«За мотивами вбивства можуть висуватися такі версії: вбивство з метою заволодіти майном жертви; вбивство з помсти; вбивство з метою приховати інший злочин (страх викриття); вбивство з метою позбутися необхідності турбуватися про жертву; з метою отримати свободу дій; вбивство під час сварки, бійки; вбивство за умов необхідної оборони; вбивство на замовлення. Окремим сегментом є вбивства, вчинені душевнохворими особами».
Великдень був весняний, соковитий. Між цвітом вишні небо визирало південно-синім, над молодою травою шастали перші метелики, і, блідо-жовтаві, набирали від сонця густішого забарвлення.
«Хай живуть елементарні радості!» — Соломія сказала це вголос і озирнулася з легенького сорому. Проте почути надмірну поетику не було кому. Сільська вулиця, що вела до пагорбів і берега Росі, у Великодній полудень дрімала пустою. Нарід, треба розуміти, також придрімав після ночі в церкві та ранкового розговіння.
Нижні Боки виблискували до Соломії свіжовимитими шкельцями вікон, де-не-де прочинених. Уперше почувши від Лесечки назву її рідного села, Соломія Лобода реготала.
— Боки, що знизу? Це, часом, не на дупцю так ввічливо кажуть?
Лесечка не образилася за вітцівщину.
— Просто у нас пагорби нижчі, ніж навпроти, де ліс. Солю-Солю, поїдемо влітку, ти мусиш усе це побачити, я не розповідатиму, не хвалитиму, поїдемо, Солю…
Лобода не любила села. За свої 40 років у неї не з'явилося анітрохи досвіду щодо пейзанських задоволень. Бабусь-дідусів вона не застала, батьки були містянами, і підліткову романтику було просякнуто співом трамваїв, неоном вивісок крамниць — ніяк не півнями, не зорями, дикими у безмежності неба без ліхтарів.
Аж ось — минулого літа саме тут, на Черкащині, на Пороссі, маленьке село із кумедною назвою відкрило щось, чого захотілося мати в житті хоч інколи. Будинки тут не стояли один коло одного, вони ховалися у садках. І за невисокими пагорбами жила звивиста дивна Рось.
Ігор, чоловік Лесечки, історик за освітою, говорив про унікальність місцини. Розповідав про українські форпости — тут на великих хуторах селилися родини козацької старшини й заможних реєстрових козаків. А Рось і справді дивна, вона дивна взагалі, бо на різних частинах примудряється бути то рівнинною, як коло Білої Церкви, то заболоченою, ніби забрела з Полісся, щоб тут, коло древнього міста К., раптово подивувати кам'янистою заплавою, вести своє річище серед кристалічних гранітних порід.
— Тому вона тут поцяцькована перекатами, камінням, через яке тече маленькими водоспадами — згадай, скільки перекатів ти бачила вчора?
Соломії не хотілося рахувати перекати, тим більше, що Лесечка вперто називала їх «шумами».
— Великі Шуми, Маленькі Шуми, ми на них все так кажемо.
Зрештою, минулоріч Лобода поїхала б у відпустку з Онищуками, навіть якби їхні Нижні Боки виявилися — як вона попередньо вважала — найбанальнішою сільською дірою.
Літредакторка одного з найуспішніших київських видавництв, пані Соломія, до рук якої радо віддавалися українські письменники будь-якого калібру, прагнула позбутися нудьги. Зрештою, вона звикла до свого «погода: весь час небо буде вкрито хмарами. Без опадів». Кохання пішло з небосхилу кілька років тому. Здається, що назавжди. Бо тоді боляче хряснуло дверима.
Нівроку, після такого грабунку з боку долі, у скриньці лишилися: рівновага; любов до текстів, які оживають під рукою, варто лишень дати рядкові дихання; здорова цікавість до людей та світу.
А те, що по тепло вона вчащає до Онищуків — навряд чи можна назвати гріхом.
Тепла тут — по вінця. Ігор недарма свого часу зламав усі стіни, аби бути з Лесечкою. Скандальне розлучення з давно чужою, але ж про людське око дружиною. Мати, котру поза очі називають Королевою, так і не пробачила синові «ганьби й дурості». Нехай собі вона як хоче. Бо первісток таки втік із Сум. Як то кажуть, у чому стояв. Виклавши на лаковану поверхню стола, перед королівські очі, ключі від помешкання й автівки.
Автівку, улюблену «Тойоту», через півроку в Київ пригнав Сергій, другий син грізної Королеви. Звичайно, з відома «її величності», проте без пробачення у багажнику.
Сірожа — він кожного разу гнівався, коли Ігор уїдливо називав його саме так — старшого брата любив попри «любі», як казав сам з наголосом на «і», обставини. Королева, треба розуміти, закривала дошкульні блискавки своїх очей на те, що мазунчик вчащає в столицю, до непокірного — геть на всі свята.
А Соломія вчащала й у будень. Їхній дружбі з Лесечкою не завадила різниця у десять років. Здавалось, жінки підживлювалися одна від одної. Іронічна одинока пані літредакторка. Й маленька кучерява коректорка, на столі в якої посміхалася фотка шестирічної донечки, лапусі-Дарусі.
