Приготовлений кінь на день бою, але перемога від Господа.
А після того: та вбереже Аллах нас і тебе від сумніву та не покладе він на нас того, що нам не під силу.
Хто буде цю молитву знати… не буде звір його поїдати, не буде гад його засисати.
Від заїзду до Києва рівно день шляху.
Пішки.
Завжди і в корчмі, і на подвір’ї велелюдно і гамірно.
Тільки не сьогодні.
Учора звечора Бен Сімха закрився в своїх покоях. Почав справляти суботу. Добре замкнувся. Але страхи пробивались до його серця навіть через щире і ревне читання молитов.
Завтра Спаса.
Куховарка Марія в п’ятницю подалася до кумів. У сусіднє село. На храм. З нею пішов робітник, якого Бен Сімха винайняв у сусіднього пана.
Зосталось у заїзді лише троє хрещених — парубчак Ілько та мірошник із своєю молодицею. Ілько доводився сином куховарці Марії і був їй добрим помічником при здоровенній печі та цілій горі посуду.
Мірошник із дружиною прибув позавчора. Мандрували здалеку, десь аж із Поділля. До святих Печер, щоб вимолити собі дитинку. Їхали добрим возом. Везли щедрі дари для чернечої братії. Прибули вони спільною валкою разом із галицькими купцями та прочанами.
Однак уночі на п’ятницю щось із мірошником скоїлось. І ось він лежав слабий. Вчора його молодиця дуже засмутилась, що не потрапить до Печер на Спаса.
Та вже сьогодні, вранці-рано, коли Ілько готував затірку, весело підсипалась до нього.
— Поможи мені, золотце, коней почистити й помити…
— Та я ж увечері чистив… Тобто Михайлові помагав…
— А чи тобі важко?.. Я б і сама попорала. Але в чужім місці воно незручно. Ти їх тільки відведи до води, а я тобі там поможу. Га? — Вона схилила до плеча кругленьке личко. Довгі кінці намітки заметелялись, наче пташині крила.
Намітка була із тонкого полотна. Запаска і пояс найкращого виробітку. Однак досить помизкані в дорозі.
Ілько підгріб жар до горщика, комору замкнув, а двері корчми приткнув лозиною.
У темряві стайні Ілько особливо не роздивлявся. А коли вивів коней — здивувався. Масть така ж — булані. Але вищі за тих, окостуватіші.
Ілько оглядав коней і не рушав з місця.
— Ти чого?
— Та нічого… — махнув Ілько рукою і потяг за повід.
«Їй-богу, не ті коні! Це коні купецькі, а не мірошникові!»
Вони вийшли за гостроверхий паркан, що оточував це маленьке містечко. Як і всі поселення того гіркого і непевного часу.
І за переліт стріли з куші були біля обмілілого броду.
— Давай трохи вище. Он туди, за оті верби.
Ілько мовчки потяг коней туди.
Ні, не її коні. Вона не відповіла Ількові, як їх звати.
— Не скажу. А то ще підманеш і вкрадеш! — І засміялась, безжурно, показавши рівненькі зубки.
Ілько заходився чистити і мити коней.
Молодичка й не збиралася допомагати Ількові. Вона розвернула крайку і впустила на траву смугасту запаску. А тоді, закасавши якомога вище сорочку, пішла попід бережком.
Ілько побачив її незасмаглі підкоління. Не було ніякої сили відвести погляд від пружної, білої плоті.
Хлопчина шкрябав і шкрябав щіткою все по одному місцю. А голова його поверталась і поверталась туди, куди пішла прочанка. Нараз вона випросталась і озирнулася до Ілька.
Сорочку й на палець не попустила.
— Поверни коней, щоб оцю ковбаню заступили. Та пильнуй за дорогою!
— Для чого? — спроквола спитав Ілько.
— А для того, щоб мене ніхто голу не побачив!.. І ти не озирайся, поки я скупаюсь… Ну, ну, повертай коней і сам повертайся. Та швидше!.. Ну от і добре. Та гляди мені — не озирайся! — І сміх потаємний у її голосі бринів.
Слава Богу, ніхто по дорозі за той час не пройшов і не проїхав, поки молодиця хлюпалась за його спиною, а він безтямно тер і тер чубок коневі.
— Можеш озиратись! — почулося ззаду.
Ілько рвучко обернувся.
Вона стояла і поправляла полу запаски та підтягала крайку. Намітку зняла і безсоромно розпустила біляве волосся.
— А ти слухняний! Навіть не порухнувся, щоб на мене подивитись. Інший би не втримався… — проказала вона, роздираючи кістяним гребінцем густе волосся. І в голосі вже не чути було ніякого сміху, а ніби жаль, що Ілько не підглядав, як вона купається!
Ті слова його наче батогом оперіщили. Заходився чесати гриви коням з такою силою, що вони аж затупцювали.
…В заїзді Ілько перш за все перевірив, чи дійшла затірка.
А з кутової кімнатки вже вискочила молодиця. Несла щось загорнуте у рушник. Та Ілько й на такій відстані почув запах печеної ковбаси і медових коржів.
Проковтнув слину.
Молодиця кидала на стіл ковбасу, вертуту й макові коржі.
Хлопець узяв миски і всипав з горщика по самі вінця. Першу мовчки підсунув молодиці.
Вона перекинула ноги через лаву так, що коліна оголились. І сіла впритул до Ілька.
Відломила шмат ковбаси і вклала в руку хлопцеві.
Після потиску її пальців він знову нічого не тямив. І духовиту ковбасу без усякого смаку жував, і пухку вертуту відкушував. А молодичка з повним ротом йому щось говорила і говорила, та він нічого не розумів.
Коли ж застукали ручкою нагая у ворота, він зразу почув. Поспішив і не зауважив, що молодиця, не випускаючи з рук шмата ковбаси та окрайця хліба, пішла слідом.
Він розчинив ворота.
Перед ним два вершники на добрих угорських конях. Один верхівець тримав налигача від пари полових, круторогих волів. Сидів струнко, груди колесом випнуті. Зелена польська шапка набакир. Мовчав.
Заговорив другий, старший. Чорнобровий, а скроні геть білі.
— Марія в заїзді? Поклич!
Ілько дививсь на сивого і не міг дібрати — чи впізнав його погонич худоби, чи не впізнав. Ілько його в одну мить признав. Тільки нічим себе не зрадив.
— Немає її.
— А де вона повіялась?!
— Пішла на храм до Глинського.
— А хто в заїзді з челяді?
— Та оце я лишився… Вона сказала, що вранці в понеділок буде…
Той, у зеленій шапці, шарпонув сивого за рукав.
— Та поїхали швидше… — прошепотів. — Якраз устигнемо.
Сивий процідив ледь чутно, але Ілько мав добрий слух.
— Тих-хо!.. Он бачиш — молодичка?.. Та не вибаньчайся! Клянусь Мареною — ця не встоїть!.. А там ще хто зна…
— Та що мені з того? — теж ледь чутно процідив молодший.
— Дурню! І тобі не відмовить!.. Присягаюсь!.. — А тоді голосно до хлопця: — Тягни питво та щось із’їсти. А на обід запечи гусака! — Він невловимим рухом висмикнув із переметної суми вдавленого гусака і пожбурнув його Ількові. — Та давай поспішай!
Ілько добре пам’ятав, що сивий не любив чекати. Проте й щедрий був, коли йому догоджали.
Перш за все Ілько поставив дві миски, два кухлі, паляницю-загребу, редьку, часник, шмат сала.
— Три! Три кухлі, чортове сім’я! — гримнув погонич.
Ілько не забарився з глеком і третім кухликом.
Але все робив швидко не тому, що боявся, як думав сивий і його приятель. Його корчмар Бен Сімха навчав:
— Постояльцеві догодиш — мені прибуток і тобі щось перепаде. Шеляг до шеляга, мідяк до мідяка, а там і гріш добрий. Гріш до гроша, а там і калита. А хто з калитою, того не дуже питають, чи славні в нього батьки! Тямиш?
Бен Сімха жодного разу не назвав його байстрюком, але в такий спосіб пояснив, як слід захиститись байстрюкові від людської зневаги.
Бо спочатку Ілько захищав свою безкоровайність кулаками. Та навіть побиті до юшки сусідські лобуряки іздаля дрочились.
— Байстрюк! Попихач! І мати твоя курва корчемна!
Та, коли Ілько почав бути повсякчас напохваті, щосили догоджати гостям, на нього справді посипались і мідяки, і бублики, і навіть часом кримська тараня перепадала. Отоді не тільки вбогі, а й хлопчики з міцних родин почали до нього підлещуватись.
Ілько оскаженіло дер пух на задубілому гусакові, підправляв вогонь, розбовтував рідке тісто для печені та вибирав яблука, лісові падалки, з корзини.
Коли Ілько підвів на хвилю голову від майже обдертого гусака, то побачив погоничів по обидва боки від молодиці.
Сивий ледь не силою підносив кухоль до її рожевих вуст.
Вона заплющила очі, з бридкістю струсонула плечима, а проте випила весь кухлик.
Ілько таке бачив у цих закіптявілих стінах незліченну кількість разів. І це його ніколи ані засмучувало, ані хвилювало.
А тепер раптом стало так тоскно, що цю вертляву й звабливу молодичку заганяють у хмільну пастку. При корчмі Ілько виріс і добре тямив: поки жінка слухає залицяння та бере подарунки, вона ще може відмовити своїм зальотникам. Але як почне з одного глека пити…
Поки Ілько патрав гусака та складав потрібки, голову й лапки в горщик, за столом уже й пісню завели.
Співав сивий погонич. І хоч без гусел та гудка співав, однак серце мліло, як він виводив про волів, що йдуть довгою чередою зеленим лугом до криниці і зникають у тумані без сліду, як літа людськії. Молодиця сама підхопила сивого під руку і торсала.
— Ану ще, голубе сивенький! Тільки веселої!
— Та я б з радістю! Але треба чимось кращим горло промочити. Бо дорога в серпні завжди курна. Так горло й дере!
— Я зараз, я зараз принесу. Угорського! — підвівся підпилий лях.
Щось він не йшов і не йшов.
Сивому набридло чекати, і він на всю силу своїх могутніх легень завів про дівчину, що над Дунаєм на вінкові купальському ворожить.
Незважаючи на пресильний голос погонича, Ілько вловив знадвору кінське іржання, веселі голоси та брязкіт заліза і зброї.
Він не міг кинути вогню і вибігти до воріт, бо якраз закипали потрібки.
Ось двері в корчму розчинились, і з гуркотом вступило четверо вояків. Усі в блискучім залізнім обладунку, в яскравих ногавицях, засмаглі, як цигани, припорошені дорожнім пилом. Один пер перед собою пузате барильце, другий під пахвами — два здоровенні глеки, третій — якісь довгі оруддя з дерева та заліза. Особливо ж вирізнявся четвертий — чорнявий. Червоні ногавиці просто облипали стрункі, м’язисті ноги. При боці меч вузький. У руках дивний інструмент — гудок не гудок. Широкий, у боках опуклих гриф загнуто, наче зламаний він.
— Гей, слуги! — гарконув той, що приніс барило.
— Я слухаю, пане! — вже був перед ним Ілько.
— Хліба. Побільше! Редьки гіркої! Кухлі та миски. А що там у тебе? — він кивнув роздвоєним підборіддям до вогню.
— То, пане, вибачай, їхній гусак… Вони привезли його й наказали мені…
— Он як?! Гей, ви, добродії, люде, до одного столу! Знищимо німецьких оселедців! Нумо!
Проте лях і сивий не зрушились. І молодиця тільки очі попустила та пухлі вуста покусувала.
Тоді цей вояк у панцирі ображено виголосив:
— То ви не хочете пити за нашу перемогу над німецькими псами?!
— Мостивий пане! — підбоченився лях. — Ми ніц не знаємо. Ми тільки з Криму. Поясни нам до ладу, і ми поділимо з вами свято!
— Божа Матір! Які невігласи!!! Ви що, не знаєте, що ми, Литва, разом з поляками розбили вщент, вщент, хрестоносців?
— Ну там були і кияни православні, і смоленські полки, — додав дуже високий, той, що з дивним оруддям приперся.
— Та скільки тих киян? Та й смоленські полки — що? Німці їх усіх поклали. Посікли на капусту!
— Брате Йонасе, не гани православних. Якби вони також побігли, нам би всім був амінь…
— Та чого оце ви, панове, сейм влаштували? Пе-ре-мог-ли! І все! Пий і гуляй! — виголосив той, що притяг здоровенні глеки.
Пан у найкращім панцирі вибивав денце з барила. По всій корчмі гостро запахло оселедцями.
Запасів зелені Ількові не вистачало, і він побіг на леваду, клянучи себе, що зразу не вирвав городини. Поки обривав з огудини тугі огірки, смикав із масного намулу білі головки редьки, оббивав землю з часнику та цибулі, серце, здавалось, вистрибне йому із горла — так калатало. Все його існування в корчмі кричало йому, говорило: буде веремія.
А з корчми чулася дивна музика — солодка, дзвінка, срібні струни хтось торсав уміло й шалено.
Коли підбігав до корчми, то знав, що крізь щілину замкнених віконниць за ним стежить Бен Сімха. Знав Ілько: хазяїн страшні муки терпить, що не може обслужити вигідних гостей. Але могутній страх перед законом предків і можливим ворохобництвом цих днів міцно в’язав його волю.
