Нерви мої — скажені, мої вени
скипають кров’ю, вогняна волога
б’є у мої вуста; це — не тривога,
а лицемірні радощі вербени.
Сміятись хочу я; думки журбенні,
які до ігрищ віднайшли дорогу,
сьогодні не святкують перемоги,
та їхня синя туга — коло мене.
Пульсує світ; гармонію чудову
я відчуваю добре знову й знову,
спиваючи цю казку небувалу.
Коли вікно на мить я відчинила,
приніс вітрець на найніжніших крилах
те сонце, що весна подарувала.
Не є ти винним, що в твоїх руках
моя любов, як ружа, облетіла:
прийде весна і знову розцвіте…
Сухе стебло нове народить листя.
Зі сліз пролитих перлами сяйне
нове намисто; поруйнує тіні
веселе сонце, в жили увіллє недавній сік,
скажений у кипінні.
Ти підеш своїм шляхом; я — своїм,
неначе два метелики, ми, вільні,
загубимо пилок із наших крил,
його ще більше знайдемо в цвітінні.
Цілунки, ніби ружі, опадуть,
слова позасихають, наче ріки,
та сім життів, що є на кожну смерть,
шукатимуть уста в жаданні світла.
…………………………………………..
Те, що було? Не вернеться воно!
Кожна весна у власному обійсті
стає мерцем, заходячи в розмай,
і коконом, коли втрачає листя!
Ось іриси, ще іриси… волога…
Немовби мрія, білою є ніч,
ласка прощення лине понад клич
усіх страждань покривджених і вбогих.
Неначе свічі блимають розлого…
Місяць — облатка для церковних стріч,
ярмо стискає душу зусібіч —
то за її безумства кара строга.
Місячне сяйво стелеться в долині,
коли поет згадає в самотині
незміряну зажуреність П’єро.
Й коли його вбиває веремія
просвітлених поневірянь Марії,
кармінових уболівань Марґо.
Я книжку зробила у спосіб такий:
стогнучи, плачучи, мріючи, горе мені.
Метелик журбенний, левиця жорстока,
і світло, і тіні дала я водночас.
Левицею я не згадала ніколи,
що якось метеликом пурхала в полі.
Метеликом бувши, не мала я звістки
про те, що могла би напасти й загризти.
Сумирна й ляклива, а потім — стрибки,
кривавити жертву могла залюбки.
Вже ніби голубка, важкий кипарис.
Чи кущик розквітлий, а сльози лились.
Ласуючи медом, ковтаючи сіль,
спинити ридання не мала я сил.
Те саме було, що я бачила скрізь,
троянда чи терня, нектар чи то їдь.
Петляючи, йду я, пече мене щем,
зрізаю все зайве над кожним кущем.
Непоправна шкода від мого життя —
це солодка шкода, адже відбуття,
що буде відлеглим від цього життя,
є моїм, авжеж.
Мої руки знані проростанням руж,
метеликів стільки ссало їх чимдуж,
що не буде скоро пересохлих руж,
ай, я всохну теж.
Заглянь мені в очі, нахились до мене,
обхопи руками голову скажену,
дозволь мені спити той злодійський трунок,
що його дає твій добрий поцілунок.
Тільки не розпитуй, — натура жіноча, —
чому я ридала минулої ночі;
жінки, коли плачуть, не знають причин.
Це — прояв раптовий якихось слабин.
Втрапили ми явно у море таємне.
Це є море хоті, безтямне й нікчемне.
Воно в очах наших спалахує часто,
ми в ньому слухняно шукаємо щастя.
Не розпитуй, любий, ти мусив відчути:
минулої ночі було море лютим.
І нічого більше. Вітер нас бентежив,
на нові щоразу кидав узбережжя.
Не злетить метелик над січневим садом,
нема рівноваги, сутність — без розради.
Кришталевий відблиск, карнавалу плід,
змії зла лускою вимітили слід.
Ми — такі, це ясно. Як поет зазначив:
дурної кокетки порух немудрячий.
Ми в усякій чаші до меду охочі,
але в наших мізках є дещиця клоччя.
Гаразд; ні, не треба, не питай, коханку,
про мою незграбну, любий, забаганку.
Бачиш гарний вечір? Заспокойся, друже…
Порань собі руки, зірви мені ружу.
Моя оселя — сповнена миртів,
твою — виповнюють ружі;
чи бачив ти в моїх білих вікнах
злітання своїх голубок?
Твоя оселя — ірисів повна,
в моїй — усміхаються маки.
Чи бачив ти, як мій двір обходять
віти з твоїми листками?
Старий будинок твій прикрашає
мармур білий і чорний,
так само чорний та білий мармур
прибув до мого алькову.
Коли в твоїм домі спалахує світло,
мій дім також світлом сяє.
Чи ти не почув із мойого дому
дзенькіт фаянсу?
І вдень, і вночі я йду за тобою
крізь хащі та крони грубі.
Хіба не відчув ти, як пахнуть духмяно
й проникливо мої губи?
І вдень, і вночі я йду за тобою
крізь хащі та крони грубі.
Хіба не відчув ти, що твої кроки
приносять листю загубу?
Хіба ти не вздрів, що зволожено сад твій,
шовковиці — ягід повні,
стежки — без кущів, а на темних вітах —
яблук великі грона?
Доглядаючи мовчки твою оселю,
перестріло мене світання.
Доглядаючи мовчки твої рослини,
підрізаючи твої троянди.
Будинок твій на мій відкидає
щовечора довгі тіні.
А ти не подивився ніколи
на вкриті ружами стіни.
Понад твоїм і моїм дворами
літають одні голубки.
Ти на мій дім не глянув ніколи,
на зрізані мої ружі.
І твої іриси, і мої іриси
у жовтні квітують купно…
Ти на мій дім не глянув ніколи,
на зрізані мої ружі.
О, ти, що підкоряєш. Чому прийшов запізно?
Чому прийшов ти щойно, коли душа у тризні,
коли я руж не маю, щоб тішила квітками
гірлянда веселюща, оббризкана зірками?
О, ти, з ласкавим словом, неначе шепотіння
води струмка; ласкавим, немовби туркотіння
припутня; із ласкавим, як поцілунки ніжні
над зблідлими руками, що захищають гнізда.
О, ти, що можеш руки на голову покласти
мою, і, ніби гілка, стає вона квітчаста,
а ще — з твого веління мій усміх засіяє,
подібно до веселки на темнім виднокраї.
Чому прийшов запізно? Чому прийшов ти щойно,
коли мене здолало шаління невигойне,
коли вогнем чудовним я обпеклась, невдаха,
і йду, сліпа й самотня, якимсь чорнющим шляхом?
Я хочу, зверхній Боже, зробитися новою.
Із ірисів мережки; нехай переді мною
постане Таємниця; хай зменшать зло велике.
Уста твої не в змозі знайти від суму ліки.
До губ твоїх хай чиста зближається водиця.
Для губ твоїх хай чаша кришталем заіскриться,
душі кипіння біле хай оминають бджоли,
нехай про мед не знає й червоний цвіт ніколи.
Для рук твоїх — ці руки мерця не одягали;
для віч твоїх — ці очі ніколи не ридали;
для мрій твоїх — ці мрії, мов лебеді зі злота,
нехай твої зіниці мій слід відстежать потай.
Якби мої пелюстки твої стискали руки,
магічні, надпотужні дістали би спонуки
і, ставши світлом, зорі позбавили б оплоту,
щоби твої зіниці мій слід зорили потай.
Я смерть благословляю, яка мене поглине;
і твій вогонь, що палить мої весняні днини;
хай твій вогонь приходить і квітники понищить;
нехай усі віночки до зла підступлять ближче.
О, ти, кого я певне обожнюю надміру,
о, ти, для кого прагну змінити сутність щиро.
Чому прийшов ти щойно, мені ж не досягти
покари, де без листя мене уздрів би ти?..
Твоє життя для мене — як живиця,
люблю тебе до смерті; у нестямі
під чорними змогла би небесами
пожерти твоє серце, мов левиця.
Крадійкою була я, і темниця
нині за мною зачинила брами.
Яка весна сяйлива купно з нами!
Вінець мій на твоїм чолі іскриться!
Палає кров моя у твоїм зорі,
щовечора мене спокуса боре
між уст твоїх — солодкі грона Пана.
І так, квіт без повітря, квіт печери,
в тобі я вся зникаю, мов химера,
й між рук твоїх біжить життя омана.
