Відомий боксер захищав кандидатську дисертацію на тему «Удар — вирішальний фактор диференціального аналізу (розкладу) суперника у боксі».
Виступив опонент.
— Головне у боксі — маневр,— заявив він.
— Ні, удар,— спростував опонента дисертант.
— Ні, маневр,— спростував дисертанта опонент.
— Ні, удар,— захищався претендент на здобуття вченого ступеня.
— Ні, маневр,— перекреслював опонент здобутки претендента.
— Ні, удар!
— Ні, маневр!
— Удар!
— Маневр!
Дисертант ударив.
Опонент не встиг зманеврувати.
Вчена рада одностайно проголосувала за надання дисертантові звання кандидата.
...Інститут оголосив конкурс на заміщення вакансії опонента.
У нашій конторі велика радість.
Директор забарикадувався шедеврами світової лірики і невтомно творить віршовані тости-експромти.
Заступник майнув літаком аж на Кавказ за видатним тамтешнім тамадою.
Експерти одностайно включились у змагання на краще оформлення банкетного залу.
Секретарки невтомно розучують естрадний сюрприз «Лиш той бадьорість не втрача, хто може втнути «ча-ча-ча».
Референти впріли у пошуках екзотичних напоїв.
Я добув вітчизняний кальвадос та шотландський самогон і блискавично отримав посаду старшого товарознавця.
У нашій конторі велика радість.
До нас знову їде ревізор.
— Танцював рок з Галькою?
— Та не рок, а шейк.
— Одна холера. Викаблучувався на шкільному вечорі?
— Таке скажете, тату. Танцював. Все одно, як наш гопак, тільки навпаки.
— І оце витанцював навпаки самі трійки?
— Є така думка, тату, що трійка — оцінка задовільна.
— І в життя на трійках підеш?
— Молодим усюди в нас дорога, тату.
— Хто ж тебе виховував, іроде?
— Ви, тату, школа і громадськість.
— Та-а-к... З передовиць чешеш?
— Газета — наш друг і порадник, тату.
— А-а-а... А якщо я тебе зараз паском по нульовому циклу?
— Не ті часи, тату. Діти — наші квіти. Ще Макаренко писав...
Важка батьківська длань непедагогічно впала нижче синівського попереку. З криком «більше не буду!» юний мораліст вихопився з кульмінаційного моменту і з квартири.
А поруч жив письменник. І слухав пульс життя. Крізь вібропанель. Зараз він пише повість «Боротьба поколінь».
— Дозвольте за ваш столик? Ні, дякую, непитущий... Як засвідчують сумні тости, ви успішно завалили екзаменаційну сесію? Ні, навряд чи зможу допомогти... Думаю, що вся справа у диспропорції. Наука гайнула вперед, а шпаргалізм — могутнє знаряддя інтелектуального прогресу — тупцює на старих позиціях. Отож і трапляються масові поодинокі випадки, коли окремі студенти з’являються на деякі сесії темні як ніч.
Ну, погодьтеся, шановні мікрозоологи... Що? І мікрофілологів теж нема? Ах так, так! Мікробіологи... Вибачте, я людина макро-темна... Отож погодьтеся, що студент і нині тягне шпаргалкову гармошку з рукава, а підручник — з-за пояса. Підручник падає, штани падають, викладач наголошує, що він ще не зовсім дурний, студент з переляку заперечує, і відбувається вульгарна сцена вигнання. Потім невдаха падає ниць перед екзаменатором і белькоче, що напередодні сесії його вкусив кажан. Який примітив!
А коли поворушити звивинами? Ось лише одна з можливих комбінацій. Ви ангажуєте на період сесії гіпнотизера. Так і так, мовляв, шановний телепате, хочу примножити ряди дипломованих фахівців, але на заваді стоїть екзаменатор. Телепатніть зануду! Гіпнотизер їде з вами на вищу математику, навіює викладачеві думку спитати, скільки буде двічі по два. Ви задумливо відповідаєте: — «Чотири» — і отримуєте «п’ять».
Або інший варіант. Запрошуєте відомого футболіста Ігоря Петрушанського. Який, скажіть, професор утримається від спокуси отримати з перших ніг подробиці про мадрідський матч? А ви тим часом спокійно списуєте відповіді. Бо коли говорить футбол, наука мовчить. Окрім, зрозуміло, науки про футбол, складовими частинами якої, за останніми даними, є біоніка, психологія, кібернетика...
Дивак, кажете? Добре, хоч «чокнутим» не охрестили. Бачите, у мій час кафе, дансингів, барів було обмаль, а часу та грошей ще менше. Отож і доводилось над підручниками та саморобними пристроями гнутись. І так гнувся, що якось в академіки проліз... Та куди ж ви, хлоп’ята? Я свою каву допив — і в бібліотеку, дещо підучити треба. А ви лише третю пляшку замовили. Часу у вас, як кажуть енциклопедисти, навалом — аж до наступної сесії...
І на Пегасах часом галопують вершники без голови.
Вибивався в люди, як звір.
Ми стільки взяли від природи, що не можемо чекати від неї милості.
Вас принижує карлик? Значить, він вище.
Епітафія: «Нарешті ти повірила, хай тобі грець, що я справді був тяжко хворий?»
Окрім футболу, він любив іще життя.
Нині дітей годують лише доти, доки вони не вийдуть на пенсію.
Разом із знайомою дівчиною я пропхався на новорічний бал в солідне об’єднання, де вона працювала.
— Дами-трудівниці і товариші кавалери! — кричав розпорядник балу.— Завдяки турботам місцевкому до нас прийшов Новий рік! Всі до ялинки! Святковий інвентар руками не мацати!
На ялинці замість традиційних прикрас висіли черевики, транзистори, капелюшки, краватки, кофти, панчохи та сила-силенна інших речей «для дому, для сім’ї».
Жінки стогнали від захоплення.
Чоловіки позбулися впливу буфетного магнетизму.
Розпорядник балу тріумфував.
— Які чобітки! — щебетало схвильоване жіноцтво.— Це французькі чи італійські?
— Ви помиляєтеся! — весело відповів розпорядник.— Це чобітки «Будні» нашого виробництва.
— Який транзистор! — приєдналося до жіночого хору джинсове козацтво.
— Це японський,— напруживши інтелект, пояснив я.
— Ви співаєте з чужого голосу, мій недосвідчений друже,— недбало кинув розпорядник.— Це транзистор «Соня» нашого виробництва.
Я відчув, що з мене зробили блазня на громадських засадах.
— Яка кохта! — заверещала моя дівчина.—Ну, признайтеся, що це шотландська, що я не помилилася!
— На жаль, моя чарівнице! — ніжно заперечив розпорядник.— Це кохта «Вівці мої, вівці» нашого виробництва.
— А цей мережаний нейлон? Невже...
— Саме так. Це панчохи «Польова радість» нашого виробництва.
— Але ж краватки напевне імпортні! — вискочив відомий артист-скандаліст Пилип Конопельський.— Не бачу рідної гами кольорів — жовто-малинової чи зелено-рудої!
— І ви не вгадали,— торжествував розпорядник балу.— Це краватки «Гордіїв вузол» нашого виробництва.
— Невже... Невже всі речі наші?
— Так! — урочисто мовив розпорядник.— Наші. На виставку.
— Наша секція вийшла в лідери по завалу роботи
Лектори принишкли, мов потерчата.
— Лише один ганебний факт! — гримів, як Саваоф, завідувач секцією.— У клубі села Соколівка наш лектор не зміг відповісти попові, що таке антисвіт і гравітація!
«З тим попом зв’яжись,— зіщулився лектор Фантомасенко.— Усі атеїстичні журнали виписує, антихрист».
— І це в селі, де функціонує церква,— розвінчував зав.
«А до церкви ходять півтори старушенції — резерв геронтології,— подумки поправив Фантомасенко.— Піп молодий, ні в чорта, ні в бога не вірить, гаспид...»
— І є сигнал, що тамтешній піп п’яничка і паливода,— розлягався трубний бас зава.
«Справді,— згадав Фантомасенко,— той стиляжний попик якось відпустив у чайній гріхи механізаторам і студенткам. Ще й проповідував, що голова колгоспу ні біса в гульні не смислить. От чортяка!»
— Цю ситуацію треба виправити!
«Мадонна міа! Що він надумав?»
— Треба дати гідну відсіч!
«От сам і дай. Розспівався, ангел...»
— Треба, нарешті, провчити отця-халамидника...
«Як мені відхреститися?»
— І добряче провчити...
«Забожусь, що на бюлетені».
— Від нас поїде...
«Свят, свят, свят...»
— Досвідчений лектор...
«Пронеси, господи...»
— Товариш Фантомасенкої
У мозочку Фантомасенка розпросторився хор: «Радуйся, ой радуйся, ни-и-во-о, син божий народився...»
Він відчув, що його кроплять.
Розплющив очі — і побачив блідий лик зава. Той лив на Фантомасенка воду просто з графина.
— Боже милосердний,— смикався зав,— що з вами?
— Хіба ж діло, отак, з кондачка, відповідальне завдання давати,— гомоніли навкруг лектори.— Запросто богові душу віддати можна...
Я переступив поріг кабінету Цезаря Амвросійовича.
— Шедевр готовий? — спитав він.
— Гм... Текст є.
— Художній домисел має місце?
— Не без цього...
— Шедеврально! Велика штука цей художній домисел, га?
— Якщо взяти образні узагальнення...
— Я й кажу: вам, перодряпам, легше — крути, як хочеш. А нас, господарників, за цей самий домисел добряче луплять. Тим паче, за художній... Читай!
Я начепив окуляри і почав:
«Жили-були двоє друзів. І купили вони водночас машини. Перший по шию заліз у борги. Другий фінансово не постраждав. Перший дні і ночі копирсався у моторі. Другий лише підкачував шини. Перший наморочився з гаражем. Другий і тут не мав клопоту. Перший не вилазив зі штрафів. Другого автоінспекція не чіпала. Перший обважнів від поїздок і почав скаржитися на серце. Другий їздив і молодшав, наливався силою.
Бо:
Перший купив автомашину «Москвич».
А другий купив веломашину «Метеор».
Поспішайте! Купуйте велосипеди «Метеор»!»
— Шедеврально! — вигукнув Цезар Амвросійович.—
Музика, кантата, ораторія! «Лісова пісня»! «Шампаніана»! «Крейцерова соната»! Люблю я вас, літераторів, чортів собачих, за художній домисел, їй-право, люблю!
— Я той... не літератор. Я літпрацівник.
— Для мене ти Марко Вовчок плюс Жорж Санд! Таку рекламу утнув! Затоварились наші «Метеори», гори вони синім полум’ям!
І мене преміювали новеньким велосипедом «Метеор».
— За доблесні художні зусилля! — урочисто сказав Цезар Амвросійович.— І хай тебе супроводжує еротика дальніх доріг!
— Романтика...
— Я про це й кажу... Гайда у пробний виїзд!
Я натиснув на педалі. За хвилину мене наздогнав Цезар Амвросійович на своєму «Москвичі».
— Тримайся за мною, буде легше! — крикнув він.
На другому повороті я шугнув у кювет: неприємна то
річ — ковтати газ із вихлопної труби!
Дім цей новий.
Швидкопанельний.
Тут і потоваришував я з сусідою.
Познайомились ми якраз на новосіллях. Не встигли мої гості закусити, як знизу вдарила музика.
Ми, звичайно, скористалися і вшкварили український народний танок циганську молдавеняску. Аж паркет хвилями пішов. Дев’ятим валом. Тільки відсапались, як знизу гука сусіда:
— А тепер ви давайте! Що-небудь наше, змістовне — про любов!
Що-що, а співає моя кумпанія не дуже погано. Затягли ми до болю знайому мелодію, а сусідська кумпанія підхопила. Ото увертюра була! Симфонія!
Отак і заприятелювали.
Бува, сусіда знизу кричить:
— Агов! З яким рахунком наша збірна програє?
— А звідки ти знаєш, що програє?
— Невже виграє?
— Ні, програє.
— То на біса голову морочиш? Підкрути свого приймача голосніше — разом послухаємо, як наші крекчуть. Може, їхні форварди ворота переплутають?
Бува, я йому крізь підлогу гукаю:
— Егей! Прокидайся, бо проспиш царство небесне І земну роботу!
Чую: стук-грюк! Це у сусіди меблі сучасні. Комбіновані. Стіл-ліжко. Від поштовху розвалюються. Шезлонг виходить.
— Спасибі, що розбудив,— сусіда кричить,— бо вчора я прийшов втомлений, як чіп.
— Чому?
— Та свято ж було!
— Яке свято?
— День грака.
— А-а...
Отак і живемо — перегукуємось. Він мені магнітофон знизу крутить, я йому приймач згори вмикаю на всі заставки. Дружба! Погано, що інші сусіди нам заважають та ще й гніваються.
Вибачте, я зовсім забув сказати: друг мій живе на першому поверсі, а я — на п’ятому.
P. S. — Ну, це вже ти занадто,— сказав редактор. І виправив мій п’ятий поверх на четвертий.
— Івасику... Івасику, вставай!
— Ух... Ще рано... Спатоньки хочу...
— Вставай, бо хлюпну води!
— Ой! Встаю, уже встаю... Дай пиріжок!
— Ось тобі по руках, невмивахо! Марш митися!
— Бр-р-р... Знову гарячої нема...
— Гартуйся! Зубки почистити не забудь!
— Емаль стирається...
— Не знаю, як емаль, а штани ти стер... На тебе не напасешся! Ні, щоб сидіти тихо, либонь, крутишся-вертишся...
— А на сорочці... той... чорнила нема?
— Он, лишенько! Звичайно, є! Промокашка нещасна! Вуха шатир — там, мабуть, чорнильні озера.
— Все! Помився! Чистий, аж бридко...
— Не колупайся в носі! Вчиш тебе, вчиш...
— То я думаю... Думаю з пиріжків почати...
— Ага! Циганське весілля обійдеться без марципанів! Поклади пиріжок! Берись за манну кашку. Ну! Ложечку за себе, ложечку за мавпу...
— Бр-р-р... Що я — маленький?
— Дурненький!
— Чого ти, чого!?
— А того! Цукерки з шафи потяг?
— Взяв...
— Не взяв, а поцупив!
— Чого ти, чого!?
— А того! Не тягни капусту рукою — виделка є.
— Все! Я пішов!
— А що сказати треба?
— Я більше не буду...
— Більше снідати не будеш?
— А! Дякую за сніданок!
— Стій! Портфеля забув. Забудько!
— Набрид той портфель — зошити, підручники...
— Івасику! Щоб я цього не чула!
— Добре, добре...
— Обережно через вулицю... На зелене світло...
— Та знаю! Побіг, бо сам директор сьогодні на дверях
чатуватиме...
— Дожилися! Вже до науки вас ломакою заганяють...
— Біжу!
— Щасливо, Івасику!
Івасик, а якщо офіційно — кандидат педагогічних наук Іван Іванович Пацанівський — поцілував дружину і стрілою полетів до інституту.
Погладив по голові. І зняв скальп.
Гімн канцелярщині: концерт для скрепки з реєстром.
З анкети: «освіта — висча».
І від стирання грані можуть гострішати.
У буфеті кібернетичного центру відвідувачів обраховував електронний касир.
Боєць літературного фонду.
Він був безпощадний у своєму гуманізмі.
— Так, фальшивлю! Але ж на високій ноті!
Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в незборимий моноліт.
Якийсь індивід буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір. Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю. Наші погляди схрестились, і я вкляк: це був мій сусіда по під’їзду.
— Чув? — дихнув він недільним відпочинком.
— Чу-у-в! — відказав я, переборюючи етиловий наркоз.— Чув, що вчора ви спіймали триметрову щуку.
— Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак М. повісився.
— Дурниці! — засміявся я.
— їй-бо, повісився! На джинсових штанях...
— Плітки!
— Чому ж плітки? — втрутилась дама в пенсне.— Нині майже всі мають джинси...
— Точно! — зрадів підтримці сусіда.—Вчора про це секретно повідомила черзі Маруся з гастроному. Небіжчик завжди коньяк у Марусі брав.
— Мабуть, перебрав, сердешний! — зітхнула кондукторка.
— Я чула, що в нього планувався рак горла,— підтримала розмову дама в пенсне.
— Рак... напився... повісився... жах...— пішов схвильований гомін.
— Та що ви, люди добрі! —засміявся я.— Він учора по телевізору співав!
— Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не було...— почулися голоси.— Поки повідомлять, увесь світ уже гелготітиме...
Хтось почав настроювати транзистор.
Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячково мізкував, як накрити мокрим рядном брехунця-сусіду.
— Гей! — гукнув я до нього.— Вчора... ха-ха... вчора мені дзвонили із Запоріжжя: там група хуліганів-п’ятикласників зламала праву руку нашому уславленому штангістові.
Вибухнув регіт:
— Дурниця! Нісенітниця! Брехня!
— Чому ж брехня! — почулося контральто дами у пенсне.— У нас на Подолі компанія дошкільнят-рецидивістів напала...
Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу.
Мій напарник не зрадив своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди.
— Чув? — кинувся він до мене.—Група малолітніх рецидивістів зламала ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя розповідав...
— Товаришу майстер! їду поступати на заочний. Підпишіть!
— Три ха-ха! І під ніс оце... з маком. В інтелігенти пнешся, а може, навіть у майстри?
— Вчитися треба...
— А-я-яй! Виходить, ти розумний, а я дурень?
— Я цього не кажу...
— Виходить, я сам себе дурнем обізвав? Так виходить? А план хто буде тягти? Мцирі Пушкіна?
— Лєрмонтова...
— Виходить, Мцирі Лєрмонтова буде план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг — роби з болванки гайку. І йди, йди, йди...
— Товаришу майстер! Іду здавати за другий курс. Підпишіть!
— Три ха-ха! І під ніс оце... з маслом. В професори пнешся, а може, навіть у майстри?
— Без знань не можна...
— Можна! Відпустки не дам!
— Так не ви даєте — держава.
— Держава — це ми!
— Тобто ви і я?
— А ти мені тут філософій не розводь, ти мені тут абстракціонізму не напускай! Іч, воно — держава. Прошарок нещасний! А план хто буде тягти? Бурлаки Шишкіна?
— Рєпіна...
— Виходить, бурлаки Рєпіна будуть план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг —роби з болванки болт.
І йди, йди, йди...
— Товаришу майстер! Переведіть на першу зміну. У мене курсовий проект.
— Три ха-ха! І під ніс.оце... з конфітюром. В академіки пнешся, а може, навіть у майстри?
— Переведіть...
— Нікода! Ну, молодьож пішла. Пруть без жодних труднощів. Ні, щоб ото культурно вечір провести, одну-другу «торпеду» з майстром прийняти. Розумні дуже! Тільки фізика й лірика в голові. А план хто буде тягти? Папа Римський? Папа Пий з 12-ти?
— Папа Пій давно помер...
— Виходить, папа вмер, а план тягти буде дядя? Зупиняй верстат. Бери терпуг і болванку... І йди, йди, йди..,
*
— Товаришу майстер! Іду захищати диплом. Підпишіть!
— Три ха... хи-хи-хи... вибачайте, пальці якось самі в «оце» скрутилися. Даються взнаки пережитки проклятого
минулого. Та й буржуазна ідеологія, кажуть, проникає. їдьте, рідненький, ні пуху вам ні пера! Я завжди казав, що ви далеко підете. Згадали? Йди... йди... йди... Це я по-батьківському, в смислі — до осяйних вершин знання...
Натхнений рішенням дружини, я подзвонив до бюро добрих послуг.
— Вас ще слухають! — відгукнулося бюро.
— Потрібен один Дід Мороз з подарунком для шестирічного хлопчика.
— Внесок? Час? Адреса? Прийнятої
— Який порядковий номер Діда?
— Повідомляю особливі прикмети: біла борода, червоний ніс, біла шапка, червона шуба.
...Дід Мороз запізнювався. Мій Сашко нервував. Я вискочив на вулицю. Повз мене галопували спітнілі Діди Морози. Особливі прикмети не допомогли.
Через годину, коли Сашко, скоса позираючи на мене, мугикав пісеньку про баранця-брехунця, щось грюкнуло в двері.
— Я — Дід Моріз, подарунки приніс...— почулося жалібне квиління.
Сашко притьмом відчинив двері.
Дід Мороз бебехнувся долу, але намагався співати. Ми ледве відтранспортували його волоком до крісла під ялинкою. Особливі прикмети сходилися, лише борода була кольору маренго.
— Хлопчику, розкажи мені казочку...—простогнав Дід.
— Це ви маєте йому розповідати,— пошепки підказав я.
— Яка різниця,—схлипнув Дід.—Скрізь формалізм...
Сашко досить пристойно продекламував мою казку про Кощія-валютника.
— Для дитини непогано, є підтекст,— сонно відзначив Дід Мороз.— Візьми, хлопчику, у мішку літак, який я придбав у лисички-сестрички згідно з фінансовими можливостями твого татка.
Я тицьнув Дідові під ніс флакон з нашатирним спиртом.
— Не буду... не хочу... не можу пити горілку! — заволав Дід Мороз.
— Це спирт,— пояснив Сашко.
— Рятуйте!..— захрипів Дід.
— Нашатирний! — крикнув я.
— Дякую! — чхнув Дід Мороз.— Ви врятували мене від клінічної смерті. В третій квартирі діти підпалили мою інвентарну бороду. В іншій хаті чарівна дівчинка підбила мені око матрьошкою, бо сподівалась на імпортну ляльку за чотирнадцять карбованців з копійками. Потім близнюки обстріляли мене конфеті. Батьки ображаються, якщо не перехилиш з ними чарку. А це злочин при нашому навантаженні! Одного Діда Мороза — передовика — вже відправили до витверезника. Разом зі Снігуронькою...
Дід втер сльозу бракованою бородою:
— Ви — тринадцятий клієнт, тільки у вас і відпочив. Спасибі! Рости, хлопчику, великий і добрий!
— В іншій квартирі буде веселіше,— замріяно сказав Сашко, зачинивши двері за Дідом Морозом.— Я засунув йому в мішок бульдога нашої сусідки...
Вибрався з театром на гастроль.
А в аеропорту, як завжди, нелітна погода.
Залітаю в буфет. А там — культурна молодь.
Конєшно, впізнали. Конєшно, приємно.
Тягнуть попід руки до стойки. Бо люблять театр.
Я пручаюсь, але не дуже. Бо люблю молодь. Нашу.
— Хлопці! Ставлю сам! — речу.
— Ні в жисть! — скандують.
Перший тост, конєшно, за мене.
Другий тост, конєшно, за женщин.
Потім пішло на біс.
— Покажіть перевтілення! — просять.—Ви ж артисті
— Сипо-кійно! — речу.— Закусюйте, хлопці. Бо усі перевтелющимось...
І наврочив.
Прокидаюсь, бо дюдя. Холодно, як на полюсі.
Софіти світять. Що за мізансцена?
Кліп сюди. Кліп туди.
Ліворуч бачу голі ноги.
Праворуч бачу голі ноги.
Посередині лежу я. Геть голий. Лише на нозі номерок теліпається.
Лап попід себе. Мармур! На мармурі лежу!
Господи, куди ж я залетів?
Сипо-кійно! Оно віконце. Загратоване.
Що у віконці?
Человєк при берданці.
— Любєзний! — тарабаню в шибку.— Випусти мене звідси! Бо ввечері тре грать п’єсу. На моральну тему.
Человєк обертається. Руку до лоба дере. Ружжо падає. Человек падає.
Нервенний...
Що діяти?
Кручу бирку. Знімаю її з ноги. Читаю:
«№ 17. Труп неопознаний».
Сипо-кійно! Я в морзі. Гутен морген!
І сам, конєшно, одключаюся.
Така драма. Затим трагедія. На профкомі мене розбирали.
Тільки один заступився. Він у нашому театрі подлєцов грає.
— Безобразіє! — виступив.— Живого актора в трупарню засунули!
Конєшно, зразу вліз режисер. З ремаркою, дракон!
— Живого? — каже.— Ха-ха! П’яного в смерть. Ще й підмерзлого. До анабіозу дійшов! Його, як мамонта,— каже,—у сугробі знайшли. Діждався,— каже,—наш театрик безсмертного актора!
Отакий, товаришочки, водевіль зіграв.
Добре, що не в ящик...
Я безнадійно стовбичив у холі готелю.
У пам’яті зринув приємний спогад: вперше (і востаннє) самотужки дістаю номер. З плюшем і душем. Правда, тут-таки мене взяли за душу черговий адміністратор і приїжджий ревізор —саме з останнім мене й переплутали. Але я відстояв свій комфорт. До ранку.
