Марк ЛЕВІ (народився 16 жовтня 1961 року) — знаменитий французький письменник, автор близько двох десятків романів. Узявся за перо доволі пізно, у віці сорока років. І одразу ж здобув велику популярність як у себе на батьківщині, так і за її межами. Твори Марка Леві перекладено майже п’ятдесятьма мовами світу, а сумарний тираж його книжок уже давно перевищив тридцять мільйонів примірників.
Роман «Викрадач тіней» уперше побачив світ у червні 2010 року і неодноразово перевидавався багатьма мовами світу.
Із вдячністю:
Поліні, Луї та Жоржу. Раймону, Даніелю та Лорені. Рафаелю та Люсі.
Сюзанні Леа.
Еманюелі Гардуен.
Ніколь Латтес, Леонелло Брандоліні, Антуану Каро, Брижит Лано.
Елізабет Вільнев, Анн-Марі Ланфан, Аріє Зберро, Сильвії Бардо, Тіні Жербе, Лідії Леруа та всій команді Видавництва Robert Laffont.
Поліні Норман, Марі-Ев Провос. Леонарду Антоні, Себастьяну Кано, Ромену Руечу, Даніелі Мелконьян, Катрін Ходапп, Лаурі Мамелок, Керрі Гленкорс, Моїні Масе. Брижит та Сарі Форіссьє.
Поліні, Луї та Жоржу
«Є люди, які цілуються лише з тінями, такі люди мають лише тінь щастя».
Я боявся ночі, боявся форм, які випливали з вечірніх сутінів, танцюючи у складках фіранок і на шпалерах спальні. Згодом вони згинули. Але варто лише згадати дитинство, як вони знову спливають переді мною, страшні й загрозливі.
Китайське прислів’я каже, що ґречна людина ніколи не наступить на тінь ближнього. Я про це нічого не знав, коли прийшов до нової школи. Дитинство моє минуло тут, у цьому шкільному дворі. Я хотів його прогнати, стати дорослим, а воно тримало мене в моєму вузькому і, як на мою думку, замалому для мене тілі.
«Ось побачиш, усе буде гаразд…»
Перший день нового навчального року.
Я стояв за платаном і спостерігав за купками учнів, тут я нікого не знав. Ніхто мені не всміхнеться, ніхто не поплескає по плечу, ніхто не зрадіє, що бачить мене після канікул, та й мені радіти нікому. Ті, хто переходили до іншої школи, мабуть, пам’ятають такі вересневі ранки, коли клубок підкочується до горла й не знаєш, що сказати батькам, які запевняють, що все буде гаразд. Ніби вони щось пригадують! Батьки все позабували, та й не дивно, вони постаріли.
У дворі пролунав дзвінок, і учні вишикувалися перед викладачами, які почали переклик.
Нас, окуляриків, було троє — не густо. Мене записали до п’ятого «В» класу, знову до найменших. Батьки нічого ліпшого не придумали, як народити мене в грудні, їм лестило, що я маю півроку в запасі. А мені це виходило боком кожного нового навчального року.
Адже найменші в класі витирали дошку, стежили за крейдою, збирали мати в спортивній залі, складали баскетбольні м’ячі на височенну полицю, а що найогидніше — мали позувати на фотографії класу, сидячи по-турецьки на передньому плані; немає межі шкільним приниженням.
Усе б нічого не важило, якби в тому п’ятому «В» не було такого собі Маркеса, цілковитої моєї протилежності.
Якщо я подався до школи на півроку раніше (на превелику радість моїх батьків), то Маркес був переросток на два роки, і його батькам на те було глибоко начхати. Їм досить того, що син зайнятий у школі, обідає в їдальні та приходить додому лише надвечір.
Я носив окуляри, у Маркеса були соколині очі. Я на десять сантиметрів був нижчий за інших хлопців мого віку; Маркес — на десять сантиметрів вищий, що створювало суттєву різницю між ним і мною. Я терпіти не міг баскетболу, Маркесу варто лише було витягнути руку, щоб покласти м’яча до кошика. Я любив поезію, він — спорт; не можна сказати, що вони несумісні, але все ж таки; я любив спостерігати за кониками на стовбурах дерев, Маркес любив їх ловити й відривати їм лапки.
Утім у нас було і дві дотичні, зрештою, одна — Елізабет! Ми обоє були в неї закохані, а вона не дивилася на жодного з нас. Через це ми могли б стати спільниками, хоча, на жаль, стали суперниками.
Елізабет була зовсім не найвродливіша дівчинка в школі. Але найчарівніша. Вона якось по-особливому зав’язувала волосся, рухи в неї були прості й граційні, а однією усмішкою вона осявала сумні осінні дні, коли безупинно ллє дощ і мокрі черевики чвакають по жорстві дороги, а вуличні ліхтарі освітлюють морок шляху до школи й зранку, і ввечері.
Безрадісне моє дитинство минуло в цьому провінційному містечку, де я без надії сподівався, що Елізабет мене помітить, де я без надії сподівався підрости.
Досить було одного дня, щоб Маркес став проти мене. Якогось нікчемного дня, щоб я скоїв непоправне. Наша вчителька англійської, пані Шефер, пояснила, що минулий перфект загалом відповідає минулому доконаному часу і жодним чином не пов’язаний з теперішнім тривалим і що його чудово можна розмістити на часовій осі. Гарненькі справи!
