися! Часом я й забувала, що я у лікарні. Так чисто! Все було таке біле-білісіньке — а це ж не я чистила й терла це все! Мені готували смачні страви, мені всміхалися хлопці!.. Гадаю, в лікарні минули найкращі дні мого життя. Лікарі сказали, що в мене надто втомлене, надто спрацьоване серце — занадто втомлене для мого віку. І направили до будинку відпочинку. А коли я увійшла туди — до старовинного замку Ля Ферроньєр, розташованого посеред парку і повного людей, що піклувалися про мене і ставились уважно, мов до пані, — то відразу відчула себе справжнісінькою принцесою! Навіть садівник щоранку приносив мені до кімнати троянду і кланявся так, що аж зад до неба стирчав, а я шарілася! Уявляєте? Вчора я спускалась парадними сходами і, спершись на поруччя, подумала, що тут мені нарешті справді добре і що тепер я зможу обміркувати все те, про що не мала часу подумати: про життя, смерть і Бога — ну, про всі такі речі! І раптом відчула, як розплющуються очі, очищуються легені, ніби починається нове життя — все вібрувало навколо мене, я почула подих речей і сказала собі: «Певно, таке воно — щастя!». І — гуп!
