Минулого літа Джері викупив інвентар колгоспної крамниці. Все: прилавки, полиці, якісь вітрини і стародавню вагу з шальками та рухомою стрілкою за склом. Ми складали цей комуністичний антикваріат на глиняній долівці столітньої лемківської хати. Прилавки і полиці треба було розрізати. Настільки великими вони були. П’ятдесят років стояли непорушно на одному місці. Вісімдесят третього на український Великдень я побачив їх уперше, перший раз став у чергу і потім ставав у неї аж до самого кінця, постійно в цьому знайомому запахові. Що це було? Солодощі, цинамон, мармелад, ванільний цукор, буженина, випари з пляшок з-під пива, сигаретний дим, тіла людей, які стоять у черзі? Усе разом. Товар привозили у понеділки і в п’ятниці. Треба було прийти значно раніше і стати в чергу, аби щось отримати. Економіка дефіциту. Крамниця належала колгоспові і насправді обслуговувала лише його працівників. Продавцем був керівник господарства. Більшість колгоспників не користувалася готівкою на щодень. Начальник мав грубий зошит, в якому записував, хто що купив, і потім вираховував це з платні. Вони, мабуть, взагалі ніколи не бачили грошей. Просто працювали і отримували за це харчі, мило, пиво. Було щось феодальне у черзі покірних жінок. Вони стояли мовчки або про щось тихо розмовляли. Дві, три, чотири години. Часу тоді було вдосталь. Товари привозив бежевий «Жук». Його можна було побачити за два кілометри. З’являвся біля давньої церкви і починав з’їжджати вниз, тягнучи за собою хмару пороху, потім зникав на дві хвилини — і вигулькував на останній півкілометровій прямій.
Я стирчав у кінці черги лише із жінок і почувався приблудою в цьому колективістському і водночас патріархальному світі. Шеф у синьому кітелі і білому кашкеті стояв за лядою. Він вказував пальцем то на ту, то на іншу «клієнтку» і підкликав до себе. Черга не мала ніякого значення. Купували ті, на кого він показав. Мені ніколи не вдавалося розгадати причини його вибору. Може, шеф винагороджував найкращих працівниць? Може, спочатку були ті, що найдалі мешкали? А може, він просто показував свою абсолютну владу, яку справді мав над цими людьми? Вони були його власністю. Не мали куди подітися. У жінки Тиця було дев’ятеро дітей. По хліб вона приходила з мішком, прямо від овець або коней, у робочих штанах і блузі. Виносила той мішок за поріг, згорбившись, немов несла картоплю. Доми стояли вище, було куди з тим міхом іти. Люди казали, що вона бере більше доплати на дітей, ніж заробляє. Шутрована дорога проходила посеред поселення, і, окрім «Жука», нею ще час до часу проїжджали лісничий на своєму УАЗі, лісовози і патрулі прикордонників. Ніхто не мав автомобіля. Автобус зупинявся за шість кілометрів звідси. Дійсно не було куди рушити з дев’ятьма дітьми. Зрештою, ніхто ніде на них не чекав. Я стояв у кінці черги з жінок і почувався приблудою.
Але звідкись я це все знав. Ці хустки на головах, притишені розмови і очікування. Цей час, який треба було перечекати серед чужих. Знав із сімдесят третього, сімдесят четвертого року, з іншого магазину. Той був цегляним і стояв у центрі нормального села. Кілька сходин — і ти ступав до світлого простору, бо вікна займали всю стіну. Також треба було приходити завчасу і чекати. Час. Неймовірні кількості подарованого часу. Нічийого часу. Наповненого запахами, формами і звуками. Наприклад, подзенькуванням порожніх фляшок у дротяному ящику на двадцять п’ять штук. Або та мить, коли фургон вже зупинився, але в повітрі ще висить порох, запах бензину, а чоловік у брудному білому халаті відчиняє задні двері, і зсередини вириваються пахощі свіжого хліба. Сімдесят другий — сімдесят третій — на всіх вантажівках тоді були бензинові двигуни, і той запах низькооктанового палива, запах свободи, таємниці і бажань, перемішувався із запахами солодощів, цинамону, оранжади і сигарет. Там я теж стояв серед старих жінок. Вони сідали на підвіконня того довгого вікна. Як закутані птахи. Цвірінькаючи і кудкудакаючи. Продавчиня долучалася до них з-за ляди. Я прислухався, нічого не розуміючи. Вони розмовляли уривками давніх, добре відомих їм речень. Говорили про давні, наскрізь знані їм події, які повторювалися сотні років. Життя, смерть, люди, погода, праця. Щебетали собі. Я додумувався, замість того, щоби розуміти. Досить було самих звуків. Я не знав героїв розмов: несміливий хлопець з міста хотів бути невидимим. Принаймні до того часу, коли під’їде фургончик. Я ніколи не займав черги, тож все одно опинявся в кінці, хоч після мене приходило ще багато осіб. Іноді милосердні жінки, дізнавшись, «чий я», пускали мене десь всередину або випихали наперед. Я купував лише хліб. Тільки по хліб мене й посилали, бо я мав дванадцять років і був вайлуватим хлопцем з міста.
Магазин був неподалік роздоріжжя. Вліво їхалося до райцентру, вправо — до костелу, а тоді дорога обривалася безпосередньо на високому березі ріки. Між магазином і костелом вміщався центр села. На самому роздоріжжі стояв ангар, збудований з необроблених дощок, потемнілих зі старості. У ньому влаштовували забави. Тоді він світився, як ліхтарня. Сяйво пробивалося крізь шпари. З ангара забирали пожежну машину, щоби було місце для танців. Так. Тоді мене покидала несміливість, бо можна було заховатися в темряві. Причаїтися на межі світляного круга і дивитися. Зелені сутінки літа і крики у темноті. Билися до крові, били без міри. Про все я дізнавався наступного дня із жіночих розмов. Тітка і бабуся знали, хто, кого і які рани. Кохання і насильство.
У сутінках було гаряче, як всередині стайні. Все відбувалося за кількадесят кроків від костелу. Я не міг відірвати погляду від тих, хто зникав у потемках.
А тепер ми складали ляди і шафи з крамниці на долівку столітньої лемківської хати, яка дивом вижила у селі, з якого щезли всі доми. Зникло, розпалося, пішло з димом — шістдесят чотири хати. Завдовжки п’ятнадцять метрів, приземкуваті, під стрімкими і високими дахами, які мусили вмістити сіно на цілу зиму для корів і овець. Мов перекинуті кістяки кораблів, вздовж бортів яких тягнуться світлі лінії глиняного розчину, яким скріплені смерекові балки, просочені чорним озокеритом. Із шістдесяти чотирьох збереглася тільки одна, і тепер ми запихали всередину хати комуністичні останки. Хоча задля справедливості ми мали б її спалити і розвіяти попіл на чотири вітри над Низьким Бескидом. Так слід було вчинити. Так само, як вчинили із шістдесятьма чотирма хатами і всіма тими рештками колишньої Русі від Бугу і Сяну аж до Шляхтової і потоку Грайцарек. Але ні. Ми завантажували. Деревина і фанера були масними від дотиків рук і речей, просяклими запахами і важкими. Життя увійшло в них і завмерло. Кілька прошарків життя: Лемківщина, комунізм і тепер ми, спітнілі від цього тягаря.
У ті часи всі сільські крамниці пахнули подібно. У шістдесят восьмому-дев’ятому у зовсім іншому селі до крамниці вели східці. Був вечір, разом із запахом з вузького приміщення виривалося світло. Воно було золотисте і перемішане з пахощами ванілі та оранжади. Більше нічого не пам’ятаю: стрімкими сходками вліво, тісне приміщення — і кінець. Лише запах і світло. Перед крамницею трава і рештки цегляних стовпів, які залишилися від будівель старого фільварку. Під час розмов це бриніло у повітрі: фільварок, двір, панське, на панському… Були в цьому і відчуженість, і щось загрозливе. Саме слово «двір» звучало гортанно, низько і глухо. Майже як «гріб». Село жило пам’яттю про панщину, навіть не здаючи собі з цього справи. Той «двір» був як сторожова вежа, пограничний форт, виставлений для постраху. Люди далі ходили працювати «на панське», хоч народна влада подарувала їм у власність ті безплідні клаптики землі у сорок п’ятому чи шостому році. Через село проходила піщана дорога. Я не пригадую, щоб там їхало хоч якесь авто. Кури залишали після себе нагріті ямки. Де-не-де можна було знайти засохлий на тріску коров’ячий пляцок. Але автомобілі не проїжджали. Їх просто не було у шістдесят восьмому. Комунікація доходила тільки до крамниці і завертала назад. Це були вантажівки «Стар» або «Люблін» з брезентовими будами. На світанку вони забирали робітників до варшавських заводів, а під вечір відвозили їх додому. Вирушали з вулиці Вілєнської. Треба було сидіти на дошках, перекинутих поперек кузова. Туди заходили драбинкою із металевих прутів. Переїзд був безкоштовний. Тридцять кілометрів. Треба було холерсько триматися, аби не випасти. Навколо сиділи самі чоловіки. Коли я переглядаю стару хроніку, то впізнаю їх. Кашкети, розщеплені під шиєю сорочки, попрасовані на кант бурі костюми. Фільми чорно-білі, тож і пам’ять стає монохромною. Обличчя блистять від сірого поту, і сигаретний дим також сірий. Незважаючи на те, що я був дитиною, іноді мені дозволяли сісти біля заднього борту. Я дивився, як віддаляється і маліє місто. Мабуть, ми їхали по Свєрчевського, потім Генеральською. Древниця, Маркі, Пустельник, Струга. Місто зникало. Перетворювалося на містечко. Ставало одноповерховим. Притискалося до землі, щоби врешті бути селом, яке тягнеться аж до краю мапи. Я собі уявляв таке: на схід від Варшави розташовані лишень села або містечка, які є просто збільшеними селами. Будинки могли мати два чи три поверхи, але це були все ж сільські хати, поставлені одна на одну. Не виглядали на камениці. Були дерев’яними. Помальовані брунатним. Як підлога у дідівському домі, як підлога у домі вуйка. Дерево, олійна фарба і легке поскрипування. Завжди входилося до чогось старого і наповненого запахом. Пахла темрява і пахли сутінки. Щойно тоді, коли вмикали світло, запах завмирав, бо з’являлися обриси. Та все ж ці приміщення ніколи не відділялися від решти світу так, як будинки у справжніх містах.
У вісімдесят шостому я оселився в дерев’яному домі на відлюдді. Вночі темрява попросту входила досередини. Вона проникала не тільки крізь шиби, але й через старе, сухе дерево балок, крізь шпари, забиті мохом і глиною. А разом з темністю входили всі ті звуки, яких я раніше не знав. Я лежав у пітьмі і прислухався. Відчував страх, але сильнішою за страх була цікавість, тож вслухався аж до раннього ранку. Миші, соні на стриху, комахи у деревині, скрип конструкцій під ударами вітру або від повіву тепла. Нічні птахи, звірята в лісі, вода у ріці і врешті власна уява. Навколо нікого не було. Натомість цвинтарів було понад міру. Щонайменше п’ять упродовж недовгої прогулянки. Я думав про духів, про духів людей, духів домів, духів тварин, духів солдатів. Усе це кружляло навколо мого дому, терлося об стіни. Я був єдиною людиною на цілу околицю, тож усі вони приходили до мене. Так я собі уявляв. Саме тому не міг іноді заснути аж до світанку. Сонце вставало з-над темного боку. Піднімалося вище і світило на цю безлюдну країну. На могили і придорожні хрести. На підмурки домів, складених із пласких каменів на глиняному розчині. На кістяки церковних бань. На рештки. Немов ландшафт якогось дня просто струсив із себе все це з абсолютною, монументальною байдужістю природи. Очевидно, було інакше. Були крики, біганина, витягання з хат, прокльони, биття. Солдати в одностроях, хоч насправді не армія, а служба безпеки, бо це були війська Корпусу внутрішньої безпеки, що підлягали Міністерству внутрішніх справ. Тобто зовсім не природа, а сама політика, класова ненависть, національна ненависть і благословення кремлівського людожера. Від самого початку мені ввижалася нескінченна низка фір, які вивозили люд на залізничну станцію в Загужанах. Дім за домом, сім’ю за сім’єю, село за селом. На возах їхав скарб (кілька годин на збирання), малі і старі. Решта йшла, ведучи худобу. На обійстях полишалися кури, пси і коти. Влітку сорок сьомого села мали виглядати дивно: скрипіли на вітрі двері, на підлогах лежали покинуті речі, шухляди повисовувані, розсипане збіжжя, пух у повітрі. Панувала тиша, і не курилося з жодного комина. Мені цікаво, хто прийшов перший: лиси з лісу, аби без перешкод плюндрувати курники, чи грабіжники з польських сіл і містечок. Ота вервиця возів не давала мені спокою аж до того часу, коли у дев’яносто другому або третьому я прочитав Платонова: «На слова активіста куркулі зігнулися і стали випихати пліт прямо в долину ріки. А Жачєв поповз за куркульством, щоб забезпечити йому надійне відплиття до моря течією і надто переконатися в тому, що соціалізм настане, що Настя отримає його у свій дівочий посаг, а він, Жачєв, радше згине, як змучений пережиток. Зліквідувавши куркулів світ за очі, Жачєв не заспокоївся, йому стало навіть важче, хоча невідомо з чого. Він довго спостерігав, як пліт ритмічно відпливав сніжною плинною рікою, як вечірній вітер ворушив темну, мертву воду, що лилася посеред охололих угідь до своєї далекої прірви, і йому ставало нудно, печально в грудях. Адже прошарок сумних калік не потрібний соціалізмові, і його невдовзі теж зліквідують у тиху далечінь…».
Все ж таки в цьому щось споріднене з природою, з тектонікою, бо то були здригання від Камчатки до Лаби. Коли щось має десять тисяч кілометрів завдовжки, воно не може бути тільки історичним процесом. Тутешнє здригання, яке змело доми і людей, було лише далеким відлунням цієї тектоніки, однак я щодня бачив сліди катаклізму і кожної ночі чув духів. Мені здавалося, що це природно і так буде завжди. Пегеер[1] жив у своїй дрімоті, муркотів, чухався крізь сон там, де йому свербіло, як велика бура худобина. Довкола простягалася зелена пустка. Ліс сходив у долини. Молоді ясени розпирали рештки фундаментів. Криниці заростали травою і перетворювалися на глибокі і холодні пастки. Старі дороги забирала вода, а причілки старих мостів щораз більше нагадували урвища, вириті річковою течією. Ранньою весною, поки не виросла трава, можна було розпізнати входи до склепінчастих кам’яних пивниць і виразні обриси осель. Можна було ходити цілий день і нікого не зустріти, лишень могили і сліди.
Однієї жовтневої ночі вісімдесят сьомого або восьмого я з’їв тридцять галюциногенних грибів і пішов до Вижньої Радочини, аж під чехословацьким кордоном. Через годину село воскресло. У вікнах горіли світла: золоте, м’яке сяйво. З відчинених воріт стаєнь тягнувся запах сіна і тварин. Брязкотіли відра біля криниці, перегукувалися люди, гавкали пси, хтось обминув мене, і я відчув його тепло. Хоча була ніч, я бачив дерево стін, витравлене погодою, штахети парканів, і мені навіть здавалося, що бачу білизну молока, яке переливають після вечірнього доїння, я бачив, як тонка цівка ллється з посудини у посудину. Якщо я чогось не міг розгледіти, то все ж знав, що воно там є, що стирчить десь у потемках, таке саме від правіку, передане від батька до сина — кожен жест, річ, добре і погане на своєму місці. Тої місячної жовтневої ночі я йшов з долини вгору, в бік карпатського вододілу, і село навколо жило своїм давнім незмінним життям, а я був мов дух. Ніхто мене не зауважував, хоч я де-не-де зупинявся, і, може, лише пси мене відчували, шарпаючи свої ланцюги з подвійною силою.
