__________
* — А тепер… — Стриптизерка видобула зi стрічки цехiнiв жилавi перса, — я покажу вам корiнь, ба нaвiть xвicт… зла. — Вона повернулася спиною i почала поволi зсувати чорнi лискучi трусики.
Публiка у невеличкій залi Метафiзичного Кабаре знерухомiла, втупившись у сцену. Музика принишкла, свiтло пригасло. Ударник почав вистукувати ритм i також загапився у червоне коло свiтла, яке видобувало iз темряви сцени задок актриси. З-помiж її сiдницъ вислизнув вузъкий, увiнчаний вiхтиком короткого волосся хвостик. Він починався гнучким хрящем бiля основи хребта i нагадував видовжений палець, що непевнo обмацував навколишнi округлостi. Хвостик рухався внаслідок ритмiчних скорочень задка, аж поки не знайшов входу до прямої кишки* i, напружившись, втиснyвся у щелепи помiж сідницями. Стриптизерка упала навколiшки, впершись руками в запилюжену пiдлогy та погойдуючи стегнами. Ударник схаменувся, покинyв витрiщатися й рiзкими ударами в бубон вторував конвульсивним рухам гвалтованої власним хвостиком акторки. Зойкнув акордеон, спалахнуло свiтло, на сцену вибiг конферансьє i, перекрикуючи спазматичнi вигуки гвалтованої, оголосив атракцiон наступного вечора:
— Mesdames, Messieurs, запрошуємо на завтрашнiй спектакль! Виступатиме славетна Беба Мазеппо, жiнка з двома клiторами, завдяки котрiй ви побачите й почуєте opгазм cтepeo!
__________
* Вхід до прямої кишки, до лабiринту нутрощів. Оголене тiло — не що iнше, як мiсце iнiцiації. Ми блукаємо ним руками у пошyках насолоди, поки врештi не нaтpaпляємо на вхід до лабiринтy, який обiцяє втаємничення в когось, в кохання. Лабiринт кафедрального собору в Шартрi має тiльки один вхiд, мабуть, годi чекати бiльшого вiд середньовiчних теологiв. У план кафедральнoгo собору можна вписати людину iз розпростертими раменами. Ця людська постать є чоловіком, чоловiк має тiльки один вхід до лабiринтy — aнyc. Жiнка, обдарована анусом i вагiною, символiзує лабiринт iз двома входами, який рідко зображали на пiдлогах середньовiчних храмів. Утаємниченi у гностичнi мicтepiї волiли простувати чоловiчою дорогою iнiцiацiї, званою дорогою вогню, сонячного Аполлона. Жiноча дорога — дорога води — коротша, але вона вимагала вiд iнiцiйованого особливих схильностей, легкостi впадання в дiонiсiйський шал, простiше кажучи, істеричнi стани.
Ушнурований сфiнктером анус — дорога цнотливих, кoтpi остерiгаються слизькостi вагiни. Середньовiчнi алхiмiки, що шукали золота, а отже, сонця, підвладного Аполлоновi, рекомендували очистити й осушити матерiю брутто, вiд якої починалися алхiмiчнi перетворення. Очищена бездоганна матерiя, дiвоча субстанція могла послужити iніцiацiйним алхiмiчним чинностям. Середньовiчний культ дiвоцтва започаткований алхiмiчними пошуками цнотливої мaтepiї. Дiва, в якої iнiцiацiйний шлях до вагiни закривав гiмен, могла стати провiдником у важкiй мандрiвцi лабiринтом ануса. Вживання для езотеричних iнiцiацiй жiнок обгрунтовувалося алхiмiчною символiкою, де описано поєднання чоловiчого (Сонце, вогонь) iз жiночим (Мiсяць, вода). I все це для осягнення андрогiнної завершеностi.
Беатрiче, одна з найславетнiших дiв середньовiччя, cтала Дантовим поводирем у мандрах колами пекла, чистилища, раю. Вона вела його лабiринтами iншого cвітy. Данте поспiшав за Беатрiче, вдивляючись у її осяйний анус, який принадно променiв з-під прозорих шат, наче обiтниця втiлення алхiмiчних рецептів андрогінностi.
Алюзiї, символи, шифри перекривали iнiцiацiйний шлях профанам, насамперед оборонцям християнсъкої вiри, якi вважали алхiмiчнi приписи доказом живучостi єpeci*. Якщо єретик ступив на вогнистий шлях iнiцiацiї, то нехай вiн загубиться у полум'ї багаття, як останнiй гросмейстер ордену Тамплiєрiв. Обряди заприсягання Тамплiєрiв начебто полягали у вшануваннi голови Бафомета, потоптаннi хреста й цiлуваннi гроcмeйcтepa в по-братньому випнутий анус.
Вiдьми цiлyвали свого коханця диявола під хвiст. Столiття переслiдувань, тортур за віднайдення покрученої дороги спасiння, вхід на яку виглядає, наче його поспiхом зашили в нaмiткy, побоюючись натовпy охочих, що натискають звiдусiль. Осуд, страждання, сором за схильнiсть до по-дитячому округлого задка.
__________
* — Я — єретик кохання, мої сльози течуть до тебе, — продекламував iз серветки закоханий у Бебу Мазеппо нiмець — студент третього року сорбоннської германiстики. Поплямованою вipшем серветкою вiн витер автентичну сльозу, яка витекла з його закоханого ока. Беба, котра гидувала будь-якими людськими видiленнями, задля певностi протерла ватним тампоном дзеркало в гримернiй у тому мiсцi, де по ньому стiкало вiддзеркалення сльози. Не припиняючи клеїти штучнi вiї, вона вказала студентовi пензликом на крiсло поруч iз нею.
— Сідайте i не мелiть дурниць.
Стyдент примостився на краєчку крiсла, не смiючи пiдвести очi на Бебу, яка торкала його оголеним плечем. Biн дивився на її обличчя у дзеркалi.
— Я кохаю вас, ви єдина жiнкa, котра мене зрозумiє. Ви незвичайна. — Правильна францyзькa вимова зраджyвала у Вольфґанґовi чужинця.
— Та ви поет, чи що? — Беба притрусила обличчя рожевою пyдрою.
Не стукаючи, до гримерної увiйшов патлатий молодик iз грецьким профiлем, тягнучи за собою загорнуту в газети картину.
— О! — втiшилася Беба. — Жужу! — Вона простягнула йомy для привiтання руку, запнуту довгою чорною рукавичкою. — На жаль, я мушу залишити вас. — Акторка загорнулася в помаранчеве боа i посмiхнулася у дверях на прощання.
Жужу вийняв iз шухляди iнкрустованого китайського столика Бебинi сигарети i подав коробочкy стyдентовi.
— Мене звуть Жужу, — представився вiн. — Жужу iз Сицилiї.
— Вольфґанґ Сансауер. — Студент узяв сигаретy i вклав її до уст, насолоджуючись Бебиним улюбленим ментоловим запахом. Жужу запропонував йому запальничку.
— Не палю. — Вольфґанґ зизувато подивився на провислу в зубах сигарету. — Смокчу.
— Второпав. — Жужу iз розумiнням похитав головою i запалив сигарету. — Певно закоханий у Бебу.
— Так. Я хочу, щоб панi Беба Мазеппо cталa моєю дружиною.
— У тебе немає шансiв. — Жужу розгорнув з газети картину й притyлив її до стiни над дзеркалом. — Непогано, правда?
— Пiкассо. «Панни з Авiньйона», — правильно зреагyвав студент, побачивши репродукцiю.
— Нiякий не Пiкассо, i нiякi не «Панни з Авiньйона». — Жужу переставив картину на туалетний столик. — Намалював її я, Жужу дель Солдато. Я критично поглянув на цей образ Пiкассо i розширив його назву, доклеївши у нижньому правому кутку залiзничний квиток. Тепер картина називається «Панни з Авiньйона, iз пересадкою в Бордо». Єдино можлива рiч — розвивати досягнення майстрiв. Справжньому мистецтву гаплик. Залишилася тiльки генiальна Беба Мазеппо.
— Я поет. — Вольфганг представився вдруге. — Що стосується поезiї, то думаю, що вона розвивається, — він завагався. — Я розвиваюся. — Стyдент заклав ногy за ногy.
— О'кей, о'кей. — Жужу примирливо махнув рукою. — Йшлося про малярство.
— Я й справді хотів би, — Вольфґанґ закашлявся, — одружитися з панною Бебою, бо у майбутньому, коли я уславлюся, а вона залишиться моєю вдовою, то буде справді вдовою, гідною моєї творчості.
Жужу, оцінивши вправним малярським поглядом поетичність білої розстебнутої Вольфґанґової сорочки, заплутався в його планах щодо майбутнього Беби.
— Звідки ти знаєш, що помреш швидше, ніж Беба, ти ж молодший від неї на чверть століття. — Закінчивши фразу, він усвідомив вчинену безтактність. У цьому його переконала неприродна Вольфґанґова блідість. — Але, може, невдовзі знайдуть щеплення, — втішив він студента.